Періодизація історії філософії України. 2 страница

Загалом, істина за Аристотелем – це адекватне відображення дійсності, найбільш наближене до реальності знання. Вона завжди об’єктивна, існує сама по собі, ніщо на неї не впливає. Виділяють і два види істини:

1. Абсолютна – найбільш точні знання про певний предмет чи явище, які мають раціональне емпіричне підтвердження, але існує тільки певний проміжок часу.

2. Відносна – з’являються нові знання, які можуть змінювати попередні уявлення, і Абсол.Іст. перетворюється на Відн. Так відбувається розвиток людства і пізнання в цілому.

Автор «Послання пресвітеру Фомі» Климент Смолятич пояснює, що є два способи пізнання: 1.«благодатний», властивий лише святим і апостолам, яким Христос безпосередньо відкрив таємниці небесного царства;

2.«приточний», доступний всім смертним, які можуть тлумачити світ за допомогою розуму.

Акцентуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мислителі не заперечують й значення чуттів і волі в пізнавальній діяльності людини. У зв'язку з цим особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до Божої істини. Таким органом вважалось серце. Йому відводиться роль ланки, що зводить воєдино розум, чуття й волю людини.

Вшановуючи Володимира, Іларіон в «Слові про Закон та Благодать» підкреслює, що в серці князя «воссиял разум». Але серце, згідно з Іларіоном, виявляється пов'язаним не лише з розумом, а й з волею, бажанням. Введення християнства мислиться Іларіоном як акт, здійснений князем не лише завдяки тому, що «воссиял разум в серце его», а й в результаті того, що Володимир «возжелал сердцем и возгорел духом», щоб йому та його землі стати християнською. Серце — орган віри. У «Повчанні» Володимира Мономаха та численних інших пам'ятках києво-руської писемності читається заклик вірувати «всем сердцем и всею душою». Серце виступає центром, завдяки якому здійснюється прилучення до трансцендентного, сакрального, позаземного.

З цим пов'язаний і започаткований з XI ст. культ мовчання, яскраво репрезентований в агіографічній спадщині Нестора, в творчості Феодосія Печерського, а згодом розвинений в традиції ісихазму. Культ мовчання у києво-руській культурі не протиставляється притаманній їй глибокій пошані до слова, він органічно поєднується із підкресленим логоцентризмом давньоруської думки.

Мовчання у цьому сенсі мислиться як засіб відтінити глибинну, принципово «непроголошену» сутність буття, сокровенну в слові: Слово тут виступає в своїй сакральній функції засобу спілкування людини з таємничим світом трансцендентного. Воно сприймається як засіб інтимної, «сердечної» бесіди з Богом, яка може здійснюватись лише під час мовчазного спілкування. Інтенція на мовчання тим самим в києво-руській культурі виступає специфічним засобом ствердження культу слова.

11. Давньоруська антропологія.

Час становлення філософської думки в Україні пов'язаний зі значними зрушеннями у самосвідомості людини. Вона вже не дивиться на себе лише як на частину природного космосу. Людина усвідомлює себе господарем природи, що не тільки завершує ряд природних витворів, а стоїть над природним космосом, який створено згідно з Божественним задумом на послугу людині. Такий специфічний антропоцентризм зумовлює переважання в системі філософських поглядів діячів Київської Русі кола проблем, що пов'язані з усвідомленням сутності людини, сенсу її буття. Людині відводиться роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом та створеним ним Світом.

Однією з головних під час з'ясування сутності людини стає проблема співвідношення в ній тіла й душі. Тіло, як «природна» сутність, єднає людину з усією природою. Душа ж людини — нематеріальна. «Державною силою» людської душі вважається ум. Ум не тільки володар душі, а й «цар» почуттів. Тому він пов'язує воєдино душу й тіло. Душа людини, яка, на відміну від природної плоті, створена благодаттю, управляє тілом, «наче князь державою» — так пояснює роль душі митрополит Никифор у «Посланні», адресованому князеві Володимиру Мономаху.

