Просвіти» в роки Першої російської революції. 6 страница

Формування

Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед першою світовою війною (т-ва «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, 1914 р. — вже 94 таких товариств у Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт.

На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпаття

25. Лютнева революція в Україні. Реорганізація системи управління в Україні.

Лютне́ва револю́ція 1917 ро́ку в Росії — революційні події лютого-березня 1917 року, що завершились падінням монархії у Російській імперії.

Передумови

Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

Перехід влади до Тимчасового уряду

В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.

Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.

Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд).

Інтереси різних країн і груп людей в перевороті

За даними деяких дослідників, значний внесок у загострення політичної ситуації в Російській імперії внесли певні фінансово-економічні кола Заходу, а також військова розвідка Німецької імперії. Це проявилося в неофіційному сприянні політичним силам, які мали на меті повалення існуючого у той час державного ладу, забезпечення їх фінансовими коштами, матеріальними ресурсами, зброєю тощо. Очевидно, що зазначені люди для задоволення власних інтересів жертвували життям населення.

26. Обставини утворення та характер діяльності Центральної Ради навесні 1917 року.

Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — видатний український історик, політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Холм, Польща). Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяльності київської Громади. В 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В1898—1913 pp. очолив НТШ у Львові. Політичну діяльність розпочав у Галичині, будучи одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Один з ініціаторів і голова Товариства українських поступовців. У1914 р. звинувачений російським урядом в австрофільстві та засуджений до заслання в Сибір. У1917 р. повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. У квітні 1918 р. обраний Президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського емігрував до Чехословаччини, потім — Австрії, де вів широку науково-організаційну діяльність. У березні 1924 р. повернувся до Києва, обраний членом Української Академії Наук. У1929 р. звинувачений в організації Українського націоналістичного центру та заарештований. У1931 р. висланий до Москви. Помер за нез'ясованих обставин у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У ц середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з'їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для "самостійництва", тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 p. II з'їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 p.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 p.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 p.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918 р.

27. І Універсал Центральної Ради. Утворення Генерального Секретаріату.

Генера́льний секретаріа́т — виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою. Заснований 15 (28) червня 1917 року.

Опис

15 (28) червня 1917 року року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції.

Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря.

Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко.

Першими генеральними секретарями були:

В. Винниченко (ген. секр. внутрішніх справ)

Б. Мартос (ген. секр. земельних справ)

С. Петлюра (ген. секр. військових справ)

В. Садовський (ген. секр. судових справ)

І. Стешенко (ген. секр. освіти)

С. Єфремов (ген. секр. міжнаціональних справ)

М. Стасюк (ген. секр. продовольчих справ)

Х. Барановський (ген. секр. фінансів)

П. Христюк (ген. писар)

В.Винниченко, Б.Мартос, С.Петлюра, В.Садовський, І.Стешенко були членами Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, С.Єфремов — соціал-федералістом, М.Стасюк — непартійним соціалістом (згодом — соціал-революціонер), Х.Барановський — позапартійним, П.Христюк — соціал-революціонером.

Першим документом, який визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, вперше оприлюднена В.Винниченком на пленарному засіданні УЦР 26 червня.

Хоч основні положення I Універсалу і Декларації ГС передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.

Вже через кілька днів після створення ГС до Києва прибула делегація Тимчасового уряду Росії у складі міністрів Керенського, Терещенка та Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені важкі, але інтенсивні переговори. Їх підсумками стали текст нового Універсалу УЦР і Декларація Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи 3 липня були оголошені на засіданні УЦР.

У ході наступних переговорів у Петрограді українська делегація вимагала у Тимчасового уряду затвердження Статуту Генерального секретаріату, який був затверджений УЦР і названий «першою конституцією України».

Переговори завершилися тим, що прем'єр-міністр Росії О.Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», нормативно-правового акта, обов'язкового до виконання місцевими органами в Україні (замість Статуту Генерального секретаріату). Згідно з «Інструкцією», повноваження ГС значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Скорочувалась кількість секретарств (яка на той час досягла 14). З компетенції ГС вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до «Інструкції», УЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.

Після бурхливих дебатів і погроз Винниченка залишити свою посаду 7 серпня УЦР затвердила «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні».

