Періодизація історії філософії України. 6 страница

42. Антропологія та теорія «сродної праці» Г.Сковороди.

Антропологія: Людина, як і світ, має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу, становить єдність двох істот — "дійсної", "правдивої" та "тілесної", "плотської". "Тілесна", людина є "тінь, тьма і тління", тоді як "дійсна" людина пов'язана із внутр єством, яким є Бог. Зовнішнє в людині є тільки її явище, "бування", тоді як сутність прихована у внутрішньому.

Істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Дійсна людина божественна, сама для себе безодня, джерело, сонце, носієм яких в людині є серце. Як таке, підсвідоме і "над-свідоме", воно — осередок усього доброго та світлого, провидчого і прозорого, вище і глибше порівняно із свідомим психічним життям. Саме через "чисте", "нове" і "світле серце" проявляється дійсна людина, здійснюється її обожнення. Останнє можливе тому, що дійсна людина тотожна Богу по своїй істоті, по своєму "серцю". Цим визначаються призначення людини та сенс її буття (у пізнанні Бога, служінні йому та любові до нього.) Та знову-таки, якщо Бог тотожний людині, а людина тотожна Богу, то пізнання Бога є пізнання самого себе, а служити йому означає служити самому собі. Так само "обстоїть" і любов до Бога. Оскільки дійсна людина рівна Богу, єдина в усіх нас і в кожному ціла, то любов до

Бога є одночасно любов'ю до самого себе, яка символізується образом Нарциса. "Нерівна рівність":"Бог подібний до фонтана, який заповнює рівний посуд за їх об'ємом. Над фонтаном надпис: "нерівна усім рівність". Ллються із різних рурок різні токи в різні посуди, що стоять навколо фонтана. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково повний". Як "нерівна рівність" кожна людина є "мірою речей" в етичній сфері, бо у безодні людського єства безпосередньо відбивається безодня божественного буття. Самопізнання: Пізнаючи саму себе, люд здатна вимірювати все власними мірками. І коли пізнання самого себе спрямовується не на зовнішню видимість, яка є лише "пустая пустота", предмет ідолопоклонства, а на внутрішню суть людини, воно і розкриває те, що становить істинну суть, істину в нас самих і всього світу. Той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для "себе і для своєї братії". Спочатку людина звернена всім єством назовні, за радостями зовнішнього світу. Потім вона доходить до пізнання своєї природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний до своєї природи спосіб життя. Сродна праця:Основу такого способу життя, адекватного людській природі, вбачав у "сродній праці" як дійсному вираженні людської життєдіяльності. Вище блаженство і приносить праця за призванням, що відображує природні нахили людини. Переконаний у тому, що кожна люд має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити люд щасливою «Несродна" праця є джерелом великого нещастя. "Сродності" і "несродності" праці надавав великого соціал значення. Причиною всього нерозумного вважав працю без покликання, працю з необхідності, примусову або працю з метою збагачення. Закликав до морального вдосконалення, соціального поділу праці. Ідеал. суспільство- кожен може реалізувати свої природні задатки в "сродній" праці, втілити їх у життя за допомогою освіти. Щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила.

Не заперечував ролі і значення наук і тех прогресу, проте підкреслював недостатність цього прогресу для люд щастя, вважаючи більш важливою для досягнення останнього науку про людину.

43. Гноселогічні погляди Г.Сковороди.

