Періодизація історії філософії України. 1 страница

Існує 2 періодизації української філософії. Критерієм першої є зміни історичних типів національних культур.

З огляду на це в розвитку української філософії можна виділити три головних періоди, що відзначались своєрідністю існування української філософської думки впродовж її багатовікової історії.

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Саме у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування.

Тип філософування, що сформувався у Київській Русі, становить зміст буття філософії в українській культурі протягом першого періоду її існування. Цей період охоплює час, починаючи з XI ст. (найбільш рання пам’ятка цієї доби - «Слово про закон та благодать» Іларіона), й триває до XV ст.

Філософська думка цього періоду є адекватним відбиттям греко-слов'янського, християнського типу культури з притаманним йому акцентом на проблему «людина — Бог», крізь призму якої здійснюється осмислення граничних підстав людського існування. Для неї притаманне переважання в колі по-філософському значущої проблематики питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини та проблем, дотичних філософії історії. Розвиваючись в щільному зв’язку з релігією, протягом зазначеного періоду філософія існує як сукупність по-філософському значущих ідей, що утворювали підґрунтя світогляду й віддзеркалювались у всьому масиві продуктів культурної творчості (джерелом історико-філософського аналізу у цьому сенсі виступають насамперед оригінальні та перекладні пам'ятки писемної культури, а також невербальні джерела — витвори монументального живопису, архітектури). Тоді філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу, і тому історико-філософський аналіз цієї доби може здійснюватись переважно на рівні історії філософської культури українського народу. Притаманним для цього періоду є й розташування центрів філософської творчості, якими є спочатку Київ, а потім Галич. Отже, протягом розглядуваного періоду рух філософської активності на тлі української культури здійснюється у напрямі від центру на захід.

Другий період, який пов'язаний з часом козаччини, ознаменовано значним розвоєм культури, що припадає на добу XVI — XVIII ст. У XVI ст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. XVII ст. - час діяльності братств, заснування Києво-Могилянської академії.

Характеризуючи українську культуру цієї доби, яка складалась у сфері філософії у результаті освоєння ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації, що переосмислювались на ґрунті традиційної вітчизняної києво-руської традиції, дослідники, починаючи з Д.Чижевського, визначають її як культуру бароко. Саме культура бароко зумовлює спрямування найхарактерніших рис духовно-змістовної визначеності української філософії цієї доби.

У колі проблематики, що розробляється в цей період, акцент переноситься на проблему «людина — Всесвіт». Поряд із питаннями етики і філософії історії чільне місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці, натурфілософії.

Цього часу у складі культури українського народу відбувається формування професійної філософії як специфічної сфери теоретичного мислення. Найвиразнішим виявом цього є філософія професорів Києво-Могилянської академії.

Вершиною досягнення у галузі філософської думки в Україні цього часу є, безумовно, філософія Григорія Сковороди.

Третій період, охоплює XIX — першу третину XX ст. – визначальна роль у романтизму.

Саме завдяки їй коло проблем, що утворюють сутність філософії, збагачується постановкою проблеми «людина — нація», що започатковує розробку філософії національної ідеї. Поряд із історією філософської культури, історією філософської теорії історія філософії національної ідеї певним чином завершує процес становлення української національної культури та філософії як духовної квінтесенції її.

У межах романтичного типу культури протягом XIX ст. значною мірою розвивається і професійно-філософське знання, найбільш яскраво репрезентоване в філософії П.Юркевича. Але особливості розвитку філософії України у розглядуваний період визначає здебільшого не професійна філософія. Вони, передусім, зумовлюються зв'язком філософії із художньою літературою.

Друга концепція має за критерій загальний поштовх філософії у світі. Таким чином, історико-філософськими періодами на теренах України були: протоантичність (із часу перших поселень до прийняття християнства), християнізована античність (прийняття християнства – XIII ст.), проторенесанс (XIII – І половина XV ст.), ренесанс (ІІ половина XV – XVІ ст.), реформація (XVІ –

початок XVІІ ст.), просвітництво/Нова Доба (кінець XVI – початок XIХ ст.), романтизм (кінець XVIІ – ІІ пол. ХІХ ст.), теоретична та демократично-практична філософія (І пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.), діаспорна, або філософія у еміграції (20-40 рр. ХХ ст.), радянська філософія (ХХ ст.), філософія періоду незалежності (1991 р. – до наших днів

5. Специфічні риси української філософії.

