Натурфілософія Мілетської школи. «Логос» Геракліта

Першопричина. Гесіода ціка­вить, що виникло першим. Цим первинним є Хаос, але не як без­ладдя, а як безодня, «розгорнутість» між небом і землею. Піс­ля виникнення світу Хаос у ви­гляді «великої безодні» лежить у його основі.

Гесіод — дофілософ, оскільки його космологічний процес — це теогонія, це ряд поколінь богів, які народилися після зародження Хаосу. Спочатку народжуються Земля, Ніч, Небо, Море, Світло, День та ін. Між богами по­чинаються суперечки, космічний конфлікт, з'являється соціальне зло: Обман, Старість, Смерть, Туга, виснажлива Праця, Голод Забуття, жорстокі Битви, судові Тяжби, Беззаконня тощо. Таким чином, вимальовується певна ви­значена картина світу. В боротьбі богів перемагає Зевс. Рух світостворення від Хаосу до Зевса - це сходження до порядку, світла і соціаль­ного устрою.

Передчуття філософії. Розсудлива міфологія Гесіода впритул підхо­дить до філософії. Світ богів у гесіодівському епосі систематизовано. Роль богів зводиться до тієї чи іншої функції, їхні місця чітко визначено на теологічній шкалі. З'являється поняття Логосу (розумного слова), і перші філософи протиставляють світ Логосу світові Зевса. З погляду так зва­ного Логосу міфологічний надприродний світ став здаватися наївним

У Гомера та Гесіода основне питання світогляду - питання про спів­відношення світу і людей - виступає в звичайній для міфології формі пи­тання про відносини між людьми та різноманітними явищами природи і суспільства, що уособлюють богів. Релігійно-міфологічний світогляд знахо­диться «всередині» соціантропоморфного світогляду.

Антична дофілософська міфологія існувала в трьох різновидах: гоме­рівський, гесіодівський і орфічний.

Орфізм. Його початок пов'язано з ім'ям Орфея, який уособлював мо­гутність мистецтва. Орфізм мав світоглядне обґрунтування в системі міфо­логічного світогляду, в якому вже зароджувались елементи філософії.

Початком світу орфіки (послідовники орфізму), згідно з одними джере­лами, вважали сам час, згідно з іншими - воду. В антропології орфіків вка­зується на подвійну природу людини. В ній - два начала: низьке, тілесне, титанічне і вище - духовне, діонісійське. Життя - це страждання. Душа в тілі неповноцінна. Тіло - гробниця і темниця душі. Мета життя — звіль­нення душі від тіла. Дійшовши до мети, душа благочестивого орфіка дося­гає «островів душевних», де вона живе безтурботно і щасливо, не маючи ні фізичних, ні душевних мук.

Свідченням збільшення елементів філософії в орфізмі є зростання деміфологізації в генетичній картині світу. Зароджується монопантеїзм (для міфології як такої характерний поліпантеїзм - ті чи інші боги ототожню­ються з тими чи іншими частинами природи, світу). Орфічний Зевс обнімає весь світ і вміщує його в собі.

Велику роль у підготовці античної філософії зіграли «Сім мудреців». Склад списків семи мудреців неоднозначний, але завжди серед них були Фалес, Солон, Біант, Піттак. Мудрість «семи мудреців» виявилась на тому рівні буденної свідомості, на якому вона досягає рівня «житейської мудрості»: у прислів'ях, притчах, приказках, які іноді досягають великої мі­ри узагальнення і глибини в розумінні людини та її соціальності Це суто житейська практична мудрість, у якій немає нічого від надприродного світу, вона знаходить своє атомарне узагальнення в мудрих висловах Афоризми (гноми) мають форму всезагального. Приклади гномів: «Нічого понад міру»; «Міра — найкраща»; «Говори по суті»; «Не дозволяй своєму язику випере­джати свій розум»; «Знай свій час» та ін. Ці гноми служили для проповіді гармонізації відносин між людьми шляхом їх самообмеження. Другий тип гномів закладає не тільки моральний, але й світоглядно-філософський смисл, наприклад «Пізнай самого себе». Третій тип гномів - це гноми Фалеса, які є провідниками мудрого світоглядного змісту «Найшвидший розум, оскіль­ки він усе оббігає»; «Найсильніша необхідність, оскільки вона над усім має владу»; «Наймудріший час, оскільки він усе відкриває» тощо.