Прагнення тлумачити філософію як науку, що відкриває шлях до щасливого життя і моральної величі духу, характерне для філософського вчення С. Переконаний у безсумнівному визнанні пізнавальності фізичного світу. Однак його суперечливе ставлення до фізичного світу, який стосується щастя людини, хоча і є лише «оболонкою», не могло не позначитись і на визначенні його пізнавальної цінності. Пізнання фізичного світу, на думку Сковороди, не є само по собі цінним. Воно не має мети і не може здійснюватись без постійного стимулювання з боку істини, яка як мета пізнавального процесу знаходиться поза «видимою натурою», будучи одним із синонімів «натури невидимої». Тому наближення до сутності, істини завжди містить у собі момент переходу від однієї натури до іншої, від пізнання явища до пізнання сутності. Пізнання ідеального і є головним завданням людини, якій у цьому мусить допомагати філософія: «У великому й у малому світі речовинний вид дає знати про сховані під ним форми чи вічні образи». Саме пізнання вічних форм, недосяжних чуттєвому сприйняттю, за винятком містичного досвіду, який одночасно є і чуттєвим, і надчуттєвим, становить предмет пізнання, у процесі якого осягається істина.

На відміну від більшості мислителів його часу Сковорода знімає проблему критерію істини: як думка може пізнавати те, що предмети, які вона уявляє, подібні до її уявлень. Це пояснюється тим, що питання про співвідношення між знанням і тим, що пізнається втрачає будь-який сенс, оскільки істина не має потреби в критерії, тому що вона володіє буттям сама по собі. Тобто вона і є тим, що думка має пізнати. Отже, метою пізнання, за Сковородою, є не істинні речі (наприклад, істинний камінь чи істинне дерево), а істина в речах (істина в камені, істина у дереві тощо).

Почуттями пізнається зовнішність речей, а розумом — їх сутність. Отже, проблема полягає не в тому, як відкоригувати те чи інше знання, а в тому, як взагалі почати пізнавати. Почати пізнавати можна з визнання «двох натур», тобто із визнання факту відмінності між чуттєвим і плинним, з одного боку, і розумовим, вічним та незмінним — з іншого. Чуттєве і раціональне взаємопов´язані. Без одного неможливе й інше, оскільки лише на зазначеному шляху людині відкривається істина, тобто божественна сутність речей.

Морально-етичному вченню Сковорода підпорядковує гносеологічну, а через неї й онтологічну проблематику. Із такими поняттями, як «буття», «сутність», «явище», «існування», «форма», «необхідність», «простір», «час», «причина» тощо, зіставляються такі етичні принципи, як «добро і зло», «справедливість і сумління», «благо і чеснота». Водночас проблема суб´єктивної оцінки пізнання об´єктивної істини набуває для Сковороди важливого значення. Це відображає діалектика легкого і складного, в якій простежується еволюція поглядів мислителя на природу «щастя й істини» і навколо якої постійно обертається думка Сковороди. У різних діалогах ця проблема розв´язується по-різному. Вона постійно відображається в діалогах Сковороди у найрізноманітніших запитаннях: «Якщо Бог присутній у всьому, то і в людині теж. Але чому тоді його не всі пізнають?»; «Звідки походить зло?»; «Чи може душа згубитися?»; «Чи обмежена істина простором та часом?»; «Якщо істина є простою, то що тоді заважає її пізнанню?»; «Чи спроможний розум пізнати істину?» тощо. Актуальною для Сковороди була гносеологічна проблематика «легкий чи важкий шлях до істини».

+ до гносеолог також належить вчення про 2 натури і три світи

44. «Філософія серця» Г.Сковороди.

Дійсна людина божественна, сама для себе безодня, джерело, сонце, носієм яких в людині є серце. Як таке, підсвідоме і "над-свідоме", воно — осередок усього доброго та світлого, провидчого і прозорого, вище і глибше порівняно із свідомим психічним життям. Саме через "чисте", "нове" і "світле серце" проявляється дійсна людина, здійснюється її обожнення. Останнє можливе тому, що дійсна людина тотожна Богу по своїй істоті, по своєму "серцю". Цим визначаються призначення людини та сенс її буття (у пізнанні Бога, служінні йому та любові до нього.) Та знову-таки, якщо Бог тотожний людині, а людина тотожна Богу, то пізнання Бога є пізнання самого себе, а служити йому означає служити самому собі. Так само "обстоїть" і любов до Бога. Оскільки дійсна людина рівна Богу, єдина в усіх нас і в кожному ціла, то любов до

Бога є одночасно любов'ю до самого себе, яка символізується Сковородою образом Нарциса.

В центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їх тілесних потреб; але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона - від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не кожна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про "сродну працю» його інтерес до вчення тих Філософів у яких етика має велике значення.

Філософія "серця", вчення про сродну працю, безумовно, мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, який би приносив їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і "сродна" праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, "вміє жити".

Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сучасності.

Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщин великого українського мислителя вносить нові елементи в оцінку його життєвого шляху і поглядів.

45. Сутність та специфічні риси романтизму в Україні.

Засновники романтизму: Ф. Шлегель та А. Шлегель, Ф. Шеллінг Реакція на обмеженості класицизму, протиставив "бездушній розсудливості" раціоналістичного просвітництва культ почуттів і творчого екстазу, любов, культ природи, художню творчість, релігійність переживань, ідеалізацію минулого.

Р. прийшов на Укр. Після нац.- визв війни Б. Хмельницького, коли Укр з польської провінції перетворилась на провінцію російську. Колоніальна політика(Петро І, Катериною II). Кріпацтво.

Економ. експлуатація, ліквідація самоврядування, знищенням культурних інституцій. Русифікація.

Тоді народна творчість закладає світоглядну основу укр к-ри, до якої звертається нова демократична інтелігенція, ідеї романтизму для якої стають співзвучними з прагненням нац. відродження України.

М. Грушевський основною ознакою укр. Романтизму вважав появу нового ставлення до укр мови, ідею народності і романтичного захоплення нею. Стосовно кола репрезентаторів романтизму на Україні, то, виходячи із суджень М. Грушевського, можна зробити висновок, що до нього належать М. Максимович, молодий М. Гоголь, гурток харківських інтелігентів (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров), поглядам яких ще бракує політичної забарвленості. Останнє вноситься Т. Шевченком, а діяльність Кирило-Мефодіївського братства стає першою спробою теоретичного оформлення української ідеї в політичній і суспільній сферах. + "Руська трійця"" — М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагілевич

Г. Шпет: Особливо гостро виступав проти російської інтерпретації ідеї народності, пов'язаної з ідеологічною побудовою С. Уварова концепції "православ'я — самодержавність — народність". Зазначаючи, що ідея народності, будучи сприйнятою у своїх загальних рисах із західноєвропейського романтизму та історичної школи права, де вона стає символом нової історичної І культурної діяльності, синтезуючи в собі як у новому Відродженні язичництво, класицизм і християнський романтизм, європейську творчість і язичницьку психологію особи з азіатською мудрістю і східною моральністю "маси ближніх", в Росії вона отримала не стільки прогресивне, скільки консервативне звучання. З ідеї національного відродження вона перетворилась тут в ідею національного самодержавства, яке стало єдиним репрезентатором народності, любові і захоплення не духу народного, а духу "російського". Викладеним, власне, й обмежується аналіз Г. Штатом ідеї народності та романтизму.

Д. Чижевський: врахував вплив німецького романтизму на характер розвитку німецької класичної філософії. Український романтизм він виводить із впливу шеллінгіанства, називаючи романтиками учнів і послідовників Ф. Шеллінга на Україні: Д. Велланського, А. Дудровича, М. Максимовича, професорів Рішельєвського ліцею К. Зеленецького і М. Курляндцева, представника романтичної психології П. Авсенєва, наголошуючи, що універсалізм романтичного світогляду мав вплив на Т. Шевченка, П. Куліша, а також на українську думку навіть в значно пізнішу епоху, ніж розквіт романтизму на Заході (П. Юркевич, П. Потебня), і на одного з найвидатніших українців усіх часів — М. Гоголя. Зіставлення поглядів цих культурних діячів і філософів з основними засадами романтизму дає можливість зробити висновок про справедливість твердження Д. Чижевського, а включення до названих імен М. Шашкевича замкне коло представників українського романтизму.

