Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках

Загальна характеристика. Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Сх. Галичини та Зах. Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території «Підкарпатської Русі», що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, проводила на цій території свою політику і не враховувала права самих українців. Для всіх українських територій, які опинилися в окупації різних країн, можна виділити спільні риси політики Польщі, Румунії, Чехословаччини:

- насильницька асиміляція;

- стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

- репресії проти діячів національно-визвольного руху;

- національний гніт;

- відмова від надання автономних прав українцям згідно міжнародних зобов'язань.

Форми здійснення такої політики були різними – від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. Українські землі у складі Польщі. У Польщі, де проживало найбільше українців, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи власні стратегічні цілі, корегував свій курс. У період 1919-1939 рр. чітко вирізняються три етапи політики польських правлячих кіл щодо українських земель. У 1919-1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українські землі, а також те, що Польща забезпечує права національних меншин на цій території. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні у початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав право на самоврядування Сх. Галичині (трьом воєводствам – Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Сх. Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися тільки на папері. У 1923-1926 рр. Польща проводила політику, спрямовану на асиміляцію поневолених українців та інших народів. Українські землі стали «Польщею Б» - територією сировинних ресурсів для «Польщі А» та ринком збуту. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалося закриття українських шкіл, заборо-нялося вивчати українську мову, історію, географію рідного краю у Львівському універ-ситеті. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи (військові із сім'ями), яким виділялися кращі землі. За 1921-1929 рр. переселилося 77 тис. поляків. Третій етап починається з політичної кризи в Польщі – 1926-1937 рр., що привело до нового повороту в політиці стосовно українців. В Польщі був встановлений режим «санації» (оновлення) на чолі з Ю.Пілсудським. Суть цього курсу полягав в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. В цей період була здійснена спроба перетворити Волинь на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшено державні інвестиції для розвитку Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну (обмежену) українізацію православної церкви. Така політика проводилася з метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками досягнення порозуміння з Польщею.

Політичне життя. У Польщі в 1925 р. існувало 12 українських партій: Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке виступало за конституційну демократію і незалежність України. Підтримку отримала серед української інтелігенції; Українська соціал-радикальна партія (УСРП) - соціалістичного напрямку, яку підтримували селяни і сільська інтелігенція; Комуністична партія Сх. Галичини (з 1923 р. – КПЗУ) і увійшла до Компартії Польщі. Перетворення в УСРР сприяли зростанню її впливу, але подальша колективізація, голодо-мор і репресії викликали критику з боку членів КПЗУ. Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування внутрішньої політики. Із цією метою боролися за місця у польському парламенті: якщо в 1927 р. представництво українців у сеймі складалося із 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. – із 50 послів і 14 сенаторів. У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В.Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі-Картузькій.
Але починаючи від 1937 р. польській уряд знову змінив курс. Почалися репресії української інтелігенції та політичних лідерів.

Українські землі у складі Чехословаччини. У політиці чеського уряду також можна виділити кілька етапів. На початку 1920-х рр. чеський уряд намагався створити враження країни, уряд якої сумлінно виконує міжнародні зобов'язання щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Але уряд зволікав надати ці права, пояснюючи це непідготовленістю населення краю до самостійного життя через низький рівень освіти і відсутність підготовлених кадрів. У другій половині 1920 – 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забез-печити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Але до кінця ці реформи не були здійснені, тому з 1935 р. на Закарпатті виникає нова хвиля боротьби населення за автономію. Під тиском Німеччини уряд ЧСР змушений був в жовтні 1938 р. надати краю автономію. В розвиток економіки краю уряд вкладав незначні кошти, але при цьому не забороняв розвивати підприємництво за власні кошти. Українська мова, історія, література могли вивчатися та розвиватися тільки на підставі приватного капіталу.

Політичне життя. У закарпатті політичне життя було особливо складним. Української партії, яка б діяла самостійно, тут не було. Нечисельні політичні групи були зв'язані з чехо словацькими партіями. Усі найвпливовіші партії ЧСР мали свої організації в Закарпатті. Але все ж таки найвпливовішими течіями були русинство і народовство. Русинський напрям користувався найбільшою підтримкою населення. Саме представники цього напряму вимагали від уряду автономії краю. Народовство відстоювало і зберігало національно-культурні традиції населення краю і виступало за автономію, але послідовно.

Як і Польща, уряд ЧСР мало піклувалися про розвиток краю.

Українські землі у складі Румунії. Румунія від самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. Для розвитку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Північна Буковина та Бессарабія потерпали найбільше від безробіття, малоземелля, хижацьким використанням природних ресурсів. Румунська влада проводила політику тотальної румунізації, жорстокого тиску на місцеве населення. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини зберігався воєнний стан. Українців не визнавали окремою нацією, оголосивши їх «українськими румунами». До 1927 р. всі українські школи були закриті або румунізовано, українська преса була заборонена. Вживалися заходи румунізувати православну церкву. Влада змушувала змінювати українські прізвища за румунським зразком. Спроба захистити свої права викликала жорстокі каральні заходи. Так, були придушені Хотинське повстання 1919 р. і Татар-бунарське в 1924 р. Ці виступи змусили Бухарест піти на деяку лібералізацію режиму відносно українців. Лібералізація в 1928-1938 рр. привела до легалізації політичних партій, які схилялися до компромісу з владою. У 1927 р. була створена Українська національна партія (УНП) під керівництвом В.Залозецького, який намагався захистити права українців, лояльно ставлячись до влади Румунії. Також виникли партії лівих та правих радикалів. Ліві ради-кали створили партію комуністів і відстоювали ідею приєднання до радянської України. На початку 30-х рр. на Буковині розгорнувся націоналістичний рух на чолі з І.Григоро-вичем, А.Забачинським, Д.Квитковським. Радикальна партія вала великий вплив серед студентства, спортивних, молодіжних організаціях і використовувала принципи та мето-ди підпільної боротьби оунівців Сх. Галичини. У 1938 р. король Кароль ІІ установив в Румунії військову диктатуру, що призвело до репресій на території України, яка належала Румунії.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу:

1. Коли було прийнято рішення про перехід до індустріалізації?

2. Що ця політика передбачала?

3. Які методи використовувалися при проведенні цієї політики?

4. Чрму поряд з індустріалізацією проводиться колективізація?

5. Визначте особливості розвитку українських земель під владою Польщі?

6. Що являла собою Польща «А» і Польща «Б»?

7. Назвіть особливості розвитку Бессарабії та Буковини?

8. Охарактеризуйте розвиток Закарпаття у складі Чехословаччини?

9. Які події привели до проголошення незалежності Карпатської України?

V. Підсумки заняття:

Західноукраїнські землі в 1920-1939 рр. перебували у складі різних країн: Польщі, Чехословаччини та Румунії. Ці держави проводили колоніальну політику щодо українських земель та населення. Найбільш жорстку політику проводила Румунія. На всіх цих частинах українських земель розгорнувся національно-визвольний рух, який набув різних форм. Але тільки в Закарпатті в кінці 30-тих років цей рух привів до позитивного результату – було проголошено українську державу – Карпатську Україну.

VІ. Домашнє завдання. 1, стр. 368-441

Дата добавления: 2015-05-22