Періодизація історії філософії України. 9 страница

Пов´язуючи історичний поступ, суспільний прогрес з економічними, ідеальними і духовними чинниками, І. Франко стверджував, що будь-який суспільний рух повинен мати мету, просвітлену ясністю ідеалу. Поняття «ідеал» у нього досить багатопланове: ідеал у матеріальній, духовній, політичній сферах; ідеал майбутнього в розвитку суспільства, націй, народностей. У виробленні цього ідеалу Франко рекомендував звертатися до дійсності, а не до абстрактних схем, а його досягнення пов´язував з інтелектуальною, культурною працею, чим виводив на розуміння ідеалу у сфері суспільного і політичного життя. Вищим ідеалом він вважав боротьбу за людське щастя, свободу людини, розбудову соціалістичного суспільства. В інтелектуальній українській історії І. Франко першим вивів національну ідею з міфологізованого сприйняття, підняв її до рівня ідеалу вільної і незалежної України.

Послуговуючись у поетичній творчості елементами символічного світосприйняття, Франко не поділяв багатьох його настанов, пантеїстичної концепції природи, розуміння культури та історії. Він обстоював наукове пізнання світу, людини, причин і механізмів суспільного розвитку, де високо цінував О. Конта, Г. Спенсера, Ч. Дарвіна. Із цих позицій надавав перевагу позитивістській філософії, яка ґрунтується на природних знаннях, логіці наукового аналізу, для яких найважливішим є пізнання законів і сил природи, що проявляються всюди і як завгодно. У його розумінні поняття «природа» охоплює все, «що тільки підпадає під наше пізнання: також і люди з їх поступом, історією, релігіями, незлічені світи, що заповнюють простір». Людина є лише частиною природи, яку вона читає, як книгу, щоб пізнати істину, а через неї — правду. Знання мають сенс для людини, коли вони вчать пізнавати закони природи, вміти їх використовувати. Щоб досягти цього, наука мусить поєднати в собі знання і працю.

Умовою творчого пізнання І. Франко вважав розвинутий критичний розум, формування якого зумовлюється розвитком науки та освіти, матеріальними і духовними потребами людини, відповідно до чого пізнання постає всезагальним процесом праці.

Загалом для філософського світогляду І. Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-етичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства і людини.

74. Філософія права Б. Кістяквського

На думку Б. Кістяківського, права людини "природні", оскільки вони дополітичні, довічно властиві людям, людським істотам, а не членам тієї чи іншої соціально-політичної системи. їх потрібно обороняти насамперед за допомогою приватного і суспільного права, де закон вище від політичної і державної влади, а його завданням є підпорядкування економіки і політики в ім'я ліберальних цінностей, які ставлять наріжним каменем вищу значимість конкретних людей, людських особистостей.

Невід'ємною частиною теорії прав людини Б. Кістяківського є концепція правової держави, згідно з якою держава є правовою організацією, що володіє всією повнотою власної, самостійної і не позиченої ні від кого влади. Всі цивілізовані людства живуть в державних спільнотах, де людина і держава — це два поняття, що взаємно доповнюються, внаслідок чого цивілізована людина навіть не мислиться без держави. Негативно ставлячись до уявлень про державу як безжалісного деспота, який давить і губить людей, організацію економічно сильних і багатих для експлуатації економічно слабких та небагатих, Б. Кістяківський вважав справжнім завданням держави та її істинною метою здійснення солідарних інтересів людей. Держава, сприяючи зростанню солідарності між людьми, звеличує людину, робить її благородною, дає можливості розвивати кращі сторони людської природи, здійснювати ідеальні цілі, те, що потрібне, дороге і цінне всім людям. Саме в цьому полягає, з його точки зору, роль і призначення держави, її дійсна сутність та ідеальна природа. Зрозуміло, що в житті держави були періоди, коли здавалося, що ЇЇ діяльність спрямовувалася некращим ставленням до своїх громадян. Проте держава ніколи не могла продовжувати своє існування тільки насильством і гнобленням. Наставала епоха реформ, і держава знову виходила на широку дорогу здійснення своїх справжніх завдань та істинних цілей.

