Висновок 1 страница. Роїділ І. Устрій і правоУкраїни після перемоги Лютневої революції

22—23.

С 20

Роїділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

українським військовим частинам і організаціям не виконувати на­казів КорнІлова.

Водночас поглиблювався конфлікт Центральної Ради з Тим­часовим урядом. У третій декаді жовтня на інформацію про те, що у Києві розгорнулася підготовка до скликання Українських Уста­новчих зборів, Тимчасовий уряд зреагував істерично. Міністр юсти­ції П. Малянтович наказав прокуророві Київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення В. Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Але 25 жовтня Тимчасовий уряд перестав існувати.

* ♦ *

Отже, період історії держави і права України, який розпочав­ся перемогою Лютневої революції та завершився подіями, що без­посередньо передували жовтневому збройному повстанню в Петро­граді, то був час, коли в Україні в умовах демократичних процесів, які розвивалися під впливом перемоги революції, розгорнулася бо­ротьба за відродження національної державності. Тоді формували­ся демократичні суспільно-політичні структури, головною з яких стала створена легітимним шляхом Центральна Рада — перший український парламент, а також урядовий орган — Генеральний Секретаріат. Цим державним структурам доводилося діяти у скла­дних умовах, оскільки влада в Україні належала Тимчасовому уря­дові, його місцевим органам та законодавству.

Після жовтневого збройного повстання у Петрограді влада Тимчасового уряду була ліквідована і встановилася пролетарська диктатура.

Враховуючи ці обставини, Центральна Рада проголосила ство­рення Української Народної Республіки, а згодом і її незалежність від більшовицької Росії.

Розділ другий

Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

§ 1. «Перша» Українська Народна Республіка:

державний лад і право (період Центральної Ради)

Петрограді 25 жовтня 1917 р. перемогло збройне повстан­ня. До влади прийшли більшовики. Генеральний Секрета­ріат як вища територіальна влада в Україні, створена Центральною Радою і затверджена Тимчасовим Урядом, заявив, що разом з іншими демократичними революцій­ними силами рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати петроградське повстання.

Коли драматичні події вже перемістилися до Києва, лідери Центральної Ради, покладаючись на підтримку українських військ, вирішили будувати свої відносини з Росією, точніше — вже з біль­шовицьким центром, на принципово нових засадах.

«Грізний момент, — говорив М. Грушевський 7 листопа­да 1917р. на засіданні Малої Ради, — який переживають Росія та

Розділ 2. Українські національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

Україна, коли не залишилося центральної влади, коли спалахнула і поширюється громадянська війна, яка вже переходить і на Украї­ну, — цей грі.чний момент вимагає рішучих кроків на шляху до зміцнення влади на Україні»¹.

Після цього М. Грушевський оголосив текст III Універсалу Центральної Ради: «Віднині Україна стас Українською Народною Республікою. Не відокремлюючись від республіки Російської і збе­рігаючи єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами на­шими допомогти всій Росії, щоб уся республіка Російська стала фе­дерацією рівних і вільних народів»¹.

III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, нічим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього держав­ного ладу, законодавства, сулу й управління. Тільки у відносинах і іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універса­лу стосовно федеративного зв'язку з Росією.

М. Грушевський у своїй прані «Якої ми хочемо автономії і фе­дерації» підкреслив, що потрібна «широка автономія». Україна, за його висновком, прагнула саме такої автономії, яка об'єктивно дає поштовх до перетворення в «повну державу». І вже через два міся­ці після проголошення УНР у складі Федеративної Російської рес­публіки Україна на весь голос заявила про себе як про «повну дер­жаву». 9 січня 1918 р. IV Універсалом Центральна Рада сповістила, що «віднині Українська Народна Республіка стас самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з погляду еволюції «чистих» державних форм цей шлях є закономірним.

Організація державної влади. У І Універсалі Центральна Ра­да назвала себе «обраним органом українського народу». III Універ­сал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом а іншими братніми народами України «берегти права, здобуті в боротьбі, творити по­рядок і будувати все життя в нашій землі», а в IV Універсалі сказа­но: «...Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого на­роду— селян, робітників і солдатів».

На відміну від Універсалів, у деклараціях Генерального Сек­ретаріату вживаються не політичні, а правові визначення Цент­ральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», на­решті — «революційний, демократичний парламент > Проте, кеам-

¹ Хрестоматія а історії держави і права України — Т 2. — С. 21. 50

1. «//ерша» Ухраїхська Народна Республіка: Оержикчий лад і право

жаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала певну специфіку.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасо­вим органом, який має припинити спою діяльність після скликан­ня Всеукраїнських Установчих зборів. Влада в УНР, зазначалося у IV Універсалі, «буде належати тільки народу України, іменем якого будуть скликані Установчі Збори».

