Періодизація історії філософії України. 3 страница

Будучи в цілому містичною єрессю, богомільство, однак, трактувало деякі християнські догмати і таїнства з раціоналістичних позицій: його послідовники не визнавали Старого Заповіту, не поклонялись хресту, святим та їхнім мощам. Богомільство суворо переслідувалось візантійською церквою і державою, багатьом із його прихильників доводилось втікати до різних закутків Європи. Наведені факти свідчать про шляхи та способи проникання єретичної ідеології до українського середовища. Вони говорять про те, що протягом XIV — XVI ст. в духовному житті України поступово нагромаджувалися різні раціоналістичні ідеї і постанови, які врешті-решт переростали в нову, вищу якість.

При поширенні цієї літ-ри у Новгороді та Пскові прихильники вчення отримали назву «стригольники», яке незабаром було придушене.

Ожидовілі. Вже на межі нових часів зустрічаємо на Україні цілу низку творів суто-філософічного змісту. Ці твори було перекладено так званими «ожидовілими», представниками релігійного руху XV-XVI ст., що з України перейшов і на північ і суть якого нам і досі не зовсім ясна. До нас дійшли лише окремі твори, що вийшли із кіл «ожидовілих», і тенденційні звістки їх ворогів, — і то дуже скупі.

Причина поширення і виникнення єретичних рухів – апокритична літ-ра (містить релігійні сюжети) – Нікодимове Євангеліє, Євангеліє Хоми, Ходіння Богородиці по муках. Це була активізація соціокультурного життя, отже період отримав назву Передвідродження.

18. Тенденції та явища українського передвідродження в XV ст.

Певна політична стабілізація, відновлення Київського князівства у складі Великого князівства Литовського сприяли його економічному і культурному розвитку. За правління князів Олельковичів розпочалося відновлення Києва, відбудова його культурних споруд, активізувалося культурно-освітнє життя в ньому. У стінах Києво-Печерського монастиря були створені видатні пам´ятки українського книжного мистецтва — «Лествиця» (1443), «Златоструй» (1474), здійснені дві редакції Києво-Печерського патерика, що відчутно вплинув на подальший розвиток українського й усього східнослов´янського письменства. Поступово Київ знову став центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українські і білоруські землі Великого князівства Литовського.

У цей час у культурно-літературному обігу з´явилося багато перекладних видань, написаних мовою, максимально наближеною до народної розмовної, насиченої під впливом конфесійної мови польськими елементами. Спостерігається відхід від однобічної орієнтації на візантійську літературу, оскільки на той час відбувся майже цілковитий розрив із Візантією, яка, втративши свою самостійність після завоювання турками Константинополя (1453), почала орієнтуватися на Захід. Література: «Ізмарагд» (стаття про виховання), «Маргарит» (збірка творів Іоана Златоуста).

У загальній кількості перекладної літератури XV ст. у Києві переважали видання релігійно-богословського змісту. Серед них була не лише канонічна, а й апокрифічна література, зокрема переклади старозавітних книг, пророцтв Даниїла та Єремії, книги Руф та Естер тощо. Біблійні твори переписували не з традиційних церковних зразків, а із староєврейських оригіналів, інших достовірних давніх текстів. Це свідчило про об´єднання в інтелектуальних колах України XV ст. сил, близьких за духом до гуманізму, якому були притаманні мовно-текстуальна критика Святого Письма, відмова від історично вироблених форм і догматів ортодоксальних напрямів християнства (єретичні течії).

У XV ст. відбулася своєрідна реформа письма із розрізненням у ньому уставу і скоропису, традиційний метод читання було замінено літероскладальним, відповідно до якого учень мав вивчити всі комбінації складів з декількох літер. Завдяки цьому кожний, хто вивчив склади і натренувався в читанні, міг читати канони в церкві і будь-які призначені для світського читання книги, репрезентовані літературними виданнями морально-етичного змісту, повістями-притчами. Найпомітніші серед них — перші українські редакції популярних ще в XIII—XIV ст. літературних збірників «Четья», «Пчола», а також твори вітчизняних авторів — Климента Смолятича, Кирила Туровського, київських митрополитів Іларіона та Григорія, письмові пам´ятки періоду Київської держави.

