Періодизація історії філософії України. 5 страница

34. Зміст та спрямованість філософської освіти в Києво-Могилянській Академії

Центром науки та культури Правобережжя стала відкрита в 1639 році вища Києво-Могилянська колегія, пізніше, в 1701 році, перетворена в КМА. Засновник академії — П.Могила. Тривалість навчання - до 12 років. Вивчалось більше 20 різних галузей знань, у тому числі й ф-ія. З вивченням латині в КМА зв'язано більш ґрунтовне освоєння творів філософів античності, Середньовіччя, Відродження та пізніший період, що зумовило піднесення укр філософської думки. Найвидатнішим представником гуманітарної думки є Григорій Сковорода. Відомі вихідці з КМА, Феофан Прокопович та Стефан Яворський, очолювали «наукову дружину» російського царя Петра І. Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний та схоластичний характер, традиційно розбивались на три частини: логіку, фізику, метафізику. Зміст курсів до кінця XVIII ст. переважно арістотелівський. Пізніше до академії прийшло нове віяння — вплив одного з найрадикальніших послідовників Декарта — Пурхоція, підручником якого і користувались в академії. Поступово, всупереч вихідним теологічним настановам, на філософських курсах академії пробиває шлях певна матеріалістична тенденція, що виражалась у алегоричному тлумаченні Біблії, деїзму та пантеїзму. Феофан Прокопович у філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперніка. Епоха зрілого Просвітництва припадає на др. Пол. XVIII ст. і характеризується особливостями: по-перше, розвивається ідея про позастанову цінність людини; по-друге, пробуджується самосвідомість та гідність особи; по-третє, розвивається почуття патріотизму, переживання за долю України. В першій половині XVIII ст. у курсах філософії Києво-Могилянської академії зявляються спеціальні розділи етики, про обов'язки людини у ставленні одна до одної, до Батьківщини, до держави. Тоді ж етика стає самостійною галуззю знань у філософській думці. Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, утвердження гідності людини стали визначними в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування свободи особи. У філософських курсах академії чітко простежується думка про те, що пізнання законів природи дає хоча і не універсальну, але реальну силу в світі. Етика в академії бере на себе обов'язки вести людину до морального вдосконалення та земного блага. Знання стає вищим етичним принципом, який визнає призначення людини. Курси читали: І. Гізель(б. 37. Філософсько-етичні погляди Інокентія Гізеля), Г. Кониський(б.38. Філософські погляди Григорія Кониського.), Ф. Прокопович: вчення про творення світу Богом деїстичної спрямованості. Творець світу переслідував дві мети: не творити даремно і зберігати раніше створене. Всім створеним істотам він надав жадобу до власного збереження. Визнаючи Бога як творця, зазначав, що світ матер за своєю природою, а сама матерія не створюється і не знищується- розвивається за своїми закономірностями. Відкидав погляди, за яких матерія не має власного існування, в тому числі й погляди Платона. З матерією і рухом Т. Прокопович пов'язував простір і час, вказуючи на їх об'єктивність, пропагуючи погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца, ставився симпатією до натурфілософії. У трактуванні світобудови, вчення про планети, небесні світила, орієнтувався на досягнення науки того часу, посилаючись, зокрема, на праці Галілея, Коперника.Погляди на людину, державу, церкву пов'язані з його громад діяльністю і спрямовувалися на обґрунтування реформ Петра І. Підтримуючи розвиток науки, мистецтва, вводячи гуманістичні світські елементи в освіту, П. ще не наважувався заперечувати божественного творення людини, проте відкрито висміював схоластичні спроби пошуку в людині божественного образу, робив спроби показати, що людина велична і славна своїм розумом, чеснотами незалежно від божества.Основою діяльності людини має бути активність, чесність, у виконанні обов'язків, де тривалість прожитого життя вимірюється не кількістю років, а тим, що вона зробила, яку користь принесла людям і державі.

35. Християнська етика П.Могили

(1596 -1647).Твори: "Номоканон", "Антологія, сиреч молитвы", "Требник".