Якщо плотське характеризує «зовнішнє» в людині, то душа — «внутрішня» сутність її. Проте «зовнішнє» не розрізняється із «внутрішнім» у людині. Часто у пам'ятках давньоукраїнської культури «кріпость» тіла і «краса» тілесна розглядаються як свідчення і «душевної» досконалості людини. Але така позиція — не єдина. Їй протистоїть відмінний підхід, згідно з яким досконала, «красна» плоть розцінюється як негативне тло, на якому яскравіше виявляється велич душі, що долає «спокуси» плоті. Такий погляд не треба тлумачити як свідчення протиставлення тіла й духу, як зла добру. Справа у тому, що ранні пам'ятки києво-руської доби відзначаються різним семантичним наповненням термінів «тіло» і «плоть». «Ізборник», «Шостиднев» Йоана деякі інші твори використовують термін «тіло» у протиставленні не «душі», а «духу». Водночас термін «плоть» розглядається в опозиції «душі». Якщо «плоть» і «душа» «комплектують» тіло, то «дух» виявляється силою, автономною щодо «тіла». Тіло — це плоть, з'єднана з душею. Душа, отже, вважається частиною тіла, яка за допомогою плоті втілюється в тілі. Протилежною відносно душі є не тіло, а плоть. Всі властиві людині вади виявляються пов'язаними не з «тілом», а «плоттю». Зло — не в тілесному як такому, а в плоті, що зіпсована гріхопадінням. Причиною зла вважається не матерія, а воля. Звідси метою християнського спасіння є не звільнення душі від плоті, а насамперед звільнення плоті від гріховності, очищення, виправлення її через «одушевлення».

Опозиція духу і тіла — не єдина, що зумовлює характер підходу до розуміння людини. Не менш складним для діячів тогочасної епохи виявляється поєднання індивідуально-особистісного і колективного, «соборного» начал, притаманних людині. З одного боку, стосовно Бога людина мислилась як індивід, що особисто відповідає за вчинене протягом земного життя. Але такий принцип персоналізму суперечливо поєднується з принципом ієрархізму та корпоративності, з огляду на який осмислюється місце і роль людини у суспільному житті. Цей другий принцип породжує певну приглушеність інтересу до індивідуально-особистісного в людині. Кожна людина повинна була діяти згідно з канонізованим сценарієм. Кордони особистості визначаються у масштабі, що настільки перевершував простір, який займає індивід, що це індивідуальне начало поглиналось «колективною особою», де індивід виявляється злитим з родом, сім'єю, землею, вздовж якої він пересувається протягом життя тощо.

Викладене не означає абсолютної байдужості тогочасної культури до індивідуального начала у зображенні людини. Адже під час розгляду співвідношення людини з Божественим передбачалось додержання принципу особистої відповідальності за все, вчинене нею. Ця тенденція сприяла появі в колі пам'яток києво-руської писемності творів, що несуть віддзеркалення усвідомлення людиною своєї особистої гідності, неповторної індивідуальної сутності.

12. Морально-етичні уявлення в Київській Русі.

Великої ваги поняття «честі» і «слави» як найвищої ціннісної характеристики людини. Це відбито в «Руській правді», інших юридично-правових документах Київської Русі, у літописних пам'ятках. На понятті «честі» ґрунтується ідеальний образ князя, княжого дружинника у межах дружинної моралі, оспівуванню якої присвячено «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» та ряд інших творів тієї пори.

В основу дружинної етики покладено кодекс честі, що стверджує усвідомлення особистої гідності через неухильне слідування ідеалу поведінки, що прийнята як норма в даному соціумі. Йдеться про самоствердження особистості, яка підноситься над недосконалістю навколишнього світу. Моральною насамперед вважається поведінка, яка відповідає вимогам, що висуваються перед хоробрим витязем як зразком мужності та відваги. Не випадково чи не найзначнішою якістю, що вирізняє з, поміж інших головні персонажі «Слова о полку Ігоревім» князів Ігоря та Всеволода, вважається «буйство». Ця характеристика позначає не просто хоробрість, сміливість, відвагу. «Буйство» включає в себе й такі ознаки, як шаленість, відвагу до нестями.

Для характеристики щойно описаної моральної позиції істотним є піднесення до вищого статусу тих типів діяльності, які утворювали найбільші можливості для вияву позитивних якостей героя. У києво-руській писемності це знаходить свій вираз в оспівуванні «мужьского дъла», яким вважаються передусім війна й мисливство. Сенс власного життя Володимир Мономах вбачає у «путях» (походах) і «ловах» (мисливстві).

