Становлення психології

Основні етапи становлення психології як науки

Співвідношення наукової і життєвої психології

Життєва психологія	Наукова психологія
Життєві психологічні знання конкретні: вони приурочені до конкретних ситуацій, конкретних людей, конкретних завдань.	Наукова ж психологія, як і будь-яка наука, прагне до узагальнень. Для цього вона використовує наукові поняття. Обробка понять - одна із її важливих функцій.
Друга відмінність психологічних знань полягає в тому, що вони носять ситуативний характер: набуваються шляхом практичних спроб.	На відміну від цього, наукові психологічні знання раціональні й цілком усвідомлені. Звичайний шлях полягає у висуненні гіпотез та перевірці висновків.
Третя відмінність полягає в спробах передачі знань і навіть у самій можли­вості їх передачі. У сфері практичної психології така можливість дуже обмежена. Це безпосередньо витікає із двох особливостей життєвого психоло­гічного досвіду - його конкретного й інтуїтивного характеру.	Нагромадження й передача наукових знань можливі завдяки тому, що ці знання кристалізуються в поняттях і законах. Вони фіксуються в науковій літературі, передаються за допомогою вербальних засобів, тобто мови й мовлення.
Четверта відмінність полягає в методах одержання знань в сфері життєвої і наукової психології. У життєвій психо­логії ми вимушені обмірковувати спо­стереженнями й розмірковуванням.	У науковій психології до цих методів дода­ється експеримент.

етап	Психологія як наука про душу	Таке визначення психології було дане більше двох тисяч років тому. Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини.
II етап	Психологія як наука про свідомість	Виникає в XVII ст. у зв'язку з розвитком природничих наук. Здатність думати, від­чувати, бажати назвали свідомістю. Осно­вним методом вивчення вважалось самоспостережен-ня людини і опис фактів.
ІІІ етап	Психологія як наука про поведінку	Виникає в XX ст. Завдання психології – спостереження за тим, що можна безпо­середньо побачити, а саме поведінку, вчинки, реакції людини. Мотиви, які ви­кликали вчинки, не враховувались.
IV етап	Психологія як наука, що вивчає факти, закономірності й механізми психіки	Сучасний стан розвитку психологічної науки.

Розвиток психологічної науки можна розглядати залежно від того, що було її предметом. Саме з цього погляду етапи розвитку психології розглядають під кутом розуміння її предмета. У такому контексті доцільно виокремлювати перший етап, коли психологію розглядають як науку про душу; другий – як науку про свідомість; третій – як науку про поведінку; четвертий – як науку про психіку, що становить єдність свідомого і несвідомого у взаємодії людини зі світом.

Розуміння психології як науки про душу охоплює найбільший її період, представлений іменами Геракліта, Демокріта, Гіппократа, Сократа, Платона, Арістотеля та ін.

Арістотель вважав, що душа є формою, способом організації живого тіла, він ввів у психологію ідею розвитку як найважливіший пояснювальний принцип. Арістотель, наслідуючи принцип розвитку, прагнув знайти ланки, що ведуть від одного ступеня до іншого. У цих пошуках він відкрив особливу галузь психічних образів, які виникають без прямої дії речей на органи чуття. Нині їх прийнято називати образами пам´яті та уяви (Арістотель говорив про фантазію). Арістотель запровадив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку, детермінізму.

Платон з нового погляду оцінив процес мислення. На думку Платона, процес мислення замінює внутрішній діалог. «Душа, роздумуючи, нічого іншого не робить, як розмовляє, запитуючи сама себе, відповідаючи, стверджуючи і заперечуючи». Феномен, який описав Платон, відомий сучасній психології як внутрішня мова, а процес її породження з мови зовнішньої (соціальної) одержав назву «інтеріоризації» (від лат. «interior» – внутрішній). У самого Платона цих термінів немає. Подальший розвиток поняття душі відбувався через виокремлення в ній різних «частин» і функцій. До сфери вивчення душі вводили такі найважливіші аспекти, як конфлікт мотивів, що мають різну етичну цінність, і роль розуму в його подоланні. У Платона їхнє розмежування набуло етичного значення. Його пояснював платонівський міф про візника, який править колісницею, у яку запряжено двох коней: дикий, що рветься йти власним шляхом за всяку ціну, і породистий, благородний, яким можна керувати. Візник символізував розумну частину душі, коні – два типи мотивів: низькі та вищі. Розум, який має погоджувати ці два мотиви, переборює, на думку Платона, значні труднощі через несумісність низьких і благородних потягів.