46. Романтизм як світоглядна основа нового українського письменства(І.Котляревський,М.Максимович)

"Енеїда" І. Котляревського в Укр стала вихідним пунктом для подальшого розвитку нац. життя, ствердження духу демократизму і людяності, боротьби за право людини і нації. Іван Котляревський.Думка, що укр. К-ра живе тільки серед селян, малоосвічених кіл, є синонімом "мужицтва","некультурності" була спростована К., який довів, що укр нар має свою історію і к-ру, надав філософ абстракціям Г. Сковороди конкретної форми літературної діяльності мовою рідного народу. Отримавши визнання як письменник, І. Котляревський поряд з літературною діяльністю цікавиться мовознавством, етнографією, вивчав усну нар творчість, Історію Укр. І. Котляревський, звернувшись до класичної спадщини — поеми Вергілія, наповнив її описом спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст., відтворив сучасність, зобразив представників різних станів, намалював картину укр дійсності. Засудження хижацтва, здирства, розпусти, паразитизму, цілковитої байдужості до життя простого народу поєдналися у нього з глибоким гуманізмом, любов'ю до свого народу, повагою до нього, вболіванням за його стражданнями, моральним осудом кріпацтва, пишанням героїчною Історією свого народу.Симпатії К. на боці народу з патріотизмом, людською гідністю та чесністю. Змальовує духвелич народу, моральну перевагу його над привілейованими верствами суспільства, постійно підтверджуючи, що героїчні діяння, дух патріотизму є прикметою простих людей. Такою постає "козацька вдача" троянців. Ріднить К. з романтизмом сміх, політична сатира, особливо тоді, коли йдеться про викриття ворожого народові. Ідеями народності, демократизму, елементами романтизму, антикріпацькими тенденціями наповнені й інші твори К. "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник. Ідеї романтизму і народності стають вихідними і в творчості П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка. В поезії нар. Укр. звичаїв вбачали "нар. душу", правду народну, а їх носіїв вважали головними носіями культури. Все це знімало мову про другорядність укр. народу, показувало, що він займає визначне місце, ставило укр. Літ. на один рівень з великими світовими літ.Михайло Максимович. Перший ректор КНУ займає чільне місце серед укр.. романтиків. У своїх збірках народних пісень та інших дослідженнях він показав, що народне мистецтво є найвищим типом мистецтва, яке має стати зразком для письменства, і укр. народ є носієм такого мистецтва, яке по силі і красі можна поставити поряд з кращими зразками культури Європи. Творцем цієї культури є маса покріпаченого народу простого, з погордою на який дивиться українське панство з. Його мова — це справжня самостійна мова. Знімалось почуття вторинності і залежності укрнароду, доводилась його самостійність, рівність з ін нар. Працюючи в різних галузях науки (мовознавства, фольклору, етнографії, історії), М. робив спробу їх теоретичного узагальнення фактів з позицій новітніх на той час філ. поглядів, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга, які, поєднуючись з елементами романтизму, обстоювали ідею розвитку, єдності світу, ідеального і реального, суб'єктивного і об'єктивного. Стверджував, що як любов до мудрості вона не може бути побудована лише на розрахунках розуму. Завдання ф-ії- в проникненні у внутр. знання і єдність предметів, а філософом є той, хто зводить головні галузі знання до загального начала і розвиває їх в струнку систему. Предметом філософії є всі предмети кінцевого пізнання, відповідно до чого фі-ія повинна бути історичною наукою, цінувати дійсність. Обстоюючи ідею розвитку, єдності природи, філософське розуміння світу М. еволюціонувало в бік матеріалізму. Обстоював матеріальну єдність світу, доводячи, що все в природі складається з єдиної всезагальної речовини. Наші знання про природу є відображенням предметів і явищ, які існують реально, постають об'єктивною реальністю. Прогрес науки, як і природи, не має меж. Виступаючи як проти вузького емпіризму, так і абсолютизації раціональних форм осмислення дійсності, обстоював зв'язок, єдність теорії і практики.