• Давньогрецька філософія починається з «Семи мудреців». Саме Фалес переніс форму всезагальності, досягнуту в гномах, на світогляд.

• Антична філософія в цілому — це грандіозна спроба побудувати ра­ціоналізовану картину світу, з позиції розуму вирішити світоглядні пи­тання, В різноманітних формах давньогрецької філософії існують у за­родку всі більш пізні типи світоглядів.

Сила давньогрецьких філософів полягає у тому, що вони плідно сприймали наукові дані афро-азіатських надбань та активно переробляли їх на дедуктив­ну науку. На цій основі й стало можливим виникнення античної філософії як раціоналізованого світогляду, який шукає субстанційну основу світостворення.

Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно упорядкованим, предметно-речовим цілим - Космосом (у пер. з грец. - спочатку «порядок», а потім «світопорядок»). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе — вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність.

Виникнувши в Елладі як світогляд промислово-торговельного класу, тоб­то людей, у яких з'являється вільний час для розмислу, філософія форму­ється і розвивається на фоні виникнення товарно-грошових, речових відно­син, міської культури, переходу від авторитарних аристократичних до ти­ранічних, а через них і до демократичних форм державного устрою, пробу­дження особистості й особистої ініціативи.

Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способові життя. Тим більше, що своє­рідність тієї чи іншої системи пов'язується з особистістю творця. У жодній іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія у цьому відношенні схожа на мистецтво.

• Іонійська філософія. Факт зародження філософії в Іонії не викликає подиву, бо в VII-VI ст. до н. е. вона була передовою частиною Егейського світу. Розташована на західному узбережжі Малої Азії, Іонія складається з двадцяти самостійних полісів, основні з яких - Мілет та Ефес. «Іонія, — говорив О. І. Герцен, — початок Греції і кінець Азії». Іонійська філосо­фія - філософія в повному розумінні цього слова, адже вже перші її творці намагалися зрозуміти те чи інше начало як субстанцію. Крім того, її форма, незважаючи на пережитки міфологічної образності, все ж є раціональною, оскільки знаходить своє вираження у судженнях і поняттях

• Першою філософською школою Еллади, а тим самим і Європи, була Мілетська школа. Мислителів у першу чергу цікавило питання: «З чого все?» Звідси припущення, що речі виникають внаслідок тих перетворень, які відбуваються з першоречовиною, - згущення, випаровування, розрідження. Визначення води, повітря, апейрона першоосновою - початок субстрат­ного (від лат. substratum - підстилка, речовина) підходу, який пізніше ви­тісняється більш абстрактним субстанційним підходом, де сутнісна першо­основа не пов'язується з чимось предметним Разом з тим першооснова мілетців — не просто відчутні речовини, а існуючий принцип, закон ви­никнення та зникнення конкретно-чуттєвого розмаїття речей навко­лишнього світу.

Засновником Мілетської школи вважається Фалес. Він жив наприкінці VII - у першій половині VI ст. до н. е. (бл. 625-547 pp. до н. е.). Фалес двічі одержував золоту триногу від дельфійського оракула як наймудріший з еллінів. З метою популяризації науки передбачив урожай маслин, взяв у оренду маслобійні, внаслідок чого мав можливість швидко розбагатіти. З цього приводу Арістотель зауважив: «Філософу не важко стати бага­тим, але не це предмет його інтересів». Розповідають, як одного разу Фалес замислився під час прогулянки, дивлячись за звичкою на зірки, і впав у яму. Одна стара жінка почала сміятися: «Як ти можеш, мудрець, пізнати, що відбувається на небі, якщо не бачиш навіть того, що в тебе під ногами». Гегель, коментуючи цей випадок, говорив, що філософи, у свою чергу, смі­ються з людей, які, зрозуміло, не можуть упасти в яму, оскільки завжди знаходяться в ній і не звертають своїх поглядів угору. Перебуваючи в Єгип­ті, Фалес на завдання жерців повинен був виміряти висоту піраміди. У пев­ний час дня, коли довжина тіні дорівнювала зросту людини, він зміряв довжину тіні піраміди, тим самим відповівши на запитання про висоту піраміди. Фалес також ввів календар, визначив протяжність року в 365 днів, розділивши його на 12 місяців.