Завдяки народному представництву правам людини і громадянина гарантується самостійність як окремих осіб, так і суспільних груп, а вся організація правової держави має суто суспільний характер, правильне і нормальне виконання державних функцій в ньому залежить від самодіяльності суспільства і народних мас. Без активного ставлення до правової держави і державних інтересів, які випливають з надр народу, правова держава неможлива. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування правового порядку і державних закладів покладена на народ, завдяки чому вони й мають місце, а сама правова держава постає дійсною, організованою, тобто впорядкованою державою.

Враховуючи викладене, Б. Кістяківський закликав до підвищення рівня правосвідомості серед народу, посилення почуття відповідальності, поваги до закону, своїх та чужих прав, посилення суспільної й національної солідарності, визнання важливості загальнодержавних і загальнолюдських інтересів, що є особливо актуальним для нашого часу.

Пов'язуючи становлення правової держави з класовою боротьбою, можливістю бідних класів брати участь у державному житті, впливати на нього, Б. Кістяківський водночас зазначав, що наявність у сучасному суспільстві, правовій державі панівних і підпорядкованих (Навіть пригноблених) соціальних елементів не дає змоги досягти повної єдності державної влади з народом. Така єдність (як цільна соціальна організація) можлива в державі майбутнього, в народній або соціалістичній державі. Соціалістичну державу він розглядав як ідеал, а не факт дійсності.

75. Філософські ідеї Вернадського

Розробка цілісної концепції космічної філософії відбувалася з використанням надбань антрополого-еволюціоністського вчення М.-Ф. Шелера і П. Тейяра де Шардена, які використав у своїх філософських побудовах український і російський природознавець Володимир Вернадський (1863—1945).

Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення (організація нових форм людського співжиття, повна рівність рас і народів, відмова від війни як засобу вирішення спірних питань).

Науковий світогляд у Вернадського є творенням і вираженням людського духу, нарівні з яким фігурують релігійний світогляд, мистецтво, суспільна та індивідуальна етика, філософська думка. Знищення або припинення одного виду діяльності людської свідомості проявляється через пригнічення іншого. З цього погляду, важливе значення В. Вернадський надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання, пов´язане з людськими або космічними переживаннями соборного типу, де без релігійного життя одиничні переживання розпорошуються. Більш того, Вернадський був переконаний, що в атмосфері соціальної помсти, прагнення до грабунків, насильства, наживи, породженої більшовицькою пропагандою, саме релігія мала породити почуття спільності, думку про загальнолюдські основи життя, духовну єдність і любов.

В. Вернадський виступав за розвиток демократії, громадських свобод і свободи мислення, наголошував, що не можна боротися в ім´я самої боротьби, а лише заради вічних, безумовних істин та основних прав людини.

76. Неоромантизм Л. Українки

Світогляд Лесі Українки (Лариса Косач-Квітка, 1871—1913) формувався під впливом (переважно) ідей Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, тогочасного життя українського народу, соціал-демократичних та окремих ідей марксизму. Характерними особливостями її світосприймання були матеріалізм, діалектика, віра в пізнавальні можливості людини, інтерес до нових досягнень природознавства, реалістична естетика та історичний оптимізм. У житті і творчості вона виступала за утвердження значущості та гідності людської особистості як найвищої цінності в загальнолюдських і національних вимірах, національне і соціальне визволення, історичний поступ до свободи і справедливості, ідеалом яких для неї були демократія і соціалізм.

Невід´ємним елементом світогляду Лесі Українки був атеїзм (система ідей, переконань, що заперечують віру в Бога). На її думку, релігія створена людьми, неспроможними пояснити грізні і незрозумілі явища дійсності, перетворилась на засіб виправдання експлуатації і гноблення, існуючого рабства. Це було для неї основною причиною невизнання релігії, звернення до прометеїзму, який заперечував поневолення людини.

Дотримуючись цих позицій, Леся Українка відкидала «глуху покору», «роз´їдаючий оптимізм культурних громад», «поміркований лібералізм» — усе, «що так утомило нас, молодих українців», виступала за рішучі дії в національному і соціальному визволенні, досягненні суспільного прогресу. Ці дії вона пов´язувала з боротьбою народних мас, зокрема пролетаріату, яку вважала Тому і зверталася до романтичної традиції, вважала літературу формою боротьби. Збагачуючи різні аспекти реальності історіософськими мотивами (від античності, перших поколінь християнства, давньоруської доби, європейського середньовіччя до англійської Реформації і Французької революції), Леся Українка робила їх вагомими і значущими, вносила струмінь глибокого філософського і морального неспокою, прагнення боротьби за волю, щастя людини.

