Просвіти» в роки Першої російської революції. 7 страница

Після дводенних переговорів було досягнуто компромісу. Він полягав у тому, що Тимчасовий уряд Росії визнавав Українську Центральну Раду як легальне представництво українського народу з умовою, що до її складу ввійдуть представники національних меншин. За Центральною Радою визнавалося право виробити національно-політичний статус України і підготувати проект усіх законів, які будуть затверджені. Установчими зборами Росії. Російські представники погодилися на затвердження Генерального Секретаріату як свого адміністративного органу на території України. Всі закони і розпорядження загального характеру мали проводитися через Генеральний Секретаріат.

На засіданні Тимчасового уряду 2 липня міністри І. Церителі та М. Терещенко звітували про результати переговорів у Києві. Інформація міністрів викликала незадоволення більшості членів уряду. За прийняття запропонованого делегацією рішення проголосували 10 чол., проти — 5. Це спричинило кризу в Тимчасовому уряді, і міністри-кадети О. Мануйлов, Л. Шингарьов та Д. Шаховський вийшли з його складу.

Члени Центральної Ради 3 липня отримали Постанову Тимчасового уряду про затвердження Генерального Секретаріату. Після її оголошення згідно з попередньою домовленістю було ухвалено Другий універсал. Цей документ по суті не мав розбіжностей з положеннями постанови. Разом з тим він виразніше окреслював політичну роль і правову позицію Центральної Ради та її представницького органу. В Універсалі, на відміну від постанови, було визначено завдання і наміри Центральної Ради «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада, в згоді з національними меншостями України, підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих зборів».

Отже, на основі постанови Тимчасового уряду та Другого універсалу Центральної Ради Україна набула статусу окремого територіально-адміністративного утворення з власним представництвом.

На засіданні Центральної Ради докладно обговорювалося також питання про необхідність порозуміння з національними меншинами і доповнення складу Ради їх представниками. На початку липня було створено Малу Раду. Вона мала діяти між сесіями Центральної Ради. До новообраного складу президії ввійшли М. Грушевський — голова, М. Шраг, С. Веселовський, А. Ніковський, Ф. Крижанівський — заступники та секретарі — А. Постоловський, Я. Левченко, Л. Чикаленко, М. Чечель та Є. Онацький.

До Малої Ради входили вісім делегатів від УПСР, вісім від УСДРП, три від УПСФ і по одному від українських трудовиків, народних соціалістів та безпартійних, а також по три делегати Рад — селянських, військових та робітничих депутатів. Представники неукраїнських організацій (18 чол.) вперше взяли участь у засіданні Малої Ради 25 липня 1917 р.

Досягнутий компроміс між Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою і як результат появи Другого універсалу неоднозначно оцінили діячі самої Ради. М. Грушевський розглядав його як «великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України». Дещо по-іншому підходили до оцінки Універсалу (Д. Дорошенко та його однодумці. Вони наголошували на тому, що Другий універсал порівняно з Першим був суттєвим кроком назад. Д. Дорошенко вважав, що «це був момент тріумфу для політики М. Грушевського і Центральна Рада зробила свойому провіднику цілком заслужену овацію».

Історія назве Другий універсал ганебним прихилянням Ради перед москалями.

Не вдаючись до аналізу змісту Універсалу, варто зазначити, що в порозумінні між Тимчасовим урядом і Центральною Радою чітко проглядалися взаємовідносини між паном і підлеглим, який робить спробу здобути волю.

Те, що Україна отримала від Петрограду згоду на автономію, визнання Центральної Ради і Генерального секретаріату, українці уже мали і до згоди російського уряду. Йдучи на цей компроміс Центральна Рада сама себе поставила в залежність від Центрального уряду, відмовилася від певної спроби дій принаймні у двох вимірах: по-перше, погодилася не вдаватися до самовільних дій стосовно проголошення автономії України до скликання. Установчих зборів; по-друге, Центральна Рада добровільно віддала право затвердження, складу Генерального Секретаріату урядові Росії.

