X. Філософія на послугах наук

Літературні вказівки

Твори Юркевича, на жаль, і досі розкидані в ріжних виданнях. Як вже згадано, його рукописи не видані, зокрема, дуже важливий рукопис «Метафізики»; невідомо, чи заховалися літографовані записи його лекцій, що видавали його московські слухачі.

Даємо тут спис найважливіших статтів Юркевича з філософії:

1. «Идея». «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія», 1859, Х-ХІ.

2. «Матеріализмъ и задача философіи», там саме, 1860, Ш.

3. «Сердце и его значеніе в духовной жизни человька по ученію слова Божія». «Труды Кіевской Духовной Академіи», 1860, I.

4. «По поводу статей богословскаго содержанія, помЂщенныхъ въ Философскомъ ЛексиконЂ», там саме, 1861, I, II.

5. «Доказательства бытія Божія», там саме, 1861, Ш, IV, V.

6. «Миръ съ ближними, какъ условіе христіанскаго общежитія», там саме, 1861, III.

7. «Изъ науки о человЂческом духЂ», там саме, 1860, III.

8. «Языкъ физіологовъ и психологовъ». «Русскій ВЂстникъ», 1862, IV, V, VI, VIII.

9. «Разумъ по ученію Платона и опытъ по ученію Канта». «Московскія Университетскія ИзвЂстія», 1865/6, V.

10. «Игра подспудныхъ силъ — — —». «Русскій ВЂстникъ», 1870, IV.

Деякі з педагогічних праць Юркевича теж мають цікавість, а саме:

1 «Чтенія о воспитаніи». Москва, 1865, IV + 272.

2. «Курсъ общей педагогики». Москва, 1869, стор. XV + 404.

Написано про Юркевича небагата Порадити можна власне лише чотири статті: Дві згадки про Юркевича Володимира Соловйова: «О философскихъ трудахъ П. Д Юркевича», передрукована в «Собраніи Сочиненій» т. І, 162-187 (тут досить докладний виклад статті «Серце») і «Три характеристики» — в «Собраніи сочиненій» т. VIII, 424-429 (гарна характеристика Юркевича); дуже добрий виклад філософічних поглядів Юркевича в статті Ґ. Ґ. Шпета: «Философское наслЂдіе П. Д. Юркевича» («Вопросы философіи и психологіи», 1914, V); біографічний нарис дає о. О. Ходзицький: «Профессоръ философіи П. Д. Юркевичъ» («ВЂра и разумъ», 1914, 18, 20, 22, 24). Я готую невелику монографію, присвячену філософії Юркевича. /205/

[Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 205-216.]

Друга половина XIX віку характеризується якимсь розпадом і роздробом потоку філософічної думки. Почасти це просте зниження, «підупад» думок, які опановували філософічну думку протягом першої половини віку: такий епігоністичний характер має геґеліянство або шопенгауерівство другої половини віку, — ані нових думок, ані нових «настроїв» епігони не дають. В меншому ступені, але теж як «підупад», можна схарактеризувати і «кантіянство» кінця XIX віку, бо і воно є епігонським в значній мірі. Далі це є підупад суто-теоретичної філософічної думки: філософія йде у найми до конкретних наук, почасти перетворюючися в методологію наук, почасти обмежуючися спробами синтези і систематизації матеріалу, поназбираного конкретними науками; лише гносеології і історії філософії ще уділяється самостійне місце поруч з конкретними науками. Нарешті, ті дійсно визначні постаті, що з’являються в ці часи, залишаються непомічені і самотні (Лотце, ф. Брентано, Ніцше).

Немає дива, що і на Сході Европи стан утворився в цілому той самий. Та навіть ще гірше — тут приєднався до загальних умов ще вибух просвічености, що її в таких формах і в такому розмаху майже не знала Европа. Вульґарний матеріялізм (стилю Молешота — Бюхнера), або не менш вульгарний позитивізм (стилю Літре — Вирубова) зробився єдиною філософією, що вважалася гідною бути прийнятою з пункту погляду того соціяльного радикалізму, що запанував на десятиліття серед широких кол інтелігенції Слова Пісарева про філософію є одним із найліпших виявів такого настрою: «Філософія втратила свій кредит в очах кожної людини, що нормально мислить; вже ніхто не вірить в її шарлатанські обіцянки, ніхто не віддається їй з пристрасним захопленням. — — Якщо нормально мислячі люди і звертають на філософію свою увагу, то це робиться лише для того, щоб або посміятися над нею, або ж вколоти людей за їх вперту дурість і їх подиву гідну легковірність. Серйозно займа- /206/ тися філософією може нині тільки людина або напів-божевільна, або хибно розвинена, або — до крайнього ступеня неук». Тому-то і серйозна філософічна думка зустрівала в російській (а почасти і українській) пресі лише знущання і насмішку. Видання творів Сковороди у 1861 році привело лише до таких оцінок його філософії, як «семинарская мертвечина», «схоластическая ерунда». Напади Чернишевського довели до одчаю Новіцького, який і припинив дальшу працю над своєю монументальною історією філософії, що зробила б честь російській філософічній літературі Юркевича лаяли і висміювали. Так само повелось і серйозному і вдумливому позитивісту — В. Лесевичу, поїси його, на його щастя, не заслав до Сибіру російський уряд, що надало йому зразу певного ореолу революційности і припинило напади на нього. Немає дива, що філософія сходить на манівці, або залишається лише в тісному співжитті з конкретними науками.

Щодо української філософічної думки, то для неї є ще специфічні труднощі. Друга половина XIX віку — період найбільшого національного підупаду на Україні. Інтеліґенція або цілком русифікується, або в такій мірі одривається од народнього життя, що лише з певними обмеженнями та застереженнями ми можемо називати тих або інших представників філософічної думки «українцями». Певна кількість імен тих, що стояли в тіснім зв’язку з українським культурним рухом, все ж залишається. Цими іменами, розуміється, не обмежується список тих мисленників, які своїм походженням та життям належали до української території. Але в інтересах наукової обєктивности ліпше забагато обережности, ніж замало. Тому треба обмежитися лише небагатьма іменами, маючи до того на увазі, що повне зрозуміння філософічної творчости українських мисленників цього часу можливе лише на ґрунті культурних традицій — російської і (в деяких випадках) польської. /207/

Дата добавления: 2015-05-22