Періодизація історії філософії України. 8 страница

Одним з перших істориків філософії, спираючись на розроблений ним с оці о культурний підхід в дослідженні історико-філософського процесу, поставив питання про взаємовпливи німецького романтизму та німецької класичної філософії. "Романтизм в найзагальнішому смислі відбив потреби такої творчості, такого творення художніх творів, в яких свідомо вибрана образна форма і зміст йдуть рука об руку з живим ключем духовного життя, вільною і самодіяльною етичною самосвідомістю; воно вільно відбивається і в формі і змісті художніх творів. Романтизму чутливий моральний та естетичний матеріалізм — спотворений витонченою живістю багатьох творів XVIII ст. у Франції, але чужа йому і суха форма риторичних правил... Романтичний напрям є аналогічний цьому новому напряму філософії, яка, почавши з XIX ст., спрямовує своє зусилля до того, щоб зрозуміти і розвинути ту центральну силу нашого духовного життя, яка в своїх проявах і в працях, і художніх, і літературних, цілком зберегла в кожному свій оригінальний тип, була б чужою до потурання грубій чутливості, не подавляючи її природи і благородної форми і, навпаки, була повністю моральною, залишалася живою і самостійною"

61. Філософський теїзм П.Ліницького.

(1839 -)Освіта- Київська дух. Академії.Викладав у ній курс логіки та метафізики. Твори: "Общий взгляд на философию","Обзор философских учений","Об умозрении и отношении умозрительного познания к опыту». Як більшість представників академічної фі-ії в Укр, дотримувався ідеалістичних поглядів. Визначення ф-ії: жоднене визн. дає повної уяви про неї як науку, оскільки кожна наука має свій чітко фіксований предмет, чого не можна сказати про ф-ію, де навіть сам термін "ф-ія" вказує не на предмет дослідж, а на особливе ставлення того, хто пізнає, до того, що пізнається. «наука, яка прагне до пізнання сутності, з-нів та зв´язку всього існуючого». "філософствувати означає міркувати". (не будь-яке мірк є філософуванням, адже найчастіше люд розмірковує над практ потребами). Діяльність філософа керується не бажанням вигоди, а любов'ю до істини. Християнська реліг не звільняє людину від обов'язку через самостійне міркування вияснити для себе все більше і більше. Роздумування стає філософським тільки тоді, коли воно доходить до філософських ідей. ", ф-ія є розмірковування, яке має метою пізнання істини і саме досягнення, наскільки воно можливе, всезагальних першоначальних основ, або начал життя". Початком пізнання є спостереження, впорядкування отриманих із досвіду знань. Будь-який досвід є предметом думки, зацікавленості. Ф-фії належить вирішення 2 завдань: створ науки ф-ії та об´єднання науки з релігійною вірою. Філ. дослідження послуговується аналітико-синтетичним методом. Для філ. аналізу і синтезу змістом є абстрактні поняття. Призначення філософії-у синтетичному об´єднанні результатів досвідного і математичного пізнання(як емпіричного і абстрактного начал). Моральний стан сусп. впливає на розвиток філософ. ідей. Ф-ія розвивається у взаємозв´язку з наукою, мистецтвом, релігією, станом сусп: «…ф. тільки тоді відповідає своєму істин призначенню, коли полягає у звільненні люд. духу від корисливих спонук».Обґрунтування духовної природи моральності: розглядав у контексті критичного аналізу історії гедонізму; проблему морального обов´язку — крізь призму критичного аналізу етики І. Канта. Поєднання духовності з розумом -> морал обов´язок ставав потребою, обстоював ідею про визначальну роль розуму в морал самовизначенні особи. «ф-ія не обмежується часом; навпаки, кожна більш значна філософська система настільки слугує вираженням філософії свого часу, наскільки вона задовольняє потреби суспільства. Принципово відрізняючись від конкретних філософських систем, власне ф-ія в них і через них проявляється. Тому поступовий розвиток ф-ії усвідомлюється, по-перше, в історичній послідовності внутр зв´язків між системами, а по-друге, у відношенні їх до загально-історичного поступу людства».Тільки певна зрілість сусп передбачає виникнення ф-ії: «Потреба в ф-ії виникає тільки тоді, коли всі види мистецтва досягнуть розквіту. Але крім цього, найближчим чинником виникнення ф-ії є насамперед сумнів, як початковий вияв фі-ї свідомості.» Ф-ія є особливою формою самоусвідомлення людського духу, вінцем розвитку націонал культури. Проте наука є надбанням загальнолюдським; ф-ія, навпаки, завжди має націонал особливості, бо вона є вираженням самосвідомості нар духу. Тому і в науці нац характер наявний настільки, наскільки вона є предметом філософської обробки і зазнала впливу філософських ідей. Тобто, зважаючи на те, які філ традиції розвиваються в межах певної нац культури, можна судити про особливості світосприймання нації. Вихід із духовної кризи сусп можна знайти тільки в царині ф-ії. Виступав проти позитивістських спроб замінити її конкретними науками. Ліницький розумів конфлікт між ф-ією і природознавством. Був переконаний, що методами природничих наук не можуть бути розкриті таємниці духу, але розумів і те, що «останнє» слово ф-ії ніколи не може бути істиною в останній інстанції.