Отже, компроміс з Тимчасовим урядом у політичному відношенні був кроком назад. Для того щоб зрозуміти чому, варто проаналізувати політичне становище в Петрограді, згадати три кризи (квітневу, червневу, липневу). Тимчасового уряду і дійти висновку, що не зважаючи на перемогу над більшовиками 3-5 липня уряд почував себе надзвичайно невпевнено. В свою чергу, Центральна Рада не використала цього сприятливого моменту, щоб закріпити свою владу на українських землях.

Виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом, Центральна Рада виробила конституцію автономного устрою України під назвою «Статут вищого управління України», який був ухвалений 29 липня 1917 р. Статут містив 21 параграф і мав стати основою діяльності адміністрації краю і регулювати відносини з Тимчасовим урядом.

У вступній частині Статуту Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України. Наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здійснення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібрання». Центральна Рада «утворює Генеральний Секретаріат, який є вищим органом управління на Україні». Було також сформульовано 21 пункт, що регламентував роботу Генерального Секретаріату, визначав межі його компетенції, права і обов'язки. Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом.

В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною Радою.

Такі масштабні повноваження місцевого урядового органу значно перевищували загальноприйняті до того часу межі компетенції органів управління автономних і крайових державних формацій. Не важко було передбачити, що офіційний Петроград не погодиться з таким Статутом.

Для затвердження Статуту до Петрограда відбула делегація в складі В. Винниченка, X. Барановського і Ф. Рафесса. Делегація прибула до Петрограду в досить невдалий політичний момент. Тільки-но Тимчасовий уряд придушив більшовицьке повстання, як розпочала наступ корніловщина.

У ході обговорення документу Тимчасовий уряд одностайно виступив проти Статуту. Голова уряду заявив: «Вироблений у Києві Статут порушує укладену у Києві угоду... і його треба докорінно переробити». Після тривалих дискусій Тимчасовий уряд затвердив 4 серпня. «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на Україні». Інструкція містила 9 пунктів замість 21. Найважливішими були другий і третій. Так, відповідно до другого пункту компетенція Генерального Секретаріату поширювалася тільки на територію п'яти губерній — Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини і частину Чернігівщини. Щодо автономії, то Інструкція передбачала лише шість міністрів, які мали діяти при Тимчасовому уряді.

Генеральний Секретаріат розглядався не як крайовий уряд, а як орган центрального уряду для місцевої адміністрації. Згідно з Інструкцією кількість генеральних секретаріатів зменшувалася з 14 запропонованих до дев'яти Інструкція давала дозвіл на призначення спеціального комісара України при російському уряді. Крім того, Тимчасовий уряд залишав за собою право передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального Секретаріату.

Отже, О Керенський думав не про дійсну автономію України, а про генерал-губернаторство Росії зразка Катерини II.

Обговоривши Інструкцію на засіданні Центральної Ради, де звучали суперечливі оцінки, різні заяви на адресу Тимчасового уряду, її прийняли до відома. Разом з тим резолюція різко засудила. Інструкцію як вияв недовіри усій демократи України. У будь-якому разі більшість не підтримала пропозиції розриву з Росією. Однак авторам Інструкції не вдалося перетворити Україну на провінцію Росії, а Генеральний Секретаріат — на орган, підпорядкований виключно Тимчасовому уряду. Тому Центральна Рада й надалі продовжувала вести відносно самостійну політику в Україні. Була подолана перша урядова криза українського уряду, сформовано новий Генеральний Секретаріат Центральна Рада затвердила новий уряд на чолі з В. Винниченком, хоча Тимчасовий уряд зміг розглянути і затвердити його лише 14 вересня.

Вивчаючи і оцінюючи діяльність Центральної Ради в цей час (вересень—жовтень), варто зважати на всю сукупність внутрішніх і зовнішніх обставин. Потрібно враховувати, що хоча Тимчасовий уряд і захитався під натиском корніловців, а більшовики набирали сил, посилилася анархія і економічна криза, досягти незалежності Україні було важко.