Філософсько-матеріалістичний світогляд Лесі Українки був основою її етичних та естетичних поглядів, ставлення до релігії. Обстоюючи загальнолюдський характер моральних норм і принципів, вона полемізувала з ортодоксальними марксистами, які вважали їх необов´язковими для класової боротьби. При цьому вона часто послуговувалася категоріями «добро» і «зло», «вірність» і «зрада», «краса людських почуттів» і «згубність духовного гноблення» тощо, за допомогою яких відображала гармонію між людиною і природою, пропагувала ідеї гуманізму і патріотизму, життя і безсмертя. У творах Лесі Українки сучасність, спроби осягнути майбутнє подаються не в соціально-побутовому, а філософсько-ідеологічному зрізі, із заглибленням у складні процеси взаємодії політики й етики.

77. Чинний націоналізм Донцова

В Україні ідеологічні і політичні етапи пов´язані з діяльністю українського публіциста, політичного діяча Дмитра Донцова (1883—1973) як теоретика ідеології націоналізму, що «дав одне з найкращих в українській суспільній думці розуміння нації як спільноти, об´єднаної, насамперед, духовними чинниками, серед яких чільне місце посідає спільний ідеал як спільне бачення майбутнього й бажання творити це майбутнє спільними зусиллями».

Донцов – послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної Української держави з ознаками кастовості і мілітаризму На противагу драгоманівському «демократизму» і «соціалізму Маркса — Леніна», «пересмикнутих отрутою москвофільства», обстоював націоналізм з ідеєю політичної нації, ідеалом і метою якої був би політичний і державний сепаратизм. Способом досягнення незалежності і повного сепаратизму вважав боротьбу, а не шлях «порозуміння» чи «еволюції

Називаючи людей з притупленою національною свідомістю «провансальцями» і протиставляючи провансальству націоналізм, Донцов виходив з того, що відносини між націями і народностями пройняті боротьбою за існування, прагненням до влади, експансії, панування. «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — наголошував він, — означив я як першу підставу націоналізму». В цьому, а також у фанатизмі великих ідей та аморальності він убачав джерело національної ідеї.

Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а активна, відважна меншість, яка прагне влади, тобто правляча верства, еліта, яка визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності.

Загалом усі чесноти він зводив до таких, як благородність, мудрість і мужність.

Поділ суспільства на маси й еліту (касти) відбувається на основі органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є справи, здійснювати які повинні відповідно обдаровані, відібрані і підготовлені люди.

Джерела насильства, фанатизму Донцов шукав саме у свідомості і психології мас, «масової людини», в надрах підсвідомого якої розвиваються фанатизм, нетерпимість, агресія.

78. Микола Міхновський: Маніфест національного радикалізму

У «Самостійній Україні» Міхновський виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи. Її репрезентанти «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії». Саме «українофіли» зробили український національний рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». Без інтелектуального та чуттєвого впливу молодого покоління (яке, на думку Міхновського, мусить сформувати «українську інтелігенцію третьої формації») на політичний зміст національної ідеї, здобуття Україною державності неможливе

Міхновський також наголошує на відмінності націоналізму пануючих націй як системи гноблення і націоналізму гноблених народів як захисту права боротися за своє людське «Я». Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених — їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму.

79. Історіософія В'ячеслав Липинського

Лідер консервативно-монархічного табору в колі української еміграції В.Липинський вирізняється й прагненням до широкого філософського обгрунтування своєї політичної доктрини. Це дає змогу говорити про певну виразно окреслену історіософську концепцію, яка одержує обгрунтування в творчості В.Липинського.

Центральне місце відводиться в історіософській концепції В.Липинського категоріям «традиція», «аристократія», «нація».

Традиція — це доля, що потребує від людини творчості й праці, боротьби й руху в ім'я творення нового, виходячи й спираючись на усталене.

Той же динамізм притаманний розумінню «аристократії», якій відводиться вирішальне місце в історіософії В.Липинського. Основу нації, за В.Липинським, становить народ. Функцію управління народом й реалізує аристократія як провідна верства, «голова» народу. У творенні аристократії й здійсненні її зв'язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції. Інтелігенція забезпечує можливість аристократії «прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість об'єднатись». Єднання аристократії й народу веде до створення нації як «органічного колективу».