Поєднання тут війни та мисливства — досить показове. Адже ці обидві сфери діяльності з огляду на дружинну мораль важливі не так як кінцевий результат, а як «труд», під час якого гартуються, виявляються якості, необхідні для «мужьского дъла».

Поряд з цим істотну роль в етичних поглядах Київської Русі відіграє розробка образу святого. Темі святості присвячувались численні «Патерики», «Житія» святих, які утворюють самостійний шар у давньоруській літературі — «агіографію» (життєпис святих).

Святому відводилась роль опосередковуючої ланки між земним світом людей і потойбічним, трансцендентним світом. Він — «обранець» серед людей, але, по суті, належить не їм, а світу Божественому. Давньоукраїнська традиція, сприймаючи християнське розуміння святості, акцентує увагу на прагненні ствердити святе царство тут, на землі і для людини. Образ святого у вітчизняній агіографії набирає характеру розповіді про тяжкий шлях, що його проходить видатна особа до реалізації вищої життєвої мети — обоження. Тим самим в культурі Київської Русі формується уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, особливу позицію, що розуміється як жертовність, яка надихається цінностями «не від світу цього», але здійснюється тут, на землі. Кожний герой в пантеоні києво-руських святих уособлював певну рису, сукупність яких утворює збірний образ морального ідеалу, що утверджується впродовж віків у свідомості українського народу.

Особливості моральності й етики Русі полягають у творчому розвитку і поглибленні руськими книжниками окремих морально-етичних принципів християнства. Так, складений на вітчизняному ґрунті Ізборник 1076 року плідно використовував християнську ідею милосердя. Цей принцип передбачав загальну взаємну любов і повагу громадян, їх взаємодопомогу.

Моральні настанови засуджували гординю, заздрість, злобу, лицемірство, пияцтво, жадобу, хабарництво, обмову тощо. Заохочувалися співчутливість, справедливість, скромність, стриманість, мужність, шанування старших і батьків, визнавався високий статус жінки. Особливо відстоювала руська етична думка правду і щирість, простоту і помірність. Ці моральні якості створили духовний стрижень, який визначив менталітет українців. Свідома орієнтація давньоруської моральної традиції на людинознавство, людинолюбність, людяність, альтруїстичність характеризувала українську духовність упродовж усього часу її існування.

13. Філософський аналіз твору Іларіона Київського «Слово про закон і благодать».

Серед книжників XI ст. особливе місце посідає Іларіон. Свідчення про життя і діяльність його досить обмежені, навіть дати його народження і смерті невідомі. Достовірно, що він був пресвітером при церкві під Києвом. У 1051 р. Ярослав Мудрий поставив Іларіона київським митрополитом. Перший митрополит з русичів був соратником Ярослава Мудрого в боротьбі за об'єднання Русі, однакові права руської та грецької церков, незалежність руського народу, поборником освіти. Можна стверджувати, що Іларіон — перший відомий давньоруський мислитель, який зробив своїм предметом роздуми про долю всього людства в тих масштабах, в яких того часу могла розроблятися концепція історії загалом, спробував розглянути основні тенденції і рушійні сили її розвитку.

Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, Іларіон вирізняє дві епохи, що відзначають прогресивний поступ людської історії: епоху «Старого Заповіту», коли взаємовідносини між людьми будувались на засадах рабства, безмежної покори, коли існував «Закон», й епоху «Нового Заповіту», де панують свобода, істина, «Благодать». Ці дві епохи послідовно змінюють одна одну у процесі історичного розвитку. Рух всесвітньої історії уявляється у цьому сенсі як процес поступового поширення християнства на всі народи світу.

Саме залучення Русі до християнського світу, на думку Іларіона, й знаменує настання нової епохи, епохи Благодаті, що починає панувати на просторах «землі Руської». З цим пов'язаний надзвичайно важливий для концепції Іларіона висновок про те, що все нове, молоде, те, що пізніше виникло в історії, набирає вищої цінності порівняно до попереднього, більш старого.