47. Романтичні ідеї провідних діячів Кирило-Мефодіївського братства.

Засн. 1845 р. – проісн.до 1847 р

Синтез ідей романтизму і народності в єдності літ, соціально-політ та націонаьно-визволаспектів знайшов відображення в діяльності та творчості діячів КМб. Члени: чиновник при Київському генерал-губернаторстві М. Гулак, професор Київ. університету М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш. Політичне спрямування: звільнення селян від кріпацтва, нац свобода укр народу. Найважливіші програмні документи написав М. Костомаров: "Книги буття українського народу"-засудження автократизму і тиранії поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи і рівності, рівноправності і братського союзу народів, простим і дохідливим поясненням укр читачеві, що укр народ може і повинен бути суб'єктом історпроцесу нарівні з іншими, а не в принизливому від них положенні. Демокр федерація,знищення царизму, скасування кріпосного права та станів;досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, поступове поширення християнського ладу на весь світ. Панславізм.

В радянській істор науці членів товариства розподілили на революційно-демократичне та буржуазно-ліберальне крило, а сам рух кирило-мефодіївців почали розглядати як такий, що йшов за тими рухами, які відбувалися в Росії в цілому.«На одному полюсі були В. Г. Бєлінський і Т. Г. Шевченко, ліве крило гуртка петрашевців, на другому буржуазні ліберали типу В. Боткіна, К. Кавеліна, М. Костомарова, П. Куліша". Отже, Т. Шевченко стояв на боці революційних демократів, знаходив підтримку з боку Бєлінського, а Костомаров і Куліш були буржуазними лібералами, до того ще й ідеологами буржуазного націоналізму, за що Бєлінський називав їх, особливо Куліша, образливими словами.

На сьогодні існують й протилежні думки про єдність, цілісність поглядів братчиків, спільність їх мети. Так, Д. Чижевський пише: "Різними духовними шляхами прийшли кирило-мефодіївці до Києва, на різні сторони світу було розіслано їх з Києва. Але в Києві вони пройшли через певну духовну спільність, відблиски якої залишились у них на все життя". З точки зору М. Зерова, "думки та ідеї братства, а головне його ентузіазм, "апостольської любові до ближнього" знайшли собі відгомін у шевченківській творчості — хоч слов'янофільство Шевченкове і його пророцький пафос властиві були раніше від організації братства. Шевченко був голосом тої самої пори, переживав ті самі настрої".

Вплив Шевченка на світогляд їх, в тому числі й Костомарова, був досить помітний, але студії Костомарова з історії України також не могли не вплинути на Шевченка. Ідеї костомарівської історіософії не могли не вплинути, поєднатися з історіософськими поглядами та христологією Шевченка, зумовивши зміст програмних документів та діяльності братства. Стосовно єдності братчиків, то їх дійсно об'єднувала братська любов, повага один до одного, свідченням чому може бути їх поведінка на допитах, коли кожний з них намагався взяти провину на себе, щоб не викликати підозри на інших. Звичайно, були й певні розходження в їх поглядах, розумінні шляхів досягнення поставленої мети. Головним, що об'єднувало братчиків, була любов до народу, вітчизни у тій формі, про яку говорив М. Костомаров: "Хто любить свій народ — хай любить його не по-донкіхотськи, не уявленням, а серцем і справою, хай любить не абстрактне поняття про народ, а народ в дійсності".

Україна, на думку М. Костомарова не може відбутись як традиційна Держава — "панство", оскільки не має політичної еліти. Саме тому автор "Книг буття..." як політичний ідеал розвитку України і людства в майбутньому пропонує "народоправство", як протилежність традиційній державі. <- славянофільство з романтичною ідеалізацією старого патріархального славянського побуту та з проповіддю славянської федерації з месіаністичною ролею Українців серед Славян

48. Світогляд М.Гоголя.