Відродження літературно-духовних традицій Київської Русі засвідчило прогресивні тенденції у розвитку літературного процесу в Україні другої половини XV ст. Руйнуючи основи неподільного панування візантизму у сфері духовної культури, воно сприяло формуванню національної літературної традиції. Особливо популярними на той час були повісті «Александрія», «Троянська історія», «Сказання про Індійське царство», «Житіє Олексія, чоловіка божого» та інші, які змістом і характером сюжетів наближаються до середньовічних лицарських романів з любовними інтригами, культом честі, авантюрними пригодами. Їх авторів захоплювали подвиги, мужність і відвага героїв творів, що засвідчило вироблення нового ренесанного літературного смаку.

Критичне ставлення до ортодоксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатності пізнати сили і закони природи, поставити їх на службу людині тощо є свідченнями явищ і тенденцій, які не без підстав дослідники характеризують як українське передвідродження.

19. Філософський зміст творів «ожидовілих».

У XV ст. розпочалося творення власне філософської літератури, що пов´язують із діяльністю київського наукового гуртка книжників 40—60-х років, яких називали «ожидовілі», «зжидовілі».

Назва «ожидовілі» обумовлена роллю, що відігравало у політичному і культурному житті ремісничо-купецьких кіл київське єврейство, яке мало на той час дві досить впливові культурні громади — рабантську і караїмську. Рабантську очолював талмудист, коментатор Святого Письма, Мойсей (Вигнанець). Київське єврейство формувало осередок книжників, які перекладали з єврейської мови біблійну літературу, твори з логіки, метафізики, природознавства, підтримували тісні зв´язки з київськими інтелектуалами. Їх стараннями були перекладені також «Шестокрил», написаний єврейським ученим Іммануелем бар Якобом, і «Космографія». Ці праці становили основу світоглядно-філософської літератури в Україні XV ст., яку небезпідставно зараховують до українського передвідродження.

Суть вчення жидівствуючих полягала в чотирьох основних тезах.

 Перше: головний догмат Православ'я про Божу трійцю є безглуздість, оскільки нікому і нічому неможливо бути одночасно одиницею і трійцею.

 Друге: оскільки Божество не може бути Трійцею, то в Його складі не може бути Сина, отже, Ісус, що називав Себе «Сином Божим», насправді не був таким, а просто був людиною.

 Третє: з тієї ж неможливості Богові бути Трійцею витікає відсутність в Нім не лише Другої, але і Третьої особи, тобто Святого Духу, Який, таким чином, виявляється фікцією, а значить, фікцією є і церковні таїнства, в яких святий Дух нібито сполучає нас з горішнім світом, а цього світу зовсім не існує.

 Четверте: раз горішнього світу немає, значить, молитви подвижників, звернені до святих істот, що нібито мешкають у цьому світі, марні, тому інститут чернецтва разом з монастирями має бути скасований як паразитарний, і людські ресурси і кошти, що звільнилися, мають бути спрямовані на поліпшення нашого земного облаштування.

Логічний трактат «Логіка Авіасафа» часто називають «Київською логікою». Він є першою частиною «Логіки» з трактату арабського філософа-містика кінця XI — початку XII ст. аль-Газалі «Спростування філософів», містицизм якого ґрунтувався на певному скептицизмі щодо можливостей людського пізнання. Перекладачі взяли з трактату «Вступ до філософії», у якому викладено філософську термінологію, елементи теоретико-пізнавальної логіки і метафізики. Цим праця аль-Газалі зацікавлювала діячів європейського Ренесансу, внаслідок чого вона була перекладена латиною у Венеції. «Промова Мойсея Єгиптянина» дійшла до наших днів у «Московському органону». На думку дослідників, «Московський органон» підготовлений у Києві і входив до «Логіки Авіасафа», а пізніше відокремлений від неї.