Проте після численних конфліктів Винниченка з представниками УПСР 13 серпня Мала рада прийняла його відставку з посади голови ГС. Формування ГС доручили соціалісту-федералісту Д.Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини. 14 серпня Мала рада затвердила новий склад ГС.

Але вже 18 серпня Д.Дорошенко зрікся керівництва Генеральним секретаріатом, після чого головувати в ГС знову запропонували В.Винниченку.

Тимчасовий уряд, попри своє негативне ставлення до В.Винниченка, 1 вересня був змушений затвердити склад ГС на чолі з ним.

Протягом жовтня-січня відбулися 63 засідання ГС, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру.

Жовтень 1917 р. — Тимчасовий уряд постановив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, притягти його членів до судової відповідальності за сепаратизм та участь у скликанні Всеукраїнських установчих зборів, а також викликати В.Винниченка для пояснення у цій справі.

21 жовтня (3 листопада) — на засіданні ГС обговорювали питання про поїздку до Петрограда В.Винниченка, генеральних секретарів І.Стешенка й О.Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. Несподівану розв'язку цього питання створив більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.

Після (25 жовтня (7 листопада) ГС розширив свою компетенцію на військові та продовольчі справи, шляхи сполучення, торгівлю та промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів (тобто було відновлено дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі). ГС видав звернення «До війська і громадян України» (всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням»). Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади ГС на всі губернії України, припинення воєнних дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу Київського військового округу тощо.

ГС діяв до 22 (9) січня 1918 р., коли (після проголошення IV Універсалу УЦР про незалежність УНР) був перейменований на Раду народних міністрів УНР.

Виконавчий орган — Генеральний Секретаріат (15.06.1917—22.01.1918)

Голова ГС — Винниченко Володимир Кирилович (15.06.1917—16.07.1917)

Заступник — Єфремов Сергій Олександрович

Генеральні Секретарі:

Винниченко Володимир Кирилович — ген. сек. внутрішніх справ

Єфремов Сергій Олександрович — ген. сек. міжнаціональних справ

Барановський Христофор Антонович — ген. сек. фінансів

Мартос Борис Миколайович — ген. сек. земельних справ

Петлюра Симон Васильович — ген. сек. військових справ

Садовський Валентин Васильович — ген. сек. судових справ

Стешенко Іван Матвійович — ген. сек. освіти

Христюк Павло Оникійович — Генеральний писар

Голова ГС — Винниченко Володимир Кирилович (16.07.1917—30.01.1918)

Генеральні Секретарі:

Винниченко Володимир Кирилович — ген. сек. внутрішніх справ

Мартос Борис Миколайович — ген. сек. земельних справ

Барановський Христофор Антонович — ген. сек. фінансів

Садовський Валентин Васильович — ген. сек. судових справ

Петлюра Симон Васильович — ген. сек. військових справ

Всеволод Голубович — ген. сек. шляхів

О. Зарубін — ген. сек. пошти і телеграфного зв'язку

Шульгин Олександр Якович — ген. сек. міжнаціональних справ

Моше Зільберфарб — ген. сек. єврейських справ

В. Міцкевич — генеральний секретар польських справ

Стебницький Петро Януарійович — ген. сек. при Тимчасовому правлінні в Петрограді

Рафес Мойсей — ген. сек. державного контролю

Пе́рший універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — перший державно-політичний акт, універсал Центральної ради, що проголосив автономію України. Прийнятий 10 (23) червня 1917 року в Києві. Повна назва — Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по-за Україною сущого.

Опис

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня (23 червня за новим стилем) та проголошений на Другому Військовому з'їзді.

Умови

Проголошення автономії України в складі Росії;

Джерелом влади в Україні є український народ;

Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

Прийняття Першого Універсалу змусило Тимчасовий уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: Михайло Грушевський, В. Винниченко, Симон Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. 29 червня 1917 року до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб Українська Центральна Рада виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового уряду в один день.

У Петрограді відбулося бурхливе засідання Тимчасового уряду, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість уряду все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 липня (16 липня за новим стилем). Телеграма підтверджувала повноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. Тимчасовий уряд Росії також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не погодився Тимчасовий уряд лише з одним — українізацією війська: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство… уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією.»

