Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Просвіти» в роки Першої російської революції. 8 страница




Демократичні гасла революції пробудили напівсвідому українську масу, посіяли надії серед українства на можливість здійснення у межах російської республіки своїх національних прагнень та сподівань, у тому числі й щодо створення власних національних збройних формувань у складі російської армії. Провідником національних інтересів України стала Центральна Рада на чолі з М.Грушевським. Проте російська "революційна демократія" гостро негативно відреагувала на спроби національного самовираження українського народу. Тимчасовий уряд у Петрограді категорично відмовився визнати автономію України, прихильники українізації в російській армії, що наполягали на поступовому переведенні українців до певних військових частин без порушення боєздатності армії, були оголошені дезертирами та сепаратистами.

Таку позицію Тимчасового уряду щодо українського руху, зрозуміло, підтримали і російські "демократи" в Україні. Київські ради робітничих та солдатських депутатів, Комітет об'єднаних громадських організацій, російська преса всіх відтінків звинуватили українців у "зраді справи революції", спробах "розчленувати російську республіку".

Відверто негативним до українського національного руху з перших днів після революції виявилося й ставлення більшовиків. Уже 6 березня 1917 р. Київський комітет РСДРП(б) на своїх установчих зборах визнав Центральну Раду "буржуазною" та постановив: "не вступати з українською соціал-демократією ні в які блоки, оскільки остання підтримує Центральну Раду в її прагненні до створення федеративної республіки"1. Більшовики поспішили висловити своє негативне ставлення й до вимог українців мати власні національні частини.

Виступаючи перед делегатами першого Київського обласного з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, представник полтавських більшовиків В.Шахрай заявив: "Дивіться, щоби ваше українське військо не сіло Вам на шию... Тільки коли селяни, робітники і солдати всіх націй підуть разом, буде свобода, а коли будете ділитися, буде багато у вас царів і не буде свободи. Ми маємо знати, що не повинно бути національного війська, а повинен бути тільки вільний народ".

Така досить агресивна реакція більшовиків на активізацію національної свідомості українців, звичайно, мала свої пояснення. З початком революції комітети РСДРП(б), що існували в Україні, були нечисленні (загальна кількість більшовиків в українських губерніях не перевершувала 2 тис. чол.). Зосереджувалися вони, головним чином, у промислових районах та містах, складалися, в основному, з представників російської та єврейської інтелігенції, російського та русифікованого робітництва. Цілком природно, що для переважної більшості з них ідеї українського визвольного руху виявилися чужими, незрозумілими й навіть ворожими, оскільки становили загрозу тому привілейованому становищу, в якому перебували представники російської меншості в Україні впродовж кількох сотень років. З іншого боку, як марксисти, більшовики взагалі виступали противниками національного патріотизму, проголошуючи його "контрреволюційною ідеологією буржуазії",— протиставляючи йому "пролетарський інтернаціоналізм — революційну ідеологію пролетаріату"[4, c. 538-539].

Отож, будь-які спроби висунути на перший план національні гасла, національні інтереси, за переконаннями марксистів, підривали "єдність пролетаріату усіх націй", становили загрозу "справі світової революції", а значить, були вигідними тільки буржуазії.

Так само вигідними тільки українській буржуазії, на думку більшовиків, були й національні військові формування. Адже ці війська могли стати основою для розбудови української армії — "оплоту буржуазних інтересів" (читай: державних інтересів України). Політика більшовицької партії у військовому питанні також ув'язувалася з перспективами боротьби за світову революцію. Виходячи з неї, постійна армія як "засіб панування буржуазних класів", "апарат насильства", "знаряддя буржуазної держави" взагалі мала б бути знищена й замінена "загальним озброєнням народу" — всенародною міліцією, яка, як вважав Ленін, обов'язково мала б стати "пролетарською міліцією". Щоправда, більшовики не були настільки наївними, щоб покладатися у своїй боротьбі проти "світової буржуазії" лише на міліцію. "Збройною опорою" соціалістичної революції, за їх розрахунками, мала стати Червона гвардія — специфічні пролетарські формування армійського типу (свого роду "пролетарське військо"), за створення якої більшовицька партія взялася одразу ж після Лютневої революції. Навесні 1917 р. перші червоногвардійські загони з'явилися і в промислових містах України: спочатку в Харкові (до 1 тис.чол.), пізніше в Катеринославі, Одесі, Києві (до 300 чол. в кожному). До складу червоногвардійських загонів після ретельної перевірки приймали робітників — "ідейно загартованих", "стійких", майже виключно більшовиків. Щодо національного складу, то звичайно переважну більшість у цих загонах складало російське та русифіковане робітництво[2, c. 452-453].