«Логіка Авіасафа» і «Логічний словник» Мойсея Маймоніда є викладом основ формальної логіки Арістотеля, точніше — його «Першої аналітики». У них подано арістотелівське розуміння понять, суджень, їх класифікації, вчення про силогізм та онтологічні проблеми. Спеціально ці проблеми не пояснюються, а фігурують при розгляді категорій «буття», «субстанція», «матерія», «форма», «тіло», «єдине». Вичерпно трактується атомістична гіпотеза, за якою тіло складається із неподільних (у бутті і мисленні) частин. Водночас висвітлюється і протилежна точка зору, згідно з якою тіло є не поєднанням матерії і форми, а чимось єдиносутнім у бутті.

Кожна наука, як зазначається у цих працях, має свій суб´єкт, є продуктом діяльності людини, відповідно до чого науки класифікують на активні (практичні) і споглядальні. До активних наук зараховують етику, економію, політику, до споглядальних — ті, що залежать від предмета зацікавленості: Бог, небеса, земля, суть життя, рослинний світ, метали, мінерали тощо. Предмети поділяються на ті, що існують поза матерією (Бог, ангели, єдине), і ті, що можуть існувати лише в матерії. Предметами, що існують поза матерією, повинна займатися теологія (божественна наука), зорієнтована на пізнання абсолютного буття, а предметами, що існують у матерії, — фізика.

«Арістотелеві врата», або «Тайная тайних», — енциклопедична книга арабського походження, перекладена із староєврейської скороченої переробки. Вона містить систематичний виклад практичних настанов, які нібито Арістотель рекомендував Александрові Македонському щодо поведінки в сім´ї і поза нею, у сфері державної політики, особистої гігієни. Ці поради він обґрунтовував цікавими науковими даними з медицини й астрології.

«Арістотелеві врата» містять дані з фізики, космології, географії, математики, астрономії. У книзі прославляється роль, значення розуму і науки, чи не вперше в українській писемності наводяться думки арабських учених і філософів.

Філософська проблематика у творі охоплює питання онтологічного і гносеологічного змісту, морально-етичні питання про добро і зло, слово і безмовність (мовчання), віру в чудеса і магію, про користь інтелектуальної діяльності. Більшість із них, особливо онтологічні і гносеологічні, розглядається з позицій арістотелізму або його інтерпретацій арабськими мислителями. Розуміння сутності світу пов´язано з визнанням того, що «єство завжди єсть одно». Досягається ця єдність не субстанцією, а акциденціями— неістотними, випадковими, змінними, минущими властивостями предмета, явища. Повністю і неоднозначно зберігається арістотелівське розуміння буття, вічності світу, руху, переходу від родового до індивідуального, що інтерпретується на основі перипатетичного принципу, за яким вихідним було індивідуальне, а не загальне.

Розгляд етичних проблем в «Арістотелевих вратах» ґрунтується на визнанні цінності таких чеснот, як справедливість, простота, міра і поміркованість, осудженні скупості, заздрості, зазіхання на чуже добро, наданні переваги у стосунках розумові, а не силі. Проблема добра і зла пов´язується з діяльністю людини: стверджується, що людина створена для добрих справ, однак як вона їх чинить — залежить від неї. Зло твориться людиною, а не спрямовується з небес. Як і добро, воно залежить від обставин, відносин між людьми. На противагу поширеній у східнослов´янському світі візантійській концепції ісихастів (пристрасних представників філософії мовчання), в «Арістотелівських вратах» ідеться про цінність слова, наголошується, що загрозою премудрості є мовчання, яке перешкоджає науковому пізнанню.

Серед перекладних творів наукового гуртка київських книжників чільне місце займають «Шестокрил» і «Космографія», які відповідно до традицій доби Відродження несли в освічені верстви арістотелівсько-птолемеївське вчення про Всесвіт, руйнуючи візантійсько-християнські уявлення про світобудову. Один із списків «Шестокрила» разом з іншими перекладами потрапив до Новгорода, утворивши основу раціоналістичного вчення «ожидовілих», які відкидали церковну ієрархію, вимагали «дешевої» церкви, виступали проти будівництва храмів, скептично ставилися до Святого Письма, заперечували чернецтво, яке, на їх думку, тримається не на божественних, а на людських началах. Деякі з них відкидали віру в Ісуса Христа, вважаючи його земною людиною. Такі погляди відповідали інтересам і настроям заможних верств міського населення, внаслідок чого до них приєднувалися книжники, у т. ч. представники духовенства, які знали праці Арістотеля. Як і секта «стригольників», «ожидовілі» були затавровані взимку 1491 р. як «воїни Диявола», а в 1565 р. — остаточно розгромлені.