Власне, відомий термін «передпарламент» цілком можна за­стосувати у цей час до Центральної Ради.

По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загаль­них виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Наприклад, у спис­ках персонального складу Центральної Ради з (і41) осіб були пред­ставники Української Ради селянських депутатів (145), Всеукраїн­ської Ради військових депутатів (132), Всеукраїнської Ради робіт­ничих депутатів (100), делегати від «губерній і великих міст» (67). «професійних, просвітніх і економічних організацій»¹. У процесі пе­реговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнилася «представниками інших народів, які проживали в Україні, від їхніх революційних організацій».

І все ж, незважаючи на всі реорганізації, лідери Центральної Ради так і не змогли домогтися повноцінного територіального пред­ставництва, хоча це питання не сходило з порядку денного майже до останньої хвилини її існування. М. Грушевеький указував на труднощі створення «територіального органу на засадах безпосеред­нього, загального і рівного представництва»². Великі надії поклада­лися на скликання Всеукраїнських Установчих Зборів, які мали обиратися саме на такій основі, однак цим планам не судилося бути втіленими в життя.

Певний підсумок проблем представництва підбивався 20 бере­зня 1918 р., коли Центральна Рада урочисто ніданачала свою пер­шу річницю. На засіданні Малої Ради за участі Ради Міністрів з до­повіддю виступив М. Грушевський. Виклавши історію Центральної Ради, він нагадав, що її склад поповнився посланцями нових орга­нізацій, які одна за одною виходили на політичну арену. Відчуваю­чи, однак, зазначав М Грушевський, що вона «все таки є представ­ництвом тимчасовим, сурогатом того представництва, Центральна Рада прагнула якнайскоріше передати своє місце і роботу представ-

^: Українська Центральна Рада Документи і матеріали: У 2 т. — К.. 1996—1997. — Т 1 — С 232. 241

^: Грушевський М. Спомини — К. 1989 — К» 10. — С 133

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

§ 1. 'Перша» Українська Народна Республіка: державний лад і право

ництву, утвореному на підставі... виборчого права усієї української землі. Обставини, однак, не дали можливості їй здійснити те & своє гаряче бажання — скликати Українські Установчі збори...»¹.

Першим узагальнюючим документом, який повинен був реор­
ганізувати діяльність Центральної і гав «Наказ Українській
Центральній Раді» (М. Грушевський називав його «внутрішнім рег­
ламентом роботи», а II. Христюк — «внутрішньою конституцією»).
Цей наказ з'явився 23 квітня 1917 р. і фактично закріпив уже існу­
ючу структуру² Починався він словами: «Українська Центральна
Рада, будучи представницьким органом усієї організації українсь­
кого народу, мас своїм завданням виконати волю цього населення,
виражену в українському національному з'їзді

Робота Центральної Ради повинна була здійснюватися через її Загальні збори і Комітет Ради. У наказі послідовно перелічува­лись повноваження Загальних зборів: вони «визначають напрями і характер усієї роботи Ради» і поділяються на звичайні (чергові), які «повинні відбуватися не рідше одного разу на місяць» і надзвичай­ні— їх скликає Комітет у разі «термінової необхідності».

Комітет Центральної Ради «провадить роботу Ради у конкрет­ній обстановці моменту, яка постійно змінюється». До його складу входять: а) обрана з'їздом президія Ради — голова та два його за­ступники; б) члени, обрані загальними зборами Ради (17 членів); в) обрані Комітетом голови комісій Ради (не більше 8), а також осо­би, кооптовані Комітетом до його повного складу (33 члени). З числа своїх членів Комітет обирає секретарів, скарбника і голів комісій, причому останніми можуть бути обрані і не члени Центральної Ра­ди, які стають членами Ради і Комітету.

У липні 1917 р. Центральна Рада знову повернулася до орга­нізаційних проблем, зокрема — діяльності свого Комітету. Так, ви­ступаючи 6 липня на засіданні пленуму Центральної Ради, М. Гру­шевський заявив, що Комітет Центральної Ради здшенюватиме зако­нодавчі функції в період між пленумами Центральної Ради. А 12 лип­ня Центральна Рада видала постанову про компетенцію і склад свого Комітету, або Малої Ради, як його потім називали. Згідно з цією постановою Комітет визначався як постійний орган, що роз­робляє і вирішує всі найважливіші справи, що виникають на сесіях Центральної Ради, а саме: а) скликання чергових зборів; б) підго­товка доповідей для сесій Центральної Ради; в) поповнення складу

¹ Грищенко А. П. Політичні сили у боротьбі за владу на Україні (кінець Н'17 — поча­
ток 1919 рр). — К, 1993. — С 17

² Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України 1917—1920.—
С. 18—19.

