Світоглядні ідеали римських мислителів

Виходячи з принципу «нічого не стверджувати», підкресленого тро­пами, скептики заперечували всі спроби пізнання причин і відкидали всі до­кази. На відміну від епікурейської і стоїчної філософії, досягнення щастя в яких ототожнювалося з пізнанням явищ і законів природи, філософія скеп­тицизму у прямому значенні слова відмовляється від цього завдання. Досяг­нення щастя, з погляду Піррона, означає досягнення атараксії (спокою).

Подібний стан речей є результатом відповіді на три основні питання.

Перше. «З чого складаються речі?» На нього неможливо відповісти тому, що жодна річ не є більшою за іншу.

Друге. «Як ми повинні ставитись до цих речей?» Єдина гідна відповідь -«утримайся від будь-яких суджень». Визнається лише безпосереднє сприй­няття, якщо про речі говориться як про сприйняття.

Третє. «Яку користь ми отримуємо від такого ставлення до речей?» Від­повідь Піррона: якщо ми утримаємося від будь-яких суджень про речі, то ми досягнемо стійкого спокою (атараксії). Саме в цьому найвищий сту­пінь можливого блаженства.

З початку II ст. до н. е. занепад грецького філософського мислення стає причиною виникнення еклектицизму. Він є механічним поєднанням окремих, органічно несумісних елементів різних філософських течій.

Еклектицизм розвивається на основі як академічної, так і перипатетичної і стоїчної філософій. Іноді еклектики прагнуть до цілісного, впорядкованого зростання кількості емпіричних знань та до їх поєднання.

З III ст. до н. е. посилюється вплив Римської держави. У II ст. до н.е. Рим володіє більшою частиною стародавнього світу, і під його економічний та політичний вплив потрапляють поліси континентальної Греції. Тож у Рим починає проникати грецька культура, складовою частиною якої є філософія. Але римська культура формується в зовсім інших умовах Походи римських легіонів, військова експансія щодо всіх країн відомого тоді світу (як цивілізованих, так і «варварських») створює широкі можливості для форму­вання саме римського мислення. У ньому на першому місці стоїть культ ле­гендарних римлян, героїв і громадян. Наприклад, засновник республіки і перший консул Юній Брут засудив на смерть своїх синів, причетних до змови на користь вигнаного царя Тарквінія Муцій Сцевола проник у табір етруського царя Парсенни, який оточив Рим, з метою вбити царя, але його впіймали, і він спалив на вогнищі руку на доказ стійкості римських юнаків. Прославлений полководець Цінціннат сам орав поле; коли його було при­значено диктатором у скрутну для Риму годину, він отримав перемогу і зно­ву повернувся до свого плуга Консул Децій Мус добровільно пожертвував життям у бою, оскільки віщий сон пророчив йому, що перемогу отримає те військо, полководця якого буде вбито. Переможець царя Пірра, Маній Курій Дентат, відмовився від багатих подарунків і частини трофеїв, задоволь­нившись невеликою земельною ділянкою, яку почав власноручно обробляти.

Крім того, націленість на розвиток природничих і технічних наук, роз­виток політики і права відрізняють римську філософію від грецької: Рим прагне до світового панування і збагачується кращими з надбань культури завойованих країн. Тому логічним є те, що римська філософія формується під впливом переважно грецького, зокрема елліністичного, філософського мислення. Приблизно з середини II ст. до н. е. в Римі розвиваються три філософських напрями - стоїцизм, скептицизм і еклектицизм.

Римський стоїцизм - найпоширеніша філософська течія в середніх і вищих класах суспільства. Його видатні представники - Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

Сенека (бл 4 р. до н. е. - 65 р. н. е.) належав до привілейованого про­шарку «вершників», здобув всебічну освіту, досить довго успішно займався адвокатською практикою. Пізніше став вихователем майбутнього ім­ператора Нерона, після сходжен­ня якого на трон досягає най­вищого суспільного стану і почес­тей. Сенека присвятив Нерону трактат «Про милосердя», в яко­му закликає зберігати помірність і дотримуватись республіканського духу. В міру зростання престижу і багатства Сенека вступає в кон­флікт зі своїм оточенням і змушений залишити місто, жити в своєму маєт­ку. Звинувачений в організації змови, наклав на себе руки.

Сенека виходить з того, що все в світі підлягає владі суворої необхід­ності. Це є наслідком його тлумачення поняття Бога як іманентної, правлячої сили, володарки надрозуму (Логосу). Сенека характеризує її як «вище добро і найвищу мудрість», що реалізується в гармонії світу та його доцільному влаштуванні.

Завдання філософії — звільнити мудреця від страхів і бажань, що по­неволюють темну, неосвічену людину. Тільки філософія дає знання приро­ди, її законів, необхідності, що панує в ній, і підкорення цій необхідності добровільно і є істинною доброчинністю та істинною свободою.

Обов'язок філософа - брати участь у житті держави, приносячи їй ко­ристь на тій посаді, яку визначила йому доля. Якщо держава настільки зі­псована, що філософу в ній немає місця, він повинен пам'ятати, що є гро­мадянином не лише свого рідного міста, але й усього світу, і давати користь людству в цілому, навчаючи його і подаючи приклад власним життям.