Д.Чижевський спробував виділити основні характеристики українського національного типу й простежити, як вони відображені на рівні філософському. З його точки зору, український народний характер не був та й не міг бути чимось абсолютно стабільним. На нього впливали два чинники – природа України та її історія.

Основні риси «психічного укладу українця», на думку Д.Чижевського, є емоціоналізм та сентименталізм, чутливість і ліризм, що найяскравіше виявляються в естетизмі. На друге місце він поставив індивідуалізм та прагнення до «свободи». На третє – неспокій та рухливість – більш психічні, ніж зовнішні. Власне, всі ці риси, вважав Д.Чижевський, найбільш адекватно в українській думці знайшли вияв у «філософії серця», яка виходить з того, що «в людські душевнім житті глибше, ніж свідомі психічні переживання, служить їх основа – «серце», найглибше в людині, «безодня», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої психіки».

Питанням української ментальності та їхнього відображення на філософському рівні багато уваги присвятив І.Мірчук, розглядаючи цю проблему в контексті «слов’янської духовності». Він вважав, що духовна енергія в слов’ян має не вертикальний, а горизонтальний напрямок. Вона зосереджується не в головах геніальних мислителів, а розливається широко філософічними зацікавленнями народних мас. Ще однією важливою рисою слов’янської філософії, на думку І.Мірчука, є її «тяга до здійснення думки», схильність до конкретизування, перетворення теорії в практику. Звідси ніби глибока погорда до абстрактних, розумових теорій й інтерес до емоційно-інтуїтивних підходів пізнання, звернення до релігійної рефлексії як більш практичної, життєвої. Все це притаманне і українській філософії.

Розглядаючи українську філософію, а також філософські традиції інших народів, які були представлені в Україні, можна твердити, що в них найбільший вияв знаходили наступні ментальні риси.

Передусім це антеїзм, сильна пов’язаність із землею, природою, «злитість» з ними, намагання жити природними ритмами. Ця «злитість», прагнення до природного життя неодноразово виявлялася в творчості українських письменників, мислителів, філософів, що походили з наших земель. Схоже, ця риса мала давні архаїчні корені. А «селянськість» українського етносу, відсутність у нього розвинутої міської культури сприяли її збереженню.

Те, що українці намагаються не відділятися від природи, не протиставляти себе їй, зменшувало значення раціоналістичної рефлексії. Натомість вони надавали значення рефлексії емоційній, інтуїтивній. Тому суттєвою рисою нашої ментальності, яка знаходила вияв на рівні філософствування, є емоційність, чуттєвість. Представлена вона у «філософії серця», яку репрезентували Г.Сковорода, П.Куліш, П.Юркевич.

Замилування українцями природою, підсилене емоційністю, визначають таку ментальну рису, як естетизм. Звідси намагання українців естетизувати дійсність на рівні побуту, культури. Українцям краще вдається виявити себе в мистецькій сфері, ніж у сфері дискурсивній, де вимагається раціоналістичний підхід.

«Злиття» з природою, бажання уникнути цивілізації було однією з причин того, що українець «втікав і втікає від світу», намагається облаштуватися на хуторі, створити свою «хату з краю». Звідси специфічний український індивідуалізм. Його не варто ототожнювати з індивідуалізмом європейським, що сформувався в умовах міського життя.

Основні риси національного характеру українців:

1. Емоційність, чутливість

2. Сентиментальність (любов до краси)

3. Психічна рухливість (високий ступінь адаптації)

4. Шанування індивідуальної свободи

5. Українська релігійність

Особливості української філософії

1. УФ ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних побудов, вона проявляла схильність до моралі і життєвого повчання.

