Людського буття

§ 116. Що таке психоаналіз?

Під психоаналізом можна розуміти течію у філо­софії і психології, що виникла на межі XIX і XX сто­річ, але належить XX ст., і пов'язана насамперед з ім'ям Зигмунда Фрейда.

У широкому розумінні психоаналіз — це вчення про позасвідоме і його роль у житті людини.

У вузькому розумінні психоаналіз є метод лікування низки психічних захворювань, коли шляхом послідов­них питань аналітика і відповідей пацієнта (а також за допомогою аналізу сновидінь) відбувається усвідом­лення травми, прихованої у несвідомому, і звільнення від неї, а також від комплексів та внутрішніх конфлік­тів, які вона породжує.

Несвідоме або підсвідомість трактуєтеся психоаналітиками як усе те, що лежите за межами нашої свідомості, але водночас належить до сфери психіки. Сам інтерес до несвідомого і висунення цього терміну на перший план багато в чому завдячує творчості Шопенгауера і Ніцше з їхніми вченнями про волю як реальність, що протистоїть і передує розуму.

§ 117. Вчення Зигмунда Фрейда:

травма існування і дитяча сексуальність

Зигмунд Фрейд (1856—1939 рр.) — всесвітньо відо­мий австрійський психіатр і філософ. Після Маркса і Ніцше це третя особистість, яка надзвичайно вплину­ла на розвиток філософії Заходу у XX ст. Вчення Фрейда основане на теорії дитячої сексуальності. Від­повідно до цієї теорії, сексуальне життя людини по­чинається з народження, і перший сексуальний акт дитини — це смоктання материнських грудей. Надалі, вважає Фрейд, у дитини розвивається потяг до батьківпротилежної статі. Фрейд називає цей потяг у хлопчи­ків «Едіповим комплексом», у дівчаток «комплексом Електри». Відповідно до Фрейда, в дитячому віці у дітей в процесі їх соціалізації — входження в соціаль­не життя — відбувається таке сильне витіснення їх природних сексуальних бажань, що це може призвести до травми психіки на все життя.

Поняття витіснення разом із поняттями сублімація і лібідо складають стрижень вчення Фрейда.

Лібідо — це універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини в суспільстві. (Поняття «лі­бідо» почасти відповідає категорії «ці» в даосизмі.)

Витіснення — це процес заглушення асоціальних форм сексуальних бажань і виштовхування їх енергії за межі свідомості в сферу підсвідомості. Витіснені ба­жання скупчуються в підсвідомості, провокуючи не­врози, і рано чи пізно прориваються в свідомість.

Сублімація — це процес протилежний витісненню, що виражається у переключенні лібідо (енергії асоціаль­них форм сексуальних бажань) в соціально значиму дія­льність. Найбільш ефективно сублімація відбувається у творчості. Таким чином, Фрейд розглядає сублімацію як «енергетичне» джерело людської культури.

Все це робить зрозумілою запропоновану Фрейдом структуру психіки:

1. Я (свідомість).

2. Воно (підсвідомість).

3. Над-Я (цензор).

Свідомість (Я) подібна вершнику, а підсвідо­мість (Воно) — коню. Проте свідомість-вершник не завжди керує конем. Той часто несе його туди, куди вершник і не підозрює. Виникає конфлікт свідомості і підсвідомості, що часто приводить до конфлікту люди­ни і суспільства.

Над-Я — це сукупність суспільно значимих устано­вок і заборон, яку Фрейд називає ще цензором і співставляє з образом суворого батька. Над-Я не розв'язує конфліктів свідомості і підсвідомості, воно, скоріше, не дозволяє підсвідомості впливати на свідомість або, точніше, забороняє свідомості прислухатися до голосу підсвідомості і віддаватися йому.

Вчення Фрейда можна назвати класичним психо­аналізом. Послідовники Фрейда значною мірою транс­формували це вчення. Розглянемо концепції двох уч­нів Фрейда, які стали його опонентами, — К. Г. Юнга і Е. Фромма.