У його творчості думки представників німецької філософської культури трансформувалися через призму української філософської традиції, набували самобутності завдяки своєрідному синтезу з теїзмом, сповідуванню ідеї співвідношення віри і розуму як одного з вирішальних принципів у побудові власної філософської системи. Зовнішні форми раціоналістичної системи мислителя пройняті світоглядним змістом, обсяг якого наповнений духовністю. Все, що зараховував П. Ліницький до сфери філософського осмислення, зорієнтоване на пошуки й осмислення насамперед проблем людини, з´ясування її морально-духовних начал.

62.

Памфіл Юркевич проаналізував і розкритикував основоположні ідеї праці М. Чернишевського "Антропологічний принцип у філософії". Ця праця була для Юркевича приводом для серйозної критики не просто матеріалізму, а будь-яких спроб абсолютизації раціоналістичного принципу в поясненні людини. Юркевич виступає проти спроби замінити філософське пояснення людини науково-природничим. Обмеженість матер. полягає в його спробах показати цілковиту залежність душевних явищ від органічних, пояснити душевні явища як відозміни, перетворення чи ускладнення явищ фізіологічних.

Чернишевський був переконаний що філософські науки це інша назва природничих наук (принцип філософського погляду на людське життя є вироблена природничими науками ідея про єдність людського організму).

Антропологічний матеріалізм спричинює суперечності сприводу моральних критеріїв (поєднання добра і користі). А Юркевич вважав, що моральність – це не низка правил, а нормальне життя. Юркевич довів, що відмовляючись від метафізичних припущень про сутність світу, природознавство ніколи не зможе претендувати на всеохопне вивчення духовних явищ.

антропологічний матер хотів подати внутрішній світ людини прозорим, зрозумілим для науки. Якби ця спроба виявилась успішною, то були б знайдені важелі для керування людьми. На противагу цьому Юрк обґрунтував положення про самоцінність людини як конкретного індивіда. Людина – носій особистого духу. Люд дух – це власна ідея, а не ідея роду.

63. Основні принципи «філософії серця» П. Юркевича

Основні засади «філ серця» Ю виклав у праці «серце і його значення в духовному житті людині за вченням слова Божого», де подано цілісну філ-антроп концепцію про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Погляд на людину як на конкретну індивідуальність.

Серце – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр іі душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

«філософія серця» Юркевича містить дві принципово важливі думки: 1) серце може виражати, знаходити й своєрідно розуміти такі душевні стани, що за своєю духовністю й життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає змогу себе відчувати й помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм духовного життя. Тобто розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя виникає раніше за розум, який є його вершиною, а не коренем. Закон для душевної діяльності, як зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського духу.