2. Переважно позитивне ставлення до релігії і до шанування вищих духовних цінностей

3. Екзистенційність (неповторність)

4. Антеїзм (любов до рідної землі)

5. Софійність (мудрість)

6. Кордоцентризм (серце – як орган пізнання, осередок мудрості)

7. Слов’янський месіанізм (спасіння душі)

6. Дофілософські уявлення давніх слов’ян.

Усі уявлення давніх слов’ян відображені у міфах. Міф може бути представлений експліцитно (розповіді, тексти) та імпліцитно (уявлення, що постають в обрядах, психологічних установках, усталених образах, архетипах). Пізнання давньослов´янської міфосвідомості наближає до розкриття основ української філософії, її незмінних, вічних цінностей.

Слов´янською міфологією, як правило, називають сукупність міфологічних уявлень давніх слов´ян (праслов´ян) від часів їх єдності до кінця І тис. н. е. Представлені божества виконують ритуально-юридичну, військову, господарсько-природну функції.

На найвищому рівні фігурують загальні за функціями божества — Перун і Велес, пов´язаний з ними жіночий персонаж — Мокош. Перун і Велес, що представляють, відповідно, військову та господарсько-природну функції, є репрезентантами грозового міфу. Бог грози Перун, що перебуває на небі (горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі — Велеса — через викрадення ним худоби. Велес ховається під деревом, каменем, обертається на людину, худобу, тому Перун кидає стріли (блискавки) на землю, руйнуючи дерева, камені. Його перемога знаменується дощем, який несе плодючість землі.

Наступний рівень — божества господарських циклів і сезонних обрядів, що втілюють цілісні колективи: Род, Чур, жіночі божества (Мокош). Далі - божества абстрактних функцій — Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть, Суд. Визначення долі, вдачі, щастя пов´язано із загальнослов´янським словом «бог»: багатий — той, хто має бога, долю; убогий — той, хто не має його.

Ще один рівень презентує міфологізовану історичну традицію. Тут діють герої епосу: у східних слов´ян — Кий, Щек, Хорив. Їх супротивники — чудовиська, змії. На нижчому рівні знаходяться казкові персонажі — учасники ритуалу, що головують у нижніх сферах (баба-яга, чудо-юдо, лісовик, водяник тощо). Найнижчий рівень охоплює неіндивідуалізованих, неантропоморфних, істот — нечисть, духів, домовиків, лісовиків, русалок.

Центральним є мотив «початку світу»: світ був створений унаслідок боротьби Хаосу і Космосу. Найпоширенішими версіями творення світу є змагання братів, пізніше — Бога та Сатанаїла.

Відповідно до мотиву космічної жертви світ виникає внаслідок жертви Бога або першолюдини. Жертва виступає посередником між світами Хаосу і Космосу. Жертовна семантика спрацьовує на всіх щаблях міфологічної картини світу: мікрокосм-людина (життя — смерть — відродження), мезокосм-громада, макрокосм-Всесвіт.

Мотив «золотої середини» пов´язаний зі створенням світу як початком просторово-речового розгортання світобудови, а не започаткування часу. Найпоширенішим образом предметної основи світу є камінь. Християнський вівтар як центр храму пов´язаний із каменем як центром Всесвіту.

Універсальна модель світу — «світове дерево». Верх — священне, небесне; середина — земне, буденне; низ — небезпечно-магічне. Із трьома частинами дерева пов´язані різні живі істоти. Дерево можна співвідносити з людиною: хребет — аналог «світового дерева». Людина і світ тотожні, духовне і природне існує в єдності. Всесвіт — антропоморфний, мікрокосм дублює макрокосм, причому людина - зменшена модель світу. Природні явища наділені людськими властивостями, психічними станами, поведінкою.

Інститут моралі ще не функціонував, полюсами морального були користь і шкода, прибуток і збиток. Вважалося: якщо світ навколо живий, то з природою можна домовитися, приносячи жертву. Магія, ворожіння, гадання використовувалися як інструменти побудови взаємин зі світом і богами.