20. Ісихазм та його поширення на українських землях.

Термін походить від грецького слова «йсихіа» – спокій, безмовність. Як спосіб молитовної практики ісихазм виник вкінці ІІІ – на початку ІV ст. у Єгипті разом із появою християнського чернецтва. Протягом тривалого часу практика ісихазму розроблялася єгипетськими аскетами. Ця практика передбачала відвернення думки від усього «зовнішнього і скороминучого», зосередження на «внутрішній людині», її серці, що дозволяє побачити божественне світло.

Відродження ісихазму та оформлення його не лише як практики, а й певної ідеології відбулося в ХІV ст. й пов’язане з іменами Григорія Синаїта і Григорія Палами. Перший відомий більше як практик, що почав на Афоні відроджувати традиції ісихії. Він допускав не лише можливість безпосереднього спілкування з Богом, але також єднання з ним; розвинув учення про «умну молитву», постійне повторення якої ніби відкривало шлях для злиття душі з Богом.

Теоретичне обгрунтування ісихазму здійснив Григорій Палама. Він вів дискусії з Варлаамом Калабрійським, який, познайомившись із практикою ісихастів-«безмовників» на Афоні, побачив у ній єресь. Варлаам, будучи прихильником схоластичного раціоналізму, на перше місце ставив логічні докази та силогізми, правильне користування якими, на його думку, наближало людину до божественної істини. Палама написав 9 слів на захист ісихазму. Він продовжував традиції християнського неоплатонізму, спираючись на отців церкви (Василія Великого, Григорія Ниського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта та ін.).

Як і ці автори, Палама вважав неможливим пізнати Бога з допомогою людського розуму. Однак це не означало неможливості спілкування з ним. Божественна енергія, розлита в усьому світі, вона присутня і в людях. Якщо ж люди її не мають, то це наслідок нездатності до сприйняття. Поєднання з Богом відбувається завдяки «стяжанню богоподібних чеснот» і «богоспілкувальній молитві».

Велику увагу ісихазм приділяв людині. Палама ставив її в центр всесвіту. Вона є завершенням, підсумком усього створеного Богом. Людина може стати вище ангелів. Останні є лише відображенням божественного світла, а людина, духовно очистившись і вдосконалившись, може злитися з Богом. Палама підкреслював, що «царство боже всередині нас». Звідси вчення про «внутрішню людину», яка має божественне походження й глибоко схована в душі. Питання в тому, щоб з допомогою благочестивого життя, молитви віднайти її і наблизитися до Бога. Людина, підкреслював Палама, створена вільною, вона може вибирати між добром і злом. У цьому виборі Бог не допоможе. Людина це повинна зробити сама.

Україна виявилася благодатним ґрунтом для поширення й культивування ісихазму. Цьому, без сумніву, сприяла політична дезорганізація українських земель, які опинилися під владою чужоземних правителів. Така ситуація породжувала почуття непевності, песимізму, сприяла поширенню містицизму, «втечі від світу».

З ісихастським рухом пов’язана поява в Україні «Діоптри» візантійського автора Филипа Монотропа (Пустельника), в якому широко використовувалися як біблійні тексти, твори отців церкви, так і твори античних філософів. «Діоптра» складається з невеликого за об’ємом «Плачу» та розширеного «Діалогу» – розмови душі-володарки та плоті-служниці. Твір написаний як підручник самопізнання. У творі плоть відповідає на питання душі про природу людини. Згідно із представленими тут поглядами, людина має двоїсту природу: матеріальну й нематеріальну, видиму й невидиму. Душа, невидима частина тіла, виявляє себе лише в діяльності, а можливість діяти має їй тіло. Тіло ж – знаряддя душі, його слуга. За гріхи, здійснені тілом, відповідальність несе душа.

Поширенню ісихазму на землях Київської митрополії сприяв митрополит Кипріян. Він навчався в Болгарії, Константинополі й на Афоні. Ставши митрополитом київським, привіз із собою чимало сербських та болгарських книг, рекомендованих ісихастами для читання.