Традиційний християнський світогляд уявляє історію як рух, що здійснюється з Божої волі і спрямовується поза власні межі до вічності, де тільки і є можливим остаточне здійснення історії. Бачення Іларіона з цього погляду несе на собі відбиток укоріненого в міфологічному світосприйнятті уявлення про Божествене як джерело порядку і гармонії на цьому, земному світі. Для нього сучасна йому земна історія виступає настільки досконалою, що спонукає не в майбутньому, а сьогоднішньому дні вбачати здійснення мрії про ідеал. Погляд на історію, який розробляє Іларіон, не виявляє прагнення обміняти всі блага нинішнього світу в ім'я досягнення жаданого майбутнього. Сучасне у цьому сенсі наче зливається з майбутнім, «спасіння» вважається вже здійсненим у самому акті хрещення Русі. Саме тому Іларіон менш за все говорить про майбутнє, воно не цікавить його. Він зовсім не прагне звільнитись від сучасного.

У загальному контексті "Слова" Іларіона існує ряд питань, що мають філософський зміст. Серед них проблема розуму і віри. Уже саме прийняття християнства розглядається Іларіоном як політичний акт, "благовір'я" пов'язується з владою. Цей акт сприймається ним не як божественне надходження, а як результат доброго розуміння та "остроумності", де прилучення до віри означає прилучення до інтелектуальної культури світу, за якою вірування в єдиного Бога є не тільки святе, а й розумне. При такому підході віра і розум не взаємовиключаються, а стають майже тотожними. Як те, що непідвладне глибокому чутливому сприйняттю, віра для Іларіона є результатом особливого чистого розуму. Високо оцінюючи роль і значення розуму, Іларіон акцентує увагу на ролі мови як чинника, що конституює народ як самостійну спільноту, однак віддає перевагу не слову, а справі, єдності слова і діла. Так, схвалюючи діяльність Ярослава Мудрого, він звертає увагу на те, що той не тільки насіяв книжними словами серця вірних людей землі руської, сприяв написанню книг, а й на те, що не залишив сказане на сказаному, а завершив ділом.

Місцем локалізації пізнання, розуміння світу та діяльності в світі Іларіон вважав серце, в якому "сяє розум" і з яким пов'язана воля та бажання, котрі, як і розум, відіграють вирішальну роль в діях людини. При характеристиці поглядів Іларіона слід підкреслити й те, що як прибічник монархічного принципу правління у єдинодержавності він вбачав запоруку єдності і сили держави, її територіальної цілісності, прославляв тих князів, які принесли славу руським землям, закликав до єдності Русі, зміцнення держави для збереження і примноження її багатств, незалежності всієї Русі, розвитку освіти.

14. Характерні особливості філософської культури Київської Русі.

- Вона формувалася під впливом християнства і носить яскраво виражений книжний характер

- Практичний характер, який виражений у відсутності абстрактних термінів у наявних повчаннях і вихованнях

- Кордоцентризм – основа пізнання, серце – своєрідний орган, що поєднує розум і почуття

- Екзистенційність – увага до особистісного, індивідуального начала

Типологічно філософська культура Русі, маючи європейський характер, включаючи в себе елементи західноєвропейської думки, де також панувала християнська (католицька) релігія, все-таки тяжіла до східної культури, східного типу ментальності. Вона свідомо культивувала спіритуальність, напружено шукала сенс існування, націлювалася на святість як основну цінність. Така спрямованість випливала з географічного положення держави, особливостей суспільно-політичного розвитку, дохристиянської духовної традиції, інтенсивних культурних контактів із християнськими країнами Близького Сходу. Вирішальну роль відіграло прийняття східного (православного) християнства.

Філософська думка Русі — живе історичне явище. Воно мало свій образ, духовний досвід, відтворювало дух своєї епохи. Проте релігійно-філософська думка України XI—XIV ст. малодосліджена, що дає підставу лише частково робити висновки стосовно типологічних ознак і особливостей стилю духовності цієї доби. Можна виокремити такі принципи, ідеї та особливості:

1) загальна спрямованість на вирішення актуальних питань суспільного буття;

2) домінування духовно-практичної форми освоєння світу;

3) зосередженість на питаннях соціальної практики, проблемах людини, пізнанні, смисложиттєвій проблематиці;

4) безмежна вірність духу й букві Святого Письма і Святого Передання, неухильне дотримання всіх канонів і традицій православної віри.