У суперечливій обстановці, що склалася в Росії, Центральна Рада непогано розібралася, ситуацію зрозуміла, але поставилась надзвичайно до проблеми державності в Україні. Тому не слід ідеалізувати Центральну Раду та її практичні кроки. Вона добре усвідомлювала загрозу анархії, загрозу корніловщини, загрозу більшовизму, загрозу застосування сили військами Київського воєнного округу. Вона також добре знала своє становище, яке полягало у відсутності власних збройних сил, які стали б на захист існуючої влади. Саме ці чинники були визначальними у вичікувальній тактиці Центральної Ради стосовно проголошення самостійності Української держави.

В історичній літературі надзвичайно скупо йшлося про з'їзд народів, що відбувався в Києві та мав широке представництво. Скликаючи цей з'їзд 1 вересня 1917 р., Центральна Рада намагалася використати політичний момент для згуртування народів навколо проблеми демократичної федерації. Це досить переконливо обгрунтовано у виступі М. Грушевського на з'їзді народів. Він закликав до братнього союзу народів, в якому б не було місця нерівності між малими чи великими націями і який грунтувався б виключно на рівноправності усіх народів.

У прийнятих резолюціях «Про федеративний лад республіки», «Про національно-персональну автономію», «Про Установчі збори» втілились принципи федеративної теорії М. Грушевського, ідеї національно-персональної автономії «Основне положення сучасної демократії — широка участь громадян у державному житті, тенденція регулювання її законодавчим шляхом, а не адміністративним, — можливе тільки при федеративному устрої» Резолюція. «Про загально-федеративну мову і мови крайові» містила новаторське вирішення мовної проблеми усі мови оголошувались рівними з російською мовою. Цікавий факт, що заключну промову М. Грушевський проголосив російською мовою, підкресливши, що «встав твердо на принцип полного самоопределения народов и областей в результате наших трудов, мы увидели то реальное, твердое, что обьединяет нас, то великое здание дворец народов».

Отже, Центральна Рада розраховувала і використовувала всі політичні моменти, розширювала соціальну базу борців за автономно-федералістичний, демократичний розвиток російського суспільства і очікувала найбільш зручного моменту для проголошення себе найвищою владою в країні — проголошення Української Народної Республіки.

Свій історичний шанс Центральна Рада використала. До осені 1917 р. у боротьбі за владу в Росії відбулася поляризація політичних сил. В активну політичну боротьбу вступили більшовики, соціальною базою організації яких було в основному робітництво Жовтневий переворот у Петрограді не залишав шансів іншим політичним силам Тимчасовий уряд, з яким Центральна Рада вела діалог на демократичних засадах про українську державність у формі автономії, було повалено, і влада в Росії перейшла до більшовиків, які проголосили диктатуру пролетаріату.

Проте ці події відбувалися в Росії.

В Україні більшовизм як політична сила був слабким. Він не мав за собою широкої соціальної бази і спирався лише на київський, російський і зрусифікований український пролетаріат. Тому перспектив на перемогу він тут не мав.

Чи розуміла це Центральна Рада? Якщо так, то як поставилася вона до більшовицького перевороту в Петрограді? Уже 8 листопада на засіданні Малої Ради спалахнули гарячі дебати щодо ставлення демократів до подій у Петрограді. Після тривалих дискусій Центральна Рада винесла таку резолюцію «Визнаючи, що влада, як у державі, так і в кожному краї, повинна перейти до рук усієї революційної демократії, визнаючи недопустимими перехід цієї влади до рук Рад Робітничих і Солдатських депутатів, які є тільки частиною з організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримувати бунти на Україні».

Це була чітка заява проти монополії більшовиків на владу. Вона була виявленням вимог національно-визвольного руху. Щодо цього дуже виразно висловився. Третій військовий з'їзд, який саме тоді відбувався в Києві 10 листопада він ухвалив таку резолюцію «Виходячи з принципу повного, нічим не обмеженого самовизначення націй, вимагати від свого найвищого революційного органу — Центральної Ради, негайного оголошення української демократичної республіки в етнографічних межах України».