§ 118. Карл Густав Юнг:

архетипи колективного позасвідомого

Якщо Фрейд говорить про індивідуальне позасві­доме, то його послідовник Карл Густав Юнг (1875—1961 рр.) водночас відстоює ідею колективного поза­свідомого. Для Юнга колективне несвідоме є тим за­гальним океаном, на якому гойдаються маленькі чов­ники наших індивідуальних свідомостей.

«Поверхневий шар позасвідомого, — пише Юнг, — є певною мірою особистісним. Ми називаємо його особистісним несвідомим. Проте цей шар знаходи­ться на іншому, глибшому, що походить вже не з осо­бистого досвіду. Цей вроджений глибший шар і є так званим колективним несвідомим. Я вибрав термін «колективне», оскільки йдеться про несвідоме, що має не індивідуальну, а загальну природу. Це означає, що воно містить у собі, на противагу особистісній душі, змісти і образи поведінки, які... є скрізь й у всіх інди­відів одними й тими ж. Іншими словами, колективне позасвідоме ідентичне у всіх людей і утворює таким чином загальну підставу душевного життя кожного, будучи за своєю природою над особистісним»²¹.

--

21 Юнг К. Г. Об архетипах коллективного бессознательного // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 97-98.

Який зміст колективного позасвідомого? Юнг вважає, що таким змістом є так звані архетипи колек­тивного несвідомого — глобальні структури психіки, що визначають поведінку всього людського роду. Юнг так характеризує їх: «Говорячи про зміст колективного несвідомого, ми маємо справу з найдавнішими, краще сказати, споконвічними типами, тобто споконвіку на­явними загальними образами»²².

--

22 Там же. - С. 98.

Архетипи колективного позасвідомого проявляю­ться в міфах і сновидіннях, проте вони лише пізнають­ся в них, виступаючи первинними стосовно будь-яких форм культури й індивідуальної свідомості. «Поняття «архетип», — зазначає Юнг, —...означає тільки ту час­тину психічного змісту, яка ще не пройшла якоїсь сві­домої обробки і являє собою ще тільки безпосередню психічну даність. Архетип, як такий, істотно відрізняє­ться від історично набутих чи перероблених форм. На вищих рівнях потаємних вчень архетипи представлені таким чином, що, як правило, це безпомилково вказує на свідому переробку їх в судженнях і оцінках.

Безпосередні прояви архетипів, з якими ми зустрі­чаємося в сновидіннях і баченнях, навпаки, значно індивідуальніші, незрозуміліші чи наївніші, ніж міфи. По суті, архетип є тим неусвідомленим змістом, що змінюється, стаючи усвідомленим і сприйнятим: цей зміст зазнає змін під впливом тієї індивідуальної сві­домості, на поверхні якої він виникає»²³.

--

23 Там же. - С. 99.

Які ж архетипи виділяє Юнг? Це передусім архе­тип Тіні, що безпосередньо пов'язаний із індивідуаль­ним несвідомим і разом з тим є «входом» ,психічним силуетом, крізь який можна потрапити в безодню колек­тивного несвідомого. Відома американська письменни­ця Урсула Ле Гуїн у першій книзі своєї трилогії «Маг Земномор'я» у фантастичній формі підходить до цієї ж проблеми — зображує Тінь людини як щось таке, що вийшло з безодні в граничній ситуації і переслідує людину. При цьому звільнитися від Тіні-переслідувача герой може лише усвідомивши, що це обернена сто­рона його Я...

Тінь для Юнга є уособленням витіснених бажань, що підстерігають нас на межі Світла і Пітьми. Вона водночас і жахлива, і близька нам, тому що виражає сумні таємниці нашого Я.