II

Генерального Секретаріату між сесіями; г) вирішення усіх невід­кладних справ. Чергові збори Малої Ради відбувалися щотижня, а надзвичайні «при необхідності за ініціативою голови, заступників, а також за заявою не менше 5 членів Комітету». Для законодавчого кворуму вимагалося не менше двох третин загальної чисельності членів Комітету. А сам склад Комітету збільшувався до 40 осіб, утому числі: 8 українських соціалісгів-революціонерів, 3 українсь­ких соціаліетів-федералістіи, 1 безпартійного соціаліста, 1 україн­ського трудовика та ін.

Поступово ухвалювалися й інші акти, що визначали правові засади діяльності Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 р. було затверджено закон про утримання Центральної Ради за дер­жавний кошт, 16 квітня 1918 р. — закон про недоторканність членів Центральної Ради, 9 квітня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань бібліотекою Центральної Ради.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секрета­ріат. У документах того періоду він називався по-різному: виконав­чий орган Центральної Ради (Декларація Генерального Секретаріа­ту від 10 липня 1917 р), окремий підзвітний Центральній Раді орган (II Універсал), нарешті, «уряд» (III Універсал). Після проголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився в Раду на­родних міністрів.

Різним був і склад українського уряду. Спочатку до нього вхо-іи 9 членів: В. Викниченко — голова і генеральний секретар вну­трішніх справ, П. Христюк — генеральнип писар, X Барановський — генеральний секретар фінансів, С. Єфремов — генеральний секре­тар міжнаціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, І. Стешенко — генеральний секретар просвіти, М. Стасюк — генеральний секретар продовольчих справ. Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розшири­вся за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — ге­неральний секретар у справах шляхів, А. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стебницький — статс-секретар у справах України при Тимчасо­вому уряді. Крім типі, залишалося ще дні вакансії: генерального се­кретаря праці і генерального секретаря торгівлі і промисловості¹.

¹ Томенко О.. Япевський Д. Перший уряд демократичної України — К.. 1992. — С 24—25.

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

Пізніше, в умовах посилення протистояння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструк­ції, склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже вхо­дили тільки генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земе­льних справ, просвіти, торгівлі і промисловості, праці, а також ге­неральний контролер і генеральний писар.

Зразу ж після проголошення УНР Генеральний Секретаріат знову поповнився тими генеральними секретарями, яких «заборо­нив» Тимчасовий Уряд.

Звичайно, впродовж свого короткого існування український уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами. Його склад за часів Центральної Ради був таким: голова міністрів — Го-лубович (укр. с.-р), міністри: внутрішніх справ — Ткаченко (укр. с.-д.); військових і морських справ — Жуковський (укр. с.-р.), судо­вих — Шелухін (укр. с.-ф); земельних — Ковалевський (укр. с.-р.); харчових — Коліух (укр. с.-д.); праці — Михайлів (укр. с.-д.); пошт і телеграфів — Сидоренко (с.-сам.); залізничних шляхів — Сокович (укр. с.-р.); фінансів — Перепелиця (укр. с.-р.); просвіти — Ироко-пович (с.-ф.); торгівлі й промисловості — Феїценко-Чоповський (с-ф.)¹.

Перед українським урядом постали ті ж самі проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми і проблеми державотворення.

Чимало зусиль від Генерального Секретаріату вимагали й пи­тання організаційного характеру (час роботи, кворум, порядок за­міщення відсутнього генерального секретаря, порядок подання до­кументів на розгляд Генерального Секретаріату, порядок складан­ня протоколів та ін.).

Діяльність Генерального Секретаріату ускладнювали й інші проблеми. І хоча вони стосувалися вже не матеріальної чи орга­нізаційної сфери, однак вирішувати їх було не легше — практично впродовж усього недовгого існування Генерального Секретаріату над ним тяжіла загроза невизначеності його правового статусу і компетенції.

Спочатку каменем спотикання були відносини з Тимчасовим урядом. Затверджена ним Інструкція не могла задовольнити Гене­ральний Секретаріат, що послідовно прагнув розширити свої пов­новаження. Це втілилося, зокрема, у другій Декларації Генерально­го Секретаріату від 12 жовтня 1917 р. У ній зазначалося, що Гене­ральний Секретаріат, затверджений Тимчасовим урядом як вищий

¹ Винниченка В. Відродження нащі В 3-х ч — К, 1990. — Ч. 3. С. 284

1. 'Перша' Українська Народна Республіка: державний лад і право

орган влади в Україні, виступає у тісні державно-правові відносини з вищим «органом» влади всеросійської республіки. Генеральний Секретаріат «розробляє по всіх секретаріатах ті норми, які повинні визначати межі компетенції кожного секретарства й усього секре­таріату в цілому»¹.