64. Лесевич як представник позитивізму

Володимир Лесевич (1837—1905) ґрунтовно вивчав сучасні йому напрями західноєвропейської філософії, особливо позитивізмУ вченні Конта його приваблювали відмова від метафізики, погляд на розумовий поступ як на головний чинник історії, спроба науково обґрунтувати філософію.В. Лесевич дійшов висновку, що систему Конта необхідно зруйнувати для подальшого поступу наукового мислення.

У працях «Листи про наукову філософію» (1878), «Досвід критичного дослідження основ позитивної філософи» (1887), «Що таке наукова філософія?» (1891) В. Лесевич намагався подати власне розуміння суті наукової філософії. На думку В. Лесевича, знання належать тільки результатам мислення, яке керується науковим методом\

Мислитель стверджував про неправомірність ототожнення позитивізму з науковою філософією, яка має ґрунтуватися на зв´язку науки і філософії як основи пізнання та мислення. На його думку, мислення починається з уявлень, які зумовлюються відчуттями, укорінене в досвіді і не може існувати поза ним. Досвід він трактував як «відношення мислячого суб´єкта до мислячих об´єктів», «відношення, яке виражається в можливості зведення процесу думки до сприйняття, яке передбачає певний зв´язок цього процесу з реальним світом». За Лесевичем, об´єкти, які мають стати змістом науки, можуть бути даними самим досвідом, а будь-яка наука має своєю основою тільки досвід. Це стосується і філософії, бо якби її знання і завдання були далекими від досвіду, то між філософією і наукою не могло б бути нічого спільного, і філософія за змістом неминуче відрізнялася б від наук. Науки протиставляються філософії не з погляду досвіду, а тим, що досвідні науки є спеціальними, а філософія — наука загальна. Кожна конкретна наука виробляє спеціальні поняття, а філософія об´єднує поняття, що виробляються окремими дисциплінами, і підводить їх під вище, загальне поняття.

В. Лесевич, проводячи межу між наукою і філософією, рівнем спеціальних і філософських понять, вказував, що ця межа має зникнути остаточно щодо їх змісту.

Наукова філософія не може зводитися до реєстрації фактів, класифікації наукового знання чи добудови відгалуженої системи позитивної філософії. Вона має зробити критицизм важливою основою наукового дослідження, у т. ч. і самого досвіду, спиратися на теорію пізнання, спрямовану не лише на отримання знання, а й з´ясування самого процесу пізнавання

65. Монодуалізм Миколи Грота

Грот виступив З оригінальною концепцією нового етичного, або морального, світогляду з посиланням на дані сучасних науково-природничих учень і відновленням ідеальних та абсолютних моральних ідей не відмовою від метафізики, а її збереженням як роботи філософської думки.

Джерела світогляду: антична філософія, якій присвятив першу свою роботу «Спростування Платона і піфагорійців за метафізикою Арістотеля», Дж. Бруно, Б. Спіноза, І. Кант, А. Шопенгауер. Ґрунтовно вивчав сучасну йому західноєвропейську філософію, до якої ставився критично

Праці: «Досвід нового визначення поняття прогрес» (1883); «Критика свободи волі у зв´язку з поняттям причинності» (1884); «Завдання філософії у зв´язку з вченням Дж. Бруно» (1885); «Дж. Бруно і пантеїзм» (1885) та ін.

Філософські погляди мислителя еволюціонували, пройшовши шлях від психологізму до створення концепції «нової метафізики».

Щодо природи духу, то йдеться про примирення монізму і дуалізму в поглядах на начала буття, з одного боку, і подолання матеріалізму і спіритуалізму — з іншого.

Концепція монодуалізму М. Грота постала як некласичний тип філософування, у якому філософія розглядалась не просто як знання про світ, а як раціональна форма взаємозв´язку людини — світ, де людина розкриває уявлення про світ і саму себе. Визнання зв´язку філософії, науки, мистецтва та їх взаємовпливів як своєрідного синтезу знання, близького до мистецтва, поєднання раціональних та ірраціональних форм освоєння людиною світу сприяли проникненню в сутність предметів і явищ, поясненню «потаємного» з визнанням пріоритетності духовного начала в світі і в людині, розкриттю сутнісних аспектів людського буття в його гуманістичних вимірах.