Як філософ Фалес виступав з позицій стихійного матеріалізму. Першо­причиною, на його думку, виступає вода (філософське переосмислення Океану). На воді плаває земля - в цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка буквально перебуває під усім, на ній все плаває. Але це не просто вода, а вода «розумна», божественна. Світ повен богів, але ці боги - сили, що діють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл Наприклад магніт має душу, тому що притягує залізо. Сонце та інші небесні тіла жи­вуть завдяки випарам води. Діоген Лаертський так визначив сутність філо­софії Фалеса: «Початком усього він вважав воду, а світ вважав живим і повним божеств».

У теорії пізнання Фалес усе знання зводить до єдиної основи. Його афо­ризмом є: «Багатослів'я - зовсім не показник розумної думки». І тому «шукай щось одне мудре, вибирай щось одне добре, саме так ти припиниш пусто­слів'я базікуватих людей». У цьому полягає його філософський заповіт.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (бл 610 - бл. 540 pp. до н. е.). Свій головний твір «Про природу» він написав у середині VI ст. до н. е. Про його життя майже нічого невідомо.

Анаксімандр розширив поняття початку всього існуючого до поняття «архе», тобто до першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всьо­го. Таке начало Анаксімандр знайшов в апейроні. Апейрон — це щось не­скінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внут­рішньо безкрайній. Апейрон - не тільки субстанційний, але й генетичний початок космосу. З нього не лише все в своїй основі складається, але й ви­никає. Апейрон і для себе все виробляє сам Перебуваючи в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей створюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь (сухе і гаряче). У резуль­таті взаємодії цих стихій створюються суша, небо, зірки, місяць тощо.

Анаксімандрові належать глибокі здогадки про походження життя. Живе зародилось на межі моря і суші з мулу під дією небесного вогню. Перші живі істоти жили в морі, потім деякі з них вийшли на сушу і скинули з себе луску, ставши земними тваринами. А від них виникла людина.

У поглядах Анаксімандра чітко простежуються діалектичні ідеї, що знайшли вираження у вченні про вічність апейрону, виділення ним проти­лежностей, створення чотирьох стихій з протилежностей; а сама космо­гонія - у вченні про походження живого з неживого, людини з тварини - це передбачення еволюційності живої природи.

Як учений, Анаксімандр увів у практику користування сонячним годин­ником, побудував модель небесної сфери - глобус, накреслив географічну карту. Він займався математикою, дав загальний нарис геометрії.

Учнем і послідовником Анаксімандра виступив Анаксімен (бл. 585 — бл. 525 pp. до н. е.). Як астроном і метеоролог, написав твір «Про природу». Не втримавшись на висоті абстрактного мислення свого вчителя, Анаксімен знайшов першопричину всього сущого в найбільш без'якісній з чотирьох стихій - повітрі, назвавши його безмежним (апейрос). Таким чином, апейрос перетворився з субстанції на її властивість.

У космогонії Анаксімен зводив усі форми природи до повітря; все з нього виникає через розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром, а після згущення - вітром, хмарами, водою, землею і каменем Розрідження він пов'язував з нагріванням, а згущення -з охолодженням Сонце - це земля, яка розжарилась від свого швидкого руху. Земля і небесні світила «висять» у повітрі, тоді як Земля нерухома -інші світила рухаються повітряними потоками.

Анаксімен відомий своїми науковими здогадками. Наприклад град утво­рюється при замерзанні води в хмарах, а якщо до неї домішується повіт­ря - утворюється сніг. Стан погоди він пов'язував з активністю Сонця.

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефеса (бл. 520 - бл. 460 pp. до н. е.). Виходець з роду царів і жерців, свої правничі функції він передав братові. Жив бідно і самотньо, останні роки свого жит­тя провів у хатині в горах

Головний твір Геракліта - «Про природу». Збереглося близько 130 його фрагментів, які зрозуміти нелегко. Вже древні прозвали його «Темним». Після ознайомлення з цією працею Сократ сказав: «Те, що я зрозумів, — чудово. Думаю, що таким є і те, чого я не зрозумів». Справді, Геракліт -дуже глибокий мислитель, у той же час аристократ не лише за народжен­ням, але й по духу. Він вважав, «що найдостойніші бажають одного: вічної слави смертним речам». Це ті, яких небагато, і кожен з них дорогий.