Своєрідне й розуміння В.Липинським «нації». Головним для визначення нації в його історіософії є поняття «Земля». «Нація для нас, — роз'яіснює він, — це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї». Через «Землю» збуджується творча воля індивіду, який відіграє роль в історії.

Релігійний компонент дав змогу, як зазначає В.Липинський, зберегти «чуття міри» в історіософському баченні. Воно звільняє погляд на історію від надмірного оптимізму, оскільки виходить з того, що всі зусилля й добрі наміри людини можуть бути реалізовані в історії лише тоді, коли вони відповідають Божому планові історичного процесу.

80. Чижевський як перший систематизатор іст філ думки України

Головне спрямування, що об'єднує досить широку тематику наукових досліджень Д.Чижевського, визначалось прагненням збагнути глибинні чинники духовної історії України, ширше — Східної Європи. На його думку, духовний портрет України, як і східнослов'янських народів взагалі, склався під впливом німецької філософської традиції — насамперед, німецької класичної філософії XVIII — початку XIX ст. та німецького містицизму і пієтизму XVI—XVIII ст.

Аналіз сутності національної філософії Д.Чижевський починає, засовуючи, з одного боку, характер співвідношення нації і людства, а з іншого — філософії та філософій. Щодо першого він визначає два погляди на націю в її співвідношенні до людства, один з яких називає «раціоналістичним», а другий — «романтичним». Щодо загальної історії філософії Д.Чижевський, слідом за Гегелем, вважає, що на кожному етапі всесвітнього філософського поступу репрезентантом його (цього етапу) є певна національна філософія.

Особливості національної філософії характеризують, за Д.Чижевським, три чинники — форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова системи філософії, «архітектоніка» її.

Щодо української філософії складність з'ясування її національної специфіки полягає в тому, що вона, як і інші словенські культури, не належить до тих «обраних», через які здійснювався поступ історії всесвітньої філософії. Носієм національної специфіки, що відкриває глибини національного духу, повинен бути «великий філософ», філософ світового значення. Але такого типу мислителів, вважає Д.Чижевський, не знала історія культури України та інших слов'янських народів. «Слов'янській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на свого «великого філософа» — пише Д.Чижевський. — Тоді те оригінальне, що може є в зародку в творах дотеперішніх слов'янських мисленників, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духа не лише перед усім світом, а й перед народом самим».

Та все-таки певні «провізоричні», «тимчасові» висновки про специфіку української філософії Д.Чижевський все ж намагається зробити. Адже історія культури України знала визначних типових представників українського національного характеру. Такими, насамперед, є, на думку Чижевського, Сковорода, Гоголь, Юркевич, Костомаров і Куліш. Це й дає підстави спеціальну увагу присвятити характеристиці особливостей української народної психіки та світогляду, які зумовлюють специфіку українського філософського думання.

Зрештою, типовими для української думки рисами є притаманне їй релігійне забарвлення і симпатії до інших націй, передусім, німців (Т.Прокопович, Г.Сковорода, М. Костомаров, П.Куліш, В.Кістяківський) та італійців (Гоголь). «Ті симпатії, — завершує характеристику цієї риси ДЛижевський, — які висловлюють Гоголь або Куліш до росіян, мають політичний, а не психологічний характер».

81. І. Лисяк-Рудницький — дослідник української політичної думки

Провідні теми публікацій ученого — доля України в новітній історії, проблеми формування модерної (політичної) української нації, роль політичних ідеологій у цьому процесі, відносини українців із сусідніми націями і національними меншинами в Україні. Загалом він був прихильником лібералізму з поцінуванням нації і національної свідомості як запоруки ефективної представницької демократії.