Світ описано в міфі за допомогою системи бінарних опозицій, які визначають простір, час, соціальні характеристики, дуалістичне протиставлення сприятливого і несприятливого.

Міфологічному розумінню простору властива певна унормованість. Важливі напрямки руху — вперед, назад, праворуч, ліворуч — пов´язували зі сторонами світу. Початок, висхідний напрямок — схід. Він, як і південь, — «добрий». Захід і північ, як і рух проти часової стрілки, — «погані».

Душа, за уявленнями слов´ян, складається з кількох частин, наділених різними функціями:

1) душа, що йде «на той світ» після смерті і може з´явитися «гостем»;

2) душа, що дає людині життєву силу. Однак істота, що має лише життєву силу, не є живою (упирі, русалки, мавки);

3) душа — образ, нерозривно пов´язаний з іменем та особистістю. Вона робить людину особистістю, членом роду.

Різні психічні функції людини у давньослов'янській міфології пов'язувались із певними тілесними органами. «Душа», що «розуміє», ототожнювалась з головою. «Душа», що «бачить», діє у світі видимого. У світі ж невидимого діє душа, що «відчуває», яка пов'язана з серцем, тобто осереддям людини. Якщо з серцем асоціюється «душа» — життя, то їй протистоїть душа як вегетативна сила, яка ототожнюється з «утробою».

Усі язичницькі боги несуть в собі хтонічне (земне) начало. Смерть язичницького бога долається у коловороті часів і тому завжди є несправжньою. Вічне чергування життя та смерті утримує бога у межах космічної двозначності. Цим язичницькі боги подібні до природи.

Релігійно-культовий проект Володимира Великого — хрещення Русі — не винищив традиційних міфологічних уявлень русичів. Язичництво і християнство поєдналися. Як своєрідна ідеологія двовір´я виявилося живучим, особливо нижні щаблі міфологічних істот, віра в яких збереглася до сьогодні.

7. Джерела формування філософської думки Київської Русі.

Руська культура виникла на основі багатої духовної культури, корені якої сягають у глибину історичного розвитку, та надзвичайно потужно стимулювала її саме християнська релігія. Розквіт культури відобразився на поширенні писемності, створенні навчальних закладів, розвиткові архітектури, живопису, скульптури і прикладного мистецтва, завдяки чому відбулися потужні інформаційні і освітні вибухи.

Джерела:

- Своєрідна народна культура слов’ян. За кілька тисячоліть до створення Київської держави в народній свідомості формувався певний образ навколишнього світу, способи його розуміння та освоєння. Язичницька модель світобудови ґрунтувалася на відчутті причетності до живої і неживої природи. Вона відповідала тому рівню соціально-політичного і духовно-культурного життя, на якому перебувала тоді Русь. Сукупність язичницьких знань, традицій, вірувань народу відчутно прислужилася формуванню філософської думки Русі. Вплив дохристиянської культури, поступово послаблюючись, відчувався упродовж усього середньовіччя.

- Християнство. Від IX ст. християнство поширювалося на руських землях. Відтоді язичницьке світобачення безпосередньо співіснувало з християнським. У кожної людини співвідношення християнського та дохристиянського змісту світогляду було різним. Релігійну філософію творили письменні люди, котрі мали змогу користуватися книгами, розповсюджувати свої твори: представники християнського кліру, світські можновладці, деякі інтелігенти. Дохристиянські світоглядні ідеї відтоді побутували в законспірованому стані, зберігалися переважно в усній традиції, обслуговували частину населення, яка не перейнялася християнським віровченням і перебувала в опозиції до державної ідеології, якою стало християнство.

Християнська релігія, що стала визначальним джерелом філософсько-світоглядних ідей, докорінно змінила світобачення народу, стиль його мислення, напрями духовних устремлінь; почалося інтенсивне розповсюдження християнської літератури. Головним джерелом світоглядних і філософських ідей, визначальним чинником, який формував ідеали, способи осмислення світу й людини, були Євангеліє і перекладені руською мовою книги Старого Завіту.