Найпочесніше місце у його вченні посідає основа наук - Логос (Вогонь). Він — субстанційно-генетична причина всього існуючого. У філософії Геракліта субстанцією буття виступає Вогонь, оскільки завжди перебуває рівним самому собі, незмінним у всіх перетвореннях, як першопричина, кон­кретна стихія. Світ — це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вог­нем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. На основі перетворень вогню будується космологія Геракліта. Всі предмети і явища природи наро­джуються з вогню і, зникаючи, знову перетворюються на вогонь. «Вогню смерть - повітрю народження, і повітрю смерть - воді народження. Із смерті землі народжується повітря, із смерті повітря - вогонь» тощо.

Усі зміни світостворення у Геракліта відбуваються з певною закономір­ністю, підкоряючись долі, яка тотожна необхідності. Необхідність — це всезагальний закон Логос. Буквально Логос — це слово, але слово розумне. Разом з тим Логос означає розум, закон, і Геракліт найчастіше вживає його в останньому значенні, вважаючи його об'єктивним законом світостворення. Логос — принцип порядку і міри. Він — той самий вогонь, але є вогнем, що для почуттів, для розуму є Логосом. Усе відбувається згідно з Логосом У найбільш загальному плані Логос Геракліта є вираженням логічної структури Космосу, логічної струк­тури образу світу, який безпосе­редньо дано живому спогляданню.

«Вогнелогос» Геракліта при­таманний і людині, її душі, яка має два аспекти: речово-матеріаль­ний і психічно-розумний. У першо­му аспекті душа - одна з метаморфоз вогню, вона виникає, випаровуючись з вологи. Душа не тільки волога, адже із збільшенням вологи вона стає гіршою. Душа - єдність протилежностей, бо поєднує в собі вологе і вогняне, які пере­бувають між собою у прямо пропорційній залежності. У п'яного душа особливо волога, так само як і у хворого і в людини, яка підвладна чуттєвим задоволенням.

У другому аспекті сухий, вогненний компонент душі - це її Логос, який є самозростаючим Цей суб'єктивний Логос не менш глибокий, безмежний, ніж об'єктивний, тобто Логос, який керує космосом.

Космогонія Геракліта будується на основі стихійної діалектики. Світ як упорядкована система-Космос створюється на основі всезагальної змін­ності явищ, загальної мінливості речей. «Все тече, все змінюється, немає нічого нерухомого». Для висловлення цієї думки Геракліт користується образним порівнянням з плинною рікою, потоком. «На того, хто входить в одну і ту ж ріку, течуть все нові й нові води». Рух, за Гераклітом, влас­тивий всьому існуючому. Вся природа, не зупиняючись, змінює свій стан. «В одну і ту ж ріку не можна ввійти двічі... Народження, виникнення ніколи не зупиняється. Сонце — не тільки нове щодня, але вічно і без­перервно нове».

Вчення Геракліта про плинність усього тісно пов'язане з його вченням про перехід однієї протилежності в іншу, про «зміну», «обмін» протилежнос­тей. «Холодне теплішає, тепле холоднішає, вологе висихає, сухе зволожу­ється». Обмінюючись між собою, протилежності стають тотожними. «Одне і те ж у нас — живе і мертве, молоде і старе». Твердження Геракліта, що все є обміном протилежностей, доповнюється зазначенням про те, що все проходить через боротьбу. На основі боротьби встановлюється гармо­нія світу. «В тому, що народжується, - все об'єднується; з того, що розхо­диться, - найпрекрасніша гармонія, і все проходить через боротьбу».

• Таким чином, в іонійській філософії (Мілетська школа і Геракліт) від­бувається поєднання філософського і фізичного (природничо-наукового) підходу до пояснення першопричини світу. Представники цієї філософської школи досить чітко здійснюють субстанційний підхід ототожнюючи, як правило, субстанцію буття з конкретною стихією, явищем природи. Ця сти­хія певною мірою набуває значення метафори, а в образній формі дає уяв­лення про першопричину всеіснуючого.

Дата добавления: 2015-05-22