Отже, у перші дні після Лютневої революції більшовики виявили своє негативне ставлення до українського визвольного руху в цілому, й, зокрема, до спроб українців проводити українізацію в частинах російської армії. Однак національно-визвольний рух в Україні, так само як і в інших російських колоніях, з кожним днем набував усе більшого розмаху, захоплюючи дедалі ширші й ширші верстви населення з окраїн. Не рахуватися з цим більшовики не могли. Отож, перед ними постало завдання виробити таку "гнучку" тактику у національному питанні, яка б, з одного боку, враховувала "сепаратистські прагнення" неросійських народів, а з другого, не відступала б і від стратегічного завдання — боротьби за світову революцію, створення світової радянської суперімперії. Таку тактику й розробив Ленін. На Сьомій Всеросійській партійній конференції (квітень 1917 р.) він запропонував делегатам прийняти резолюцію з національного питання, яка містила новий (у порівнянні з тим, що існував від часу II з'їзду РСДРП 1903 p.) підхід до національного руху, а саме: замість умовного визнання більшовиками права нації на самовизначення без його гарантій висунути гасло "визнання за всіма націями, які входять до складу Росії, права на вільне відокремлення і на утворення самостійної держави", правда, не дозволялося змішувати питання про право на вільне відокремлення з питанням про доцільність цього відокремлення. "Це останнє питання,— зазначалося в резолюції,— партія пролетаріату повинна розв'язувати в кожному окремому випадку цілком самостійно, з точки зору інтересів усього суспільного розвитку і інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм". Отож, теоретично, більшовики мали визнати право народів на створення власних держав — проте лише теоретично, практично ж це право "з точки зору інтересів усього суспільного розвитку" могло б бути, за новою тактикою, й відкинутим.

Запропонована Леніним "формула", в цілому, була досить суперечливою, заплутаною. Не дивно, що вона викликала нерозуміння з боку прихильників "чистоти Марксового вчення". Лідер київських більшовиків Л.П'ятаков, відповідаючи Леніну, заявив, що завдання партії "по Марксу" полягає не в тому, щоб "розчленовувати Росію", а навпаки, приєднувати до неї якомога більше число націй. Гаслом партії, наполягав він, має бути не "визнання права націй на відокремлення", а навпаки — "геть кордони". Конференція, після бурхливих диспутів, все ж прийняла резолюцію Леніна, хоча, судячи з результатів голосування (56 — за, 16 — проти, 18 — утрималися), погляди П'ятакова поділяли більше третини делегатів.

Проте зручність нової тактики, що її винайшов Ленін, досить швидко зрозуміла більшість його соратників. Дійсно, перевага висування найсміливіших національних гасел була очевидною. Не потребуючи від більшовицької партії, як від неправлячої, практичного підтвердження своєї прихильності проголошуваним принципам, ця тактика давала можливість викривати "шовіністичну, гнобительську" політику Тимчасового уряду, мала "грати на авторитет" більшовиків серед неросійських народів. Прекрасною ілюстрацією цього стала та "викривальна кампанія", що її розгорнули більшовики на початку літа 1917 р. у відповідь на спроби уряду стримати національний рух в Україні, зокрема, на заборону О.Керенським II Українського військового з'їзду[3, c. 497-499].

31. Заходи Центральної Ради в галузі освіти і культури.

