Періодизація історії філософії України. 4 страница

Павло Русин. Один з перших українських поетів-гуманістів, культурно-освітніх діячів, навчався в Грейфсвальдському університеті (Померанія), отримавши там ступінь бакалавра. У 1506—1516 рр. — професор Краківського університету, де викладав римську літературу.

У дусі гуманізму та античної спадщини П. Русин звертав увагу На реальне земне життя, людську особистість. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Останнє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропейського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину П. Русин доповнює певними елементами української культури князівської доби.

Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, стверджувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях. Творчість П. Русина, яка ще не зовсім вивчена у філософському аспекті, сприяла поширенню гуманістичних ідей у Польщі і в Україні, формуванню патріотизму та почуття національної свідомості з повагою до інших народів. П. Русин, як і інші українські гуманісти, постійно підкреслював, що він є українцем, русином, свідченням чого є його прізвище — Павло Русин із Кросно.

Український і польський гуманіст Лукаш з Нового Міста народився в містечку Нове Місто (біля м. Самбора). Дата народження невідома. Освіту отримав у Краківському університеті, по закінченні якого залишився в ньому викладачем. У 1517 р. він став бакалавром, а в 1521 р. — доцентом філософії, пізніше — магістром вільних мистецтв. Залишивши викладацьку роботу, виїхав з Кракова, займав різні громадські посади у Новому Місті. Підтримував зв'язки з краківськими академічними колами, виступав проти обскурантизму церковників того часу, стверджував, що людина є частиною природи, яка має право на власне життя і задоволення своїх земних потреб. Лукаш пропагував античні пам'ятки філософії, етики, зокрема праці Арістотеля "Про душу", "Про створення і знищення", "Економіку", працю Ціцерона "Сон Сціпіона" тощо. Розділяв принципи античної етики про необхідність гармонійного розвитку душі і тіла, вдосконалення самої людини. Однак доводиться констатувати, що філософська спадщина Лукаша з Нового Міста, як і Павла Русина, потребує більш ґрунтовного дослідження, що дасть змогу заповнити деякі "білі плями" історичного розвитку нашої вітчизняної духовної культури.

25. Історіософські погляди Ст.Оріховського.

Вітчизняні ренесансні мислителі не приймали світоглядних уявлень, відповідно до яких головною рушійною силою історії вважали божественне провидіння, а історичний процес — виявом Бога, здійсненням передбаченого наперед божественного плану «спасіння» людини, шляхом до Царства Божого. Соціально-економічні відносини, зумовлені розвитком міст, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, розширенням і активізацією товарно-грошового обігу, появою мануфактур з їх поділом праці, відкривали простір раціоналістичному погляду на історію як на процес здійснення «природного закону», розуму. Людину при цьому мислили активним, творчим суб´єктом.

Ці гуманістичні погляди на історію, роль і місце людини в історичному процесі притаманні більшості творів Станіслава Оріховського — «Промова до польської шляхти про ведення війни проти турків», «До Сигізмунда, короля польського».

У написаних у ранній період творчості працях Станіслав Оріховський при поясненні історичних подій відходив від теологічно-провіденціоналістської концепції і всупереч релігійному фанатизмові проповідував активне втручання людини в історичний процес. Історичні події виникають не завдяки Божому промислу, а завдяки людям, які беруть участь у цих подіях. Саме тому він рідко посилався на Біблію, надаючи перевагу античним історикам і філософам. Цілком земними виявляються стимули, заохочення і покарання за вчинки: не милосердя чи гнів Божий за життя, пекло — після смерті, а вічна слава або ганьба для людей нинішніх і майбутніх.

У боротьбі із середньовічною концепцією розуміння історії, що розпочалася в епоху Відродження, сформувалася світська філософія історії, чому сприяли Ж. Боден, Ф. Бекон і Т. Гоббс, особливо італійський філософ Дж. Віко. Дещо раніше за них, попри непослідовність своїх міркувань, основу нової історіографії з виразним національно-патріотичним змістом заклав Станіслав Оріховський. Обмірковуючи конкретні актуальні політичні завдання, він писав про факти історії з неабиякою публіцистичною пристрасністю. У внутрішній політиці такими завданнями він вважав зміцнення влади короля і шляхетської демократії, у зовнішній — консолідацію європейських християнських народів перед загрозою турецької агресії, боротьбу проти османської Туреччини.