Центром філософської системи Сенеки є етика, в якій основними є принцип злагоди з природою (жити щасливо означає жити у гармонії з природою) і принцип підлеглості людини своїй долі. Сенека засуджує спроби чинити опір злу. Не варто нарікати і скаржитися, засуджувати світовий порядок і Бога на тій підставі, що негідні щасливі, а добрі не­щасливі. Доля посилає випробування для того, щоб загартувати добрих і мудрих, і якщо вони потрапляють у тяжкі обставини, то це так само за­кономірно, як і те, що доброму солдатові потрібно затратити більше праці та пережити більше число небезпек, ніж дезертиру. Їхній обов'язок — з гідністю витримати всі випробування. Якщо ж чаша терпіння перепов­ниться, у них завжди залишається можливість піти з життя. Гідне життя і мужня смерть — приклад і користь для людей.

Сенс життя Сенека вбачає в досягненні абсолютного душевного спокою. Звідси виправдання існуючого, проповідь пасивності, терпіння, ствердження мізерності долі людини порівняно з долею світу.

Найвища цінність - удосконалення власної душі та розуму, тобто самого себе. Отже, підкреслюється поняття людини як індивіда, що прагне до удосконалення в доброчинності.

Видатний представник римського стоїцизму Епіктет (бл 50 — бл 140 pp. н. е.) був рабом, а набувши свободу, повністю присвятив себе філософії. Епіктет відстоює точку зору, згідно з якою філософія — це не тільки пізнання, але й керівництво у практичному житті. Дослідження природи є важливим і корисним не тому, що на його основі можна змінити природу, навколишній світ, а тому, що відповідно до природи людина може впорядку­вати своє життя. Людина не повинна бажати того, чого не може зробити.

Критикуючи сучасний йому суспільний порядок, Епіктет робить на­голос на думці про рівність людей, засуджує рабовласництво. Цим його по­гляди відрізняються від вчення стоїцизму. Центральний мотив філософії -примирення з реальною дійсністю - веде до пасивності. «Не бажай, щоб усе відбувалося, як ти хочеш, але бажай, щоб усе відбувалося, як відбу­вається, і буде тобі добре в житті».

Дійсна сутність людини полягає в розумі. Подібно до того як розум панує над людиною, так і в світі панує світовий розум - Логос (Бог). Бог - найвища інстанція, перед ним земні правителі та володарі нікчемні. Пізнан­ня себе, свого Логосу - це шлях до пізнання свого божественного начала і самого Бога. Тіло і розум дав людині Бог для того, щоб тіло не було їй підвладним, а розум був вільним у своїх бажаннях, своєму виборі.

Не прив'язуючись до тіла і зовнішніх матеріальних благ, відмовившись від думок, які мають про нього люди неосвічені, мудрець не буде рабом того, хто має владу дати йому блага або забрати майно, близьких, життя. Тиран чи володар мають силу тому, що ми маємо неправильне уявлення про їхню владу. Харак­терним є діалог тирана і філо­софа, автором якого є Епіктет:

• «Тиран: Я закую тебе в лан­цюги.

• Філософ: Ти загрожуєш моїм рукам і моїм ногам

• Тиран Я відріжу тобі голову.

• Філософ: Тепер ти загрожу­єш моїй голові.

• Тиран: Отже, ви, філософи, закликаєте зневажати володарів?

• Філософ: Ніскільки. Ніхто з нас не заперечує їхніх прав. Візь­ми моє тіло, візьми моє добро, візьми моє чесне ім'я.

• Тиран; Звичайно, я все це візьму. Але я хочу на додачу па­нувати над твоїми думками!

• Філософ: Звідки в тебе на це візьметься сила? Як насмілився ти розраховувати на те, що зможеш панувати над думками інших? Ти можеш перемагати страхом, і тіль­ки. Час тобі зрозуміти, що думка може запанувати, але ніхто не зможе запанувати над думкою!»

Головне завдання філософа - навчити людей на прикладі, як можна і необхідно жити, щоб бути істинно вільним Змінити існуючий порядок речей, людей нам не дано, але можна привести свою волю в гармонію з умовами нашого життя й оточення. Людина повинна виконувати свій обов'язок, терпіти випробування, які посилає Бог. Слід виходити не з свого добра, а з добра загального, поза яким окрема людина взагалі не є людиною. Жити необхідно без страху, хвилювань, пристрастей, а для цього слід не боятися вигнання, бідності, чорної роботи, позбавитися заздрощів, гніву, бажань, жалкувань, не засуджувати богів і людей, якщо все йде не так, як бажалося, задовольнятися мінімумом Щастя полягає в знищенні бажань, оскільки виконання одного бажання породжує інші.

Заради дійсної свободи людина повинна віддати Богу все, що той їй дав. Ллє свобода — не свавілля, а підкорення вищій необхідності, вона — в усвідомленні того факту, що все в світі минуще.