На вимогу військового з'їзду Центральна Рада відповіла мудрим тактичним кроком. Проаналізувавши ситуацію в Києві, скориставшись виступом більшовиків, які мобілізували і озброїли 6 тис. робітників проти 10-тисячного гарнізону Київського воєнного округу, Центральна Рада, спираючись на 8 тис. бійців, взяла владу в свої руки. Це був справді мудрий політичний і тактичний маневр, коли Центральна Рада, скориставшись з капітуляції військ Київського воєнного округу і придушивши більшовицьке повстання, взяла владу в столиці України в свої руки.

29. Діяльність Центральної Ради та Генерального Секретаріату влітку – восени 1917 року.

Занепокоєні курсом Центральної Ради на здобуття Україною автономних прав, 29 червня 1917 р. до Києва прибули міністри російського уряду: 0. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі. Внаслідок переговорів Петроград визнав Центральну Раду, погоджувався її фінансувати, а Київ зобов'язався не заперечувати проти автономії українських губерній. II Універсалом 3 (16) липня 1917 р. УЦР проголосила себе найвищим органом революційної демократії України, підпорядкованим Тимчасовому уряду, заявила про залучення до свого складу представниками національних меншин. Результати переговорів у Києві призвели до кризи в Тимчасовому уряді, який покинуло шість міністрів.

У середині липня делегація УЦР подала урядовій комісії в Петрограді "Статут Генерального Секретаріату", який окреслював його права та обов'язки та який поклав початок процесу розмежування законодавчої та виконавчої влади. У ньому, зокрема, йшлося, що українська правляча структура підпорядковується Тимчасовому Уряду та його законам, які "набирають чинності з моменту їх публікації в Краєвому урядовому віснику українською мовою". Однак там замінили Статут "Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату", анулювавши його секретаріати військових справ, продовольчий, судовий, шляхів сполучення, коштів і телеграфів. Правочинність Генерального секретаріату та УЦР поширювалась не на дев'ять, а на чотири губернії: Київську, Волинську, Полтавську та частину Чернігівської. З цим погодились 247 членів УЦР, 70 — утримались, а 36 були проти.

Українська Центральна Рада до останнього намагалася закріпити свій конституційно-правовий статус, не претендуючи на порушення цілісності Російської демократичної республіки. Заради цього вона обминала найболючіші для України соціально-економічні питання, через що її робітнича і селянська політика була цілком декларативною.

Стосунки Тимчасового уряду й УЦР складалися непросто й надалі. Демократичні сили на території колишньої імперії не встигали аналізувати події, діяти хоча 6 нарівні з ними, часто з запізненням реагували на них. Втім, співробітництво Ради з петроградським урядом мало й позитивні результати: у початкових класах було запроваджено викладання українською мовою, профінансовано дві українські гімназії і чотири кафедри українознавства в університетах України. Водночас російська мова була обов'язковою для вивчення, шкільні округи залишилися у віданні російського міністерства.

Виступи представників УЦР на з'їзді недержавних (поневолених) народів Росії в Києві у другій половині 1917 р. ще раз засвідчили її прихильність до федеративного устрою Російської держави. Зокрема, С. Петлюра стверджував, що повне територіальне розмежування народів Росії взагалі неможливе. М. Грушевський говорив про майбутню федералізацію не лише європейців, а можливо, всього світу.

Неповновладність українських правлячих кіл засвідчувало й надсилання до Петрограда плану заходів Генерального секретаріату, які, на його думку, необхідно було здійснити в Україні.