Порушення М. Гротом етичної проблематики є логічним і закономірним завершенням його концепції монодуалізму.

У центрі етико-моральної проблематики М. Грота — проблема свободи. Він мотивував це тим, що природним станом сили-духу є стан свободи, а метою буття і розвитку Всесвіту — повне звільнення духу в самій матерії шляхом її пристосування і підкорення силі-духу. Філософ вказував на багатогранність і багатоаспектність свободи, шляхів її вивчення в метафізичному, культурно-історичному і соціально-політичному планах. Особливу увагу він приділяв питанню свободи волі, визнаючи її як «посилене звільнення утисків, що накладаються на неї самою матерією», як «еманацію свідомості особи з-під гніту організму середовищем». Орієнтуючи моральність на утвердження добра, альтруїзму, М. Грот негативно ставився до егоїзму і песимізму, пов´язуючи основні аспекти свободи не просто з духовним розвитком людини, а з її моральним вибором та моральною відповідальністю. Це означає, що тільки покладаючись на власні сили, свідомий вибір, людина здатна реалізувати свої сутнісні сили, змінювати саму себе і світ в ім´я свободи, перемоги над злом, утвердження вищих моральних цінностей.

66. Неокантіанство Челпанова

В Університеті Св. Володимира формувалося неокантіанство, представником якого був український і російський філософ Георгій Челпанов

Основні праці Челпанова: «Мозок і душа» (1896); «Історія головних питань етики» (1899); «Проблема сприйняття простору у зв´язку з ученням про апріорність і вродженість» (1896—1905) та ін.

Г. Челпанов у своїх філософських поглядах дотримувався неокантіанства, з позиції якого критикував матеріалізм за заперечення ним реальності духовного і спроби вивести свідомість тільки із матеріальних процесів і станів. Щоправда, себе він не вважав ні кантіанцем, ні неокантіанцем, а й називав свої погляди трансцендентальним реалізмом, а пізніше — ідеал-реалізмом. Проте основою філософського знання вчений визнавав гносеологію з орієнтацією на кантіанство, запозичивши у Канта доведення можливості пізнання надчуттєвого за допомогою практичного розуму.

Гносеологічна концепція Челпанова полягає в тому, що людина сама творить і конструює пізнання за допомогою мислення і вірить у відповідність знань про світ, який її оточує і який сама створила. Предмет, що пізнає людина, є ніщо інше, як певна сукупність відчуттів, пов´язаних між собою певними правилами, і що стоїть за ними, вона не знає.

За Челпановим, необхідною основою будь-якого пізнання є наявність у свідомості апріорних ідей та елементів, які об´єднують у досвід всі сприйняття й уявлення.

На думку Г. Челпанова, остаточно розв´язати проблему пізнання неможливо, якщо виходити тільки з визнання об´єктивного світу, повністю залежного від свідомості, бо в такому разі з´являються труднощі в поясненні походження людських відчуттів. Щоб з´ясувати, що викликають ці відчуття, Челпанов, як і Кант, допускав існування речей самих по собі. Тлумачення вченим речі самої по собі орієнтоване на збереження автономності світу, де річ постає і джерелом об´єктивності, і причиною відчуттів, єдністю свідомості.

Основним питанням онтології є пошук начал або принципів усього сутнього, з чого складається все, що існує. Він дотримується погляду щодо існування в досвіді людей двох категорій явищ: у внутрішньому досвіді — почуття, думки, бажання, все те, що називають психічними процесами; а в зовнішньому — матеріальні речі, які характеризуються тривалістю, здатністю до руху, проникністю. Визнання першоосновою всього існуючого тільки духовного начала зумовлює ідеалізм, тільки матеріального — матеріалізм.

Г. Челпанов виділяв також психофізичний монізм, згідно з яким все, що існує, є проявом особливого начала, або субстанції. Сама по собі вона ні духовна, ні матеріальна, а все існуюче стосовно того, що називають духовним і матеріальним, є тільки проявом цієї субстанції.