- Писемні пам’ятки Х-ХІ ст.. Одночасно з надходженням значної кількості рукописних книг із Візантії, Болгарії та інших держав християнського регіону національна культура збагачувалася плодами діяльності вітчизняних книжників — письменників, перекладачів, переписувачів і розповсюджувачів літератури. Водночас духовна культура Русі всотала надбання античної та інших культур. Саме тоді було закладено підвалини вітчизняної філософії.

Поширювався також тлумачний тип біблійних рукописних книг, у яких тексти Святого Письма супроводжувалися екзегетичними (богословськими) тлумаченнями. Майже всі вони належать візантійським богословам IV ст.: Феодоріту Кірському, Іоанну Златоусту, Григорію Нисському, а також мислителям XI—XII ст. Феофілакту Болгарському й Микиті Іраклійському. Збереглися також тлумачення Григорія Великого (Двоєслова), Андрія Кесарійського, Олімпідора Александрійського та Афанасія Александрійського. На таких текстах формувалися тогочасні вітчизняні любомудри – доробки Кирила Туровського і Климента Смолятича. Насамперед перекладалися твори ранніх отців церкви — християнських апологетів Юстина Філософа, Іполита, Ірінея Ліонського, Орігена.

Руська філософська думка однозначно орієнтувалася на писемні твори представників ранньої патристики — теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин святих отців східної церкви, які захищали і роз´яснювали догмати віри. Серед них особливе місце належить Василію Великому, Григорію Богослову, Іоанну Златоусту і Афанасію Александрійському.

Значно збагачувала давньоруську філософію антична філософська думка, втілена у християнській канонічній і неканонічній літературах, різноманітних за жанрами релігійних і світських творах.

Поширення біблійних книг у слов´ян відбувалося завдяки перекладацькій діяльності християнських першоучителів Кирила і Мефодія, що припадає на другу половину IX ст. За основу вони брали грецькі списки біблійних книг, що побутували у Візантії.

8. Поняття філософії у Києво-руській культурі.

У києво-руській культурі виробляється специфічне розуміння філософії і філософа.

Філософ - той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив одержану істину на керівництво у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль.

Такому розумінню філософії відповідають й ті визначення й, що функціонують у культурі Київської Русі. Серед найпоширеніших — перше в слов'янській літературі визначення філософії, що його містило популярне на Русі «Пространне житіє Костянтина-Кирила Філософа», складене болгарським мислителем Климентом Охридським. Згідно з ним філософія - «Знання божих та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога». Отже, Ф. вчить людину бути подібною Богу. Перша частина визначення, де Ф. – це знання, переплітається з міркуваннями стоїків; друга – до Платона: Ф. – турбота про безсмертну душу.

Наведене визначення виявляє генетичну близькість до ще одного тлумачення філософії, яке належить Йоану Дамаскину. Він виділяє 6 аспектів філософії:

1. Ф. - пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього.

2. Ф. - пізнання речей божих та людських, тобто видимих і невидимих.

3. Ф. є роздум про смерть, як самовільну, так і природну...

4. Ф. є уподібнення богові...

5. Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва...

6. Ф. є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія.

Визначення філософії в «Пространному житії Костянтина-Кирила Філософа» відрізняється від визначення Дамаскіна специфічним акцентом на «діяльнісній» характеристиці філософії. Адже згідно з ним філософія насамперед навчає людину, як вона може наблизитись до Бога «ділами своїми». Цей акцент істотний для з'ясування специфіки розуміння філософії як любомудрія, притаманного діячам культури Київської Русі.

Світ мудрості, світ Софії мислився як світ «преподобності», уподоблення нижчого вищому. Тому мудрість — це осягнення вищого, але не заради знання істини самої по собі, а в ім'я входження у світ значущих подій, вищих життєвих цінностей. Мудрість — це не тільки знання істини, але передусім «життя в істині». Вона не лише слово, а й діло. Це, як підкреслювалось у статтях «Ізборника Святослава 1073 p.», — «Мудростное житие».