У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного досвіду української революції 1917-1920рр., її державотворчої політики все більше і більше звертаються історики, політологи, представники різних політичних партій і рухів, державні діячі. Особливу цінність для розбудови незалежної України має історичний досвід діяльності Центральної Ради в галузі розвитку народної освіти і культури. Незважаючи на труднощі внутрішнього життя, складність міжнародного становища, Центральна Рада багато зробила цінного і повчального в галузі законодавчого забезпечення та реалізації розвитку народної освіти і культури. Цей досвід і сьогодні вчить, що українська незалежність без достатнього розвитку народної освіти і культури неможлива. Вона вимагає від державних органів влади до себе не меншої уваги, ніж економіка. Без розвитку народної освіти, духовної культури українська держава не буде сильною і могутньою, не буде мати майбутнього.

Науково-теоретичні засади розвитку освіти і культури були глибоко розроблені і обгрунтовані в працях визначних державних діячів української революції 1917-1920 pp. В.Винниченка, М.Грушевського, Д.Дорошенка, І.Стешенка, П.Христюка, М.Шаповала та інших.

Так, в збірнику статей і промов "На порозі Нової України", написаних і проголошених М.Грушевським протягом 1917-1918 pp., розкривається історична неминучість перемоги українського народу в боротьбі за державність і незалежність, окреслюються напрями розвитку всіх сфер життя Нової України, в тому числі культури і освіти. Через всю книгу червоною ниткою проходить ідея українізації школи, підготовки спеціалістів з вищою освітою для всіх сфер життя української держави.

М.Грушевський вважав за необхідне розумно, з великим тактом і терпінням проводити в Україні мовну політику, "не вносячи непотрібного і роздражнення, не обгострюючи відносини ґвалтовною українізацією, поступаючи розважливо й можливо м'яко в переведенню тих вимог, які дійсно ставляться принціпом української державності, становищем української мови як мови державної йт.ін.".

Основні правові напрямки в галузі освіти і культури Центральна Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917р. та у резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917р.). У цих історичних документах невідкладними завданнями ставилося відродження української мови і школи, створення національних загальноосвітніх і спеціальних навчальних закладів, збільшення кількості українських періодичних видань, культурно-освітніх установ. В кінці червня 1917р. було засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради -уряд, що мав за мету реалізувати завдання, закріплені в І універсалі Центральної Ради. "... Утворення Генерального Секретаріату, - за словами голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, - було необхідним щаблем розвитку... представницького органу. Тому-то інститут Генерального Секретаріату має охоплювати всі потреби українського народу"

Генеральний Секретаріат у своєму складі мав спочатку біля 10, а пізніше 14 генеральних секретарів, у тому числі і в справах освіти. Цю посаду з самого початку діяльності уряду займав Іван Стешенко - громадський і політичний діяч, педагог, письменник і літературознавець. Він мав значний досвід педагогічної роботи. Довгий час викладав у середніх та вищих школах Києва. У 1915р. очолив Тетянівську гімназію для біженців. У лютому 1917р. - комісар з учбової частини і товариш голови Ради громадських організацій м.Києва. Влітку - окружний інспектор Київської шкільної округи. Засновник і співголова товариства шкільної освіти. Один із організаторів Української Центральної Ради, очолював її шкільну і редакційну комісію.

26 червня 1917р. на засіданні Центральної Ради була проголошена перша Декларація Генерального Секретаріату, яка визначала компетенцію кожного секретарства. Цим юридичним документом визначалися основні завдання секретарства в справі освіти: "В справі народної освіти Секретаріат має на меті насамперед з'єднати в своїх руках все керування шкільною освітою, а власне: догляд за переведенням на місцях українізації школи, організації видання підручників, відшукання і приготування учителів для шкіл та поміч в згуртуванні їх у професіональні товариства."

Цим же документом Генеральний Секретаріат освіти зобов'язаний був призначити в усі губернії і повіти своїх комісарів, які повинні здійснювати керівництво школами, дошкільними і позашкільними закладами освіти та виховання.

28 грудня 1917р. було прийнято Закон "Про скасування шкільних округ", на основі якого на території Української Народної Республіки скасовувались шкільні округи і створювались тимчасові комісаріати в складі чотирьох українців і трьох представників національних меншостей.

12 жовтня 1917р. Генеральний Секретаріат оприлюднив нову Декларацію, яка уточнювала компетенцію кожного секретарства та всього секретаріату в цілому. В Декларації підкреслювалося, що "на полі народної освіти на протязі цього академічного року може бути вироблений і по змозі здійснений проект нової по змісту і по формі школи на Україні, на підставах демократичних і національних..."

