Онтологізм і атомізм досократиків

Важливим кроком у розвитку ранньогрецької філософії був творчий здобуток Елейської школи: Ксенофана, Парменіда, Зенона. Заслуга елеатів - у розвитку категорій, у тому числі категорії субстанції. В іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців - математична, у елеатів вона вже фі­лософічна, оскільки ця субстанція - буття Саме в школі елеатів закінчується формування античної філософії, і протофілософія стає філософією.

Засновник Елейської школи - Ксенофан із Колофона (бл. 570 до а е. -після 478 pp. до н. е.). У його вченні філософія починає розмежовуватися з фізичною картиною світу, тобто філософія виділяється зі світоглядної фі­зики. Розглядаючи світ у цілому, Ксенофан виділяє його філософський ас­пект, злитий з поняттям бога.

Світогляд Ксенофана антропоморфний. Бог Ксенофана — це чистий розум, він фізичний, без тілесної сили. Його сила - в мудрості. Мудрість, на думку Ксенофана, є кращою за «силу людей і коней». Тому філософ більш корисний для суспільства, ніж будь-який олімпійський чемпіон. Бог Ксенофана і є таким космічним філософом. Він нерухомий, позаяк вештати­ся по світу, як це роблять інші боги, йому не личить. Цей богофілософ керує лише силою своєї думки, без будь-якого фізичного зусил­ля. Такий бог один і єдиний: він є все, але «все» береться не в бага­томанітності, а у вищій єдності.

Основою філософії елеатів стало вчення Парменіда (VI—V ст. до н. е.). Він розширив поняття єдиного світобога Ксенофана до поняття єдиного буття. Вчення Парменіда - метафізичне: його буття незмінне, оскільки по суті все незмінне. За словами Парменіда, єдино істинним є положення: «буття є, небуття немає, тому що небуття неможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити». З цим пов'язане твердження, що мислиться тільки суттєве, адже не­можливо відшукати думку без бут­тя, в якому здійснюється ця думка. Буття вічне. Виникнення буття неможливе, бо йому немає звідки виникнути: із нічого ніщо не може виникнути; воно не може виникнути з другого буття, бо до нього не було іншого, оскільки буття єдине. Воно не може виникнути також із небуття, тому що небуття немає. Якщо буття є, то про нього не можна сказати, що його не було раніше, тобто що воно виникає. Якщо воно є, то не можна сказати та­кож, що воно буде, що воно стає буттям. Отже, буття є, воно вічне, не ви­никає і не знищується, залишаючись тотожним і завжди рівним самому собі.

Світ є єдиним сущим, яке не виникає і не зупиняється, є неподільним, непорушним і непроникливим буттям, що сповнює, «заповнює» собою все. Воно тому і непорушне, що йому немає куди рухатись. Виникнення буття є неможливим Звідси: мислення настільки переважає почуття, що єдино сущим слід визнати лише мислиме буття, на противагу буттю, що сприйма­ється почуттєво. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, що «існує» як ілюзія почуттєвого світу гадки, а не розуму, і тому не може ви­знаватися справжнім буттям.

Буття не може бути ні трохи більше, ні трохи менше. Воно однорід­не і безперервне. Отже, немає і порожнього простору. Все наповнене бут­тям. Тому все безперервне, оскільки буття тісно припадає до буття. Буття нескінченне у часі (адже воно не виникало і не знищувалось), буття обмежене в просторі, воно кулеподібне. Це пов'язано з його однорідністю, з тим, що воно перебуває всюди на однаковій відстані від центру. Парменід цю єдину, вічну, несотворенну і незнищенну причину називає богом, який є субстанцією світу.

Елеати, як і інші давньогрецькі філософи, були енциклопедистами-мудрецями. І тому також намагалися дати фізичну карту світу. Наприклад Парменід багатоманітність світу зводив до двох начал: перше - ефірний вогонь, чисте світло, тепло; друге - пітьма, ніч, холод Змішування цих двох начал дає початок усій багатоманітності видимого світу.

У теорії пізнання елеати чітко розмежовували істину, яка базується на раціоналізованому пізнанні, і думку, яка засновується на чуттєвому сприйнятті. Почуття знайомлять людей лише з видимістю речей. Істин­ність знань забезпечується філософським вченням про буття, а те, як даєть­ся світ нашим почуттям, описується у вченні про Природу. Чуттєва багато­манітність світу, на думку елеатів, ілюзорна.