Перші чотириста років вітчизняна філософія розвивалася передусім як православно-християнська релігійна філософія, головною функцією якої була апологетика православного християнства. Метою давньоруського філософування були захист і поліпшення державного добробуту і безпеки, покращення духовного і матеріального життя свого народу, навчання його способам щасливого і гармонійного життя, переконання співвітчизників у необхідності взаємної любові і взаємодопомоги, гострій потребі заслужити вічне життя в Царстві Небесному. З огляду на це вона є філософією охоронною, консервативною. Оскільки вітчизняні любомудри пристрасно прагнули блага і щастя всім народам, пропагували всеосяжні цінності, така філософія була універсалістською.

Руська філософія проповідувала мир між народами, гуманізм, виявляла громадянськість, патріотизм, гарячу любов до рідної землі, їй не властивий ні шовінізм, ні космополітизм. Вона ґрунтувалась на ідеях рівноправ´я і спільності людства, необхідності духовного вдосконалення людей, віри в щасливе майбутнє.

У сфері соціальних і моральних відносин домінували загальнолюдські ідеали добра і краси, зверненість до духовних благ, активної життєвої позиції, боротьби за соціальну справедливість, переконання в тріумфі духу і розуму, повага до суспільних інтересів, ідеали мужності, вірності, чесності, щирості, простоти. Єдність слова і вчинку, безнастанне плекання духу, моральності — неперехідні цінності тогочасної духовної атмосфери. Духовність — одна з найхарактерніших ознак ранньосередньовічного українського філософування.

У пізнавальній діяльності верховенствував сильний потяг до знань, енциклопедичності, просвітництва, високої книжної культури, що зумовило поважне ставлення до предметів духовної та матеріальної культур, освічених у науках і ремеслах людей, розуму і таланту. Важливого значення надавалося набуванню мудрості як сплаву знання та його практичного втілення в життя і як способу життя, безкомпромісним пошукам правди й істини, бажанню осягнути культуру свого та інших народів, передати знання сучасникам і нащадкам. Це була істинна любов до мудрості.

15. Філософсько-культурний аналіз «Галицько-Волинського» літопису.

Зазначена праця вважається одним із перших українських прозових творів. Охоплюючи значний період української історії (починаючи з 1211 і до 1292 р.), він дає нам відомості про життя, діяльність Данила Галицького, його рід, збирання ним українських земель, боярську колотнечу, суперечки між Угорщиною та Польщею за Галицько-Волинське князівство, його землі, битву на Кальці, нашестя татаро-монгольської орди на Волинь та інші події того часу.

Абстрагуючись від політичних симпатій чи антипатій авторів твору, треба зазначити, що, маючи своєрідну поліфонічну структуру, в нього введено багато дійових осіб, долі яких переплітаються, мають динаміку розвитку, емоційне забарвлення.

Літопис не обмежується тільки традиціями, притаманними творам цього напряму, а прагне показати людину в усій її психологічній багатоманітності, збагнути мотивації її вчинків і дій в реальному земному житті, що зближає його з творами гуманістичної спрямованості ранньої доби європейського Ренесансу. Вбачаючи вищий сенс життя людини в служінні Вітчизні, ЇЇ захисті, в літописі підкреслюються державні та дипломатичні здібності Данила Галицького, його мужність і хоробрість, рицарська чесність. В ньому докладно розповідається, як Данило об'єднує волинську "отчину", хоробро воює з Польщею та Литвою, виявляючи при цьому військові й дипломатичні здібності, балансуючи між сусідніми князівствами з тим, щоб не тільки зберегти свою "отчину", а й розширити її володіння. В реальному земному житті, конкретних життєвих ситуаціях висвітлюються й інші дійові особи, які введено в літопис.

Даний твір більше схожий на художню літературу, роман; йому притаманна оцінка подій та якостей персонажів.

16. Творчість Серапіона, митрополита Кирила й Петра Ратенського (XIII-XIVст.).

У цей період велика увага починає приділятися есхатологічним мотивам, гріховності людей та божій карі за ці гріхи. Звісно, вказані мотиви були присутні і у візантійській, і у давньоруській літературі. Однак монгольська навала актуалізувала їх, що й відобразилося в творах письменників «темних віків».

Одним із перших представників цього письменства варто вважати Серапіона. Його часто іменують Серапіоном Володимирським, оскільки в кінці життя він став єпископом у м. Володимирі-на-Клязьмі. Основна частина його життя пов’язана з українськими землями, зокрема, Києво-Печерським монастирем, де він був архімандритом. Серапіон пережив монгольську навалу, руйнування завойовниками Києва, що, зрозуміло, не могло не відбитися на його творах.