Церковний, політ, к-рно-освітній діяч Укр, нар в Молдавії. Освіта - у Львівській братській школі, лекції в Польщі, Франції. Здійснив реф церковного обряду, розробив догматику. Розгортання системи освіти в Укр та Рос, яка не копіювала захід, а могла конкурувати з ним. Сам підготував 20 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. 1632 p. M. заснував Києво-Могилянську колегію Заповів всю свою власність академії. Єдиним носієм віри вважав церкву, яка мала підпорядкувати собі розум і науку. Благочестя є необхідною передумовою оволодіння світськими науками. Духівництво передувати в науках. Вважав за необхідне вивчати засвоювати здобутки західноєвр науки і філософії на основі греко-слов'янської к-ри. <- досить радикально для духівництва. Критикував православне духівництво, представники якого надавали переваги світським втіхам, прагнув позбавити його від цих вад і тим піднести морал авторитет церкви. Ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя людини. <-ідея діяльної любові, що є осн "сусп блага". Досягнення останнього пов’язується ним з діяльністю держ. Осн державотворчий чинник - не якийсь окремий стан, а єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. У творах М., як і в творах Г. Ґроція, спостерігається тенденція до зближення права і моралі. Відносини церковної і світської влади->зверхність дух влади. Допускав майбутню українську державність. Держ ідеал- освічені і мудрі царі-філософи(Платон), сильна монархічна влада, обмежена з-ном. З-н і право підносив вище будь-якої земної влади (і царської, і церковної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав. Широко використовував надбання тогочасної нар к-ри- обряди не тільки я релігійні ритуали, а й національні звичаї, обстоював їх у боротьбі з унією та католицизмом рішучіше, ніж принципи православ догматики. Тенденція до поєднання середньовічної схоластики й ідей Ренесансу і Реформації, античних та христавторів. Визначальною рисою Бога, світу і людини, є, за М., любов, а відтак милосердя і терплячість. Осн мета КМА п-формування світогляду молоді на основі християнської моралі, благородства, ввічливості, скромності, а найважл засіб впливу - особистий приклад викладачів.

36. Роль Феофана Прокоповича у формуванні української філософії.

(1677-1736). Багато уваги приділяв розвитку освіти, організації шкіл. В селі Карпівка він організував свою власну школу, з якої вийшло багато відомих громадських та культурних діячів Росії. Життя та діяльність Т. Прокоповича можна умовно поділити на два періоди: київський та петербурзький.1- виступав вченим, філософом, 2- довелося бути більше політиком, діячем церкви. Як професор КМА спрямовував свою діяльність на утвердження принципів, які були проголошені великими вченими і філософами Нового часу — Ф. Беконом, Р. Декартом, Т. Гоббсом, Г. Спінозою, Дж. Локком, що повели рішучу боротьбу за перебудову й очищення розуму людини від "примар" і перешкод для завоювання справжньої істини. Прагнув звільнити природознавство, історію, літературу від схоластичних канонів. Підтримував вчення Галілея, Коперника, виступав за право кожного пізнавати і захищати істину; започаткував викладання математики і фізики. Намагався примирити віру з наукою, створити таку богословську систему, яка б не тільки допускала можливість розвитку науки, а й обґрунтовувала пріоритет світського начала над церквою в сусп, насамперед у держ житті. П. своїми виступами готував грунт майже для всіх реформ Петра І, які відповідали його власним поглядам і переконанням. Деїзм: Творець в процесі творення переслідував дві мети: не творити даремно і зберігати раніше створене. Всім створеним істотам він надав певне прагнення і жадобу до власного збереження.Світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створюється і не знищується. Вона розвивається за своїми закономірностями. Відкидав погляди, за яких матерія не має власного існування, в тому числі й погляди Платона. " Матерія єдина і в левові, і в камені, з матерії складається і люд. З матерією і рухом Т. Прокопович пов'язував простір і час, вказуючи на їх об'єктивність, пропагуючи погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца, намагався тлумачити основні питання натурфілософії, до якої ставився з великою симпатією, в дусі науки Нового часу. У трактуванні світобудови, вчення про планети, небесні світила, орієнтувався на досягнення науки того часу, посилаючись, зокрема, на праці Галілея, Коперника.Погляди на людину, державу, церкву пов'язані з його громад діяльністю і спрямовувалися на обґрунтування реформ Петра І. Підтримуючи розвиток науки, мистецтва, вводячи гуманістичні світські елементи в освіту, П. ще не наважувався заперечувати божественного творення людини, проте відкрито висміював схоластичні спроби пошуку в людині божественного образу, робив спроби показати, що людина велична і славна своїм розумом, чеснотами незалежно від божества.Основою діяльності людини має бути активність, чесність, у виконанні обов'язків, де тривалість прожитого життя вимірюється не кількістю років, а тим, що вона зробила, яку користь принесла людям і державі.Між положеннями Св. Письма, законами природи і розуму людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно підігнані самим творцем. Коли такі виникають, то це не означає, що висновки науки підлягають сумніву чи запереченню. В цьому випадку тексти Св. Письма треба тлумачити алегорично, відповідно до рівня уявлень і наукових знань сучасності.Характер діяльності людини пов'язував з її свободою, розуміючи останню як панування індивіда над самим собою, його здатність керувати своїми діями, емоціями і пристрастями. Щастя можна досягти задоволенням як тілесних, так і духовних потреб. Що стосується честі, гідності, слави особи, то вони залежать не від її походження, а від власних діянь. Про державу: природне проходження, де він, як і інші гуманісти, намагався спростувати теологічну концепцію суспільного розвитку як Божого промислу. Ідея одноосібного правління царем, і невипадково Прокоповича часто називають одним із теоретиків російського абсолютизму. На чолі держави має стояти освічений монарх, "філософ на троні. Захищаючи абсолютизм і одноосібну владу монарха, він доводив правомірність і необхідність кріпацтва, привілей дворянства, хоча осуджував жорстоке ставлення поміщиків до своїх кріпаків. Світська влада повинна стояти вище церковної.

