Марксизму

Феодальну.

Рабовласницьку.

4. Капіталістичну.

5. Комуністичну.

Всі ці формації виділяють стосовно певних способів виробництва матеріальних благ — єдності продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили, що склада­ють спосіб виробництва, і виробничі відносини можуть перебувати у відносній гармонії, але рано чи пізно про­дуктивні сили змінюються, і між ними і старими вироб­ничими відносинами з'являється невідповідність, яка наростає і перетворюється у суперечність. Розв'язанням такої суперечності стає соціальна революція.

Соціальна революція є способом переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Щоразу в ре­зультаті цього з'являлося нове експлуататорське суспі­льство, в якому меншість користується результатами діяльності більшості. Однак та соціальна революція, що визріває в надрах капіталістичного суспільства, по­винна, на думку Маркса, привести до подолання експлуататорського суспільства взагалі. Відповідно до марксизму, це буде перехід від передісторії людства до дійсної історії, що називатиметься комуністичною фор­мацією або комунізмом. Цей перехід є вищим проявом соціальної практики, тотожністю суспільної свідомості і суспільного буття.

Але як Маркс прийшов до ідеї комунізму? Для того щоб зрозуміти це, необхідно осягнути первісну категорію марксизму — відчуження людини.

§ 111. Категорія відчуження людини

як начало і таємниця філософії

Можна з повною впевненістю сказати — Маркс прийшов до категорії практики й ідеї комунізму через категорію відчуження людини. По суті, саме з цієї категорії виростає вся філософія марксизму. У праці «Економічно-філософські рукописи 1844 року» (гла­ва «Відчужена праця») Маркс виділяє такі аспекти відчуження людини: відчуження людини від продукту праці; відчуження людини від процесу праці; відчужен­ня людини від її сутності як духовної життєдіяльності; відчуження людини від природи; відчуження людини від роду; відчуження людини від людини.

Розглянемо детальніше позицію Маркса.

1. Відчуження людини від продукту своєї праці. Маркс пише: «Предмет, вироблений працею, її про­дукт, протистоїть праці як якась стороння істота... Продукт праці є праця, закріплена в якомусь предме­ті... опредмечування праці... Опредмечування виступає як втрата предмета і закабалення предметом, освоєн­ня предмета — як відчуження, як самовідчуження»⁸.

--

8 Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 г. // Из ранних произведений. - М., 1956. - С. 560-561.

2. Відчуження людини від процесу праці. За Марк­сом, праця робітника не є вільна діяльність, це діяль­ність, породжена примусом і самопримусом. Праця робітника — це лише «засіб для задоволення інших потреб... Відчуження від праці ясно позначається в тому, що як тільки припиняється фізичний або інший примус до праці, від праці тікають, як від чуми»⁹.

--

9 Там же. - С. 563.

Процес праці, за Марксом, стає джерелом глибо­ких страждань: «Зовнішня праця, в процесі якої лю­дина себе відчужує, є принесення себе у жертву, само­катування»¹⁰.

--

10 Там же.

Все це призводить до надзвичайного перекручення людської сутності. «Людина почуває себе вільно дію­чою тільки при виконанні своїх тваринних функцій — під час їжі, коли п'є, під час статевих відносин, у кращому випадку, перебуваючи в себе дома, прикра­шаючи себе і т. д., — а в своїх людських функціях вона почуває себе лише твариною. Те, що властиве тварині, стає властивим людині, а людське перетворюється на те, що властиве тварині»¹¹.

--

11 Там же. - С. 564.

3. Відчуження людини від її сутності як духовної життєдіяльності. Перебуваючи у безперервному відчу­женні від процесу праці і перетворюючи його на засіб для реалізації виключно тваринних потреб, людина відчужується від своєї сутності як вільної творчої дія­льності, істинно людської життєдіяльності. Людина «перетворює... свою сутність лише як засіб для під­тримки свого існування»¹².

--

12 Там же. - С. 566.