Через багато сторіч версія про взаємодію трьох компонентів, які утворюють особистість як динамічну, яку роздирають конфлікти, сповнену суперечностей структуру, відновиться в психоаналізі З. Фройда.

У середньовіччі переважало богословське вчення про психіку, душу. Тогочасні філософи та психологи висловили ідеї, зробили фундаментальні відкриття, що мають непересічне значення для сучасної психології: про індивідуальну неповторність людини; Я (Самість) як центр душевного життя особистості; зумовленість психічного життя зовнішніми (матеріальними та соціальними) і внутрішніми чинниками. Тоді відкрито здатність особистості виходити за межі себе, власного Я (трансцендентувати), почато аналіз проблеми співвідно­шення тіла і душі.

В епоху Відродження переважало досвідне (емпірич­не) вивчення людини (Леонардо да Вінчі та ін.). В аналі­зі психіки утверджувався детермінізм (причинова зумо­вленість), насамперед матеріалістична лінія.

Представниками психології як науки про свідомість були Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Джон Локк, Іван Сєчєнов, Чарльз Дарвін, Вільгельм Вунд, Едуард Торндайк, Альфред Біне, Вільям Штерн та ін., які вивчали тіло людини.

Декартова концепція людини полягала у визнанні моделі організму як системи, що працює механічно, без впливу душі. Декарт відкрив рефлекс як невід´ємний компонент поведінки і поняття «свідомість». Мислення, за філософом і математиком, єдиний атрибут душі, вона завжди мислить, завжди знає про свій психічний зміст, зримий зсередини (несвідомої психіки не існує). Надалі цей «внутрішній зір» стали називати інтроспективою (баченням внутрішньо-психічних «об´єктів» – образів, розумових дій, вольових актів та інших переживань), а Декартову концепцію свідомості – інтроспективною. Отже, два члени стосунків – і тіло, і душа – набули нового змісту, невідомого в попередні епохи.

На початку XIX ст. почали формуватися нові підходи до психології як науки. На зміну «механіці тіла» прийшла фізіологія. У 1879 році В.Вундт організував першу експериментальну психологічну лабораторію, де досліджували широку галузь душевних явищ людини за допомогою приладів та експериментів. Ця вважається початком наукового етапу розвитку психології як науки. Предметом психології визнали «безпосередній досвід». А головним методом – інтроспективу. [1; 10].

У другій половині XIX ст. психологія відокремилася від філософії. Цьому сприяли впровадження надбань фізики, біології, фізіології, передусім експерименту, еволюційних ідей тощо.

Психологічні напрями, школи і концеції

Гештальт­психологія. Напрям у західній психології першої третини XX ст., що висунув програму вивчення психіки як цілісної структури – гештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебу­ває у відповідності з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом. Єдиною психічною реальністю гештальтпсихологи вважали факти свідомості.

Гештальтпсихологи визначають предмет психології якперцептивний образ; розуміють гештальт як ціліснуструктуру, загальну організацію; трактують інтелект, як поведінку; ввели у психологію ідею інсайту («ага-переживання»); визначили гештальт як елемент сві­домості. Ідеї гештальтпсихології збагатили дослідження пізнавальних процесів і знайшли своє продов­ження у когнітивній психології.

Біхевіоризм. Напрям, який предметом психологічного дослі­дження вважає те, що відпові-дає методам об'єктивного вивчення. Насамперед це пове­дінка – сукупність зовнішніх дій людини і тва­рини, використовує схему «S-R» як ланцюг реакцій на зовнішні стимули («стимул-реакція»). Біхевіоризм перетворив психологію на «психологію без психіки», увів поняття «научіння», заклав ідеї програмованого навчання; увів ідею установки тощо.Засновник цього напрямку Дж. Уотсон започаткував дослідження нави­чок – автоматизованих дій, сформованих шля­хом багаторазових повторень.