Події прискорились наприкінці жовтня 1917 р. Дізнавшись про більшовицький переворот у Петрограді, Мала Рада 26 жовтня (9 листопада) створила Краєвий комітет захисту революції в Україні, до якого увійшли представники різних партій, зокрема й більшовицької. При цьому лідери РСДРП (б) домовилися з керівництвом УНР, що з Півдня до Петрограда не буде пропущено жодної військової частини для ліквідації влади Раднаркому. Спершу УЦР намагалася зайняти нейтральну позицію щодо петроградських подій, але 28 жовтня (11 листопада) відмовилась визнати Раду народних комісарів загальноросійським урядом, не засудивши більшовицького перевороту.

Після перемоги збільшовизованих частин над військами штабу Київської військової округи у спільному зверненні Військово-революційного комітету більшовиків та Центральної Ради від 31 жовтня (13 листопада) УЦР визнавалася краєвою владою, а Ради робітничих депутатів — місцевою. Генеральний Секретаріат набув статусу уряду.

У ніч на 7 (20) листопада на засіданні Малої Ради було проголошено III Універсал про створення Української Народної Республіки, поповнення Генерального секретаріату новими секретарями, в т. ч. й Генеральним секретарем з військових справ С. Петлюрою. Однак і в ньому йшлося про формування Російської федеративної демократичної республіки з урядом, до якого входили б члени соціалістичних партій, зокрема й РСДРП (б). Зайнявши програшну для себе позицію, УНР повела переговори з Доном, Білоруссю, Кубанню, Кримом, Північним Кавказом, Сибіром, Молдовою, Ставкою російської армії в Могилеві про спільні дії в цьому напрямі. Водночас українські лідери не давали згоди на розміщення загальноросійського уряду в Києві.

До кінця листопада 1917 р. більшовицько-есерівське керівництво Радянської Росії вело з УНР в основному ідеологічну боротьбу, не виключаючи можливості досягти компромісу. Наростання ж відкритої ворожнечі УЦР до Раднаркому, готовність віддати під владу донського отамана О. Каледіна Донбас, таємна угода з ним про взаємний пропуск козаків і відповідно — українців, при забороні просування туди військ Радянської Росії, роззброєння в ніч на 17 (ЗО) листопада збільшовичених частин у Києві і відправлення їх до Росії, посилили вплив ультра-радикалів у Петрограді.

На вибори до Всеросійських Установчих зборів у листопаді 1917 р. більшість виборців в Україні підтримала програми російських і українських есерів. Ні більшовики, ні українські соціал-демократи не могли з ними конкурувати, тому що українське село вимагало соціалізації землі за принципом не менше споживчої, але не більше трудової норми. На той час більшовизм в Україні не був дуже впливовим фактором, а приростав стихійним екстремізмом люмпенізованих мас, тому і не мав ще загальної підтримки. Вона з'явилася, коли більшовики почали використовувати народні вимоги, насамперед ліквідацію великих латифундій.

Лідери УЦР, серед яких переважали політики-роман-тики, не бачили деструктивізму, який несла революція й радикальні партії. Намагаючись забезпечити перехід до нового демократичного ладу без впровадження надзвичайних заходів, вони виявилися безсилими перед більшовицьким екстремізмом, адепти якого не гребували жодними, в тому числі злочинними, засобами для досягнення мети.

До кінця грудня 1917 р. лідери УЦР не вважали Україну суб'єктом міжнародного права, і лише 26 грудня (за старим стилем) було створено Генеральний секретаріат іноземних справ на чолі з О. Шульгіним.

Тим часом з ініціативи Петрограда готувався Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому планувалося провести перевибори складу Центральної Ради. Спершу УЦР не виявляла особливого ентузіазму щодо нього, потім, подбавши про збільшення кількості делегатів від "селянських спілок" та українізованих військових частин, погодилась на участь у з'їзді. Перший Всеукраїнський з'їзд селянських, робітничих і солдатських депутатів відкрився в Києві 4(17) грудня 1917 р. Того дня президія з'їзду отримала лист від Раднаркому Росії, в якому Центральну Раду було звинувачено в здійсненні буржуазної політики, дезорганізації фронту. У відповіді Раднаркому Центральна Рада рішуче відкидала будь-яку можливість компромісу, вважаючи владу більшовиків тимчасовою.