І. Лисяк-Рудницький вважав, що професійна політична думка виникла в Україні у другій половині XIX ст., що визначило хронологічну межу його досліджень — другу половину XIX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. окреслюються основні напрями української політичної думки й основні українські політичні ідеології. У найзагальнішому значенні терміном «ідеологія» позначають сукупність взаємопов´язаних ідей, уявлень, символів і ритуалів, призначених об´єднувати людей для спільного життя і діяльності. Їх поділяють на різновиди залежно від того, які групи людей вони об´єднують і які функції виконують. Одним із таких різновидів є ідеології-світогляди, які включають ціннісні ідеї і об´єднують людей у суспільства. У цьому розумінні кожне суспільство має певну ідеологію (колективний світогляд), яка забезпечує взаєморозуміння і суспільні зв´язки між людьми. У найдавніші часи носіями її були міфи, потім релігії.

Особливим різновидом ідеологій є політичні ідеології — певна сукупність взаємопов´язаних ідей, символів і ритуалів, призначених об´єднувати людей заради спільних політичних дій. У традиційних суспільствах вони були елементами ідеологій-світоглядів, зокрема релігій (наприклад, твердження про божественне походження влади тощо). Новочасні європейські політичні теорії, напрями політичної думки стали основою відповідних політичних ідеологій: поняттями «лібералізм», «консерватизм», «соціал-демократія», «комунізм», «анархізм» позначають як певні напрями політичної думки (політичні теорії), так і відповідні політичні ідеології. Філософи, обґрунтовуючи політичні теорії, прагнуть пояснити ціннісні ідеї (ідеї справедливості, порядку, свободи тощо). Щоб мобілізувати людей та об´єднати їх у певний суспільно-політичний рух, потрібні прості формули, символи, ритуали тощо. Творець певної концепції політичної філософії не завжди відповідає за те, як його ідеї використовують і витлумачують певні політичні рухи.

У загальному слововживанні термін «ідеологія» є ціннісно-нейтральним. Залежно від ціннісних орієнтацій ідеології можуть бути оцінені як злоякісні чи доброякісні. І. Лисяк-Рудницький послуговувався терміном «ідеологія» у ціннісно-нейтральному значенні. Однак часто він вдавався до нього як на означення власне ідеології, так і суспільно-політичної думки. Зосереджуючись зазвичай на історії політичної думки, він, однак, як і кожен її історик, не залишав поза увагою використання політичних ідей у практиці політичних рухів.

Для виокремлення основних напрямів в українській суспільно-політичній думці важливою є стаття І. Лисяка-Рудницького «Напрями української політичної думки». З його погляду, у новітній українській суспільно-політичній думці можна виділити чотири головні напрями: демократично-народницький, консервативний, що домінували до Першої світової війни, і комуністичний та інтегрально-націоналістичний, що виникли після революції. Ці напрями можна охарактеризувати на основі таких ознак, як плюралізм — тоталітаризм, лівий — правий: народництво (плюралістичне, ліве), комунізм (тоталітарний, лівий), консерватизм (плюралістичний, правий), інтегральний націоналізм (тоталітарний, правий).

Одним із перших істориків політичної думки на Заході І. Лисяк-Рудницький зробив спробу охарактеризувати ідеологію українського дисидентського руху.

82. кульчицький про основи філософії та філ наук

Світоглядні, теоретичні, методологічні засади О. Кульчицького формувалися під впливом структурної психології, праць А. Бергсона, М. Гартмана, Е. Муньє, М. Шеллера, хоча головним джерелом його філософствування переважно були погляди І. Канта та Г. Сковороди.

На його думку, філософське знання скероване на осягнення загальності і сутності буття, а метою філософського мислення є охоплення "позаявищної" суті світу, що постає із прагнення виявити під зовнішньою маскою природи приховану внутрішню самість світу і душі. Як знання скероване "на щось", а не знання "про щось", філософія є іншою формою знання, яке рівнозначне окремим наукам, формами, що в певному розумінні відповідає їм усім разом, проте і протиставляється до них. Вона не може бути строгою наукою ще й тому, що ціниться не за пропоновані висновки та твердження, а за прагнення до загального пізнання, інтелектуального змісту, що зливається з дійсністю, як істинного покликання людини, де не існує "єдино-правильної теорії", яка б прагнула встановити істину в останній інстанції.

Центральною у філософії О. Кульчицький вважав онтологію, оскільки в своїй настанові на тотальність і розкриття сутності "буття як такого" вона охоплює усі форми і постави бутя. У розв'язанні онтологічних проблем О. Кульчицький виділяв чотири підходи: матеріалізм, спіритуалізм, дуалізм, паралелістичний монізм.