Антитурецькі твори Станіслава Оріховського видавалися в Європі багато разів. Вони є викладом історії турецької експансії в Європу, зокрема на українські та польські землі. У них звучить палкий заклик до європейських народів згуртуватися перед небезпекою, дати відсіч турецькій навалі, що загрожувала знищенням європейської цивілізації. Станіслав Оріховський не зупинявся на деклараціях, а дав практичні поради стосовно організації оборони, солідаризувався з боротьбою південнослов´янських народів проти турецького поневолення, закликав їх до спільної відсічі загарбникам, що в ті часи було явищем винятковим.

У ранніх творах («Відступництво Риму», «Хрещення рутенців») Станіслав Оріховський, спираючись на достовірні історичні джерела, спростовував напади католицьких теологів на православну церкву. Безпосередньо спонукали до їх написання дві книжки професора теології Краківського університету Я. Сакрана. Суть їх зводиться до доведення, що східна православна церква відокремилася від вселенської церкви, має помилкові положення, через які українців при переході до католицизму потрібно перехрещувати. На значному історичному матеріалі Станіслав Оріховський доводив, що відступником є католицька церква, а православна твердо дотримується давніх догматів, виявляючи небуденний конфесійний (православний) патріотизм. То були перші полемічні твори в Україні, у яких полеміка з католиками велася на високому професійному рівні.

Вітчизняні мислителі, як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, вважали історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, благородне походження, розвитку патріотичних почуттів, любові до вітчизни, спрямовували свій пафос проти проповідуваного церквою середньовічного космополітизму (відмова від національного задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій). Патріотизм виявлявся в симпатіях до Русі, піклуванні про її долю, у постановці найактуальнішої на той час проблеми — відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям. Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості їх історичні твори сприяли зміцненню патріотичних почуттів у суспільстві й в окремих особистостей, формували національну свідомість, історичну традицію. Це мало велике прогресивне значення, оскільки інтерес до історичного минулого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією в розвитку духовної культури України.

26. Острозький культурно-освітній центр та його значення в духовному житті України.

Серед центрів, утворюваних у маєтках українських магнатів, найбільшим i найвпливовішим був заснований 1576 р. в м. Острог на Волині князем Костянтином Острозьким. Тут акумулювались усі течiї i напрями тогочасної духовної культури України, здійснювалась наукова розробка й поширення, в тому числі філософських ідей ренесансно-гуманiстичного i реформаційного спрямування. Острозький культурно-освiтнiй центр об’єднував колегіум, що являв собою першу спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток i видавництво, яке очолював І.Федоров.

У дiяльностi Острозького культурно-освітнього осередку вирізняються три головні етапи. Перший, позначений активною творчою дiяльнiстю представників його, що діють на час підготовки до Брестської унії (1596 р.). Цього часу, до початку ХVII ст., в осередку створюється велика полемічна література, в якій на основі засвоєння реформаційних за своєю суттю ідей обґрунтовується оновлена релiгiйна доктрина острозьких книжників, що спиралась в тому числі на комплекс загально-фiлософських та етичних ідей.

Наступний етап (з початку ХVII ст. позначений переважно книжково-науковою дiяльнiстю, спрямованою на поширення комплексу ідей, сформульованих у попереднiй період.

Зрештою, третій, останній етап, який припадає на друге десятиліття ХVII ст., засвідчує поступовий спад дiяльностi, що привело до припинення існування Острозького центру 1636 р.

В Острозькій академії подібно до європейської системи навчання освітня програма охоплювала сім т. зв. вільних наук, які поділяли на trivium (граматика, риторика, діалектика) і quadrivium (арифметика, геометрія, музика й астрономія). Найбільшу увагу приділяли trivium, насамперед мовам, оскільки перекладацька й літературна праця потребували серйозної філологічної підготовки. В Острозі викладали старослов´янську, грецьку й латинську мови. Особливого значення, з огляду на розвиток традиції української духовної культури, надавалося старослов´янській і грецькій мовам. Філософію як окрему дисципліну в Острозькій академії ще не викладали (через відсутність укр. Професійної Ф.). Щоправда, навчальні програми передбачали курси логіки, які називали тоді діалектикою.