Суть романтизму лежить в захованості цього світу, прагненні до того, що лежить за межами раціонального порядку. Буття у Г. постає в безконечності n-вимірів, "дурною безконечністю" і "дурною однозначністю". З метою розкриття багато-вимірності буття, особливо соціального, пов'язаного з життям суспільства, Гоголь вводить новий набір археотипів, міфів, мовних понять-образів, поступово доходячи до питання про перехід від досконалості мистецтва до досконалості життя. Ціль творчості — оживити душу, роздмухати у людей жар душі, який починає згасати. Цього можна досягти не розумом, волею, а чуттями, емоціями, які здатні глибоко і жваво реагувати на життя. Йому властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. Призначення людини - вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним,, завдяки чому знайти своє місце в світі. Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої людини, бо робота і безупинний рух "скуплюють" тіло і здоров'я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому людина виконує свої обов'язки і призначення, дані від Бога — працею добувати хліб свій. В природі відбувається все мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душевне господарство запущене, занедбане, запаскуджене. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно насамперед узятися за господарство не матеріальне, а господарство людської душі. Визволити людину, вдаючись до подолання злиднів, голоду, холоду і смерті — добра справа, але визволити людину від хвороби смерті її душі — далеко більша і складніша справа. "Суспільствополіпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працювати для бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруг себе. Все тоді прийде в лад, самі собою встановляться тоді наші стосунки поміж людьми, визначаться закони межі усьому. І людство рушить вперед". Гоголь: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалові може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Християнство для нього — це любов до людини. Душа, а не розум, утворюють осереддя люд сутності. Це переконання робить для нього неприйнятною концепцію просвітництва. Орієнтації на вдосконалення розуму люд протиставляв ідею «просвіщения» як «просвітлення» душі, як морального переродження людини. «Розум йде наперед, коли йдуть наперед усі моральні сили в людині, і стоїть непорушно й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили». «Освіта» повинна спрямовуватись на «висвітлення» душі людської. Тема «чорноти душевної», на просвітлення якої й має спрямувати свої зусилля людина, є темою його життя. З українською духовною традицією, зокрема, з обґрунтованою в філософії Г.Сковороди ідеєю про «сродну працю», ріднить Гоголя ідеяпро те, що «треба, щоб кожна одиниця виконувала посаду свою». Будь-яке відхилення від своєї на чужу справу, справу, яку ти не здатний і не бажаєш робити, а виконуєш лише з необхідності, згубне як для особистого, так і державного життя.

49. Світогляд Т.Г.Шевченка

Заромантизований образ націонал пророка.

Потрапивши до Петербурга Ш. своїм "селянським" націонал здоров'ям не тільки не відчув згубного впливу, а й зумів оформити свою розумну націонал суть.

Висвітив орієнтири державності, акумулював національний дух — дух козацької доби. У його творчості синтезована єдність тіла і душі, духу України, і саме завдяки синтезу людина у нього постає як образ Божий: вона ніколи не скалічена, однакова в добрі і злі, повна, багата внутрішнім змістом.

Вніс новий зміст, нові мотиви в народну літературу і, звернувшись до минулого, в ідеалах яких, за народною традицією, знайшов нові мотиви, співзвучні своїм ідеалам сусп. справедливості, свободи і національності, протесту проти політ гніту і будь-якого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості, заклавши міцні підвалини національного відродження.

Д. Чижевський називав світогляд Т. Шевченка як "антропоцентризм». Природа постає як щось підпорядковане людині, резонатор або дзеркало, прислуховуючись і вдивляючись в які людина чує і бачить саму себе. Природа відгукується на все, що діється в серці людини, відбиває її внутрішнє життя в наглядних образах та символах. Однак, як саме природа відгукується на життя люд серця, говорить з людиною, озивається до неї, підслуховує її, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється, — усе це залежить від того, що переживає людина, яка завжди залишається в центрі образу, історії, житті історичної події.