На друге місце після онтології О. Кульчицький за логікою викладання матеріалу ставив гносеологію, хоча при вичленуванні основних ділянок філософського знання відводив його аксіології. З огляду на історію філософії він не без підстав зауважував, що одночасно з онтологічними міркуваннями про сутність буття виникало питання про сутність пізнання, тому що, прагнучи вивчити структуру всієї дійсності, досліджуючи відношення і зв'язок різних складників, онтологія зосереджується на пізнанні.

Однобічним інтерпретаціям культури, що абстрагуються від її творців, до яких відносив гегелівську — як витвір об'єктивного духу; марксистську, де єдиною формою буття постає матеріальність, а людина як стародавній Іксіон вплетена в коло матеріальності, турбот про матеріальне і не може підвести очей до небосхилу ідей і вартостей; шпенглерівську, в якій людина стає твором, а не творцем культури, О. Кульчицький протиставляє філософсько-антропологічний підхід. На його думку, цей підхід дає змогу враховувати уявлення про людину, які розкриваються психологією в структурному аналізі, здобутки онтології з ЇЇ аналізом шарової структури дійсності, гносеології, дотичної до розгляду духовних функцій пізнання, та аксіології, дотичної до розгляду й аналізу структури вартостей. Звідси розуміння О. Кульчицьким культури як відповіді людини на заклик і виклик природи, близьке до історичного виклику А. Тойнбі.

Систему філософського знання О. Кульчицький завершує філософською антропологією — "синтетичним, цілісним знанням про Людину. Призначенням філософської антропології він вважав те, що вона повинна бути підставою міркування як про людину, яка є, так і про людину, яка має бути.

83. Концепція «конкордизму» В. Винниченка

Серед невидрукованого творчого здобутку В.Винниченка великий трактат «Конкордизм», що містить виклад його соціальної й етичної концепції, розробці якої В.Винниченко присвятив усе своє життя.

Вихідним для В.Винниченка є переконання, згідно з яким справжнім спрямуванням філософського пошуку взагалі має стати обгрунтування шляхів до щасливого життя людини. Актуальність філософії щастя зумовлена тим, що впродовж всієї дотеперішньої історії людство так і не змогло виробити продуктивної програми боротьби з нещастям й побудови щасливого життя. Суть цього підходу полягає у переконанні, що причиною нещасть людських є їхня гріховність, непослух Божим заповідям. Власне аналогічним є розуміння й прихильників різноманітних систем соціалізму, комунізму, лібералізму, націоналізму, демократизму тощо, які вважають себе антирелігійними. Щастям, пояснюється у трактаті, є те, що дає довгу, постійну радість життя. Такий самий стан стає можливим, коли людина досягає узгодження й рівноваги між різними цінностями — багатством, славою, здоров'ям, коханням, розумом тощо, досягти яких вона прагне впродовж життя.

Головною перешкодою на шляху реалізації цього запалу є соціально-економічна нерівність, що від давнини й дотепер панує в людському житті.

Сам термін «конкордизм» (лат. сопсогсііа — погодження, згода) у трактаті протиставляється контрастуючому термінові «дизконкордизм» (лат. disconcordia — розлад)

Індивідуальна мораль включає обгрунтування системи з 13 правил.

1. «В усіх галузях життя твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи».

2. «Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі...»

3. «Не годуйся нічим, непритаманним природі людини».

4. «Будь суцільним» — тобто чини таке, щоб кожна твоя дія була результатом погодження твоїх головних сил (розум, почуття, воля).

5. «Будь чесним з собою». Цій максимі В.Винниченко надавав особливої ваги впродовж всього життя. Слідування їй передбачає виконання таких настанов: «виводь на поверхню свідомості кожну підсвідому думку твою, кожне приховане почуття, не старайся з легкодухості, чи надмірного егоїзму чи з страху загубити свої звички та втіх лукавити з собою, не бійся бути правдивим і сміливим насамперед сам перед собою».

6. «Будь погодженим у своїм ділі».

7. «Будь послідовним до кінця».

8. «Не силкуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них».

9. «Завсіди пам'ятай, що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу дизконкордизму. Борися з нею не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, поміччю».

10. «Живи тільки з своєї власної праці».

11. «Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тою людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір (чи батька) дітей твоїх».

Дата добавления: 2015-05-22