Протягом порівняно короткої iсторiї Острозький центр об’єднав плеяду визначних представників української культури, яким належить певний внесок i в iсторiю вітчизняної філософської думки. До їх числа належить перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький, автор передмови до знаменної Острозької бiблiї — першого видання Бiблiї старословяноською мовою у 1581 р. Найзначнішим його твором є «Ключ царства небесного».

Значний внесок у розвиток реформаційних ідей в колі острозьких книжників належить Кирилу Лукарису — людині широкої ерудиції. До визначних вчених книжників Острозького науково-літературного гуртка належить також полеміст, що виступав під псевдонімом Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Фiлалет, що є автором полемiчного твору «Апокрисис. Творчість перелічених тут дiячiв репрезентує українську версію реформаційної iдеологiї.

Течію, що репрезентувала другий з названих раніше напрямів, представники якого розробляють спiвзвучнi рефрмацiйнiй iдеологii погляди на основі внутрішнього розвитку ортодоксально православної доктрини, в Острозі представляв Йов Княгинецький.

Отже, за денної вiдміностi поглядів окремих представників Острозького центру всi вони репрезентують єдине спрямування в духовній культурі тогочасної України, що утворювалось в результаті органічного сприйняття на грунтi вітчизняної традицiї ідей Ренесансу та Реформацiї, розроблених в Захiднiй Європі. Викладене визначає i зміст філософської позиції представників Острозького центру, яка спрямовувалась проти католицької релiгiйно-фiлософської доктрини, що вiдповiдало потребам боротьби проти національного та соціального поневолення.

Це зумовлює загострене почуття патріотизму, притаманне діячам Острозького центру. Свідченням цього є, зокрема, широке звернення до духовної спадщини Київської Русі, схiдно-патристичної та апостольської традиції, пов’язана з цим інтенсивна дiяльнiсть перекладу та редагуванню греко-вiзантiйських творів та старослов’янських пам’яток. Відзначене зумовило й обґрунтування ними спеціальної фiлософсько-фiлологiчної концепції, в основі якої лежало ствердження визначально ролі церковнослов’янської мови як запоруки «чистоти» віри, що має слугувати самозбереженню українського народу перед загрозою покатоличення та полонiзацiї На цьому ґрунтується ствердження ідеї про єдність Логосу та Софії, що спонукає до ретельного аналiзу слова з метою виявлення змісту.

З традицією духовної культури княжої доби єднає острозьких книжників i розуміння фiлософiї та способу її існування. Розвиваючи започаткований в Київський Русі погляд на фiлософiю як любомудрiє, вони визначають її як знання істини про речі божественi та людські, що здобувається через життя в iстинi. Звідси притаманна острозьким діячам вiдсутнiсть виразного інтересу до логiко-теоретичного, категорiально-понятiйного осягнення істини.

28. Реформаційні вчення в Україні к.XVI - поч.XVII ст. (В. Суразький, Й. Княгиницький).

Реформація була рухом народних мас, віками вихованих на образах i поняттях Бiблii, i це зумовило реалiзацiю потягу до секуляризації через релiгiйнi форми. На вiдмiну вiд ренесансних дiячiв ідеологи реформації прагнуть не повернути людину на землю з неба, а підносять її з землі до неба. Звеличуючи начала духовності й моральності людини, вони намагаються зрівняти її з Богом. Тим самим здійснюється принципове «обернення» спiввiдношення між розумом i вірою. Не розум слугує вiрi, а Віра у концепціях реформаторів послуговується розуму.

Різке загострення у ХVI ст. вiросповiдних конфлiктiв в Україні, пов’язаних зі спробами покатоличити українське населення, що входить до складу Речі Посполитої, надає релiгiйнiй проблематиці особливої актуальності. Через неї розв’язуються соцiальнi, полiтичнi й нацiональнi суперечності тогочасного українського буття. Саме це й сприяло поширенню в фiлософськiй думці України iдей, співзвучних iдеологii реформації. Процес цей відбувався у двох напрямках. Представники першого, усвідомивши небезпечність становища східного християнства, яке позбавлене державної підтримки за умов агресивного наступу католицької контрреформації, розпочали активний пошук вiдповiдi на виклик латиномовного Заходу. Цю вiдповiдь вони вбачають у систематизації i перегляді власного розуміння релiгiйних питань з погляду iсторiї східної церкви i українського народу, а також в оновленні православного релiгiйного вчення через засвоєння на вітчизняному грунтi деяких вихідних положень представників західної реформації.