37. Філософсько-етичні погляди Інокентія Гізеля.

(1600-1683)Твори: "Метафізичний трактат", "Праця з загальної філософії", "Мир з богом чоловіку". Просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Нар у Прусїї. П. Могила на власні кошти послав навчатися його за кордон. Професор ф-фії, а потім ректором КМА.Проблема Бога. Стояв на деїстичних позиціях, близьких до ренесансних. Рівноправність матеріального та ідеального моментів у визначенні природи. Бог не має фіз першооснов, нематеріальний, безкінечний, є вільною причиною, досконалий, але пізнається природним розумом. Бог створив матерію і рух->виник тілесні субстанції. Різні за зовн виглядом і формою речі мають в своїй основі матерію, яка єдина для всіх. Багатоманітність речей – неоднаковий кількісний розподіл мат. по її формах. К-сть її завжди одна й та сама. Вона не народжується і не знищується, а тільки переходить з одного тіла в інше. Рух- зміни, що здійснюються в природі (просторове переміщення, кількісні і якісні зміни), наголошуючи, що там, де немає протилежностей, не існує руху, а відповідно виникнення і знищення. Знайомив студентів із вченням Коперника, слідом за яким вважав, що сонце є нерухомим центром всесвіту. Простір є невід'ємним від речей та середовища, абсолютно позбавленим порожнечі. "Філософія — пізнання речей через причини". Філософія поділяється на діалектику, логіку, фізику та метафізику.Різні визначення терміна "метафізика»: "Знання про надприродне, бо займається справами вищого порядку, ніж природні або фіз тіла"; "філософія в абсолютному значенні "; "божественна теологія, тому що вона говорить про Бога та Божі справи"; "божественна та чільна серед інших наук, тому що вона перевершує інші науки важливістю та стверджує всі принципи інших наук", "мудрість, тому що вона з'ясовує перші причини речей, найвищі і найскладніші речі, певним чином, універсальні сутності". Сутнє має властивості: істинність та добро. Істинність- узгодженість речі та розуму(буває метафізична та логічна). М. є узгодженістю речі з розумом, а Л. — узгодженістю пізнання з самою річчю. При розгляді теорії пізнання розмежував теологію і філософію, доводив, що фі-ія має орієнтуватися на пізнання природи такою, якою вона є об'єктивно. Пізнання починається з чуттєвого досвіду, що виникає в результаті дії предметів зовн світу на органи відчуттів(перший етап пізнання, вищим з яких є розум, раціональна обробка).У творі "Мир з богом чоловіку": Проблема люд->ідеї громадянського гуманізму. Звеличення люд настільки, що їй приписується здатність судити про добро і зло, тлумачити на свій розсуд Божі заповіти. Закликав до активного громад життя. Активність людини, спрямована її вільною працею, є головним призначенням зем буття. Земний світ є царством зла, проте актив боротьба з ним є обов'язком люд, сенс життя якої полягає не у втечі від світу в ім'я споглядання божественної благодаті, а в боротьбі. Інтерес до справжнього знання незалежно від того, від кого воно походить. Поняття "спільного блага-> звинувачував світських та церковних владик, що вони обдурюють народ, видають з-ни не для загал добра, а для свого власного збагачення.Звеличує просту люд. Люди важкої праці повинні бути звільнені від посту, виправдовував тих, хто під страхом голодної смерті здійснив крадіжку, бо при крайній злиденності перестає існ право власності і все стає загальним. При захисті свого життя або ближнього вбивство не є гріхом. Не вважав він священними право власності, яке освячувала церква. Люд - не сліпе знаряддя Божого промислу, а творць свого щастя. Тільки совість може звеличувати людину, судити і розпоряджатися її і вчинками. Одним з перших серед вітчизняних мислителів Гізель поставив природне право як критерій люд поведінки вище від закону Божого, особливого значення надавав морал вихованню.Духівництво не повинно втручатися у світські справи.Коли правила моралі та звичаї суперечать розуму, то люд має слідувати за розумом. З позицій гуманізму виступав проти будь-якого насильства.Осуд царем поглядів Г.