Доказові ілюзорності світу і руху присвячено трактати Зенона Елейського (490-430 pp. до н. е.). Про його життя нічого невідомо; більше відомо про його героїчну смерть у боротьбі з тиранією. Розповідають, що на запитання тирана Аіонісія, що таке філософія, Зенон гордо відповів: «Презирство до смерті». Він брав участь у змові проти тирана Неарха, яку було розкрито. Тиран привселюдно піддав Зенона тортурам, щоб він видав спільників. І ось на запитання тирана, хто вороги держави, Зенон перераховує імена друзів і поплічників Неарха. На запитання, хто головний державний злочинець, Зенон відповідає: «Головна чума держави — ти!» і потім звертається до підданих: «Я дивуюсь вам, якщо ви служите тирану із страху перед ним; дивіться, що терплю я». Потім відкусив язика і виплюнув у обличчя тирана, за що його було кинуто у ступу і стовчено у ній. Цей вчинок привів до скинення Неарха.

Арістотель називає Зенона винахідником діалектики. Але це суб'єк­тивна діалектика - мистецтво діалектичного судження і суперечки, мис­тецтво заперечувати опоненту і ставити його у складне становище. Метод Зенона — доказ від противного, зведення до абсурду думки опонента, протилежної його власній.

Зенон доводить: якщо суттєве логічне, то воно одночасно має бути і настільки малим, щоб зовсім не мати величини, і настільки великим, щоб мати нескінченну величину. Воно не має величини тому, що кожна з багатьох речей сама по собі є одиниця, а множинність є сукупністю одиниць; але якщо воно одиниця, то - неподільна, отже, воно є крапка, яка не збіль­шує, не зменшує, не має величини і тілесності - є ніщо. Якщо одиниця ніщо, то й сума одиниць - ніщо. З іншого боку, вважає Зенон, якщо при­пустити, що кожна з багатьох речей має величину, тілесність і деяку від­стань від іншої, і так до нескінченності, то кожна річ безмежно велика.

У цій антиномії (невивіреності суперечностей) Зенон ставить пробле­му кінцевого й безмежного, проблему нескінченної діяльності і остаточних речей. Заслуга Зенона - в постановці проблеми, а не в її вирішенні. Він бачить тільки протилежність кінцевого і нескінченного, але не бачить їх єдності. Він бачить, що вони є запереченням одне одного, але не бачить, що кожне з них з необхідністю передбачає свою протилежність. По суті, Зенон відтворює вчення Парменіда, який протиставляє буття небуттю, і сам зводить одиницю до буття. Зі своїх суджень він робить висновок, що мно­жинного буття не існує.

Найбільш відомі чотири фрагменти (апорії; грец. ароrіа - безвихідь, не­прохідність), у яких заперечується рух (апорія - відсутність виходу, тупик, нездоланність, трудність): «Дихотомія (розподіл надвоє)», «Ахілл і чере­паха», «Стріла» і «Тіло, що рухається».

Суть апорії «Дихотомія». Тіло, за Зеноном, не може зрушитися зі свого місця, почати рух і закінчити його, тобто не може бути переходу від спокою до руху і навпаки. Апорія полягає в тому, що предмет, який рухається до мети, повинен спочатку пройти половину шляху до неї, а щоб пройти цю половину, він повинен пройти спочатку її половину, і так до нескінченності. Отже, тіло ніколи не може досягнути мети, оскільки шлях його нескінченний, і тіло повинно вічно проходити ці нескінченні половини. Помилка Зенона полягає в тому, що він абсолютизує безперервність прос­тору і протиставляє перервності. В апоріях Зенон розглядає простір як суму кінцевих відрізків і протиставляє йому безмежну безперервність часу.

В апорії «Ахілл і черепаха» Зенон доводить неможливість руху тим, що неможливо пройти в певний час нескінченне число половинок шляху. Ахілл перебуває позаду черепахи. Поки він пробіжить відстань, що їх роз­діляє, черепаха просунеться вперед Поки Ахілл пробіжить цю нову від­стань, черепаха знову просунеться вперед, і так до нескінченності. Хоч відстань буде все меншою, але ніколи не зникне.

В апорії «Стріла» доводиться, що рух неможливий, якщо допустити перервність простору. Стріла, що летить, покоїться, тому що предмет, який рухається, завжди займає рівне собі місце, тобто перебуває у спокої в кожний момент, а тому він взагалі нерухомий..

Суть усіх цих доказів - віднаходження суперечностей у логічно виведе­них послідовностях основних понять, якими оперують антична наука і буденна свідомість. Заслуга Зенона полягає в тому, що він уперше в логіці понять намагався висловити логіку речей.