Ще більше значення в цьому плані мала діяльність київського митрополита Григорія Цамблака. Йому належить низка творів ісихастського спрямування. У «Оповіді про перенесення мощів св. Параскеви Тирновської з Відіна до Сербії» Григорій Цамблак описує дотримання ісихастських практик серед сербського чернецтва.

Ісихазм став невід’ємним елементом церковної культури в Україні ХV – ХVІ ст., справив помітний вплив на українських діячів консервативного спрямування, зокрема, на острозьких книжників-традиціоналістів, Івана Вишенського, Іова Княгиницького та інших.

21. Сутність гуманізму та умови його формування в Україні.

Філософія Відродження розвивалася на основі ідеології гуманізму, яка відображала нові різнобічні запити людської особистості. У гуманізмі епохи Відродження розрізняють такі етапи розвитку:

а) ранній (етико-філологічний, громадянський) гуманізм, що виник в Італії наприкінці XIV — в середині XV ст. у зв´язку з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії, моральної філософії на основі класичної античної освіти;

б) пізній гуманізм, що постав в останній третині XV ст. унаслідок зміщення гуманістичних інтересів у теологію, натурфілософію, природознавство.

Через специфічні соціально-економічні умови в Україні впродовж XVI ст. поширювалися й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму. Із другої половини XVI ст. у зв´язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти і католицької церкви українські мислителі, полемісти все частіше почали звертатися до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, реформаторів. Якісно новий рівень розроблення цих проблем почався з організації науково-культурного центру в Острозі, Києво-Печерській лаврі, а особливо з відкриттям Києво-Могилянської академії.

Розвиток ренесансного гуманізму в Україні також відбувався поетапно:

1) до середини XVI ст. За основними типологічними ознаками він подібний до раннього італійського. Його представників цікавили суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики;

2) друга половина XVI — початок XVII ст. Відбувалося інтенсивне розроблення ранньогуманістичних ідей, поєднаних з реформаційними та ідеями візантійського Відродження, активно формувалася історична самосвідомість українського народу, розвивався ідеал гуманістичного патріотизму;

3) друга третина XVII — початок XVIII ст. Гуманістичні ідеї все більше відокремлювалися від реформаційних, навіть офіційно відкидали їх.

Поширення ідей гуманізму в Україні в першій половині XVI ст. було спричинене соціально-економічним прогресом, що розпочався на українських землях наприкінці XV ст. і був зумовлений переходом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Піднесенню культури й освіти в Україні сприяв розвиток міст у зв´язку із запровадженням магдебурзького права.

У цей час посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджується національна свідомість народу; активнішого розвитку набувають освіта і наука, передусім мережа шкіл. Оскільки вищих і середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл їхало до польських і західноєвропейських університетів. Там вони не лише здобували вищу освіту, а й переймалися передовими, передусім гуманістичними, ідеями. З часом ці ідеї вони переносили на рідний ґрунт, на якому вже сформувалися необхідні для їх сприйняття, функціонування і розвитку передумови.

Упродовж XVI ст. розвиток суспільно-політичних і релігійних процесів зумовив, за спостереженнями українського вченого з Канади О. Зелінського, виокремлення трьох напрямів «орієнтацій»: традиціоналістичного (Іван Вишенський), уніоністичного (Іпатій Потій) та поступово-утраквістичного (львівська «Пересторога»). На основі новітніх досліджень, переважно латиномовних першоджерел, учені виокремлюють ще ренесансно-гуманістичний напрям, репрезентований угрупованням українських мислителів католицького віросповідання. Його представники: Григорій Саноцький, Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Кросненський, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський-Роксолан, Йосип Верещинський, Севастян Кленович, Шимон Шимонович, Симон Пекалід, Іван Домбровський. Вони були зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвизначнішими гуманістами XV—XVI ст. Майже всі після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території.