В Декларації проголошувалась необхідність заснування в м.Києві науково-педагогічної академії, народних університетів для підготовки національних педагогічних кадрів, а в містах і селах України - просвітних товариств, народних домів як центрів позашкільної просвітної роботи.

Хотілось би звернути увагу сучасних українських політиків, народних депутатів України на Закон Центральної Ради "Про державну мову", який був прийнятий в березні 1918р. В ньому підкреслювалося, що "всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах повинно писатися державною українською мовою, окрім інших мов..."

На виконання даного Закону Рада народних міністрів видала циркуляр губернським і повітовим комісарам, в якому підкреслювалося, що "винуваті в невиконанні даного закону будуть усуватися з посад і піддаватися під суд."7

Коментарі тут непотрібні. Думається, що подібного змісту закони і циркуляри потрібно видавати сьогодні проти тих, хто обклеює наші будинки, стадіони, дерева в парках вивісками чужою мовою.

Уже в перші місяці свого існування Центральна Рада заклала основи нової національної школи. Так, 6 квітня 1917р. в Києві відбувся І Всеукраїнський учительський з'їзд, на який з'їхалися близько 500 делегатів з усіх губерній України.

З'їзд звернув увагу на українізацію середньої та вищої школи, підготовку україномовних педагогічних кадрів, створення при Київському університеті і на курсах при шкільних округах кафедр українознавства та української мови.

У вчительських семінаріях, в усіх вищих навчальних закладах вводилось вивчення української мови, української літератури, географії та історії України. В російськомовних школах, а також у школах національних меншостей вводилось обов 'язкове вивчення української мови та інших українознавчих предметів.

Для здійснення заходів щодо створення національної системи освіти і виховання підростаючого покоління Учительський з'їзд запропонував Центральній Раді заснувати Головну українську шкільну раду.

АП Всеукраїнський учительський з'їзд, який відбувся 28-30 липня (10-12серпня) 1917р. в Києві прийняв розгорнуту програму національної системи освіти і виховання молоді.

Так, в резолюції з'їзду було підкреслено: "щоб усі громадяни мали право на безплатну нижчу, середню і вищу освіту з забезпеченням учнів підручниками, одягом, продуктами харчування і т.д."

Керуючись законами Центральної Ради, рішеннями Генерального Секретаріату було закладено надійний фундамент української національної школи.

Так, протягом березня-серпня 1917р. тільки на Київщині було засновано 18 українських гімназій, на Полтавщині - 16, на Поділлі - 5, а всього було відкрито 53 українські середні школи. Як відмічає український історик - емігрант І.Нагаєвський, "це був дуже успішний початок, він, безсумнівно, свідчить про велику любов українського народу до своєї рідної культури"

Влітку 1917 р. у Києві було засновано перший український народний університет. Пізніше подібні навчальні заклади було відкрито в Миколаєві, Одесі, Харкові, а також розроблені проекти і виділені кошти на створення національних університетів у Кам'янці-Подільському і Умані.

Центральна Рада, органи місцевого самоврядування багато сил і енергії віддавали створенню національної системи освіти на селі. Освіта в сільській школі була обов'язковою: щоб усі юнаки і дівчата віком до 15-16 років мали відповідну освіту. У кожній волості чи групі сіл з населенням в 10 тисяч чоловік повинна функціонувати середня школа. Ці школи повинні давати не лише загальну освіту, але й бути кузнею підготовки кадрів для органів місцевої влади, для потреб народного господарства. В них сільська молодь повинна "вчитись жити, працювати і правити державою"

На жаль, Центральній Раді не вдалося підготувати власну багаточисельну еліту, яка повинна була бути організатором і керівником української держави. Українська національна еліта доби української революції 1917-1920 pp. не була консолідованою і багаточисельною, не мала досвіду державотворчої діяльності. Це потрібно враховувати і сьогодні для нашої молодої незалежної держави, коли українське суспільство знову потребує політичної сили, в основі багаточисельної, консолідованої і науково підготовленої національної еліти, котра поведе його за собою. Історичний досвід Центральної Ради в галузі побудови національної системи освіти має дуже велике як теоретико-пізнавальне, так і практичне значення. І сьогодні ми повинні глибоко аналізувати і враховувати як позитивний досвід, так і допущені помилки, уникати їх у розбудові сучасної України. І завжди пам'ятати, що незалежність нашої України без всебічного розвитку освіти і культури неможлива.