38. Філософські погляди Григорія Кониського.

(1717 -1795). Твори: "Філософський курс" та "Воскресение мертвых". Освіта- КМА. Викладав риторику, поетику,курс філософії. Прочитав в академії два курси. 1. узгоджувався з думками Арістотеля. 2. відбивав прагнення викласти "загальну ф-ію"+ досягнення тодішнього природознавства. Проводив межу між наукою і релігією, розумом і вірою, висловлююва думку про дві істини — богословську і філософську (наукову). У логіці, етиці, натурфілософії звертався тільки до земних природних речей. Все надприродне -у сферу теології і метафізики, витлумачуючи ф-ію як науку про земні речі, людину і її щастя. Ця трансформація курсів Кониського означала новий етап у розвитку української фі-ї— перехід від арістотелізму до ідей Просвітництва. Світогляд - об'єктивно-ідеалістичний. Розглядаючи світ як творіння Бога, він виходив з того, що в основі усього існуючого лежить три начала: матерія, форма і позбавлене форми (здатність до зміни форми, розвитку). Будова світу: підтримував Коперника і Галілея, всупереч офіційній теолог доктрині викладав теорію вихорів Декарта, що визнавала множинність світів. "Так хоче Бог" замінював "така закономірність природи", і лише тоді, коли в науці не було раціонально обгрунтованого доказу, він вдавався до Бога.. Матерія однорідна і всі речі, як небесні, так і земні, складаються з тієї самої матерії. Вона не піддається відчуттям, однак ми сприймаємо речі, які і є проявом матерії. Прямо не проголошував тезу про вічність матерії, однак ця думка послідовно проводилася в його курсі, де він заявляв: "Матерія ніколи не може бути ні породжена, ні знищена, в якій кількості створена, така в такій к-сті залишається". Заперечував теологічне положення про творення з нічого. Бути створеним, на його думку, означає бути виведеним з нічого. Обстоював ідею гармонії світу.Називав помилкою Спінози ототожнення природи з Богом, сам він був не таким далеким до такого ототожнення, приписуючи природі могутність, що нагадувала всемогутність Бога. Тлумачення матерії внутрішньо суперечливе. Схилявся до думки, що природа-матерія не пасивне творіння, а сама виступає як творець, пробуджуючи в речах різні процеси і виступаючи їх причиною. Проте такі активні властивості він приписував не всій природі, а лише тій, яка ототожнювалася з оформленою матерією. В такому тлумаченні природи він підходив близько до розуміння матерії Спінози. Осн атрибути матер речі - рух, кількість, простір і час.Рух - усяка зміна, перехід від одного стану до іншого.Причина руху— легкість і важкість тіл, а не першо-поштовх, як вважав Арістотель.Поняття простору у нього тісно пов'язується з тілом. Як і Декарт заперечував існування порожнечі. Час є міра руху, але безвідносна, як сама послідовність руху частин. Оскільки для будь-якої матеріал речі існувати =перебувати в русі, то час є число цього руху, міра цього існування. Розрізняв природний час — тепер, мин, майб, а також штучний — години, дні та ін. Еталон часу - рух небесних тіл. Вічність —не обмежена ні початком, ні кінцем, для кращого сприйняття ми ділимо її на дні та роки. Коли ми говоримо про безконечне, "ми говоримо про річ, якої самі не знаємо". Гносеологія: визнання пізнавальності світу і законів природи-> деїзм: людина має можливість пізн світ і закони його розвитку, а також пізн себе як частину світу. Продовжуючи тенденцію Дж. Бруно, Ф. Бекона, Р. Декарта, проти схоластики з її догматизмом. Негативно до вроджених ідей Платона, відхиляючи концепцію амнезису (пригадування). Тільки наук знання, досягнуте емпіричним шляхом, є способом істинного пізнання. Перекликаючись з Локком, стверджував, що в розумі немає нічого, чого б не було у відчуттях. Діяльність інтелекту неможлива без чуттєвого сприйняття. Часто змушений займати компромісну позицію: визнавати положення Св. Письма, трактуючи Його алегорично, а водночас спростовувати осн тезу релігії про підкорення розуму вірі,ставлячи доведення науки вище догм Св. Письма.Людина-частина природи, вінець творення.Сутністю людини є її тіло, яке постає субстанцією, а душа —частина субст. Тіло і душа пов'язані і не можуть існ окремо. Коли гине тіло, тоді гинуть і функції душі. Не визнавав існування потойбічного світу, безсмертності душі, бо для доведення цього не існує принципових доказів світу.