Політичне становище на західноукраїнських землях, попри соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними набігами татарських і турецьких нападників. Тому саме в західноукраїнських містах зосереджувалося науково-культурне життя. Серед населення третього стану з´являється контингент, безпосередньо не прикріплений до землі (міщани, козацтво, частина селян), підвищується його роль у суспільних рухах, формуванні нових ідей. Виховані у цьому середовищі представники інтелігентних професій формулювали нові ідеї, концепції, учення, які консолідувалися в ідеологію людей третього стану. Ці ідеї засвідчили тенденції відходу від провідного і панівного церковно-теологічного світогляду, критику його положень, догматичних тверджень, але ще не були запереченням цього світогляду загалом.

Ренесансну культуру в її західноєвропейському варіанті розвивали ранні українські гуманісти останніх десятиліть XV ст. у межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, вона виражала спрямовану на секуляризацію (звільнення від релігійного впливу) суспільну свідомість світської феодальної верхівки. Наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. її розвиток був продовжений на значно ширшому соціальному ґрунті новим поколінням гуманістів, що, як і попередники, орієнтуючись на смаки і запити світської інтелігенції, конфесійно належачи до різних віросповідань, осмислювали актуальні проблеми українського суспільства. Їх надбання однаковою мірою належать як українській, так і польській культурі. Завдяки їм ренесансний гуманізм в Україні набув найзрілішої форми.

22. Основні тенденції розвитку ренесансної культури на українських землях.

Виникає питання, чому ренесансні тенденції, які намітилися в українській культурі в другій половині ХV ст., так і не були повноцінно реалізовані на місцевій основі?

По-перше, не було помітних соціально-економічних зрушень та культурного піднесення. З кінця ХV ст. українські землі, в т.ч. Київ та Київщина, стали об’єктом постійних нападів кримських татар. Це, зрештою, призвело до занепаду міста.

По-друге, в Україні не знайшлося осередків, які б змогли перехопити естафету ренесансу. Соціально-економічна, політична й культурна ситуація в краї кінця ХV - початку ХVІ ст. не була такою, щоб такі осередки могли з’явитися. Коли ж у другій половині ХVІ ст. намітилася їхня поява, то вони змушені були діяти в умовах інтенсивної експансії західної латинської культури, яка не давала їм розвиватися на автохтонній основі.

По-третє, «культурна підживка» ренесансу виявилася не настільки багатою та ефективною, як «підживка» Ренесансу італійського. Проторенесансні діячі візантійської культури після завоювання своєї батьківщини турками переважно емігрували до Італії, де стимулювали гуманістичні студії. Хоча місцем еміграції для них могли б стати українські землі, якби тут існувала сприятлива соціальна й політична ситуація. Адже це був регіон, де переважало православ’я й були закорінені традиції візантійської культури. На жаль, більш чужа в конфесійному та культурному плані Італія могла запропонувати візантійським емігрантам кращі умови.

Все це разом узяте не дало в Україні розвинутися автохтонному Ренесансу. Однак у науковій літературі можна зустріти перелік низки імен діячів ренесансного типу (в західноєвропейському розумінні), які були пов’язані з Україною. Їх варто поділити на кілька категорій:

Першою тенденцією була поява когорти вихідців з України, які, навчаючись на Заході в університетах, засвоїли деякі здобутки ренесансної культури й часто залишалися працювати там, перебуваючи в католицько-латинському культурному полі. Їхня діяльність, здебільшого, не була відома в Україні й не мала для української культури значення. До таких діячів належали Юрій Дрогобич, Павло Кросненський, Григорій Тичинський.

Наступною, другою, тенденцією стала поява діячів ренесансного спрямування, що були пов’язані з Україною й намагалися витворити тут особливий («проукраїнський») тип культури, який би знаходився в межах католицько-латинського культурного поля. До найбільш яскравих представників цієї тенденції слід віднести Станіслава Оріховського, Себастьяна Кленовича, Шимона Шимоновича, Йосифа Верещинського, Іоана Домбровського, Симона Пекаліда. Отримавши освіту за кордоном і зазнавши впливу Відродження, ці діячі намагалися адаптувати ренесансні ідеї до українських реалій. Вони прагнули створити в Україні свої ренесансні осередки. Такими були Замойська академія, двори єпископів Григорія Саноцького на Львівщині та Юзефа Верещинського на Київщині. Представники даної тенденції справили певний вплив на українську культуру й суспільне життя.