28. розвиток відносин Центральної Ради з тимчасовим урядом Росії. ІІ Універсал.

Дру́гий універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що зафіксував домовленості між Української Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії. Проголошений Володимиром Винниченком 3 (16) липня 1917 року в Києві, на урочистому засіданні Педагогічного музею як відповідь на телеграму Тимчасового уряду Центральній раді.

Умови

Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради…

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

Відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії, що проголосив демократичний курс розвитку, не складалися з самого початку. Направлена до Петрограду 25 травня 1917 р. делегація в складі 10 чоловік на чолі з В. Винниченком звернулася до голови уряду князя Львова з проханням, в якому ставили питання про автономію України, про участь у мирній конференції, про комісара України при Тимчасовому уряді, про українізацію фронтових частин, освіти тощо.

Делегація Центральної Ради мала зустрітися не тільки з членами уряду, а й з представниками Ради робітничих і солдатських депутатів Однак навіть ці куці домагання налякали як Тимчасовий уряд, так і Центральну Раду «Ходіння по муках» у Петрограді завершилося безрезультатно для української делегації В. Винниченко згадував.

«Ці представники з професорськими титулами ніяк не могли погодитися, щоб землі Чорного моря, Одеси, Донецького басейну, Катеринославщини, Херсонщини і Харківщини належали до автономної України. Єдина поступка, яку Тимчасовий уряд був схильний зробити, полягала у поданні вкрай обмеженої культурно-освітньої автономії Міністр освіти Мануйлов заявив, що українську мову можна буде ввести лише в народних школах. Протистояння Тимчасового уряду і Центральної Ради ще більш посилилися після заборони проводити другий військовий з'їзд Про це рішення повідомлялося телеграмою військового міністра О. Керенського Прочитавши телеграму, М. Грушевський заявив «Свято революції скінчилось! Настає грізний час! Україна повинна бути організована! Свою долю повинен вирішувати тільки український народ!».

Категорична відмова Тимчасового уряду щодо автономії, з одного боку, та натиск національно-визвольного руху — з другого, вплинули на позицію Центральної Ради. Про свою рішучість вона висловилась у Першому універсалі, ухваленому 10 (23) червня 1917 р. Він проголошував «Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своє життя. Хай порядок і лад в Україні дають обрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські Збори бо ніхто краще за нас не може знати, що нам треба і які закони для нас кращі. Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде відібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі на власність народів, як буде видано про те закон на Всеросійськім Установчім зібранні, право порядкувати нашими українськими землями, право користуватися ними належало б нам самим, нашим Українським зборам».

Перший універсал Центральної Ради, який проголосив автономію України, зустрів підтримку майже всього українського населення. Про загальне захоплення свідчать привітання й телеграми, що їх отримала Центральна Рада з усіх кінців України.

Інакше поставились до Першого універсалу національні меншини України, які відчували підтримку російського Тимчасового уряду. Проте це уже несуттєво вплинуло на обраний Центральною Радою курс.

Після проголошення Першого універсалу Центральна Рада приступила до створення першого уряду автономії України під назвою Генерального секретаріату, головою якого став В. Винниченко. Уряд складався з голови і сімох генеральних секретарів X. Барановського (фінанси), С. Єфремова (міжнародні справи), С. Петлюри (військові справи), Б. Мортоса (земельні справи), В. Садовського (судові справи), І. Стешенка (освіта), М. Стасюка (продовольчі справи) Генеральним писарем було обрано П. Христюка. І хоча в українському політичному житті домінували есери, у складі першого уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи.

За професійною належністю членами першого українського уряду були кооператори, письменники, вчені, журналісти і партійні лідери. Як бачимо, жодного професійного адміністратора серед них не було.

Проголошення універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд, і 28 червня 1917 р. до Києва для офіційних переговорів приїхали міністри Тимчасового уряду О. Керенський, М. Терещенко, І. Церителі. В зв'язку з тим, що міністри відмовилися зустрічатися із широким складом Центральної Ради, останньою було делеговано для переговорів з ними М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюру. Під час переговорів міністри заявили, що вони з розумінням ставляться до боротьби українського народу за свої права, однак запровадження автономії України потребує узгодження з Установчими зборами Росії.

Дата добавления: 2015-05-22