До римських стоїків належить також імператор Марк Аврелій Антонін (121-180 pp. н. е.), під час правління якого кризові явища стають все більш інтенсивними. Вищі суспільні класи відмовляються від будь-яких змін для збереження існуючого ладу. В стоїчній етиці вони вбачають засіб морального відродження суспільства.

У роздумах Марка Аврелія переважають елементи песимізму. Над лю­диною, говорить Марк Аврелій, тяжіє усвідомлення того, що все, в тому чис­лі й діяльність, - марне. Все змінюється: душа - це дим і мрія; життя ­війна і зупинка на шляху слава, нехай то слава Цезаря і Сократа, скороми­нуча, та й яка між ними різниця після смерті. Що може вести? Тільки філо­софія, тобто збереження своєї сутності від всякого безчестя, перемога над болем і задоволенням, здатність не мати потреби ні в кому, не боятися смерті, бо вона природна Марно сподіватися виправити людей, їхні душі та ро­зум, настановити, щоб вони не були ні рабами, ні негідниками, оскільки такими вони були завжди. Нічого не можна змінити в світі. У всьому існуючому суспільному хаосі ніщо не варте уваги і турботи. Є тільки одне гідне завдання: без гніву провести своє життя серед людей, які творять не­справедливість, серед брехунів, настільки огидних, що їх важко витримати.

Марк Аврелій - останній представник античного стоїцизму, вчення, в якому, зокрема, підкреслюється необхідність «підкорити себе» світовому Розуму-Логосу-Богу, а це мало вплив на формування раннього християнства.

Головним представником римського скептицизму був Енесідем із Кносса (бл. І ст. до н. е.), у своїх поглядах близький до філософії Піррона. Енесідем вбачав у скептицизмі шлях до переборення догматизму всіх іс­нуючих філософських напрямів. Велику увагу приділяв аналізу супереч­ностей у вченнях інших філософів. Висновком з його скептичних поглядів було твердження, що про реальність не можна робити ніяких суджень, за­снованих на безпосередніх відчуттях. Для обґрунтування цього висновку йому служать формулювання тропів, про які вже говорилося.

Найвидатнішим представником так званого молодшого скептицизму був Секст Емпірик (друга половина II ст. - перша половина III ст. н. е.). У своїх працях «Основи пірронізму», «Проти догматиків», «Проти матема­тиків» він викладає методологію скептичного сумніву, яка базувалася на критичній оцінці основних понять тогочасного знання. Критичну оцінку спрямовано не тільки проти філософських понять, але й проти понять ма­тематики, риторики, астрономії, граматики тощо.

Секст Емпірик прагне довести, що скептицизм є оригінальною фі­лософією і не допускає змішання з іншими філософськими напрямами. Він говорить, що скептицизм відрізняється від решти філософських течій, кожна з яких визнає одні сутності та виключає інші, тим, що одночасно піддає сумніву і допускає всі сутності. Філософ вважає, що немає ніякої користі від тлумачення творів письменників і поетів, чим полюбляють займатись граматики: як правило, те, що є у авторів корисного для життя, виражено не досить чітко, а те, що ясне, — некорисне. Емпірик критикує догматичну етику, яка вчить людей мистецтва жити. Мистецтва жити не існує. Жити слід не згідно з теоріями, а згідно з позатеоретичними життєвими настановами - діяльно і спокійно.

Праці Секста Емпірика — реакція практика на теорію, яка стала не­потрібною. Пошуки і дослідження суперечностей між твердженнями по­передніх філософських систем ведуть скептиків до широкого вивчення історії філософії. І хоча в цьому напрямі скептицизм створює багато цін­ного, в цілому він уже є філософією, що втратила ту духовну силу, котра підняла античне мислення до таких вершин.

Еклектицизм (від грец eklektikos - той, що вибирає) виникає в І ст. до н. е. в Римі. Його основоположник Марк Туллій Ціцерон (106-43 pp. до н. е.) володів колосальним обсягом знань, був енциклопедистом своєї епохи. Він поставив перед собою грандіозне завдання - створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності та відповідала б індивідуальним потребам римського громадянина. Ця філософія повинна була синтетично об'єд­нати в собі все краще, що було створено до неї іншими народами.

У широкому значенні еклектицизм - поєднання в одному вченні різноманітних, органічно несумісних елементів, безпринципове запози­чення і змішування суперечливих ідей, оцінок, теорій, використання і підтасовування вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо.

Еклектицизм у викладі Ціцерона зосереджує увагу на суспільній про­блематиці, зокрема на етиці, прагнучи об'єднати частини різних філо­софських систем, які дають корисні знання.

В етиці Ціцерон багато в чому підтримує стоїків, значну увагу при­діляє проблематиці доброчинності. Людину він вважає розумною істотою, яка містить у собі щось божественне. Доброчинність — це переборення всіх життєвих знегод силою волі. Найбільше сприяє цьому філософія. Кожен з філософських напрямів приходить до досягнення доброчинності своїм шляхом. Тому Ціцерон рекомендує об'єднати внесок, який роблять окремі філософські школи, усі їх досягнення в одне ціле. Цим він захищає свій еклектицизм.

Дата добавления: 2015-05-22