Олександер Потебня

Олександер Опанасович Потебня (1835-1891) з Роменщини, вихованець Харківського університету, де на нього, між іншим, мали вплив Рославський-Петровський і Метлинський. Як професор і автор сили розвідок, Потебня придбав великий вплив, який навіть збільшився по його смерти, — «потебніянство» було і досі є розповсюдженою лінгвістичною течією на Україні і в Росії. — Значіння мали також і студії Потебні з україністики — аналізи українських пісень, видання творів Квітки і Манжури, переклади на українську мову Гомера.

Сама особа Потебні надзвичайно імпонувала учням: «Професор притягав своєю особистістю, своїм змістом, своїми поглядами; за вченим ми бачили людину, за теоретичним викладом соціяльної науки ми бачили іншу правду, що передавалася нам не доказами, а переконанням, не логічною аналізою, а настроєм. Нас притягала ця широта поглядів, це проникнення в єство явищ, — це стремління ідеалізувати явище, не втискаючи його силоміць в простолінійні узагальнення... Перед збудженим слухачем вставав безмежний простір царства думки, царства правди» (Ґорнфельд). — «Потебня стояв на височині свого становища,... вражаючи слухачів своєю ерудицією та дивною силою і гнучкістю свого розуму... Вони схилялися перед його науковою діяльністю, схилялися перед його чесністю і правдивістю». Потебня однаково імпонував цілісністю свого світогляду і суворістю своїх моральних принципів (Халанський).

Потебня як філософ працював майже виключно над філософією мови. Лише принагідно він висловив деякі основоположення свого світогляду, деякі погляди на філософію та її значіння. «Наука розбиває світ, щоб знов скласти його в злагоджену систему понять. Але ця мета віддалюється, коли ми до неї наближаємося, система завалюється від усякого факту, що в неї не увійшов, а кількість фактів не можна вичерпати. Поезія попереджає недосяжне аналітичне знаття гармонії світу, вказуючи на цю гармонію конкретними образами, що не вимагають безмежної множини принять, і, заміняючи єдність поняття єдністю уявлення, /208/ певним чином винагороджує за недосконалість наукової думки та задовольняє природжену людині потребу бачити усюди ціле і досконале. Призначення поезії — не тільки підготовляти науку, але тимчасово влаштовувати і закінчувати невисоко над землею будову, що нею вибудована. В цьому схожість, що її вже давно помітили, між поезією і філософією. Але філософія є приступна лише небагатьом: важкий хід її не викликає віри до неї з боку почуття незадоволення однобічною уривчастістю життя, що занадто вже помалу лікує моральні страждання. — — — В цих випадках рятує людину мистецтво, зокрема поезія і релігія, що первісно тісно з нею була зв’язана». — Як повинна ставитися ця споріднена з поезією філософія до життя? «На річці Удаї, на піску був колись громадський ліс, стояв і шумів, даючи тінь і сховище звірю і птиці, покриваючи землю листом. Його вирубали, почасти спалили, а гроші віднесли задля вищої мети цивілізації до шинку та казьонної скарбниці. Ще довго стирчали пні і затримували на місці тонкий шар листового перегною; але пення повикорчовували, худоба стовкла землю в порох, вітер його розніс, дощі змили до річки, а нині там голий пісок; не росте ані чебрець, ані полин і худоба не заходить... Вправді філософічний розум повинен стояти вище за жаль по шуму і тінистому листу, заспокоюючи себе тим, що матерія не гине, а перетворюється в усе нові та нові форми, і що хоч у селян нема лісу, а в худоби — пасовиська, але десь коло Таганрогу міліє від наносів море, і коли воно остаточно зміліє, там, може бути, виросте ліс, ще ліпший за старий. Віра в удосконалення цього світу, що є найліпший із світів, тому, що лише він один є нам скільки-небудь знаний, яку підтримують і наукові міркування про повстання вищих форм органічного життя, яка є потрібна для заспокоєння духа, не повинна засліпляти наші очі, щодо хитань рівня життя». Ця віра є «одна із неодмінних сторін людського життя», поскільки сили розуму і сфера нашого пізнання завше є надзвичайно обмежені.

Ми вже згадали, що центр уваги Потебні — філософія мови. Потебня йде в ній за В. Гумбольдтом, Лотце та Штайнталем. Мова є знаряддя думки. Тому філософія мови Потебні зачіпає багато /209/ питань теорії думання і теорії пізнання. Наука і мистецтво — лише ріжні шляхи пізнання; з них мистецтво є навіть перший і первісний шлях. Аналізи Потебні переходять до теорії поезії — На жаль, ще і досі не виділене тут цінне від того, що вже віджило свій час, оригінальне від позиченого.

Із українців — учнів Потебні філософією мови, філософією національности і психологією творчости займався Дм. Овсянико-Куликовський (1853 — 1920); філософії національности та характерології українського народу торкався М. Ф. Сумцов (1854 — 1924).

Із творів Потебні мають значіння для філософа в першу чергу: «Мысль и языкъ» («Журналъ Мин. Нар. Просв.», 1862, окремі видання 1892, 19В, 1922); «Изъ записокъ по русской грамматикЂ», частина I, 1874, 2 вид. 1899; «Изъ лекцій по теоріи словесности» 1892; «Языкъ и національності)» («ВЂстникъ Европы», 1895); «Изъ записокъ по русской грамматикЂ», ч. П, 1899; «Изъ записокъ по русской словесности». 1905; «ЗамЂтки» — про Л. Толстого та Достоєвського («Вопросы теоріи и психологіи творчества», т. V, 1913).

З праць про Потебню звертає увагу на його філософічні погляди — Т. Райнов: Александр Афанасьевич Потебня. П. 1924.

Дата добавления: 2015-05-22