Дiячi, що репрезентують другий напрямок, обстоюють ідею максимальної замкнутості української культури. Разом з цим, сприяючи оновленню православної релiгiї та української церкви, вони обґрунтовують погляд на саме буття людини, що здійснюється через самозаглиблення, споглядання, аскетизм i самовдосконалення, які розглядаються як засіб боротьби за духовне відродження людини, духовне єднання українського народу в ім’я захисту віри предків.

Василь Суразький - активний діяч Острозького науково-літературного гуртка. Автор праць "О единой истинной православной вере", "Маргарит", «Псалтир».

В основу поглядів В. С. було покладено типове для острозьких книжників протиставлення Бога і світу, Бога і людини, спираючись на яке він прагнув переосмислити церковну ідеологію, античні філософські системи, сутнісний зв'язок "сумірності" Бога і церкви, Бога і церковної ієрархії, Бога і соціального порядку, представити Бога альтернативою, а не вершиною всякого порядку. Цим самим передбачалося покінчити як із пануванням католицької церкви, так і з панівним становищем православних ієрархів в українському суспільстві, спробою останніх утвердити свою владу завдяки союзу з католицькою церквою.

Для В. С. Бог є всемогутній творець усього видимого і невидимого, тілесного і безтілесного, неба і землі, всього, з чого складається універсум. В руслі ареопагітської традиції він характеризував Бога як щось надчуттєве, невидиме, що вічно існує само по собі, нерухоме, невидиме, неосмислене. Як таке воно вище від слова і розуму, вище від будь-якої істини або буття. Посилаючись на Іоанна Дамаскіна, В. С. обстоював вчення про єдину іпостась божества, використовуючи при цьому філософські уявлення про субстанцію, наділяючи Бога атрибутами вічності і безконечності. Цим самим він доводив неспроможність католицького вчення про два джерела походження святого духу від отця і сина, а відповідно і використання цього вчення для доведення верховенства папи римського.

В. С. дотримувався також прийнятих в Острозькому центрі уявлень про роздвоєння людини на "внутрішню" і "зовнішню", тілесну та духовну природу, де вищою умоглядною силою постає ум, який спрямовується Богом і покликаний відкрити в людині божественні істини, відбитком яких є Св. Письмо, божественні догмати. Стосовно філософії, то головною тут є саме внутрішня філософія як всеохоплююча мудрість, квінтесенція божественного та людського розуму. За традицією давньоруської пори під філософією В. Суразький розумів вміння мислити, розшифровувати і тлумачити зміст Св. Письма, проникати в суть концепцій східної патристики, а її завдання вбачав у захисті та обгрунтуванні прийнятих і висловлених у православному вченні істин.

Однодумцем і другом І. Вишенського був Йов Княгиницький — український церковний діяч, письменник-полеміст. Після закінчення монастирської школи в Уневі навчався в Острозькому центрі, де й залишився викладачем. З Острога був направлений на Афон. Там він близько зійшовся з І. Вишенським, підтримуючи з ним дружні стосунки і пізніше, розділяючи значною мірою його погляди. Досить швидко відійшов від активної діяльності, заснував Манявський скит(монастир). Із праць И. К. відома "Извещение краткое о латинских прелестях".

Він обстоював уяву про сенс життя як служіння в істині, постійне моральне вдосконалення і пошук у собі Бога, як набуття найвищого рівня духовності. Шляхом до її досягнення є досягнення божественних істин через спасіння особистою вірою за допомогою власних вольових зусиль особи через заповіді, молитви, подвиги, чернечу аскезу. Все це мало спиратися на індивідуальне проникнення в сутність Св. Письма, супроводжуватися самопізнанням.

Основний спосіб духовного вдосконалення вбачав у відході від земного життя, самопізнанні в пустині, а формою духовного протесту проти реальної дійсності, спасіння себе і свого народу вважав чернече подвижництво. Він не розділяв поглядів своїх сучасників з кола українських культурних діячів, які вважали за можливе синтез основних положень православ'я з інокультурними впливами.

29. Філософські погляди І.Вишенського.

Яскравим i найбільш колоритним представником українських полемистiв був Іван Вишенський.