Образ Тіні явився Юнгу уві сні. Ось як він описує це:

«Вночі я опинився в незнайомому місці і повільно йшов уперед у густому тумані, назустріч сильному, майже шквальному вітру. Я ніс у руках маленький вогник, який будь-якої хвилини міг погаснути. І усе залежало від того, чи утримаю я його життя. Раптом я відчув, що хтось іде за мною. Я озирнувся і побачив величезну чорну фігуру, вона йшла за мною назирці. В ту ж мить, незважаючи на сильний переляк, я ясноусвідомив, що всупереч усім небезпекам, крізь ніч і бурю, я повинен пронести і врятувати мій маленький вогник. Прокинувшись, я одразу зрозумів, що цей «брокенський привид» — моя власна тінь на хмарі від світла того вогника. Ще я зрозумів, що цей вог­ник, це єдине світло, яким я володів, і був моєю сві­домістю»²⁴.

--

24 Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления. - К., 1994. - С. 94-95.

Наступним архетипом Юнг називає архетип Аніми — Душі або Вічної Жіночості. Для Юнга його на­гадують образи Єви, Венери, Єлени Троянської. Це — архетип життя, що виражає зв'язок духовного з тіле­сністю і складає саму суть жіночого начала. Душа-Аніма закликає людину до нових втілень і гріхопадінь. «Щоб народжене життя не зникло, — пише Юнг, — душа переконує його в найнеймовірніших речах. Вона розставляє пастки і капкани, щоб людина пала ниць, спустилася на землю, жила на ній і звикла до неї; на­віть в раю Єва не могла не вмовити Адама відкусити від забороненого плоду»²⁵.

--

25 Юнг К. Г. Об архетипах коллективного бессознательного // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 116.

Душі протистоїть Анімус, Дух, «архетип сенсу, по­дібно до того, як Аніма є архетип життя»²⁶. Архетип сенсу Юнг називає ще архетипом «старого мудреця» й ілюструє його такими образами з історії культури і міфології, як Орфей, Гермес Трисмегіст, Заратустра.

--

26 Там же. - С. 121.

Цікаво зазначити, що образ Аніми Юнг відносить передусім до чоловічої самосвідомості, а Анімуса — до жіночої. Це ідеальні образи жінки або чоловіка, з якими співвідносяться всі емпіричні чоловіки й жінки.

Отже, у вченні про архетипи Юнг намагається з'ясувати загальні принципи психології будь-якого на­роду, нації, раси. У цьому напрямі він пішов далі Фрейда. Архетипи — це те, що з'єднує людський рід у єдине ціле і робить можливим спілкування між різними людьми.

Але в чистому вигляді архетипи можуть явитися як щось жахливе, те, чого не може пережити індивіду­альна свідомість. Тому архетипи, на думку Юнга, по­требують символічної обробки. Цю символічну обробку можуть здійснити тільки міфологія та релігія. Лише сховані у піхви міфологічних та релігійних символів архетипи колективного позасвідомого втрачають ля­каючу гостроту і можуть увійти в життя людини як щось безпечне та конструктивне. Релігійно-міфоло­гічні символи й образи оберігають людину і, на глибо­ке переконання Юнга, є «магічною захисною стіною проти моторошної життєвості, прихованої в глибинах душі»²⁷.

--

27 Там же.

§ 119. Еріх Фромм:

відчуження і любов

Своєрідного розвитку вчення Фрейда набуло у творчості Еріха Фромма (1900—1980 рр.), який на­магався поєднати його з персоналістично орієнтова­ним марксизмом. На відміну від Фрейда, Фромм не вважає, що сутність людини можна «вивести» з ме­таморфоз її сексуальної енергії. Фромм відмежовує­ться від фрейдівської біологізації людини: «Хоча і є деякі потреби, загальні для всіх людей, такі як го­лод, спрага, секс, але ті потреби, що створюють розбіжності в характері людини — любов, прагнення влади і прагнення підпорядковуватися, насолода чуттєвим задоволенням і страх перед ним, — це продукти соціального процесу. Найпрекрасніші і найпотворніші схильності людини являють собою не компоненти фіксованої і біологічно запрограмованої людської природи, а результати соціального проце­су, що творить людей»²⁸.