Третьою проренесансною тенденцією в Україні можна вважати проникнення на її землі ренесансних ідей у поєднанні з ідеями Реформації. Взагалі питання співвідношення Реформації та Ренесансу не є простим. Деякі ідеологи Реформації, наприклад, М.Лютер, Ж.Кальвін та інші, були противниками Ренесансу. Відповідно, більшість реформаційних течій негативно ставилися до ренесансної культури. Інша річ, що ці течії, розвиваючись у гуманістичному середовищі, мусили вбирати окремі ренесансні елементи.

Протестантською течією в Україні, яка мала сильний ренесансний потенціал, виступало соцініанство. Саме воно стало чи не єдиним протестантським напрямком, де органічно поєднувалися ренесансні й реформаційні ідеї. На українських землях соцініани мали свої осередки, в яких, окрім молитовних будинків, діяли школи. Мали й школу вищого типу – Киселинську академію. Також в Україні працювали видатні соцініанські ідеологи – Самуїл Припковський та Андрій Вишоватий.

Ще однією, четвертою, тенденцією проникнення на українські землі західноєвропейської проренесансної культури, була діяльність католиків, передусім членів ордену єзуїтів. Вони використовували здобутки Ренесансу у своїй педагогіці. Завдяки цьому їхні школи користувалися значною популярністю.

Чимало українців навчалося в єзуїтських колегіях (як у себе на батьківщині, так і за кордоном). Звісно, частина з них була полонізована й покатоличена. Проте деякі єзуїтські вихованці стали відомими українськими діячами (Б.Хмельницький, Ф.Прокопович та ін.). Також православні, ведучи боротьбу з католиками, змушені були переймати досвід єзуїтів. Завдяки полеміці з ними, українські мислителі почали звертатися до давньогрецької філософії й інтерпретувати її в дусі оновленої, т.зв. «другої схоластики», тим самим сприяючи розвитку філософської думки в Україні.

Отже, західні філософські впливи, зокрема, ренесансні, мали для української культури подвійне значення. З одного боку, знайомили українців з досягненнями суспільно-філософської культури Заходу, сприяючи в Україні розвитку філософської думки. Але, з іншого, не давали українцям повноцінно розвивати власну філософську культуру на автохтонній основі.

23. Ранній гуманізм у творчості Ю.Дрогобича, П.Русина, Лукаша із Нового Міста.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні, її найвизначнішими діячами вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського – Роксолана.

Із праць Юрія Дрогобича відомі «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478року», «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка в тому ж році була видана і в Римі, «Трактат з шести розділів про сонячне затемнення» (1490).

Поглядам Юрія Дрогобича на світ, людину, історію властиве звернення до науки, звеличування сили знання і людського розуму. На його думку, людина здатна пізнати світ, що зумовлено не Божественним одкровенням, а наявністю в природі непохитних законів, пізнаючи які, вона визначає наслідок за причиною, і навпаки. Завдяки науці і людському розуму можна осягнути й те, що для очей є надто великим, у т. ч. й обшири неба. Він постійно наголошував на необхідності вивчення природи та її законів, щоб поставити їх на службу людині. У посланнях писав, що для його праць характерна передусім турбота про людину, в житті якої наукові знання повинні відігравати провідну роль.

Роздумуючи над питаннями, пов´язаними з історією, місцем і значенням людини в історичному процесі, Юрій Дрогобич виходив з того, що історія є не реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а людською драмою в дії, у якій провідна роль належить природним силам незалежно від велінь Бога. Тому і переконував Папу Секста IV, що опинився він на папському престолі не з ласки і волі Бога, а внаслідок випадковостей, щасливого розташування космічних сил. Він все здобув у житті завдяки своїй зірці, і на неї, а не на Бога, Юрій Дрогобич радить покладатися у майбутньому. Будучи небайдужим до свого народу, висловлював уболівання за нього і бажання прислужитися рідній землі, стверджував, що Львів і Дрогобич не є польськими містами і ніколи Польщі не належали. Одним із перших сприяв поширенню ідей гуманізму на рідних теренах.

Дата добавления: 2015-05-22