4. Відчуження людини від природи. У процесі від­чуженої праці людина все більше перетворює природу на засіб досягнення своїх бездушних цілей. У резуль­таті природа втрачає для людини свою цілісність, ви­ступаючи сукупністю речей, які потрібно обробити. Це теж призводить до деградації людини, тому що «фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язані з природою»¹³.

--

13 Там же. - С. 565.

5. Відчуження людини від роду. Для Маркса це відчуження має подвійний характер. У ньому вира­жається, по-перше, відчуження людини від суспіль­ства, що стає для неї нерідною масою людей і при­гнічуючою системою соціальних інститутів. По-друге, відчуження від роду трактується як відчужен­ня від родової сутності, яка є, на думку Маркса, єд­ністю природного і духовно-діяльного начал у лю­дині. «Родова сутність людини — як природа, так і її духовний родовий набуток — перетворюється на чужу для нього сутність»¹⁴, — пише Маркс.

--

14 Там же. - С. 567.

6. Відчуження людини від людини. Цей аспект від­чуження завершує, за Марксом, попередні і є їхнім закономірним результатом: «Безпосереднім наслідком того, що людина відчужена від продукту своєї праці, від своєї життєдіяльності, від своєї родової сутності, є відчуження людини від людини»¹⁵.

--

15 Там же.

Озирнувшись на життя оточуючого суспільства, навряд чи можна заперечувати існування всіх цих ас­пектів відчуження людини. Ніхто, мабуть, не буде сперечатися і з тим, що відчуження є зло і його треба подолати. Комунізм для Маркса і є тим суспільством, у якому долається відчуження людини.

Але з чого починати це подолання? Яка з форм відчуження є причиною й основою інших?

Для Маркса такою основою є передусім відчужен­ня людини від продукту праці, зумовлене приватною вла­сністю на засоби виробництва. Звідси витікає законо­мірний висновок: ліквідація приватної власності на засоби виробництва повинна відкрити шлях до подо­лання всіх аспектів відчуження людини.

Ця ідея надихала не одне покоління мислителів і політиків. Проте практика побудови суспільства з лік­відованою приватною власністю показала неправомір­ність такого припущення. Відчуження людини не тільки не зникло, а й зросло. І справа, напевно, не лише в помилках і деформаціях, що сталися в ході впровадження марксистських ідей у соціальну реаль­ність.

Проблема набагато глибша. І вона приводить нас до питання: Чи не є відчуження людини від духо­вної життєдіяльності центральною ланкою в ланцюзі відчуження? Ми залишимо це питання відкритим. Зараз же спробуємо розібратися з подальшими трансформаціями марксистських ідей.

§ 112. Метаморфози марксизму:

філософія, ідеологія, практика

Мислителями, які ввели марксизм у духовний та ідеологічний обіг XXст., були, насамперед, Г. В. Плеханов (1856—1918 рр.) і В. І. Ленін (1870—1924 рр.).

Плеханов був популяризатором ідей Маркса і Ен­гельса, переважно розробляв часткові проблеми мате­ріалістичного розуміння становлення людини і куль­тури («До питання про розвиток моністичного погля­ду на історію», «Листи без адреси», «До питань про роль особистості в історії»). Для позиції Плеханова характерне з'єднання ідеї активної ролі духовної «над­будови» («Економіка... майже завжди... тріумфує через посередництво відомих політичних установ») із соціоцентризмом і деперсоналізмом марксизму. В результа­ті роль особистісного начала в історії практично зво­диться нанівець, розчиняючись у безособовій актив­ності народу і нації.

Ленін у роботах «Філософські зошити» та «Мате­ріалізм і емпіріокритицизм» робить свій внесок у трансформацію марксистської філософії стосовно до реалій початку XX ст. Однак його особистість дістала всесвітню відомість завдяки іншому — послідовному перетворенню марксизму з філософії в ідеологію побудо­ви комуністичного суспільства, яку Ленін доповнив ідеєю про першу фазу комунізму — соціалізм — і вченням про можливість побудови комунізму в окремо взятій країні.