Минуло одинадцять років незалежної України. Наша рідна мова почала відроджуватись. Про це свідчить те, що нині нею щоденно спілкується понад 30 млн. громадян. Статус української мови законодавчо закріплений у ст.10 Конституції України. На основі Конституції України було підготовлено Верховною Радою України Закон "Про розвиток і застосування мов в Україні". Прийнято багато законодавчих актів спрямованих на розвиток народної освіти, але вони часто не виконуються.

Як зазначили Голова парламентського Комітету з питань науки і освіти С.НІколаєнко, міністр освіти В.Кремень на парламентських слуханнях у жовтні 2002 року, "законодавча освітянська база в основному створена, однак це тільки часткове вирішення проблеми"12

Українська держава постійно економить на освіті. Для її потреб у бюджеті повинно бути виділено 10 відсотків від ВВП, ареально маємо близько 4.13

Відродження України завжди починалось з села. А що ж відбувається в нашому селі сьогодні? Руйнується його соціальна інфраструктура. Це особливо яскраво видно з даних Держкомстату України. Майже половина із 28,6 тис. сіл вже не мають шкіл, 2/3 дошкільних закладів, 40% клубів і будинків культури.14 Сільська школа в холоді і бідності. Більше 30 тисяч сільських учителів не мають житла. Станом на 18 січня 2002 року в 12 областях України борг по зарплаті вчителів досяг 63 млн. гривень. Занепад навчальної бази, злиденне становище педагогів змушує їх на проведення страйків, щоб привернути увагу громадськості, органів влади до проблем школи.

"Коли вже учителі змушені виходити на майдани, це знак біди, який завис над суспільством" - заявив з трибуни Верховної Ради Б.Олійник.15

А взяти таку проблему, як випуск підручників, художньої і наукової літератури, газет і журналів українською мовою. Тут також може пригодитися досвід діяльності Центральної Ради. Так, незважаючи на матеріально-технічні та фінансові труднощі, в Україні відкривалися видавництва: "Товариство шкільної освіти", "Українська школа", "Українське видавництво",

"Вік", "Сіяч", "Кооперативний союз", "Дніпросоюз" і т.д. В 1917 р. було видано в Україні 677 назв українських книжок. Загальна кількість друкованих органів, які видавалися в Україні в період Центральної Ради різними політичними партіями та організаціями, сягала близько 350 назв. Так, лише в Києві з березня по грудень 1917р. видавалося 65 газет різних політичних напрямів, в Одесі - 72 газети, В Єлисаветграді - більше 60, на Поділлі - 20.

Крім того, чимало українських видань виходили за межами України. Так, "Звенигородська зоря" підкреслювала, що на травень 1917р. в Росії читач одержував 16 газет та часописів українською мовою.16

Це було тоді. А що сьогодні?

На одного мешканця України нині випускається близько 1 книжки, тоді як у Російській Федерації - 3-4, у Білорусі - 6-7, у західних країнах - 10-12.17

Аналізуючи уроки історії, думається, що досвід проведення і здобутки в розвитку української школи і культури в добу Центральної Ради може бути творчо використаний у наш час національного відродження, розбудови незалежної, демократичної української держави.

32. Боротьба за владу в Україні між Центральною Радою і більшовиками (жовтень – листопад 1917 року).

 

В Україні ж наприкінці жовтня - на початку листопада 1917 р. у Києві декілька днів тривають бої між більшовицькими військами і військами вірними Тимчасовому урядові. У вирішальний момент виступили війська Центральної Ради, які пересилили інших. Владу в Україні перебирає Центральна Рада.

7 листопада 1917 р. вона видає ІІІ Універсал, яким проголошує Українську Народну Республіку (УНР), але як автономну частину майбутньої федеративної демократичної Росії. Також проголошуються широкі демократичні права, обіцяють селянам надати землю і почати переговори про закінчення війни.