Притаманна його позиції однозначна орiєнтацiя на греко-вiзантiйськi давньоруські духовні цiнностi зумовила неоднозначну роль його ідей в тогочасному духовному житті України. З одного боку, дiяльнiсть В. сприяла збереженню національної єдності, релiгiйних и культурних традицій, а з другого — становила загрозу духовної iзоляцii, набуття культурою стійких рис провинциализму.

В. одержав освіту в Острозі. Переселившись на Афон, він здійснює постриг у ченці й веде аскетичний спосіб життя. Спрямовуючи свою літературну дiяльнiсть проти католицизму i унії І.В. обґрунтовує власну позицію загально філософською iнтерпретацiєю проблеми Бог i світ, Бог i людина.

Спираючись на ідеї Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта та отців церкви з каппадокiйської школи — Григорія Низького, Григорія Назiанзина та Василя Великого, I. Вишенський обґрунтовує погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну, існуючу в собі i непізнавану істину. Богові як вищій волі, творчій Силі, основі буття підпорядковане все у свiтi. Божественний світ як світ істини й добра протистоїть свiтовi земному, створеному Богом з нічого i такому, де панує зло, жорстокість, сваволя, дух наживи, неправда, підступ, зрада i насильство. Серед усього світу зла, який населяють народи, найгіршою є та земля, де живе його рідний народ, якого зрадили духовні й свiтськi поводирі, поставивши під загрозу власне існування народу.

Людина мислиться І.В. внутрішньо суперечливою єдністю непримиренних протилежностей - душі й тіла, що утворюють протистояння «зовнішньої» людини як невід’ємної частини природи i суспільства, людині внутрiшнiй, пов’язаний зі світом Божественного i спрямованої до пізнання цього трансцендентного свiту. Тому шлях вдосконалення людини, на переконання I. В., полягає в рішучому «самоочищенні», зреченні земного світу й прагненні до духовного злиття з Богом. Спираючись на вчення Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта, сприймаючи ідеї iсихастiв, І.В. обґрунтовує ідею цілковитого самозречення, усамітнення, відмови від усього мирського, в тому числі й від рідних та близьких, постійний самопримус, приречення себе на злидні i поневіряння, як єдино можливий шлях єднання людини з Богом.

Загальний погляд на внутрішньо суперечливу сутність людини зумовлює й розв’язання І.В. проблеми часового виміру людського буття. Як єдність духу й тіла, людина, згідно з І.В., поєднує в собі часове i вічне. Вiчнiсть — невід’ємний атрибут Бога — для духу людського означає або посмертне вічне страждання (пекло, загибель), або вічне блаженство (рай, безсмертя). Смерть розглядається ним не лише як акт, що визначає межу між земним i позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб часового, смертного тіла, а не служить вічному, безсмертному духу.

Тому усвідомленим сенсом життя людини має бути безупинні подолання тілесного, злого в ім’я утвердження вiчних iдеалiв духу. Людина, за І.В., не є сліпою іграшкою в боротьбі двох сил — тіла й духу. Найважливішою рисою її є «самовластiє, свобода волі, що зумовлює й вiдповiдальнiсть людини за вибір життевого шляху. Свобода волі людини не є абсолютною, вона обмежується сферою вибору між добром i злом, земним i небесним. Свобода волі людини не є сваволя. Вона має спрямовуватись на мудре споживання того, що дароване Богом. Перемога в земному житті духу над тілом і є щастям, яке не дарується людям, а здобувається проведенням життям, натхненим Вірою.

З огляду на розв’язання проблем «Бог — світ» i «Бог — людина» I.В. вирішує й проблеми людського пізнання. Пізнавальна дiяльнiсть людини має спрямовуватись не на минущу природу, а досягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, само тотожної, абсолютної істини людина має здолати «лож», «прелесть», які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще. Шлях до істини є шлях боротьби, яку людина найчастіше веде з мінливим, примарним знанням. Оскільки «таїнство» істини осягається духовною сутністю людини у безпосередньому психічному переживанні, в стані містичного екстазу, остільки їства не може бути здобута засобами логічного мислення шляхом раціонального доведення.

30. Проблеми самопізнання у творі Ісайї Копинського «Алфавіт духовний».