26 жовтня 1917 р. Генеральний Секретаріат надіслав до Пет­рограда меморандум, в якому підкреслив, що сам Тимчасовий уряд, всупереч його ж Інструкції, «не тільки не звертається до адмініст­рації України через Генеральний Секретаріат, але навіть приписує своїм органам дотримуватися старого порядку у зносинах з цент­ральним урядом». Подібні дії Тимчасового уряду, як зазначалося у меморандумі, «не тільки не сприяють організації влади у країні, але й просто викликають її дезорганізацію». Тому Генеральний Се­кретаріат вважав за необхідне вжити низку заходів, щоб усунути непорозуміння у взаємовідносинах між секретаріатом і Тимчасовим урядом.

Українських лідерів турбувала і суто внутрішня проблема, яка полягала у прагненні розподілити «сфери впливу» між Гене­ральним Секретаріатом і самою Центральною Радою. 22 серпня 1917 р. пленум Центральної Ради прийняв резолюцію з питань став­лення до Інструкції Тимчасового уряду, одним з пунктів якої дору­чав «Малій Раді і Генеральному Секретаріату розробити статут, який би визначав взаємовідносини між Українською Центральною Радою і її Генеральним Секретаріатом»².

Після проголошення УНР ця проблема стає першочерговою, хоча вона так і не була розв'язана. У підсумку Центральна Рада як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконав­чий займалися одними й тими ж самими питаннями, щодо яких •іімалися то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. і Центральна Рада, і Генеральний Секретаріат розглянули проблеми ціноутворення 19 грудня уряд видав* постанову «Про ціни на державний спирт», а парламент ухвалив закон «Про за­твердження тарифів на вантажі».

Досить яскраво ця ситуація виявилася у випадку з Генераль­ним секретарством земельних справ. Так, протягом вересня Гене­ральний Секретаріат неодноразово обговорював питання, що стосу­ються його діяльності, зокрема питання «Про створення при секре­тарстві земельних справ продовольчого відділу» (11 вересня), «Про встановлення третьої посади товариша Генерального Секретаря зе-

¹ 1917 год на Киевщиие. — К.. 1928. — С. 514. * Вісті з Української Центральної Ради 1917 —

Розділ 2. Українська національна державність (листопад І917—1920 рр .)

§ І. 'Перша' Українська Народна Республіка: державний лад і прано

мєльних справ для здійснення продовольчої справи» (20 вересня), затвердження положення про секретарство земельних справ (21 ве­ресня). Однак через деякий час у «сферу впливу» Генерального Се­кретаріату вже активно втручається Центральна Рада, яка 15 лис­топада приймає постанову «Про розширення компетенції Гене­рального секретарством земельних справ».

Подібна правова невизначеність характерна і для двох наступ­них універсалів, що обмежувалися тільки загальними положеннями і містили конкретні доручення Центральній Раді, уряду й окремим секретарствам.

Втім, у тих умовах значно більшої шкоди українській справі завдали не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й супере­чки між політичними силами, які реально виливали на державне будівництво. 11. Христюк писав,.«окрема, про фракцію УГІРС у Цен­тральній Раді, яка постійно була незадоволена політикою «ееерів-сько-еедеківського Генерального Секретаріату».

І все ж незважаючи на всі проблеми і помилки, Центральна Рада зробила важливий крок у напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок ви­дання нових законів, відповідно до якого залишалися «в силі до прийдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставалися на території Української Народної Рес­публіки по день 7 листопада 1917 р.». Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер. Вони були розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генераль­ного секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтне­ві події в Петрограді докорінно змінили ситуацій» і поставили Цент­ральну Раду перед необхідністю терміново будувати повноцінну державу.

Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Наприк­лад, відповідно до спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917 р., функції Головної скарбниці та Українсько­го Державного Банку виконували Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції почи­нали діяти ще до того, як у відповідний спосіб «легалізувалися». Так, посада Генерального контролера існувала ще в першому скла­ді Генерального Секретаріату, тоді як тільки 23 березня 1918 р.

Його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Створення ж деяких інших інституцій, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Гене­рального Секретаріату передбачила організацію «економічного ко­мітету» для керівництва постачанням і розподілом продовольства, сирих матеріалів і палива та водночас для регулювання усієї про­мисловості і торгівлі. Однак ця ідея стала реалізовуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918 р. вона одержала проект закону «Про вищу Економічну Раду УНР».