На самому з'їзді делегатам-більшовикам було влаштовано обструкцію. Після від'їзду до Харкова 127 більшовиків та співчуваючих їм всі рішення приймалися майже одноголосно. Перевибори складу Центральної Ради делегати визнали недоцільними, тому що 9 січня наступного року планувалося зібрати Українську конституанту — Установчі збори.

11—12 (24—25) грудня в Харкові прибулі з Києва більшовицькі делегати спільно з 73 делегатами III Надзвичайного з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну (його виконком підпорядковувався російським органам) провели Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і частини селянських депутатів, який проголосив в Україні радянську владу, обрав Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет, Народний секретаріат. Для представників села було залишено 20 вакансій у складі ВУЦВК, заповнених наприкінці січня 1918 р.

До середини грудня 1917 р. конфлікт між Раднаркомом і Центральною Радою сприймався як сутичка далеко не полярних політичних сил в межах однієї держави. З розширенням масштабів протистояння воно все більше трактувалося як боротьба радикальних і поміркованих соціалістів.

Восени 1917 р. Україна майже здобула незалежність, але народом вона не усвідомлювалась, та й самі українські соціалісти її психологічно не сприймали.

Більшовицький уряд Росії всіляко перешкоджав Генеральному Секретаріату УНР зосередити українізовані полки на території України. На початку грудня 1917 р. у Петрограді більшовики розгромили революційний український штаб, заарештували його керівників, які вимагали від Раднаркому визнати Центральну Раду. За прихильність до Центральної Ради органи радянської влади нерідко страчували українських солдатів та офіцерів. Спалахували криваві сутички між військовослужбовцями-українцями та великоросами.

За таких умов Центральна Рада гарячково шукала союзників, за допомогою яких можна було б налагодити рівноправні відносини з Росією. Потреба у цьому виникла, тому що продовжувати військові дії з Німеччиною та її союзниками Україна не бажала й не могла, а ставлення до УНР з боку країн Антанти й США було вичікувальним. Проте збройне протистояння між Росією та Україною, яке почалося з 6 грудня, зробило неможливим будь-який компроміс. Певне значення мало й те, що державні устрої та державницькі ідеї в обох країнах суттєво відрізнялися. Щоб захистити державність, Центральна Рада обирає не лише антибільшовицький, а й антиросійський курс.

Не маючи змоги протистояти натиску 30-тисячного більшовицького війська, Мала Рада після трьох діб обговорення прийняла 22 січня 1918 p. IV Універсал, що проголошував незалежність України, але реально незалежною без зовнішньої допомоги УНР бути не могла. Реалізуючи зовнішньополітичну орієнтацію на країни Центральної Європи, у першій декаді лютого 1918 р. делегація УНР уклала мирну угоду в Бресті з представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини. Після цього керівництво УНР звернулося до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням про військову допомогу. Через тиждень 33 дивізії нових союзників УЦР увійшли на територію України.

Керівництво УЦР проявило наївність, вважаючи, що воно встановить з Німеччиною та її союзниками рівноправні відносини на основі державно-політичної "спорідненості", спільності геостратегічних інтересів, адже для берлінських діячів найважливішим завданням було ліквідувати східний фронт. Інші держави Антанти перевіряли можливість використання військово-людських ресурсів України для досягнення власних інтересів. Усі вони не дуже переймалися проблемами суверенних прав, міжнародного визнання нового державного утворення. Водночас німецька дипломатія суттєво вплинула на процес кристалізації державницького статусу УНР.

Загалом події зими 1917—1918 pp. засвідчили, що еволюційний, демократичний, а інколи — романтично-піднесений курс лідерів Центральної Ради не збігався зі стратегією й тактикою російського більшовизму, який не визнавав ні державних кордонів України, ні принципів її суспільного устрою. Далася взнаки також непослідовність і нерішучість лідерів УНР у вирішенні нагальних адміністративних, економічних та соціальних питань, особливо тоді, коли не можна було зволікати. Через відсутність належних адміністративних механізмів більшість прийнятих законів і постанов не виконувалася, а законодавча діяльність УЦР тривалий час мала в основному політико-декларативний характер. Не вирішивши радикально ні аграрного, ні робітничого питань, Центральна Рада опинилася у хвості революційних подій, втратила довір'я більшої частини населення. Справжнім каменем спотикання для неї став державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних і неефективних постанов.