Мудрість будь-якої людини походить передусім від Бога. Її можна набути через знання, що містяться в книгах і шляхом спілкування з розумними людьми. Мудрість християнська — унікальна, універсальна, одвічна, незмінна, неминуча духовна цінність. Вона невіддільна від високоморального способу життя, єдності дум і вчинків, вона — джерело блага для індивіда і людства. Її різновидами є мудрість як перебування у здоровому розумі і мудрість як інтелектуально-моральна характеристика особистості.

Отже, мудрець (філософ) — це особлива людина, яка є носієм християнського знання, його духу, вчителем життя, теоретиком і практиком, здатним розв´язувати всі проблеми людського буття, показувати своїм життям, як мають жити інші.

У співвідношенні «істинного слова» і «доброго діла», за всієї поваги до першого, пріоритет надавався другому.

Таким чином, за часів Київської держави філософом вважався книжник, який вмів здобувати з книжок істини про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті

9. Онтологічні та натурфілософські уявлення діячів культури Київської Русі.

Онтологія - вчення про буття; натурфілософія — вчення про природу як цілісність.

За винятком таких трактатів, як «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Шестиднев» Іоанна, екзарха Болгарського, та окремих апокрифічних текстів, ці питання в інших руських книгах не розглядаються, оскільки християнський світогляд ґрунтується на вченні про Бога як Творця Всесвіту і всього, що його наповнює. Тому викладені у Святому Письмі знання про походження й устрій Космосу і світу вважалися абсолютно істинними й достатніми.

Відповідно до основного догмату, першою дією Бога щодо способу існування кінцевого буття було створення самого цього буття. Церковні догмати вчили, що Бог — «творець неба і землі, всього видимого і невидимого», єдина першопричина світу.

Тогочасна людина була переконана, що Бог створив світ, щоб твориво, прославляючи його, брало участь у його благості. Отже, спонуканням була безкінечна благість Бога, а метою — блаженство творива і слава Творця. Ще однією спонукою до творіння була любов. Усі наступні дії Бога щодо світу — промисл, спокутування і спасіння — мають на меті блаженство творива. Все створене (природа, небеса, земля, ангели і люди) має стати відображенням чеснот і досконалостей Божих. Друге пришестя Господа на землю також буде заради слави. Отже, слава Творця, поєднана з досконалістю і блаженством, є загальною й останньою метою всього створеного буття.

Бог покликав до буття три роди творива: світ духовний, світ речовинний і людину. Спершу було створено світ духовний (невидимий) — царство безплотних (нематеріальних) сил та енергій, потім світ чуттєвий (матеріальний). Закінчилось світотворення створенням людини (чоловіка і жінки), яка за своєю тілесною природою примикає до світу чуттєвого і є його найвищим елементом (вінцем творіння), а за духовною — до світу надчуттєвого (духовного). У ній знаходиться центр зіткнення і єднання двох світів — світу чистих духів і світу чистої матерії (макрокосму і мікрокосму).

Християнська онтологія розрізняє різноприродні сфери: 1) ідеальне, трансцендентне, незмінне, вічне, надчуттєве і сутнісне небо; 2) речовинна, видозмінювана, минуща, чуттєва й феноменальна земля.

За уявленнями християнських мислителів, запозиченими в античних філософів, речовина, яку Бог створив у перший день і використовував для наступних творінь, складається з чотирьох природних стихій (першоначал). У «Шестидневі», з урахуванням учення Арістотеля, йдеться про те, що в перший день Богом було створено першоматерію, а в інші дні — образи та форми, що видозмінюють першоматерію, надають їй зримі контури. Творець продукує основну просту речовину — чотири першоелементи: воду, повітря, землю й вогонь, розміщуючи їх у певному порядку. Всі вони можуть перебувати в автономному стані, проте доповнюють одне одного та взаємотрансформуються.

У «Богословії» Іоанна Дамаскіна роз´яснюється, що ця фізична основа речей розташовується у просторі за своєю вагою. Найлегший вогонь сягає небес, нижче за нього повітря, а ще нижче земля і вода. Дамаскін наголошує на особливому онтологічному статусі вогню — ця стихія наймогутніша, здатна знищити інші. Невипадково створено її було у перший день, адже світло і було вогнем.

