Цінності буття епікуреїзму

Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341— 270 pp. до н. е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел вчення Епікура відіграє атомістична система Демокріта. Головна увага Епікура акценту­ється на етиці.

Епікур не сприймає вчення Демокріта пасивно, а виправляє, доповнює і розвиває його. Якщо Демокріт розрізнює атоми за ве­личиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписує їм ще одну властивість — вагу. Ра­зом із Демокрітом він визнає, що атоми рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, який, ви­ходячи з висунутого ним прин­ципу детермінізму, приписує ато­мам лише прямолінійний рух, Епікур допускає і визнає закономірним і визначеним відхилення від прямо­лінійного руху. Епікур викладає основні тези атомістичної концепції світу доступніше, ніж Демокріт. Абсолютний детермінізм Демокріта не відпові­дав загальній концепції Епікура, яка завершувалася його етичними погляда­ми і уявленнями про суспільний устрій. Допуск відхилення від прямоліній­ного руху дає можливість більш «діалектичного» розуміння проблеми руху.

Визнання існування відхилення є важливим моментом у розвитку по­няття причинності. Розуміння причинності у Демокріта заперечувало будь-який натяк на об'єктивне існування випадковості, що врешті-решт приво­дило до фаталізму. Епікур цю абсолютну необхідність знімає.

У вченні про душу Епікур відстоює думку, що вона - не щось безтілесне, а структура атомів, найтонша матерія, розсіяна по всьому організму. Звідси випливає його заперечення безсмертя душі. З розкладанням тіла, за Епіку-ром, розсіюється і душа, тому страх перед смертю необґрунтований.

У теорії пізнання Епікур займає позицію сенсуалізму. В основі будь-якого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при від­окремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Відповідно до зростання уваги до людини та її проблем, що відбува­ється в елліністичний період Епікур великого значення надає етичному вченню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм ). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні ду­шевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності

Етичні та в цілому філософсь­кі погляди Епікура тісно пов'язані з його відкритим вільнодумст­вом. Основним джерелом виник­нення та існування релігії він вва­жав страх смерті та незнання при­родних законів. Страх смерті та страх перед богами є головними перепонами в досягненні людиною щастя. Проте все ж таки Епікур припускав існування богів, які жи­вуть у міжсвітових просторах, є байдужими до світу і не втруча­ються в долі людей.

Роль насолоди як етичного принципу не можна змішувати із сибаритством. У цьому плані вчення Епікура вульгаризували пізніші прихильники епікуреїзму, зокрема заможні вихідці з вищих кіл римського суспільства. Вульгаризована епікурейська етика стає об'єктом критики християнських філософів.

Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Суспільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю. Власне кажучи, Епікур певною мірою передбачив пізнішу теорію суспільного договору.

Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина (філо­соф) уникала суспільної (політичної) діяльності. Добре прожив той, хто прожив непомітно - ось його теза. Відлюдність у приватному житті є ти­повим проявом індивідуалізму, до якого схилялись філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих проблем сучасного їм життя.

Дата добавления: 2015-05-22