Психоаналіз. Напрям, засновником якого був З.Фройд. Він розглядав психічне життя людини як багаторів­неве явище, глибинним рівнем якого є несвідо­ме, а свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Несвідоме має сексуальну і агресивну складові. Пе­рша є джерелом психічної енергії (лібідо) і пе­ребуває в конфлікті зі свідомістю.

Психоаналізспирається на практику ліку­вання істеричних неврозів; предметом дослідження має несвідоме бажання людини; визначає лібідо як енергію, що відповідає потребі самореалізації особистості; увів у психо­логію метод «вільних асоціацій».

Погляди 3. Фройда вийшли за межі психології і позначились на стані розвитку різних форм культури XX ст.

Генетична психо­логія Напрям, який вивчає насамперед проблему роз­витку інтелекту дитини. Його засновник Ж.Піаже вбачає в такому розвиткові результат трансформацій операцій – зовнішніх дій дитини з предметами. Завдяки інтеріоризації – процесу закономірного переходу зовнішніх дій у внут­рішні – ці операції стають власне інтелек­туальними структурами.

Гуманістична психологія. Визначає предметом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну свідому істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Особистість потре­бує зв'язків з іншими людьми, відчуває необ­хідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя (Маслоу, Слободчиков, Ісаєв, Роджерс, Роменець). Гуманістична психологія орієнтується на роз­криття усіх потенційних можливостей людини; метою виховання визначається особистісне зростання; відводить головну роль індивідуальному досвіду;є гілкою екзистенціоналізму.

Діяльнісний підхід. Об'єднує вчених, для яких психіка – функція мозку, явище, що виникає у процесах активнос­ті життєвої істоти й опосередковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на ґрунті філософії марксизму – офіційної ідеології колишнього СРСР і був характерною ознакою радянської психології.

4. Природа психічного з точки зору категорії відображення

Усім видам матерії – від неживої, неорганічної до найвищої скла­дної матерії – людського мозку, – властива ознака відображення, тобто здатність реагувати на різноманітні впливи.

Умовно виділяють три форми відображення – неорганічне, біо­логічне, соціальне.

На рівні живої матерії виникає якісно нова форма відображен­ня – біологічне відображення, у межах якого виділяють допсихічне (фізіологічне) та психічне відображення.

Допсихічне відображення – це матеріальні життєві процеси, що виникають у результаті активної взаємодії живого організму із середовищем: подразливість, скорочення, тропізми, секреція, збудження та гальмування. Загальною властивістю всіх живих організмів є подразливість – здатність живих організмів реагу­вати на біологічно значущі впливи, необхідні для виживання. Подразли­вість притаманна всім живим організмам рослинних і тваринних форм. Елементарна подразливість виявляється вже в одноклітин­них живих організмів, які на вплив середовища реагують руха­ми. Способи реагування рухами називаються тропізмами (фото­тропізм, термотропізм тощо).

Подразливість є основою появи більш високого рівня відобра­ження - психічного, яке виникає у формі здатності відчувати.

Здатність відчувати – це чутливість, яка виявляється в реагу­ванні живих організмів на такі впливи середовища, від яких безпосередньо життя організму не залежить, але які сигналізують про біологічно значущі впливи середовища. Наприклад, звуком не живиться жодна тварина, але звуки в природі – це найважли­віші сигнали живої їжі або небезпеки, що наближається. Почути їх – означає наблизитися до їжі або уникнути смертельного напа­ду. Крім цього, різноманітні запахи, кольори є також своєрідни­ми сигналами в природі, реагування на які дозволяє тваринам зна­ходити їжу або уникати небезпеки.

Отже, психіка виконує сигнальну функцію в пристосуванні тварин до зовнішнього середовища і забезпечує можливість ви­живання.

Вищою формою відображення є психічне відображення, а вищою формою психічного відображення – людська свідомість.

Дата добавления: 2015-05-22