Спираючись на Біблію, твори східної патристики, братчики шукали відповіді на актуальні питання тогочасної дійсності. Тому підхід до осмислення джерел був вибірковим, їх інтерпретували відповідно до потреб часу, включали в контекст ідеологічного обґрунтування народно-визвольної боротьби, що відбувалася у формі боротьби за відродження і зміцнення руської віри. Тобто, прагнучи зберегти традиції, використовуючи старі ідейні форми, братчики наповнювали їх новим соціально-філософським змістом. Навіть на ранньому етапі розвитку братського руху, коли переважали давньоруські і східнопатристичні джерела, братчики переписували і видавали твори, у яких традиційні ідеї східної патристики були лише структурними елементами в системі їх бачення тієї чи іншої проблеми. У них було немало роздумів і міркувань, що тяжіли до реформаційної ідеології чи могли бути сприйняті як суголосні їй.

До таких творів належить «Алфавіт духовний» Ісайї Копинського, діяча Львівської, а потім і Київської братських шкіл, присвячений проблемі людини, піднесенню в ній морального, розумного і духовного начал. Одне з центральних місць у творі відведене проблемі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність — те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. У зв´язку з цим перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов´язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. Автор надає перевагу другому шляху, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. «Познавый бо кто истинно себе, позна Бога, и познавый Бога, позна себе, с Богом соединен єсть». Це знання Бога передбачає як пізнання людиною себе, так і попереднє пізнання зовнішньої природи.

Концепцію самопізнання автор розвинув у теорію «умного діяння», яка охоплює такі послідовні етапи, як моральне самовдосконалення, працю, що стає потребою і радістю, зречення світу тілесних речей, очищення і просвітлення розуму, самозаглиблення, пізнання Бога та поєднання з ним. І тоді, ще до воскресіння тіла, на землі людина воскресає душею, набуває божественної благодаті, досягає Царства Небесного. Бог «весь в тебе єсть, внутри тебе царство небесное, ты же его инамо ищещи, внутрь тебе пристосущное наслаждение, ты же о нем не разумешу». Це дуже близько й до «мысленного рая» ісихастів, і до того, про що згодом писав Сковорода.

32) братства

Братства, що виникають в України в останній чверть ХVI — на початку ХVII ст., являли собою об’єднання населення міст, що за умов поширення впливу католицизму стають ідейним центром захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу. Велика роль братств у поширення освіти в України. У школах, створених братськими громадами, що об’єднували православне населення, фiлософiя як окремий предмет не викладалась. Але через вивчення iнших дисциплін, активну дiяльнiсть щодо друку й поширенню літератури, здійснюється помітний внесок у подальший розвиток філософської культури України. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру України, вони закладали грунт до секуляризацii філософської думки, створюючи не є обхiднi передумови до становлення професійної філософської науки в України. Серед розгалуженої системи братських шкіл найзначніший внесок в цей процес належить Львiвськiй, Київський, Луцький братським школам.

Найстаршим i найвпливовішим було Львівське Успенська, братство, при якому 1586 р. було організовано школу. На думку дослiдникiв, вихованцями i викладачами цієї школи були такі визначне дiячi української культури, як Лаврентій i Стефан ЗизанiI, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквiлiон Ставровецький, Iсайя Косинський, Йов Борецький, Пампа Беринга та ін.

У Київський братський школі працювали Йов Борецький, Касян Савович, Мелетій Смотрицький, Фома Свлевич та ін.

Братства здійснюють велику роботу щодо поширення патристичної літератури, творів греко вiзантiйських авторів. Надзвичайно великим авторитетом користувались твори Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта, у питаннях етики — Йона Златоуста.

Сутність філософської позицii дiячiв братських шкіл певним чином репрезентує створений I. Косинським твір під назвою «Алфавіт духовний». Книга I. Косинського присвячена проблемі людини, питанням морального, розумового, духовного її воскресіння. Близькою до ідей «Алфавіту духовного» є «дiолтра>— твір українського письменника i мислителя Вiталiя з Дубно, що також набув широкої популярності та багато разів перевидавався. Ці твори об’єднує неприйняття навколишньої дiйсностi, протест проти якої реалізується через акцентацiю на духовний сутності людини, через заклик до самопізнання, праці, морального вдосконалення. Пiзнiше ці мотиви знайдуть своє відбиття у фiлософiї Григорія Сковороди.