З іменем Леніна пов'язаний марксизм-ленінізм— «єдино правильний» світогляд і «державна філософія» цілого ряду соціалістичних країн, в яких Ленін сприймався не як філософ, а як вождь і майже релі­гійний лідер. Ленін наповнив марксистську ідеологію жвавістю і своєрідною творчою енергією, що дало їй змогу впливати на свідомість і серця кількох поколінь людей. Проте згодом ця ідеологія все більше вироджу­ється, стаючи знаряддям боротьби правлячих кланів проти інакомислячих і способом утвердження своєї влади.

Ленін, без сумніву, є винятковою людиною. Гені­альний ідеолог і політик, він був піднесений російсь­кою історією в її критичний момент і спрямував цю історію в досить трагічному напрямі. Образ і міф Ле­ніна, його життя і його боротьба — наочне спросту­вання ортодоксального марксистського розуміння ролі особистості в історії. Залишається лише додати, що поява Леніна була багато в чому запрограмована всією логікою розвитку марксизму в XX ст., який, прагнучи вийти за межі філософії у практику, уособив у Леніні образ Вождя і Рятівника. Того Вождя і Рятівника, який взяв на себе і дивним чином спотворив риси Христа...

Марксизм у цілому близький до християнства. Це своєрідне атеїстичне християнство, в якому ідея Царст­ва Божого на землі замінена ідеєю комунізму — тим же царством, але без Бога і безсмертя душі.

Особливо яскраво зв'язок комунізму з християнст­вом проявився в Росії, де соціалістична революція 1917 р., знищуючи православ'я, вбирала і перекру­чувала його моральні ідеали.

Не можна не погодитися з Бердяєвим, який пише: «Ненависть російських комуністів до християнства містить в собі суперечність, якої не можуть помітити ті, чия свідомість пригнічена комуністичною доктри­ною. Кращий тип комуніста, тобто людини, цілком захопленої служінням ідеї, здатної на величезні жерт­ви і на безкорисливий ентузіазм, можливий тільки внаслідок християнського виховання людських душ, внаслідок переробки натуральної людини християнським духом. Результати цього християнського і надземного залишаються і тоді, коли у своїй свідомості люди від­мовилися від християнства і навіть стали його ворога­ми»¹⁶.

--

16 Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. - М., 1990. - С. 138-139.

І багато в чому провина за руйнування християнс­тва, що привело згодом і до саморуйнування російсь­кого комунізму, на думку Бердяєва, лежить на особис­тості Леніна, тому що «Ленін дуже огрубив ідею Маркса про релігію, як потім ленінці огрубили ідеї самого Леніна. Ленін був майже генієм грубості — такий його стиль. Для Маркса проблема релігії була на­самперед проблемою зміни свідомості... Для Леніна проблема релігії є майже виключно проблема рево­люційної боротьби... Ленін закликав до «штурму не­ба». Але в богоборстві Леніна немає глибини, немає глибинних мотивів Фейєрбаха або Ніцше, немає того, що розкривалося в Достоєвського, немає внут­рішньої драми»¹⁷.

--

17 Там же. - С. 131.

Говорячи про феномен неомарксизму, варто сказа­ти, що він проявився майже в усіх країнах Заходу. Під неомарксизмом можна розуміти спробу застосування мето­ду Маркса для трансформації положень його системи.

Найбільш відомим і впливовим явищем неомарк­сизму стала так звана франкфуртська школа. Серед її провідних представників можна назвати М. Хоркхаймера (1895—1973 рр.), Г. Маркузе (1898—1979 рр.), Е. Фромма (1900—1980 рр.), Г. Адорно (1903—1969 рр.), Ю. Хабермаса (1929 р.). Представники франкфуртської школи звернулися до ідей раннього Маркса з його концепцією відчуження людини і, поєднавши цю концепцію з елементами вчення Фрейда, піддали кри­тиці як сучасне буржуазне суспільство, так і країни, що «будували комунізм».

4. ВОЛЮНТАРИЗМ:

ПОВСТАННЯ ПРОТИ РАЦІО

Дата добавления: 2015-05-22