Про два види вогню йдеться в «Одкровенні» Іоанна Богослова: вогонь, через який являє себе Бог, і вогонь суду (вогонь пекельний).

У «Шестидневі» прокламується геоцентрична концепція світоустрою: Земля має центральне розташування у сферичному Космосі. Створена світобудова поділена на понадпростір — сферу (надчуттєву, надприродну, надсвітову, вічну, досконалу) ідеальних сутностей, і простір — сферу (чуттєву, природну, світову, швидкоплинну, недосконалу) матеріальних сутностей. Друге небо (надпростір, твердь) уявляється таким, що має сферичний вигляд.

Ідеться у «Шестидневі» також про плоску, чотирикутну Землю. Такою (з відмінностями) уявляли її Фалес, Демокріт та Анаксагор. У творі стверджується, що земля підвішена на рівновіддаленій відстані від окружності небесної сфери. Небес три, хоч не виключається і більша кількість.

Інший погляд на світоустрій представлений у популярній у Русі «Християнській топографії» Козьми Індикоплова. Автор спростовує погляди щодо кулястої форми неба і те, що воно обертається по колу. Він висміює платонівське вчення про те, що небо складається з чотирьох елементів, арістотелівське — за те, що додає до цього п´ятий елемент. Заперечує вчення про самостійність руху зірок, неба, землі, світу. Безглуздим називає твердження про антиподів (людей, що живуть на протилежному боці Землі). «Як стоятимуть вони вниз головою?» — запитує він, адже дощі не можуть падати знизу догори. У творі критикується положення, що земля наповнена повітрям.

! Наявність різних поглядів на світоустрій засвідчує прагнення руських перекладачів «Шестиднева» і «Християнської топографії» до розкриття протилежних концепцій, світоглядно-наукової толерантності. Поширені в Русі натурфілософські і космологічні уявлення ґрунтувалися на християнській картині світу й античних філософських ученнях. У текстах побутували античні, але домінували християнські ідеї.

В інших тогочасних рукописах стверджується, що небо як місце перебування Бога неприступне жодній людині. Неприступні їй і земні глибини. Поширеним було уявлення про множинність небес, над якими розташоване помешкання Бога. Там перебуває його воїнство — ангели. За Апокаліпсисом («Одкровенням» Іоанна Богослова), невідворотний кінець земного існування призведе до створення «нових небес і нової землі». Старий всесвіт (колишнє небо і колишня земля) зникне, «згорнувшись, мов сувій». Буде абсолютно новий всесвіт для праведників, створений для їх спілкування з Богом.

10. Гносеологічні концепти у філософській культурі Давньої Русі.

Яскравим виявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є, зокрема, властиве їй розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення у житті людини. «Книжність» осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Оспівуванню «книжного знання» присвячено багато місць у «Повісті временних літ». Писання книг тут уподібнюється «впорядкуванню» Руської землі. Ця сама тема є центральною у спеціальній статті, що відкриває «Ізборник Святослава», тут автор намагається вирішити питання пізнання через з’ясування співвідношення віри і знання.

Культ Слова, книжності, зрештою, зумовлювався прагненням відшукати ту опосередковуючу сутність, що забезпечувала б комунікацію між Божественим і земним, Божественим і людським - така роль і відводиться Слову. З одного боку, Слово мислиться як належне земному світові, з іншого — виступає представником позачасового, Божого. На цьому ґрунтується своєрідна гносеологічна позиція, що розглядає пізнання як витлумачення істини, проголошеної, але «сокровенної» у Слові.

Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних раніше істин. Істина, єдина і всеохоплююча, вважається давно проголошеною і викладеною у «богонатхнених» книжках. Проблема в тому, що текст, який містить істину, — таємничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини — у витлумаченні тексту з тим, щоб пробитись крізь товщу таємниць, загадок, символів до прихованого за ними істинного смислу. Способом такого пізнання виступає «притча».

Дата добавления: 2015-05-22