Законодавчу діяльність УЦР гальмували політичні й ідеологічні пристрасті, відсутність чіткої процедури підготовки та прийняття законопроектів. Правовий статус, повноваження Ради, Генерального Секретаріату залишалися невиразними, їх функції часто дублювалися. Така невизначеність тривала до останнього дня існування Центральної Ради. Арбітром у суперечках не завжди міг бути її голова М. Грушевський — член УПСР, який змушений був підкорятися партійній дисципліні.

Робота над Конституцією України (автономної України) почалася після проголошення II Універсалу. В червні 1917 р. була утворена комісія у складі 100 осіб (голова М. Грушевський)..

Конституція УНР, що була прийнята 28 квітня 1918 p., мала назву "Статут про державний устрій, права і вольності УНР". Вона включала 8 розділів і 85 статей. За першим розділом (Загальні постанови) йшов розділ "Громадського права і свободи", який проголошував гарантії прав і свобод громадян.

Конституція проголошувала єдиною, нероздільною територію, яка без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів не може зазнати ніяких змін.

В Конституції підкреслювалось (ст. 12), що всі громадяни мають рівні права, незалежно від статі, національності, раси, освіти тощо. Проголошувалася повна свобода слова, преси, спілок, місця проживання. Виборче право надавалось громадянам, яким виповнилось 20 років. В основу формування вищих органів влади було покладено принцип розподілу органів влади — на законодавчу, виконавчу та судову (законодавча — Всенародні збори, виконавча — Рада Народних Міністрів, судова — Генеральний суд).

В Конституції не йшлося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи зовнішньої та внутрішньої політики, формування місцевих органів самоврядування, органів суду та прокуратури.

В той же час Конституція мала демократичний характер, була міцною правовою основою держави, фундаментом для всього законодавства України, створення демократичної державності.

В умовах глибокої економічної та політичної кризи, зубожіння мас, невирішеності соціальних та економічних проблем, відсутності буржуазно-демократичних реформ розширювалася і зміцнювалася база для більшовицької ідеології в Україні. Тим часом керівництво Раднаркому твердо здійснювало централізаторську діяльність у межах колишньої імперії. Саме соціалістичним утопізмом характеризувалися дії Раднаркому Росії щодо України, і вони здобули і) і и року підтримку серед її населення. Українське суспільство не готове було активно виступити проти більшовизму, бо його ідеологія глибоко проникала у свідомість та психологію людей в умовах законсервованого суспільства. Комуністична ідея порівняно легко паралізувала українську людність, розколола суспільство. Приблизно 25—30% активного населення України побачили у більшовизмі можливість реалізувати свої інтереси: зберегти єдину державу, ліквідувати соціально-економічний визиск, забезпечити розподіл власності на користь, як спершу здавалося, бідних верств населення. Лише незначна частина українців виступила на захист УНР, надаючи підтримку національним органам влади. Більшість дотримувалася нейтралітету.

30. Центральна Рада і військове питання. Військові зїзди, рух вільного українського козацтва.

Національне військове питання постало із всією гостротою в Росії одразу ж після Лютневої революції 1917 р. Вмить армія, в якій, як досі вважалося, національне питання "в принципі" не існувало, заговорила усіма національними мовами колишньої Російської імперії: на фронтах відбулися численні національні військові з'їзди, які вимагали негайного утворення національних військових формувань. Проте найбільш несподіваним для нового російського керівництва, як і для всієї "російської революційної демократії", стало те, що найбільш активний потяг до національного військового будівництва виявили саме українці.

Дата добавления: 2015-05-22