Завдання етики: навчити людину керувати своїми діями і почуттями, спрямовувати їх на добро, (все те, що служить люд, веде до щастя як вищої мети життя). Люд народжена для щастя, воно дароване їй Богом, однак сенс життя полягає не в тому, щоб спокійно і безтурботно очікувати такого блага, а в тому, щоб шукати його у цьому смертному житті. Лише діяльність, керована розумомможе дати насолоду й відчуття повного щастя. Критика католицизму та уніатства.

39. Картезіанство в Києво-Могилянській академії. Григорій Щербацький.

Щ. визначає ф-ю у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес ф-ії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на люд. розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую". Спираючись на вчення Декарта, усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове. Чуттєве пізнання підпорядковував мисленню. Мислення позаяк воно мислить без тілесних образів, називається інтелектом, оскільки воно воліє, іменується волею, коли сприймає через образи або уявлення, вважається фантазією, оскільки пригадує в разі душевних рухів або слідів, утворених у мозку, і називається пам'яттю. Щ., спираючись на Р. Декарта, в основу філ. мислення покладав принцип очевидності. Останній передбачав ретельну працю дослідника, спрямовану на перевірку будь-якого знання, будь-яких суджень, раніше прийнятих на віру.Принцип очевидності ототожнював з природним світлом розуму або із світлом ф-ії. Це світло розумів як ясні й виразні ідеї. З виокремлення таких ідей шляхом відкидання усього сумнівного повинна розпочатися пізнавальна діяльність люд. мислення. Не можна сумніватися в усьому, стверджував Щ., зокрема тоді, коли певні принципи настільки очевидні, що ми не можемо піддавати їх сумніву навіть за наявності такого бажання. Так я, приміром, говорив він, не можу сумніватися у тому, що ціле більше за свою частину, що дух потребує мислення, а тіло – протяжності. Адже в очевидній і виразній ідеї цілого я вичленовую частину, з якої воно складається; в ідеї духа я бачу мислення, в ідеї тіла – обмежену протяжність. Будь-що, яке ясно й виразно виявляється причетним до природи тієї або іншої речі, є істинним щодо цієї речі або може бути незаперечно утвердженим як істинне стосовно неї.Ці ясні й виразні вроджені ідеї становлять вміст природного світла розуму. Серед них Щ.особливо виділяв ідею Бога, ідею істинного й хибного. Остання скеровує філософа до істини і запобігає виникненню помилок або ж сприяє їх виправленню. Завдяки ретельній праці під час зосередженої пізнавальної діяльності, побудованій на розмірковуванні й висновках, з'являється ясне й виразне розуміння. Воно виникає, на думку українського філософа, з глибинного внутрішнього відчуття душі або свідомості. Це відчуття і є справжньою основою для схвалення здобутого результату.Визначаючи необхідність чуттєвого досвіду, Щ. був переконаний, що у пізнанні істини треба спиратися на основу надійнішу, ніж свідчення відчуттів. Такою основою є, на його думку, природне світло розуму. Адже вся наполеглива праця дослідника, здійснювана з допомогою правильного методу, спрямована на виведення й обґрунтування вроджених людині ідей. Джерелом цих ідей не є людські відчуття. Рівно ж вчителі й наставникине спроможні дати людині ясного й виразного знання. Вони можуть виконати лише роль баби-повитухи, щоб у той чи інший спосіб допомогти своїми порадами «вагітній відкриттям думці в процесі її природної творчості». Наслідуючи Р. Декарта, Г. Щ.стверджував, що людська свідомість, мислення «не є для себе світильником», не є продуцентом своїх ідей. Отже, воно не може бути гарантом істинності пізнання. Таким гарантом може бути лише Бог, який і вклав у людину природне світло розуму, тобто ясні й виразні ідеї. Таким чином, основою об'єктивної значимості людського мислення є Божа всемогутність, що створила людську свідомість, і суб'єктивний відповідник цієї всемогутності – принцип очевидності. Загалом філ. курс Щ. дає підстави стверджувати, що в українській думці першої половини XVIII ст. досить впевнено прокладав собі шлях раціоналістичний погляд на філософію як науку, що ґрунтується на істинному вірогідному пізнанні, здійснюваному за допомогою єдиного методу, в основу якого було покладено принцип очевидності.