Літописець характеризував даного автора як «дуже вченого в божественному писанні». Після себе Серапіон залишив п’ять «слів». Головними мотивами цих творів є страх перед гнівом божим, каяття за гріхи, повернення божої ласки шляхом дотриманням християнської моралі тощо. Хронологічно вказані твори співпадають з часом написання Галицько-Волинського літопису.

Серапіон змальовує світ, сповнений гріхом: «…Заздрість збільшилася, злоба примножилася, величання піднесло розум наш, ненависть на друзів вселилася в серця наші, ненаситність маєтків заволоділа нами…», «…ще маємо відступитися скверних і немилостивих суддів, кривавого насильства та будь-якого грабунку, вбивства, розбою і нечистого прелюбодіяння… сквернослів’я, обману, наклепу…». Все це Серапіон характеризує як «сатанинські справи». Постійно закликає паству до каяття, оповідає про свої багаторазові нагадування покинути злі звички. Однак відчуває марність такої праці. Люди не змінюються і далі продовжують жити в гріхах. Посилаючись на Євангеліє, Серапіон віщує кінець світу, ознаками якого є землетрус, затемнення сонця і місяця. Помітне місце в творчості цього автора займає засудження різноманітних пережитків язичництва, які, очевидно, залишалися дуже сильними. Він трактує їх як гріхи, за які обов’язково має наступити сувора кара.

Зазначені теми, мотиви, притаманні творчості Серапіона, знаходимо в творах його наступників – ієрархів Київської митрополії. Один із них – митрополит Кирило. Про нього відомо, що він був ставлеником Данила Галицького і, можливо, походив з Галичини. У вступі до праці «Правила» спочатку висловлюються міркування про божий промисел. Говориться, що зараз для вірних відкриті церковні правила і їх треба дотримуватися. Нехтування даних правил стало причиною божої кари у вигляді ворожої навали. У тексті з’являється опис наслідків цього: «Чи не розсіяв Бог нас по лицю землі? Чи не завоювали наші гради? Чи не впали наші сильні князі, пронизані мечем?».

У «Слові та повчанні до попів», яке приписується Кирилу, звертається увага на особливу місію священиків. Вони стоять «біля престолу господнього», є посередниками між Богом та людьми, мають піклуватися за паству, наставляти її на путь істинний. Автор закликає берегтися гріхів – пияцтва, ненажерливості, сварок, пихи, багатослів’я, люті, брехні, скнарості, немилосердя, ненависті, заздрості та інших сатанинських справ.

Продовжувачем цієї тенденції в давньоруській книжності був Петро Ратенський, митрополит київський, якого незадовго після смерті проголосили святим. Він народився на Волині – про це говорить його «Житіє». Петро Ратенський мав можливість отримати непогану освіту. Судячи з усього, він походив із заможної та культурної родини. У віці семи років майбутній митрополит починає «вчитися книгам», а в дванадцять іде в монастир, де навчається іконопису. З часом стає відомим іконописцем. З його іменем дослідники пов’язують розвиток іконопису на Волині.

Петро Ратенський не лише належав до талановитих церковних адміністраторів. Після себе він залишив певний культурний спадок – літературні твори. До нас дійшло шість його послань. У «Поученні смиренного Петра, митрополита київського й усієї Русі, ігуменам, попам та дияконам» автор закликав представників духовенства бути прикладом для своєї пастви, піклуватися про неї, пройнятися смиренністю і не чинити непристойних справ. Усі думки підтверджувалися біблійними цитатами. Також закликав пастирів шанувати й читати святі книги.

Митрополит часто в своїх посланнях звертався до етичної проблематики, засуджував гріховну поведінку. Уявляв світ таким, що сповнений «неізреченної» краси. Але цю красу хочуть зіпсувати «сатанинські діла». До них відносив ідолослужіння, обман, гнів, заздрість, злість, ненависть, розбої, татьбу, об’їдання, пияцтво, образи, бісівські пісні й танці, хуління, срамослів’я, волхвування, вбивство дітей, гордість, обман, порушення клятви.