Емпедокл. Філософія Емпедокла (бл 490-бл 430 pp. до н. е.) синтетич­на, вона містить у собі елементи монізму і плюралізму. Мислитель жив на острові Сицилія в місті Аграгасі (лат. Агрігент). Джерела говорять про нього як про оратора, ритора, лікаря, інженера, поета і філософа. Він домігся встановлення в Аграгасі демокра­тичного ладу. Звільнив місто від моровиці: пробив тунель у скелі, яка загороджувала доступ свіжо­му повітрю, а забруднену ріку очис­тив, з'єднавши її з двома сусідні­ми ріками. Видавав себе за бо­жество, хотів, щоб люди думали, що боги візьмуть його живим на Олімп, і тому, відчуваючи набли­ження смерті, кинувся в кратер вулкана Етна. Але вулкан викинув одну з його мідних сандалій, і його задум не вдався.

Першопричинами світу в Емпедокла виступають усі чотири традиційні стихії, які він називає «корінням речей». Все, що є в світі, - це те чи інше з'єднання різних доз «коренів». Усі «корені речей», навіть вогонь, — пасив­ні. Тому всі процеси у світі Емпедокл пояснює боротьбою двох антагоніс­тичних начал Вони не фізичні, а психічні. По-перше, це любов як космічна сила, і по-друге, — ненависть, гнів. Любов — космічна причина єдності та добра. Ненависть - причина різнорідності та зла. Любов з'єднує різнорідне і розділяє однорідне. Ненависть розділяє різнорідне і з'єднує однорідне. У своїй боротьбі любов і ненависть по черзі отримують перемогу. Виходячи з цього, Емпедокл уявляє собі світ, що вічно повторюється Світ незмін­ний у своїх «коренях» і в межах «кругів часу», але мінливий на рівні ре­чей, всередині «кругів часу».

Емпедокл обґрунтовує вічність «коренів»: вони не гинуть, тому що було б незрозуміло, чому вони існують. Крім того, для їх загибелі у світі немає вільного місця, тобто порожнечі, наявність якої філософ заперечує. У разі загибелі «коренів» світ не міг би виникнути. Поглядам Емпедокла прита­манний стихійно-натурфілософський характер, хоч він і розділяє орфіко-піфагорійське вчення про переселення душ.

Анаксагор. Жив у V ст. до н. е. в «епоху Перікла», золотий час роз­витку Стародавньої Греції. Входив до гуртка Перікла. Вважають, що з ньо­го почалась філософія в Афінах. Виходець з іонійського полісу Клазомени. Перікл запросив його до Афін, але там його звинуватили в безбожності для компрометації Перікла. Тому Анаксагор змушений був повернутись до Клазомен.

У центрі уваги Анаксагора як філософа - проблема якісного перетво­рення тіл. «Яким чином, - запитує він, - з неволосини могла виникнути волосина і як з нем'яса — м'ясо?» При вирішенні цієї проблеми Анаксагор виходить з прийнятого ним як закону положення елеатів про те, що ніщо не виникає з небуття.

Суть вчення Анаксагора полягає в його розумінні першопричини, якою є не стихії, а всі без винятку стани речовини. Земля не більше першо­причина, ніж золото, вода - ніж кров або молоко. Начала є «невизначеною множинністю», вони - найдрібніші, невидимі надчуттєві частини вогню, води, золота, крові, дерева тощо, які є сім'ям усіх речей або «гомеомеріями». Вони — якісні, кожний вид гомеомерій зберігає всі якості відповідного виду тіл: сім'я крові - якості крові, сім'я заліза - якості заліза та ін. Якості вічні й незмінні. Гомеомерії не­скінченно подільні, бо скільки не подрібнювати буття - в небуття його перетворити неможливо. Тому «в ма­лому немає найменшого, але завжди є менше». Основна теза Анаксагора -«все у всьому». Це означає, що в будь-якому місці космосу знаходяться гомеомерії всіх видів, усі види якостей.

Гомеомерії пасивні, і першопочатковий хаос не міг своїми силами розвинутись у Космосі. Для цього потрібен був особливо активний по­чаток, який Анаксагор знаходить у Нусі, тобто в розумі - творці космосу з хаосу. Світовий розум (Нус) має дві функції: він керує світом і він пізнає світ. Нус єдиний, він діє завдяки мисленню, він нескінченний і незмішаний ні з якою річчю. Нус - найбільш тонка і найбільш чиста з усіх речей. Пізна­ючи світ, Нус володіє найдосконалішими знаннями про все і має величезну силу. Він визначає минуле, сучасне і майбутнє.