40. Г.С. Сковорода: життя та творчий доробок.

(1722-1794). Твори: "Сад божественних пісень", "Байки Харківські", "Початкові двері до християнської доброзвичайності", "Нарцис", переклади Плутарха, Ціцерона.

Нар на Полтавщині в козацькій родині. Освіта- КМА. Був співаком придворної капели у СПБ, подорожував у складі посольської місії. Повернувшись обійняв посаду учителя поетики Переяславського колегіуму. Сутички з єпископом Никодимом Стрибницьким змусили його піти з колегіуму і стати домашнім учителем поміщика.Після викладав у Харківському колегіумі. За цей час побував у Москві, обійшов пішки всю Слобідську Україну. Не знайшовши спільної мови з офіційними наставниками, С. повністю пориває з колегіумом, обирає життя мандрівного філософа-проповідника. 25 років мандрує він селами Лівобережної України, пише філософські діалоги, розповсюджує просвітницькі ідеї. Д. Чижевський назвав С. першим східнослов'янським філософом, виводячи його філософію з німецького містицизму. С. критикували за втечу від реальності, ізоляцію від справжніх проблем. Світ, від якого тікав С., — це не природний світ, космос, а світ соціальних відносин. Це світ зла.Не зводилася до проповіді бездіяльності і його ідея "втечі" від світу як втечі від боротьби зі злом: "Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить не жити, а бути мертвим, адже турботи — рух душі і життя, а життя — це рух". Філософія С. зростала на строкатому грунті(традиції давньоруської пори, вплив К. Транквіліона-Ставровецького (з яким Сковороду ріднить немало спільних думок), інокультурні впливи (античності, німецького містицизму).Під філософією С. розумів "любов до мудрості", що "скеровує усе коло дій своїх до тієї мети, щоб надати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яка голові всього", тобто спосіб самоусвідомлення і самоствердження людини в світі. Він дійсно зробив зі свого життя свою філософію, втілив філософію у своє життя як спосіб реалізації практичної дії щодо затвердження власних ідеалів. Не надавав великого значення теоретичній обробці, оформленню своїх філософських ідей. Тому викінченої і оформленої системи у С.немає, як і немає закінченої і докладної відповіді на всі питання, що може поставити систематик-філософ. Однак філософія С. побудована в одному стилі, пронизана одним духом, де головним постає передача внутрішнього досвіду, зображення шляху на "переображення" серця до вищої духовності. Вихід з душевної смутності у досягненні внутр свободи незалежно від зовн світу, зверненні всередину до самого себе, подоланні пристрастей, помилкової гонитви за принадами світу. Метою життя для нього були радість і веселість серця,, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою є мистецтвом життя, філософією. Практична спрямованість ф-ії С. Релігійне забарвлення ф-ії С. -> досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом. Гармонізація відносин людини, світу, Бога розкривається Сковородою через своєрідну проміжну ланку — світ символів. Усе це, разом взяте, надає філософії Сковороди вигляду християнського містицизму як специфічного типу філософствування. Його філо твори можна поділити на 4 цикли. 1- "Нарцис", де мислитель стверджує, що люд невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання люд є водночас пізнання природи. 2 цикл("Дружня розмова про душевний світ") подає вчення про люд, щастя і мораль. В центрі циклу стоїть принцип "сродної" праці, найповнішого розкриття здібностей люд. В 3 циклі ("Ікона Алківіадська") узагальнює думки про духовний світ /світ символів/, загальний ідеал життя. 4 цикл ("Сварка архістратиги Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим") визначає те, з чим повинна боротись справжня люд. Останній твір Сковороди - "Діалог". Ім’я йому - "Потоп зміїний" формулює основну доктрину про три світи; "макрокосм" - Всесвіт, "мікрокосм" - світ – люд та світ символів, який складають - Біблія, міфі, релігія, а також вчення про 2 натури. Кожен світ складається з 2 натур: "видимої" і "невидимої"."Видимая натура называется тварь, а невидимая - Бог".