Отже, повчальна література «темних віків», подібно до давньоруської літератури попереднього періоду, звертала увагу на етичну проблематику, котра осмислювалася в християнському контексті. Давньоруські книжники були переконані в тому, що діяння людини (добрі і злі) оцінюються Богом, який, у свою чергу, за гріхи карає людей. Література «темних віків» робила акцент на гріховності світу. У цьому ключі осмислювала трагічні події, пов’язані з монгольською навалою, котра розглядалися як кара за гріхи. Тому моральне очищення, етичне самовдосконалення вважалися необхідною передумовою для уникнення страждань і забезпечення нормального життя.

17. Єретичні вчення та ідеї вільнодумства в духовній культурі України.

Виникнення і розвиток єресей на українських землях у XIV — на початку XVII ст. було результатом відповідних соціальних рухів, що, в свою чергу, відображали реальні процеси в матеріальному житті суспільства того часу. Тобто незалежно від своєї «генеалогії» єресі були породженням соціальної дійсності і певним чином відповідали запитам ідеологічної боротьби проти суспільних порядків в розглядуваний період.

Привілейоване становище церкви у феодальному суспільстві, яка була великим власником і освячувала експлуататорський лад, неминуче приводило до того, що протест пригноблених мас проти соціального і національного гноблення виливався у форму єресей — релігійних учень, ворожих ортодоксальній релігії.

Як і в інших країнах Європи, на Україні єретичні рухи та ідеологічні вчення, що виражали їх, були в умовах феодалізму формою соціальної боротьби, спрямованої на захист інтересів певних суспільних сил, які з прогресивних позицій виступали проти феодально-кріпосницького гноблення та його ідейно-політичних підвалин.

Важливим джерелом розвитку єретичних ідей на Україні в епоху середньовіччя служила так звана апокрифічна література, що інтенсивно поширювалась тут від часів прийняття християнства, а почасти й гуманістичний зміст «житій святих». Особливу роль в цьому плані зіграли апокрифи дуалістичного і есхатологічного змісту, які разом з іншою апокрифічною літературою проникли на Україну з Візантії, а також із Західної Європи. Іван Франко, дослідник і видавець численних апокрифів із українських рукописів, писав, що в них «доходили до нас зерна дуалістичних єресів, манихейства і богомільства, з їх недоладною міфологією та чистою і гуманною етикою, з їх протестом проти клерикальної гордості і заскорузлості, догматичної виключеності візантійського православ'я. В них доходили до нас із Заходу зерна лицарських ідеалів, Ренесансу і Реформації».

Богоміли. Богумільство є однією з найдавніших єретичних традицій, яка знайшла свій розвиток на українських теренах. Основою вчення були дуалістичні уявлення про зародження і розвиток світу та людини як результат боротьби добрих і злих сил — Бога і Сатаніїла. Останній, першородний син Бога, повстав з частиною духів проти Батька і був скинутий за це з неба. Згодом Сатаніїл створив весь видимий світ і тіло першої людини (Адама). Проте душу людині він дати не міг і пообіцяв Богу владу над духовним життям людини за її оживлення. Та Сатаніїл не виконав своєї обіцянки й через Змія спокусив Єву, породивши від неї Каїна і Коломену. Нащадки Адама були переможені нащадками Сатаніїла, люди забули Бога. Щоб їх визволити, Бог породив із себе другого сина — Ісуса Христа, котрий закував у кайдани Сатаніїла і позбавив його божественної честі (додатку "іл").

Богуміли виступали проти державного ладу, соціальних відносин, офіційної церкви як породжень Сатани. Із таїнств визнавали лише хрещення, яке здійснювали не водою, а покладанням рук і Євангелія на охрещуваного. Поширювали свої погляди з допомогою складених у християнському дусі легенд, які були дуже поширені серед українців. Крім того, географічна близькість Болгарії до українських земель, використання тут великої кількості болгарської релігійної та богослужбової літератури, живий культурний обмін між землями, безсумнівно, сприяв швидкому поширенню богумільства в Україні вже в XIII—XIV ст. Особливо чітко дуалістичні тенденції простежуються в українських космогонічних легендах, колядках, за якими Бог творить світ разом з Сатаніїлом. Проте скільки-небудь організованого характеру богумільство в Україні не набрало. Тому рідше можемо говорити про поширення ідей богумільства, а не про сектантський богумільський рух на українських теренах.

Дата добавления: 2015-05-22