В центрі світогляду творчості Шевченка стоїть насамперед відчуття самого себе, власної долі і болі, свого "Я", чітко структурованих через інтенсивний автобіографізм самого митця як поета, носія слова.

Чітке висвітлення гостроти розподілу на демони добра і зла, без жодного компромісу середини як по відношенню до самого себе, так і по відношенню до інших. Романтизм світогляду — міфотворчість. Міф постає тут аналітичним та синтетичним окресленням пророцтва, з'єднанням холодного з гарячим розумом, розуму з почуттям

Вважав кріпацтво і самодержавство основою не тільки небаченого гноблення народів, а й причиною відсталості самої Рос. Милосердя- істинно людське почуття.Засуджував тих, хто принижує беззахисного, попирає його гідність.Милосердя визнавав вищою основою людської гідності.

Бачення світу - глибоко національне, позачасове. Поняття "золотий вік", який був і ще повернеться. Відчуття української історичної долі Високо цінував Запорозьку Січ, ідіячів, які стояли на чолі визвольної боротьби укр народу.

Любов до українського народу поєднувалась у нього з любов'ю до народу російського, народів Кавказу, Середньої Азії, інших регіонів та окраїн Російської імперії, вірою в те, що не повинно бути ні заярмлених народів, ні людей. Єдноісь, дружба народівЗ. акликав українців не цуратися самих себе, не виступати в ролі придуркуватих провінціалів.

Багато гострих висловів на адресу церковної обрядності, всіляких забобонів, виступів проти зловживань релігії з політ цілями, проти релігійних війн. Апокаліпсис вважав алегоричною дурницею, розцінюючи вказане як виродження, занепад дійсної релігійності, відкидав в релігії все те, що робить з неї якусь абстрактну силу, яка стає байдужою до живих потреб людини, виступає проти індивіда, перешкоджає вільному розвитку особи, задоволенню її внутрішніх потреб. Для Шевченка релігія мала сенс як засіб боротьби за свободу людини, її щастя. Ось чому, критикуючи все те, що затуманює зміст віри, він цікавився релігійними проблемами, перечитував Біблію.

Дійсна віра- нар віра, яка, зберігаючись звичаях,душі простого народу, не потребуючи ніяких посередників. За старими традиціями надзвичайно ідеалізував Богоматір,антропологізуючи Христа, наближав його до людини, цінував у ньому вищі людські якості — високе, святе, правдиве.

50. Шеллінгіанські витоки філософії українського романтизму (Д.Велланський, М.Курляндцев, К.Зеленецький)