41. Вчення про «дві натури» та «три світи» Г.Сковороди.

Пантеїстичний світогляд. Бог — всюдисущий, невидима натура, яка витримує усе, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина. Дві натури: Світ скл з двох натур — божественної та матеріальної, які утворюють нерозривну і цілісну єдність, а не просто знаходяться одна поряд з другою. Бог у плоті нашій, нематеріальний у матеріальній. Божест природа має первинність перед матеріал, бо в природі сильніше те, що невидиме. Бог перебуває у матерії, поза нею і вище неї. Матерія характеризується у Сковороди так:"місце", "поле слідів Божих", "пуста матерія", "зовнішність". Наголошував на вічності і неперехідності матерії. Бог ототожнюється з природою. "Природа", "Натура" - одне з імен, якими ми можемо визначити Бога. Світ перебуває в постійному невпинному русі, що є рухом протилежностей, антитез. Світ розкладає себе, розпадається, розсипається і знову збирає себе у єдність подібно тому, як смерть зерна є народженням нової рослини.

Система світу— храм Божий, Бог відноситься до світу як зародок до розкриття, точка до числа, множини. Визнаючи множинність світів на відміну від К. Транквіліона-Ставровецького, що виділяв 4 світи, С. описував три: макрокосмос — загальний, безмежний світ, де існує усе породжене; мікрокосм, або світик, світочок-людина; символічний, або Біблія. Біблія є символічним світом тому, що в ній зібрані фігури небесних, земних та преподібних створінь, які можуть стати монументами, котрі ведуть нашу думку до розуміння вічної натури, яка захована в тлінній подібно тому, як малюнок захований у своїх барвах. У символічному Біблії, С. прагнув виявити заховану за символічними формами духовну цінність людини, знайти ідеал людських стосунків без згубного впливу плоті.

Для тлумачення символів і розв'язання тих проблем, які піднімаються, С. виробляє свій метод філософствування. Цей метод Д. Чижевський ставить якнайближче до "діалектичного методу" античності, суть якого полягає у виділенні в дійсності протилежностей і суперечностей. Дійсне буття тим і відрізняється від "явища", що в ньому сполучені протилежні ознаки, які в буванні відірвані одна від одної. Так, відносно світу ця антитетика проявляється в тому, що у цьому світі є два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розірваний, а все проявляється через протилежності — вічне у тлінні, життя у смерті, правда у брехні, радість у печалі. Такий метод для Сковороди, з одного боку, є засобом розглядати буття як таке, що стоїть на "роздоріжжі", має подвійний характер, та яке, з другого боку, є характеристикою тієї повноти буття, в якій сполучені, злиті протилежні ознаки, які самі по собі є однобічні, ізольовані від цілісності буття.

Дата добавления: 2015-05-22