Неоплатонізм. Прогресуюча криза римського суспільства в останні роки республіки і в перші роки імперії закономірно відображається й у філософії

Прогресуюча криза римського суспільства в останні роки республіки і в перші роки імперії закономірно відображається й у філософії. По­силення впливу християнства дедалі більше зміцнює позиції місти­цизму та ірраціоналізму. Філософські течії цієї епохи по-різному на­магаються пристосуватись до філософії, роль якої змінюється. Неопіфа­горійська філософія намагається ствердитись, повернувшись до містики чисел; філософія Філона Олександрійського (30-ті pp. до н. е. - 50-ті pp. н. е.) прагне поєднати грецьку філософію з іудейською релігією.

Найцікавішим бачиться неоплатонізм, який розвивається в III—V ст. н. е., в останній період існування Римської імперії. Сформований у спіль­ній з християнством соціальній атмосфері, він є специфічною рефлексією соціального песимізму та наслідком розкладу соціально-політичних відно­син Римської імперії.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін (бл 205 – бл. 270 pp. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприрод­ний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаванний. Єдине іс­тинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого спо­глядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводить­ся з цього єдино істинного буття.

Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істин­ного) до найнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть бо­жественний принцип, далі — божественна душа, а внизу — природа.

Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від бо­жественного до матеріального. Душа - це щось чуже матеріальному, ті­лесному і зовнішнє щодо них. Вона не пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі. Тілесне — це прив'язок душі, воно варте лише переборення. Акцент на «духовному» (воно - благо) веде до повного пригнічування всього тілесного і матеріального (зла), що виливається в проповідь аскетизму. Коли Плотін говорить про матеріальний і чуттєвий світ, він характеризує його як недійсне буття, що має в собі образ дійс­ного. За своїм характером недійсне суттєве не має форми, властивостей і будь-яких ознак.

В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дійсно суттєвим - з божественним розумом або душею, а протилежність добра - зло - ото­тожнює з недійсним буттям, тобто з чуттєвим світом. Єдиним дійсним пізнанням є пізнання дійсного буття, тобто божественного принципу, який не може бути осягнутий ні чуттєвим, ні раціональним шляхом. Єдиний шлях наближення до божественного принципу - екстаз, який до­сягається лише духовним зусиллям — душевним зосередженням і приглу­шенням усього тілесного.

Ідеї Плотіна продовжують дві інші неоплатонічні школи: Сирійська, найбільш видатним представником якої був Ямвліх (бл. 280 - бл. 330 pp.), і Афінська. Останню презентує Прокл (412-485 pp.), творчість якого в певному розумінні є завершенням і систематизацією неоплатонічної філо­софії. Повністю приймаючи філософію Плотіна, він робить оригінальні спостереження і висновки. Прокл дає найбільш чітке пояснення і виклад принципу діалектичної тріади, в якій він розрізняє три основних моменти розвитку

• утримання створеного в творці;

• виділення уже створеного із творця;

• повернення створеного до творця.

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «пере­ливається через край». Це переливання - еманація (від лат. emanatio - витікання). Тоді виникає «менш повне» буття - Розум («Нус»), який по­роджує нову еманацію - Душу («світову Душу»). Вона - буття наймен­шого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздроблен­ні» на окремі індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (мате­рією, «тілом»). Ця нижча форма буття сама по собі не активна, вона сприймає лише можливі форми і смисли.

Головне завдання - глибоко продумати, відчути своє місце в струк­турній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло — знизу, від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою, в якій вона зможе піднятися до нематеріального: Душа — Розум — Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття — думка — екстаз (останній містить у собі багатство інтелектуального і почуття свого). Єдине - Благо відповідальне за гармо­нію і красу (навіть хаос гармонійний). Життя людей у принципі не може суперечити загальній гармонії.

Пізніше ідеї неоплатонізму було активно використано у формуванні християнської філософії (православно-східний варіант).

Понятійна діалектика античного неоплатонізму характеризується міс­тикою, що досягла вершини в цій концепції. У цілому філософія неопла­тонізму своїм ірраціоналізмом, зневагою до всього тілесного, акцентом на аскетизмі та вченням про екстаз значно вплинула не тільки на ранню християнську філософію, але й на середньовічне теологічне мислення.

Елліністична філософія, незважаючи на свій подекуди епігонський характер, продовжила традиції класичної античної філософії і відіграла роль інтегрального фактора культури еллінізму, зокрема Риму. Вона зна­менувала пошук нового, а такі її напрями, як стоїцизм і неоплатонізм, посіли значне місце у формуванні нової духовної парадигми - христи­янського світогляду.

ВИСНОВКИ

Антична філософія 6 особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Арістотеля, вперше поставила і професійно обґрунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, ети­ки тощо. Антична філософія є великим духовним здобутком людства. Вона не тільки вперше відкрила широкі обрії людського світорозу­міння, а й зафіксувала прозріння у межах цих обріїв. Антична філо­софія є початком європейської філософії; в Стародавній Греції визна­чено всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філософського мислен­ня. В період її класичного існування в поле зору філософії входять усі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізо­ваною, систематизованою, розгалуженою. Антична філософія тісно пов'язана з розвитком філософської думки України: після прийняття християнства в Київську Русь потрапляють з Візантії тексти давньо­грецьких мислителів, які осмислюються і плідно розвиваються в українській духовності та культурі.

Розвиток античної філософії впродовж дванадцяти століть (VII ст. до н. е. — V ст. до н. е.) створив особливий тип філософствування, в якому можна виділити деякі характерні риси: антична філософія, заснована на принципі об'єктивізму, виходить із чуттєво-предмет­ного Космосу; вона - матеріально-чуттєвий космологізм. Оскільки Космос - абсолютне божество, то вона пантеїстична. Давньогрецькі боги природні, вони схожі на людей. Космос обумовлює необхідність, яка стосовно людини є долею, фатумом. Людині її доля невідома, тому вона діє самостійно, вона - герой. Антична філософія поєднує фаталізм з героїзмом, люди — актори на грандіозній космічній сцені. Вона багато досягла на понятійно-категоріальному рівні, але майже не знає законів. У ній поєдналися логічне, естетичне, моральне. В епо­ху еллінізму та римський період розвитку філософії замість пізнання об'єктивного світу відбувається пошук рецептів заспокоєння людини перед лицем нової, небезпечної для неї та її цінностей дійсності. Головними розділами такої філософи стають етика і мораль. Космо­політизм стоїків і мотиви природного права, засновані на раціона­лізмі, ригоризм їхніх моральних принципів виявлялись дуже приваб­ливими для римської державності. Тому саме стоїцизм здобув широке розповсюдження в Римській імперії. Від II ст. н. е., з першими фор­мами християнського мислення, в умовах зміни політичної та істо­ричної ситуації відбувається формування нового способу розуміння, що зумовить «нову культуру», яка завершить античну думку і від­криє проблематику середньовічної філософії.

Дата добавления: 2015-05-22