Філософія Анаксагора мала великий вплив на подальший розвиток давньогрецької філософії класичного періоду вона дала поштовх до піднят­тя її на більш високий теоретично-раціональний рівень.

Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (бл 460-370 pp. до н. е.), який прагнув до створення чіткого, ясного і логічно обґрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожне­чі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітностіпершопочаткових неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною».

Життя Демокріта повчальне його відданістю науці. Він заявляв, що за розкриття однієї причини відмовився б від володіння перським престолом. Його називали «філософом, який сміється». Крізь його сміх просвічува­лась мудрість, бо він вважав несерйозними всі справи, якими займались лю­ди. Розповідають, як під час його мандрівки по Персії у царя Дарія помер­ла улюблена дружина, Демокріт пообіцяв повернути її до життя, якщо отримає все необхідне для цього. Дарій розпорядився не шкодувати ніяких коштів. Філософ був задоволений, але сказав, що тепер Дарію слід написа­ти на домовині дружини імена трьох людей, які ніколи не знали горя, і вона оживе. Дарій не зміг цього зробити. Демокріт засміявся: «Що ж ти, жалюгідна людино, не припиниш плакати, начебто з тобою одним трапилось таке нещастя! Адже ти не зміг знайти навіть однієї людини, якій не довелось би пережити яке-небудь горе». На старості, у відчаї, що не зможе все охопити і пізнати, Демокріт осліпив себе, щоб нічо­го не перешкоджало бачити світ­ло істини.

Головне у філософії Демокріта — це вчення про атом, прос­тий, вічний, незмінний, неподіль­ний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, во­ни характеризуються твердістю, відрізняються один від одного своїм об'є­мом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті власти­вості речей, які властиві атомам Решта властивостей, які сприймаються чут­тями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттє­вому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом — буття, то пустота — це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Суть онтології Демокріта зводилась до двох основних положень:

• усі речі складаються зі сполучень атомів: багатоманітність світу ви­кристалізовується з їх поєднання і роз'єднання. Тому речі розрізняються лише кількістю своїх атомів, їх формою, порядком і положенням;

• атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх; по відношенню до атома місце, яке він займає, випадкове.

Атомізм Демокріта (і він сам це визнавав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Е. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення - всього лише повторення теорії Демокріта. З неї все вийшло і є її плоть від плоті».

Демокріт намагається застосувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів. Під впливом цього створюється єдиний вихор, в якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з'єднуються і роз'єднуються. При цьому подібні відходять до подібних Ті, які мають однакову вагу і внаслідок великого скупчення більш не в змозі круж­ляти, створюють різні поєднання і, врешті-решт, Землю, яка є центром світо­створення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна в ньому кількість світів.

Людина - також скупчення атомів, але вона відрізняється від інших живих істот наявністю душі. Душа — це речовина, що містить дрібні, найбільш рухомі, вогненні атоми. Вона знищується зі смертю тіла, скла­дається з двох частин: розумної, яка міститься в грудях, і нерозумної, яку розсіяно по всьому тілу.

Пізнання, вважає Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні від­чуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.

Цікаво, що Демокріт є представником крайнього детермінізму, який переходить у фаталізм. Він ототожнює причинну зумовленість явищ і необ­хідність. Жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якійсь основі через необхідність Випадковість - це лише невідома людському розумові при­чина. Нескінченний ланцюг причин і наслідків створює, за Демокрітом, неми­нучу необхідність Якщо людина знайшла скарб - це не випадковість, а наслі­док того, що вона почала копати в цьому місці. Почала копати також не випадково, а через певну причину. Або інший приклад дорогою йде лисий чоловік, а в цей час орел піднімає в небо черепаху, щоб кинути на каміння і розбити її панцир, і, сприймаючи лисину за камінь, кидає черепаху, - чоловік гине. Це не випадковість, а знову ж таки ланцюг причин і наслідків.

Демокріт - продовжувач традицій Мілетської і Елейської шкіл Цен­тральні поняття вчення Демокріта - це умоглядні конструкції. Адже атоми і пустота - не матеріальні структури, з яких складається весь світ, не при­родні стихії, не фізичні частинки, а поняття, рівноцінні елеатському розумін­ню буття або сущого. Тому з повним правом можна говорити про онтоло-гізм Демокріта, з якого починає розвиток філософський матеріалізм,

Дата добавления: 2015-05-22