67. Психологізм Зінківського

Тенденцію до психологізації філософії здійснює В. В. Зеньківський, весь дожовтневий період діяльності якого був пов'язаний з Київським університетом.

Завданням дослідження Зеньківського була проблема природи та своєрідності людської психіки, а ширше - проблема душі. Для цього необхідно було розглянути можливість і детермінацію психічних явищ. Аналізуючи проблему причинності, Зеньківський вбачає її сутність у силі, яка має емпіричну основу у внутрішньому досвіді. Прикладаючи категорію причинності до навколишньої дійсності, ми створюємо досвід (а не з досвіду виводимо причинність).

Це механічна причинність, яка діє в неорганічному світі, а в органічному світі діє психічна причинність, її можливість обґрунтовується через поняття «психічна енергія». Якщо психічне буття розгортається в часі, то причинне пояснення змін, що відбуваються у психіці, неможливе без припущення психічної роботи, а отже, і психічної енергії як здатності її виконувати, тобто викликати до життя окремі душевні явища Джерелом психічної енергії виступає духовна субстанція, в якій приховується стійка основа психіки.

Зеньківський вважає, що психічне буття не може виникнути з інших форм буття. Центром психічного життя, його органічною силою, джерелом психічної енергії, суб'єктом психічного розвитку, носієм єдності психіки виступає наше «Я» або індивідуальність. Якщо у своєму розвитку «Я» підпорядковане причинності, то за основним змістом його має бути зведено до зовнішнього (щодо нього) акту творення. Таким чином, спроби Зеньківського знайти наукове пояснення природи психіки привели його до визнання її надприродної сутності.

68. Філософія світла і радості Гілярова

Філософські погляди О. Гілярова формувалися на ґрунтовному вивченні середньовічної та нової західноєвропейської філософії, а також античної, зокрема платонізму. Істотний вплив на О. Гілярова мали також погляди і вчення німецького психолога, психофізіолога, одного із засновників експериментальної психології Густава-Теодора Фехнера

Світлою і радісною Гіляров назіває філософію синехологічного спіритуалізму. (Спіритуалізм – основа світобудови це ДУХ, синехологічний напрямок – Всесвіт – одухотворений організм). Саме ця філософія пронизана світлом свідомості, бачить у прагненні до радості вищий принцип світобудови, віддає належне всій розкоші чуттєвого світу і всім розумовим насолодам; найвищою радістю визнає повноту життя і в загальному і цілому запречує смерть. Виділяє такі принципи її побудови:

теоретичний: треба спиратися на досвід, розширювати і доповнювати його

практичний: визнання цінним того що відповідає принципу повного задоволення, і не цінним те, що здатне зруйнувати життєрадісність

історичний: визнання того що при побудові світорозуміння ми маємо рахуватись із нашими предками, а отже, визнання божества як верховної істоти

принцип гармонії визнання цінним всіх вищезазначених принципів

принцип віри, що розширює знання, і знання, яке спиріється на віру (знання – досвід, логічні умовиводи, все інше ґрунтується на вірі)

69. панпсихізм Олексія Козлова

панпсихізм - вчення, яке стверджує, що все існуюче має душу

Власні філософські погляди О. Козлова носили характер панпсихізму, сформованого під впливом Лейбніца, Лотце, а особливо професора Тартуського університету Г. Тейхмюллера.

"панпсихізм", тобто визнання духовної субстанції як єдиносутнього в собі буття.

Відповідно до поглядів О. Козлова буття є поняття, зміст якого складається із знання про нашу субстанцію, її діяльність. Суть їх в єдності і відносинах однієї до другої. Це буття є духовною субстанцією. Матеріальні предмети не є об'єктивною реальністю, а постають символами, знаками різноманітних духовних субстанцій.