Реформування державного механізму провадилося Централь­ною Радою майже до останніх днів її існування. Так. 20 квітня 1918 р. було підготовлено законопроект, згідно а яким замість ліквідовано­го відомства Генерального писаря для управління справами Ради Міністрів засновувалася посада керуючого справами Ради Народ­них Міністрів. У цій новій ролі колишній Генеральний писар, а те­пер — керуючий справами уряду лише «завідував усім діловодст­вом» і керував апаратними відділами: юридичним, редакційно-ви­давничим і публікаційним, господарським. При Центральній Раді планувалося утворити кодифікаційний відділ.

Місцева влада і місцеве самоврядування. Загальні принципи місцевої влади вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушев-ський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного! Це називається устроєм демократичним — щоб народ сам собою упра­вляв»¹.

І Універсал ще зберігав існуючу систему місцевого самовря­дування і тільки ставив питання про українізацію і переорієнтацію на Центральну Раду. В. Винниченко з цього приводу писав: «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організа­ційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, припису­ємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та ос-відомлення народу й тоді перевибрати адміністрацію»².

IV Універсал взагалі зобов'язав «правительство додати до по­мочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і сол-

¹ Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть — К, 1917. — С. 10. ^} Винниченко В. Відродження нації — Ч. 1. — С 222, 223.

Розділ 2 Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

1. 'Перша- Українська Народна Республіка: державний лад і прало

датських депутатів, вибраних з місцевих людей», тобто з'явилася, точніше — легалізувалася, ще одна ланка, оскільки Ради не припи­няли своєї діяльності. Справді, їх не можна було ігнорувати, бо на­прикінці 1917 р. в Україні налічувалося близько 300 переважно об'єднаних Рад робітничих і солдатських депутатів¹, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно «не вписав» їх в існуючу структу­ру місцевих органш.

На початку березня Центральна Рада затвердила закон «Про розподіл України на землі», який передбачав новий адміністратив­но-територіальний поділ України на тридцять земель. Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але Центральна Ра­да не встигла реалізувати цей закон.

Органи місцевого самоврядування і місцева державна адмініс­трація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реаль­ного впливу на місцеве життя. Фінансова ситуація була настільки загрожуючою, що 2 квітня 1918 р. на розгляд Центральної Ради бу­ло внесено законопроект про асигнування 100 млн крб. для потреб місцевого самоврядування. 20 квітня Центральна Рада виділила по­над 15 млн крб. на утримання місцевих земельних комітетів. Однак ці заходи істотно запізнилися.

Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких була успадкована ще від Російської держави, в Україні діяли губерн­ські і повітові комісари Центральної Ради та згадані ще в III Уні­версалі «органи революційної демократії». Функціонували, наприк­лад, волосні, повітові і губернські земельні комітети та Ради селян­ських депутатів.

Значна непослідовність у діях Центральної Ради зберігалася до останнього дня її існування коли, нарешті, Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. Відповідно до ст. 5 Конституції систему місцевого самоврядування складали землі, волості й общини, а їх відносини з державою регу­лювалися у такий спосіб: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самовря­дування, додержуючи принципу децентралізації».

Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з держав­ною адміністрацією. Так, за ст. 26 Радам і Управам громад, волос­тей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Мініст­ри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Упра-

вам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Українсь­кої Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР».

Зовнішня політика. Виступаючи 26 грудня на VIII сесії Цен­тральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі сек­ретаріату міжнаціональних справ секретарство іноземних справ.

Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн — учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє прагнення стати «на шлях самостійних міжнародних відносин». У ноті також зазначалося: «Влада Рад Народних Комісарів не по­ширюється на всю Росію, зокрема, не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Респуб­ліки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Українсь­кої Народної Республіки...»¹.

Так розпочався шлях Центральної Ради у «велику політику». До складу її делегації, яка виїхала до Брест-Литовська, увійшли тодішній генеральний секретар торгівлі і промисловості В. Голубо-вич (глава делегації), М. Любинський — в березні 1918 р. він став міністром іноземних справ, М. Полоз, М. Левитський і А. Севрюк. Відповідно до вказівок М. Грушевського, українська делегація по­винна була боротися за приєднання до складу України Східної Га­личини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Отже, перейшов у пра­ктичну площину один з головних напрямів зовнішньої політики Центральної Ради — боротьба за соборність українських земель. Над цим завданням Центральна Рада та її молода дипломатія пра­цювали активно й наполегливо.

Дата добавления: 2015-05-22