Західноєвр романтизм сприяв осмисленню на початку XIX ст. ідей німецької класичної філософії — І. Канта, И. Фіхте, особливо Ф. Шеллінга. Цей процес відбувався через навчання укр молоді в нім університетах. Першим, хто приніс шеллінгіанство в Укр і Рос, був професор Петербурзької медико-хірургічної академії Данило Велланський-> Освіта: КМА, ПБ мед-хірург академія,Вюрбург, де слухав лекції Шеллінга.Повернувшись до ПБ, розповсюджував ідеї Шеллінга, пристосовуючи їх до теор узагальнення природничих наук, вважаючи, що метою дослідж природи є не емпіричне пояснення окремих фактів, а пошук загальних принципів, єдності в природі. Розглядав світ як відображення всезагального життя, суттю якого є абсолютний розум, абсолютна ідея, наголошував, що все, що в світі існує- лише види проявів "всезагального життя", де немає абсолютного спокою, все перебуває в стані руху, під яким розумів виникнення нового, розвиток. Орг природа міститься в неорг, як душа в тілі або ідеальна істина в реальній формі, тому однієї без іншої розуміти не можна. Обстоюючи цілісність природи, він звертав увагу на подібність орг і космічних процесів.Лише в людині відбувається цілісна організація світу на землі.Предмет ф-ії -позитивні начала природи як можливої сутності фізичних в ній змін. Всі людські свідчення підлягають впливу ф-ії, де між фізикою і метафізикою не існує різких відмінностей, а реальне розглядається в єдності з ідеальним. Дійсна ф-ія -фізіологія, яка не відокремлена від фізики. Перша, на його думку, вивчає зміни орг світу, розглядає внутрішнє, душу, ідеально сутнє універса; друге — зовн світ, тіло, загальну форму. Послідовність наук: фізика — органічна фізика або фізіологія — антропологія. Пізнання пов'язував з трьома розумовими самосвідченнями людини: момент суб'єкта, який спостерігає, розгляд об'єкта і пізнання самого себе. Коли люд пізнає себе, знайде внутрішній світ в собі, тоді і здійснюється пізнання абсолютної сутності природи. Значну увагу приділяв проблемі суперечностей, розглядаючи супереч усього існуючого як з-номірність, що пронизує весь світ, всі матер та дух явища. На відміну від тих романтиків, які абсолютизували роль і значення поезії, ставив фі-ю вище поезії, наголошуючи, що ф-ія не може бути справою всіх людей і ф-ії нікого не можна навчити. Космос породжує мало поетів, то філософів ще менше, бо ф-ія набагато вища і важча за поезію. Кожна нація мала і має своїх великих поетів і артистів, та не кожна - справжніх філософів. Микола Курляндцев. Професор рішельєвського ліцею. Перекладав Шеллінга, Г. Шуберта. Дотримуючись позицій об'єктивного ідеалізму Шеллінга, близьких до пантеїзму романтичної традиції, стверджував, що природа і люд створені єдиним, вічним началом — Богом, одухотворені божою думкою. Природа - гармонійне ціле, витвір досконалого життя і є єдиною за своєю суттю. Визнавав в основному ідеальну єдність світу, обстоюючи єдність люд і природи як єдиного організму. Прибічник дедуктивно-синтетичного методу в дослідж природи, він критично ставився до всеіндуктивізму, метафізичних поглядів, захищав єдність і взаємозв'язок усіх явищ природи, ідею її динамічного розвитку. Не погоджувався з тими природо-знавцями-емпіриками, які ділили природу на ізольовані світи. На його думку, такий поділ природи приводить до розумового хаосу, підриває могутність пізнання, де абсолютизація досвіду повертається недооцінкою теор мислення, яке тільки дає знання про світ в його єдності матер та ідеального. Водночас високо цінував вчення Коперника, Галілея, Ньютона, критикував схоластичні побудови і середньовіч світогляд. Костянтин Зеленецький. Філолог. Рішельєв ліцей. Зміст дух життя скл з двох стихій: сутності самого духу, котрий не підлягає свідомості, і світу. Першу називав підметністю, другу - предметністю. Першою потребою духу є ствердження своєї самобутності. Для цього дух має вийти із стану спокою, що потребує певної діяльності. Предметом цієї діяльності духу є явище, а метою — пізнання. Процес пізнання - єдність чуттєвого і раціонального. Жодна наука не може існувати, спираючись лише на досвід або на лог висновок. Як ніякий будинок не можна побудувати без матеріалу та думки, відповідно до якої цей матеріал стає будівлею, так і в науці досвід і умогляд одне без одного безсилі, якщо тільки умогляд не хоче бути пустим привидом, а досвід тільки речовим. У пізнанні досвід і розум завжди діють нерозривно. Здатність мислити є розум. Мислення спочатку сприймає явище, потім оволодіває ним, нарешті, розглядає його як дещо дане, конечне, визначене. Загальним напрямом дії духу людського як і сам Шеллінг, вважав релігію.Якби дух з першого оволодіння не був розумним, вірніше — розумністю природи як справи рук передбаченості творця, то він упав би в безсиллі перед світом баченого.

Дата добавления: 2015-05-22