О. Козлов бачив різницю між свідомістю і знанням. Свідомість, на його думку, складається немовби з двох прошарків: простої, або безпосередньої, свідомості у прямому розумінні цього слова, і складної, або похідної, — в широкому. Безпосередня свідомість містить у собі в "стані злиття" три елементи: "Я" (власну індивідуалізовану субстанцію), діяльність і об'єкт, де останній елемент, як правило, переживає інші. В цьому переживанні О. Козлов вбачав джерело природної здатності розуму, який починає філософствувати до сенсуалізму і наївного реалізму (матеріалізму). Процес переходу свідомості у знання він пов'язував із зіставленням різних елементів свідомості один за одним на основі категорій і поєднанням елементів свідомості індивідуальних субстанцій, доповнених безпосередньо свідомістю "Я", безпосереднім усвідомленням Бога.

70. Соціально-філософські орієнтації громадівців та поступовців

Академічна філософія після десятирічної заборони її викладання у світських навчальних закладах з 1860 р. поступово займає своє місце в духовній культурі України. Однак, замкнувшись у собі, вона рідко порушує соціальну проблематику або розглядає її в абстрактно-теоретичному плані. Осмислення цієї проблематики стає предметом літературної публіцистики. Її представники (українські письменники, публіцисти, культурно-освітні діячі, творча і наукова інтелігенція) захоплюються ідеями хлопоманства та українофільства, вболівають за свій народ, обстоюють його право на своє життя, історію, мову, культуру. Вони розгортають широку культурно-освітню діяльність, створюють громадські організації, товариства, клуби. Головним органом українського руху став заснований 1860 р. в Петербурзі В. Білозерським та М. Костомаровим перший український науково-популярний місячник «Основа». Із його виходом посилилися ідеї українофільства, почалося об´єднання окремих його гуртків у громади в Петербурзі, Полтаві, Чернігові, Харкові, Києві. Своє завдання вони вбачали у виданні українських книг, газет, журналів, розвитку культури, вивченні історії рідного краю.

Піднесення українського національного руху викликало реакцію не тільки імперської влади, а й російської громадськості. Українська мова, література на сторінках російської преси піддавались приниженню, робилося все, щоб перешкодити самостійному національному розвитку українського народу. Найактивніших діячів було репресовано до далеких північних губерній. Згідно з Валуєвським циркуляром заборонялася українська мова. Однак національний рух розвивався. На початку 70-х років XIX ст. його центром стає Київ, де зосередилися значні українські інтелектуальні сили. Київська «Громада», організована як студентська, об´єднала у своєму складі діячів культурного і громадського життя: В. Антоновича (один із її засновників), М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кістяківського, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького, Б. Познанського, Т. Рильського, М. Старицького, П. Чубинського та ін. Незважаючи на розбіжності в поглядах та уподобаннях (від ліберально-просвітницьких до радикальних і соціалістичних), їх об´єднувало почуття патріотизму.

71. Історіософські погляди Антоновича

Основою історіософських і соціально-політичних поглядів В. Антоновича стало положення про те, що найвідомішим демократичним елементом в Україні є селяни, які «складають народну осібність, мають сильну природну логіку, дуже розвинуту народну етику». Саме тут, на його, думку, слід шукати зміст історії, який розкривається не в сфері державних засад і політичних відносинах, а у народному житті, громадянських і національних відносинах. Історія, наголошував він, є систематичним викладом подій із життя народу чи держави, в якому має поєднуватися фактичний матеріал із філософськими висновками. Завдання історика полягає в тому, щоб простежити політичний, економічний та моральний аспекти життя народу, його ідеали в різні періоди, розвиток культури і цивілізації. В. Антонович під культурою розумів розвиток потреб народу у фізичному, побутовому і моральному житті, а під цивілізацією — розвиток суспільних відносин на основі справедливості. Він постійно наголошував, що справжня історія — це життя народних мас, які становлять народність, тобто групу людей, що «виділяються з групи подібних чутливими, антропологічними та культурними ознаками». Головним важелем історії є розвиток суспільної самосвідомості народу, безпосередні мотиви його громадського та політичного життя. Доля народу, його віковічних зусиль і прагнень до створення свого державного організму, зосередження інтересу на важкій трьохсотлітній боротьбі, в якій відстоював український народ здійснення основних начал свого народного побуту, — це питання, які мають бути в полі зору історика України.