Другий, більш пiзнiй етап дiяльностi братських шкіл пов’язаний iз поступовим зростанням зусиль до розширення культурного контексту, у межах якого розв’язуються актуальні фiлософсько-моральнi проблеми. Дiячi братств починають усвідомлювати недостатність обмеження власного кругозору греко-слов’янською традицією, дедалі більше нагальною стає потреба прилучення до здобутків західноєвропейської культури. У школах розпочинають вивчати польську й латинську мову. Ширше використовуються дитячі джерела, а також, хоча й ще обмежено, твори середньовiчю їх та ренесансних західноєвропейських авторів, зростає інтерес до пiзнаяня природи, суспільства. Цi мотиви на уяви у творчості Мелетія Смотрицького, Касяна Савовича, Фоми Свлевича, Кирила Траяквiлiона-Ставровецького. Тим самим створювались передумови до виникнення професійної філософської теорii на грунтi органічного синтезу попередньої вітчизняної традиції i здобутків захiдяоєвропейської філософської думки. Реалiзацiя цього здійснюється з появою Могилянсьї колегії, а згодом Академії. Істочний внесок в утворення Києво-Могилянської академії поряд з Київським братством було зроблено діячами вченого гурка, що утворився навколо друкарні Києво-Печерської Лаври. Цей гурток послідовно очолював і Єлисей Плетенецький, Захарія Копистянський i Петро Могила.

33. Гуманізм вченого гуртка Києво-Печерської Лаврської друкарні (Є.Плетенецький, 3. Копистенський, Л. Зизаній, П. Беринда).