Але в листопаді-грудні 1917 р. становище Центральної Ради ускладнюється, вона діє нерішуче, непослідовно, особливо в розв'язанні соціальних питань. Це розчаровує маси. Впливи Центральної Ради падають. Її противники - більшовики також претендують на владу в Україні, прагнучи передачі влади Радам, використовуючи для цього різні шляхи. Збройний шлях спочатку виявився невдалим, оскільки Центральна Рада мала достатньо сил для протидії. Був інший шлях проголосити Радянську владу через скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який було заплановано на початок грудня 1917 р. Одночасно, 4 грудня 1917 р. Раднарком за підписами Леніна і Троцького надсилає "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради", в якому визнавалося право українського народу на державне самовизначення, але не визнавалася Центральна Рада як орган влади. Вимоги ж до неї представляли грубе втручання у внутрішні справи УНР. Також оголошувався ультиматум, якщо вимоги не приймаються, то Раднарком вважає себе у стані війни з Центральною Радою. Центральна Рада ці вимоги відкинула. У другій половині грудня 1917 - у січні 1918 рр. проходять бойові дії між радянськими військами і військами Центральної Ради, в яких остання зазнає поразки. Її військові формування нечисельні, а селянство вичікує. Радянські війська успішно наступають. Становище Центральної Ради різко погіршується. За таких умов, щоб повністю відмежувати УНР від Радянської Росії, а також, щоб укласти мирний зговір з Німеччиною та її союзниками, 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада видає ІV Універсал, який проголошує державну незалежність УНР. Проте наступ радянських військ триває. 16 січня 1918 р. під Крутами відбувся бій, в якому загинув учнівський курінь (300-500 юнаків). Але ця спроба зупинити радянські війська не вдалася. Тим більше, що в ці ж дні, у січні 1918 р. у Києві більшовики підняли повстання, центром якого став завод "Арсенал". Війська Центральної Ради з великими зусиллями змогли його придушити. 26 січня 1918 р. радянські війська під командуванням Муравйова зайняли Київ, де розв'язали жорстокий терор.

На цей час на більшості території України була встановлена Радянська влада. Під контролем Центральної Ради залишилася тільки невелика територія на Волині та Поділлі. Проте закріпитися більшовики не змогли, бо майже відразу почалася окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини.

33. ІІІ Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР.

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний більшовицьким переворотом у Петрограді 25 жовтня {7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918 p.). Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В. Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв два важливі документи: Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагаються взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії.

Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня (9 листопада) Генеральний Секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на Місцях. Раду народних комісарів — уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Ця відозва загострила відносини між УЦР та більшовиками.

Таким чином, у листопаді 1917 р. у Києві сформувалися три ворогуючі табори, які протистояли один одному. Прихильники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу (10 тис. озброєних прихильників). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників.

Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р. вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні. Війська КВО терпіли поразку. Тоді в події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія з представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно якої війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.

Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею: "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. "Реконструкція" передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б констатувати новий суспільно-політичний та економічний устрій України.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал. У ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України".

ІІІ Універсал проголошував широку програму перетворень:

— скасовувалось право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

— Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

— проголошувала свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

— скасовувалась смертна кара;

— впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

— підтверджувалось право національно-територіальної автономії.

За визначенням В. Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.

Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.

А особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання.

Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

34. Всеукраїнські зїзди Рад у Києві та Харкові. Утворення радянської УНР.

Всеукраї́нський з'ї́зд ра́д — з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів України. Відбувся 11 (24) грудня — 12 (25) грудня 1917 року за ініціативи більшовиків у Харкові, що був захоплений ними на початку українсько-російської війни. Проходив як альтернатива Всеукраїнському з'їздові рад у Києві 4 (14) грудня — 6 (19) грудня 1917 року, де більшовики зазнали політичної поразки. У роботі з'їзду взяло 206 делегатів, обрані лише 95 радами з 300, що діяли в Україні. Представників українського селянства практично не було. З'їзд закінчився проголошенням Української Народної Республіки Рад зі столицею в Харкові.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 395; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.07 сек.