Основними для українців В. Антонович вважав рівність усіх перед законом, відсутність станової різниці, соборне управління земельними справами, свободу совісті, виборче право. Формою управління суспільним устроєм він вважав віче, основане на принципах і традиціях козацтва.

Проаналізувавши історію основних родин верхівки українського суспільства, В. Антонович дійшов висновку, що в Україні не було національних вищих станів, бо ними стали поляки, німці, росіяни та представники інших націй. Це стало підставою для звинувачення його в українському націоналізмі. Не завжди адекватно оцінювали діяльність і творчість Антоновича і його сучасники, коли за умов реакції йому доводилося шукати шляхи розумного компромісу в обстоюванні своїх ідей та діяльності «Громади», зокрема її орієнтації на культурно-освітню спрямованість, що зумовило появу нових напрямів в українському національному русі (О. Кістяківський та особливо М. Драгоманов).

72. Ідея національного поступу в теоретичній спадщині М. Драгоманова

Філософські і суспільно-політичні погляди М. Драгоманова формувалися під впливом ідей Т. Шевченка, історіософських поглядів М. Костомарова, О. Герцена, К.-А. де Рувруа Сен-Сімона, Ш. Фур´є, Р. Оуена, П.-Ж. Прудона.

Як принциповий виразник ідеї поступу, історичного і національного розвитку, прогресу М. Драгоманов був переконаний, що всесвітня історія — це безупинний громадський поступ, під час якого реалізуються великі ідеали лібералізму і демократії — від свободи й автономії особистості до автономії та свободи нації. Ідеалом цього поступу є громадянське суспільство, основане на федералізмі, коли панують «безначальство», гармонія особистостей, громад, товариств тощо. Перевагу він надавав не державності й національному суверенітету, а децентралізації із самоуправлінням громад та областей

Головним чинником у досягненні поступу людини і громади Драгоманов вважав поступ політичний, соціальний і культурний, що випливало з його розуміння сутності людини і суспільства.

Людину і суспільство, розвиток яких зумовлюється багатьма чинниками, Драгоманов розглядає як «річ дуже складну». На його думку, якість поступу в будь-якому історичному русі залежить від характеру народу, його інстинктів, розвинутих історією, його розумового розвитку, однорідності суспільства і зв´язку між його частинами, а також від ступеня і форми реакції існуючого порядку на зародження нового. Звертаючись до реалій життя тогочасного суспільства, Драгоманов надавав належне значення в історичному поступі економіці. У цій сфері він бачив причини експлуатації людини людиною, де збагачення панівних класів відбувається через недоплату працівникам. Тому вважав, що експлуатація існуватиме доти, поки всі фабрики і заводи, землі не стануть власністю тих, хто працює. У цьому він виявляв близьку до марксистської позицію.

Одним із головних у творчості М. Драгоманова було національне питання. При розгляді характеру, спрямованості національних рухів він виходив з того, що їх основою мають бути добро, просвіта, багатство громадян, щира правда, залучення до політики найширших мас трудящого народу — хранителя національності. Тому національне питання він розглядав у контексті політичних свобод. Вихідним принципом вирішення національного питання Драгоманов вважав «космополітизм в ідеях і шляхах, націоналізм в ґрунті і формі культурної праці».

73. філософський світогляд франка

Основою суспільно-політичних поглядів І. Франка, як і М. Драгоманова, є ідея поступу. На його думку, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі, суспільний розвиток є закономірним процесом поступу (поступального руху). Основою цього поступу є суспільна праця, те плідне начало, що наповнює життя людей сенсом, пов´язує їх у єдину сім´ю. Поділяючи марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, прогресивного розвитку, Франко дійшов висновку, що передумови історичного життя готуються економічно і політично, а переворот духовний і літературний настає завдяки перевороту економічному

Дата добавления: 2015-05-22