КПЛ друкарня-важливий культурно-освітній осередок. Перехід від патристики до схоластики і гуманістичних ідей. Члени вченого гуртка Лаврської друкарні — письменники, мислителі, перекладачі, культур, громад і церковні діячі — сприяли зняттю розмежування світського і духовного, спрямовуючись до синтезу греко-слов'янського типу культури та здобутків зх, латинської. Звернення до укр мови, яка проникала в проповіді, сприяла українізації культури, підняттю нац самосвідомості народу.Єлисей Плетенецький(нар.1554) архімандрит КПЛ, сприяюв організації школи Київського братства. Чернечу діяльність розглядав як засіб ведення суспі корисної праці, особливо культурно-освітньої. Через реформаційну ідею "вченої усамітності" прагнув реалізувати свій план розвитку освіти і науки, поширення studia humanitatis як засобу відповідної реформації монастирів за типом західноєвропейських. Захарія Копистенський. Освіта: Львівська братська школа, член Київського братства, видавнича і полемічно-літ. діяльність. Архімандрит КПЛ, керівник вченого гуртка її друкарні. Твори: "Книга о вƀрƀ единой и святой соборной апостольськой церкви" - найгрунтовніший полемічний твір того часу, який охоплював проблеми догматики, таїнств, обрядності, соціальної практики християн церкви. Обґрунтовуючи положення про те, що святий дух походить також від сина, він постійно звертався і до проблем розуміння сутності і явища, взаємозв'язку душі і тіла, особистості, свободи волі. "Палінодія, або Книга оборони"-одна з перших спроб заглянути в минуле народу, щоб почерпнути в ньому силу для боротьби проти іноземного поневолення. Спростування тверджень католицьких авторів про зверхність влади папи римського над усіма християн церквами, викриття спроб Ватикану будь-якими способами насадити католицизм серед православних. Вказував на абсолютний суверенітет русинів щодо Риму. З повагою ставився і до ін народів — сербів, чехів, словаків, поляків, болгар- це споріднені нар, які могли б жити у злагоді і мирі, якби унія не роз'єднала їх, завдавши великої шкоди слов'янству. Захоплено говорив про козаків як захисників від постійного нападу татар і турків.Підкреслюючи необхідність засвоєння західноєвропейської вченості, радив відмітати "сміття". Проблема співвідношення ф-ії і релігії, де він займав компромісну позицію, допускаючи використання поряд з християнськими творами античних авторів. Не заперечував і необхідності вивчення світських наук, хоча зверхність визнавав за вірною внутр духовністю.Ідеалізував первіснохристиянські громади як взірець для всіх наступних поколінь, де його приваблювали рівність, єдність членів громади між собою, без чого,не може існувати істинна віра. Божественна істина завжди залишається незмінною, а людство постійно змінюється, поповнюється, збагачується і це не повинно викликати осудження. Лаврентій Зизаній. Освіта: в Острозі. Твори: "Великий катехізис". Ренесансно-гуманістична і реформаційна спрямованість.Виступив за перетлумачення книжної церковнослов'янської мови народомовними засобами, розробив в укр мовознавстві основи методів укладання словника, втіливши їх у своєму "Лексисі" — першому церковнослов'янсько-укр словнику. Написаний у вигляді запитань і відповідей, "Великий катехізис".Вплив зх-європейської схоластичної фі-ії. Зосереджував увагу на явищах природи, що відбилося в його тлумаченнях про небесні кола, планети, про грім і блискавку, комети та інші зірки, де він звертався в основному до даних досвіду, спостережень, роздумів за допомогою натурфілософії Арістотеля. Проблема творення світу Богом із стихій-визнавав їх відносно самостійними, хоча і виступав проти тих античних філософів, які стверджували повну незалежність світу від Бога. Відповідно до космології Арістотеля пояснював рух небесних світил обертанням саморухомих сфер, що приводило до визнання кулястості землі і суперечило біблійним уявленням про наявність чашоподібного купола небесних сфер над землею, по яких рухаються світила. Час створення світу охоплює віки і вічність, де остання мислиться ним як актуальна безкінечність. У зверненнях до земного життя, поясненнях природи не вдавався до трансцендентних сил, а розглядав ті чи інші явища, процеси як такі, що відбуваються на основі природних закономірностей. Неортодоксальне трактування ряду християнських обрядів: обряд хрещення може здійснюватися за певних умов і мирянами і не обов'язково в освяченій воді,не надавав він значення благословленню при шлюбі. Розділяючи світ на чотири рівні — стихії, рослини, тварини, людина, де кожний нижчий рівень підпорядковується вищому, він людину розглядав як мікрокосм, що втілює в собі весь світ, відповідно до чого вона є "царь и облидатель земных всехъ". Походження душі - займав компромісну позицію, що душа створюється Богом через природне започаткування батьками тіла дитини, в якому починає діяти тільки після розвитку тілесних органів. Водночас вірячи в безсмертність душі, змушений був визнавати її буття як самостійну сутність, можливість її існування без тіла, хоча постійно наголошував на їх єдності. Душа не має локалізації в окремих органах і проявляється в діях розуму і волі людини, відповідно до чого їй притаманна свобода волі, здатність обирати добро і зло, нести відповідальність за свої вчинки. Обстоював ідею "самовладдя людини", згідно з якою людина є творцем своєї долі. Від волі і розуму людини залежить той шлях, який вона обирає у житті/ а всі проступки, вчинки як добрі, так і погані, залежать від неї самої. Життя людини має бути сповнене активною творчою працею і добрими вчинками, надаючи суто світським мотивам перевагу над релігійними. У дусі ренесансного звеличування людини до божества розвиток і самовдосконалення людини пов'язував з розвитком індивідуальної самосвідомості через усвідомлення значущості діяльності кожного індивіда на користь суспільства. Рівність всіх людей перед Богом. Багатство може бути і добрим, і злим залежно від того, як воно використовується. Павло Беринда Орієнтації на народну, національну мову. Діяч вченого гуртка Лаврської друкарні. Найважливіша праця- "Лексіконь словеноросский альбо ймень тлеƀкованіє" — перший друкований український словник".Прагнув поставити засвідчити всесвітньо-історичне значення східнослов'янських культурних традицій, їх рівноправність з іншими визнаними традиціями християнського світу.Свідомо наголошував на тому, що церковнослов'янська і сучасна укр мова є поняття не тотожні. Рекомендував використовувати просту укрмову, яка, на його думку, годиться як для оригінальної літературної творчості, так і для перекладу з інших мов. Визначав народність за мовою."Лексікон..." вміщував відтворення українською мовою термінології освітніх наук, поєднував християнство з античністю, що свідчило про проникнення гуманістичних ідей у тогочасну вітчизняну культуру. В гуманістичному дусі витриманий твір П. Беринди "На рождество Христово вƀршƀ", де розглядається призначення віршових творів не тільки для повчання, а й отримання естетичної насолоди. Ставив питання про тогочасну національно-визвольну боротьбу укр народу.

Дата добавления: 2015-05-22