--

28 Фромм Э. Бегство от свободы. - М., 1994. - С. 98.

Однією з центральних категорій світорозуміння Фромма є категорія відчуження, що походить від вчення про відчуження людини у молодого Маркса. Однак Фромм говорить про відчуження передусім в психологічному смислі — це явище, що пронизує всі епохи і проявляється в усіх народів. Джерело відчу­ження — не лише в соціальних умовах, а й у самій осо­бистості.

Фромм виводить відчуження людини з її розуму, що виділяє людину з природи. Людина приречена бути і частиною природи, і чимось більшим. Лю­дина «вийшла з тваринного світу, зі світу інстинк­тивної адаптації, перейшла межу природи — хоча вона при цьому ніколи її не залишає: вона — части­на природи, але все ж таки, колись відірвавшись від неї, людина вже не може до неї повернутися; якби вона, вигнана колись із раю — стану початкової єд­ності з природою, — спробувала туди повернутися, їй би стали на перешкоді херувими з вогненними мечами»²⁹.

--

29 Фромм Э. Искусство любить // Душа человека. - М., 1992. - С. 114.

Людину приводить до відчуження «усвідомлен­ня себе як окремої сутності, усвідомлення обмеже­ності свого життєвого шляху, усвідомлення того, що вона не від своєї волі народилася і проти своєї волі помре, що або вона помре раніш за тих, кого лю­бить, або вони помруть раніше за неї... — все це перетворює її самотнє, осібне існування на каторгу. І коли людина не може звільнитися від цієї ка­торги, вийти на волю, не може об'єднатися якимось чином з людьми і зовнішнім світом, вона втрачає розум»³⁰.

--

30 Там же.

Негативні межі людини для Фромма — це межі її самотності, породжені відчуженням. «Людина будь-якої епохи і будь-якої культури стикається з одним і тим же питанням: як подолати самотність, як досягти єднання...»³¹.

--

31 Там же. - С. 115.

Але як досягти єднання? Як звільнитися від відчу­ження і самотності? Це можливо тільки в любові, вва­жає, Фромм. «Любов це зв'язок, що передбачає збере­ження цілісності особистості... любов допомагає лю­дині подолати почуття самотності і відчуження і вод­ночас дає змогу їй залишатися самою собою, зберегти свою цілісність. Парадокс любові в тому, що дві істоти складають одне ціле і все ж залишаються двома істо­тами»³².

--

32 Там же.

В розумінні любові Фромм, звичайно, не обме­жується лише еротичною любов'ю, він говорить про любов у широкому сенсі, підкреслюючи, що лю­бов — це «установка, орієнтація характеру особистос­ті, що визначає ставлення особистості до світу в ціло­му...»³³. Любов до когось завжди повинна перероста­ти в любов до усього, інакше це не любов. «Якщо я кажу комусь: «Я тебе люблю», то це справді так, якщо я можу цим сказати: «В тобі я люблю всіх;люблячи тебе, я люблю весь світ, в тобі я люблю і самого себе»³⁴.

--

33 Там же. - С. 134.

34 Там же.

Звідси зрозуміло, чому Фромм поряд з еротич­ною любов'ю розглядає такі види любові, як братер­ська любов, материнська любов, любов до себе і любов до Бога. Любов руйнує стіни навколо відчу­женої людини; в багатогранному почутті любові ви­вищується все інстинктивне і біологічне в людині — все, що породжує егоїзм сліпої волі до життя і волі до влади.

Через розуміння сенсу Любові, непомітно для себе Е. Фромм виходить за межі символічного ба­чення Бога і просувається від атеїзму фрейдівського психоаналізу і марксистського соціоцентризму до іншого світорозуміння, в якому Любов не менш ре­альна (важлива для життя, онтологічна), ніж біологі­чне бажання і матеріальна потреба.

§ 120. Висновки і перспективи.

Зміст і тенденції некласичної філософії

Дата добавления: 2015-05-22