Терміни і поняття. Слобідська Україна (друга назва — Слобожанщина) — історична область, до якої входили території сучасних Харківської

Слобідська Україна (друга назва — Слобожанщина) — історична область, до якої входили території сучасних Харківської, східної частини Сумської, північні частини Донецької та Луганської областей України; південно-східні частини Воронезької, південно-західні частини Бєлгородської, південь Курської областей Росії.

Околиці Харкова

У 1638 р. сюди переселилися учасники козацького повстання на чолі з Я. Острянином (вони оселилися в Чугуєві). У 1652 р. велика група селян і козаків Чернігівського та Ніжинського полків на чолі з І. Дзиковським заснувала Острогозьк, а переселенці з містечка Ставищі Білоцерковського полку на чолі з Г. Кондратьєвим заснували Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано місто Харків. Подібну історію заснування мали й такі містами, як Салтів, Мерефа, Охтирка, Балаклея, Ізюм та багато інших. Разом з містами виникали й нові села.

Масове переселення на Слобожанщину українського населення розпочалося у другій половині ХVІІ ст. і було пов’язано з добою Руїни. У верхів’ях Сіверського Дінця, Ворскли, Псла та басейнах інших річок переселенці заснували чимало нових поселень. Наприкінці ХVІІ ст. на Слобожанщині налічувалося 232 населені пункти (у 1657 р. — 64), де жило близько 250 тис. людей, серед яких більшість складали українці (80 %).

Засновані на нових землях поселення звільнялися від податків і тому називалися слободами (звідси й назва «Слобідська Україна»). Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами. Визнання поселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Одночасно Слобожанщину заселяли московські служилі люди, які перебували під управлінням царських воєвод.

У Слобідській Україні існував козацький устрій. У 50-х рр. XVII ст. царський уряд сформував з українських переселенців козацькі слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський. У 1685 р. було створено Ізюмський полк. Полки були як військовими козацькими підрозділами, так і адміністративно територіальними одиницями. Старшину обирали на загальних козацьких радах.

Полкове управління складалося з полковника і полкової старшини: обозного, судді, осавула, хорунжого, двох писарів. Полки поділялися на сотні. Сотенне управління складалося із сотника, отамана, осавула, хорунжого і писаря. Адміністративними, судовими, фінансовими і військовими справами в полках відали полковники, у сотнях — сотники.

Полковників обирали довічно. Крім того, у Слобожанщині нерідко спостерігалося успадкування посади полковника. Це було пов’язано з особливостями заселення краю: полковники, як правило, були ватажками переселенських груп. Полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Обраного полковника спочатку затверджував бєлгородський воєвода, а потім подавав його на затвердження цареві. Посади гетьмана на Слобожанщині не було.

Царський уряд використовував українських переселенців для господарського освоєння та охорони південних кордонів Московської держави від нападів кримських і ногайських татар, постачав їм зброю, продовольство, зберігав за переселенцями козацькі привілеї і самоврядування. Система землеволодіння на Слобожанщині мала свої особливості. У другій половині ХVІІ ст. там ще було багато незаселених земель і діяло право займанщини. Кожен поселенець міг вільно займати стільки землі, скільки був спроможний обробити. Із часом, аби врегулювати займанщину, навколо міста або села стали визначати певну земельну ділянку, яка розподілялася серед поселенців. Ліси, луки, річки та озера населення використовувало спільно. Кожен полк мав певний резерв незайманих земель, якими розпоряджався полковник. Однак багато поселян відмовлялися від наділів із полкового фонду, оскільки за них необхідно було записуватися в козаки й нести важку і небезпечну військову службу. Тому здебільшого селяни оселялися на землях полкової й сотенної старшини, де мали можливість заводити досить велике господарство. Одержуючи у власність ділянку, вони повинні були за неї ходити на відробітки — виконувати панщинні роботи на користь старшини.

Козацька старшина захоплювала громадські угіддя, змушувала дрібних господарів за безцінь продавати свої ділянки, володіла селами і хуторами. Упродовж другої половини ХVІІ ст. відбувався процес перетворення багатої старшини у великих землевласників, серед яких можна назвати родини полковників Шидловського, Донця, Кондратьєва.

Документи розповідають

Зі звернення мешканців Сумського полку до царя

Наші діди, батьки, брати і родичі, і ми самі поприходили з різних гетьманських і задніпрянських міст в Україну (мається на увазі Слобідську Україну — авт.) на закликання бєлгородських та курських воєвод, котрі запевняли нас царським словом — не відбирати від нас наших вольностей. Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українські міста по Бєлгородській лінії у диких степах на татарських займищах, якими ходили татари під ці міста. І для збільшення населення у цих нових містах велено було нам закликати на життя свою братію — українців. Ми збудували Суми, Суджу, Миропілля. Краснопілля, Білопілля та інші міста, а до них повіти і села. І ми вірою та правдою служили. І тоді, коли татари приходили плюндрувати московські українські міста, ми не приставали ні до якої зради. За те пожалувано нас усякими вольностями і дозволено займанщини займати, пасіки і всілякі ґрунти заводити і всілякими промислами промишляти без чиншу (податку — ред.), за старим українським звичаєм.

1. Як формувалося населення Слобожанщини? 2. Яку роль відіграли українські поселенці в освоєнні московсько-татарського пограниччя? 3. Яким було ставлення царських властей до поселенців?

6. Підпорядкування Української Православної церкви Московському патріархату. Із часу прийняття Української держави під царську протекцію московський уряд не полишав спроб підпорядкувати Українську православну церкву владі московського патріарха. Це дало б змогу не тільки політично, а й через душі віруючих контролювати Україну. Крім того, вибивалася б ще одна підпора української державності. Попри всі намагання здійснити цей акт, українське духівництво противилося йому, розуміючи, що воно фактично втратить існуючу незалежність (константинопольський патріарх мало впливав на життя Київської митрополії). Найбільшим противником був київський митрополит Йосип Тукальський, який всіляко підтримував гетьмана П. Дорошенка. Після його смерті в 1675 р. Москва активізувала свої намагання підпорядкувати Київську митрополію. Переломними стали події першої половини 1680-х рр. У 1684 р. Києво-Печерська лавра була вилучена з під влади константинопольського патріарха й підпорядкована московському. Московський уряд надіслав константинопольському патріарху Якову царську грамоту з пропозицією дозволити Московській патріархії висвячувати київських митрополитів. Не чекаючи відповіді (вона була негативною), цар наказав І. Самойловичу провести вибори київського митрополита, які вже десятиліття зволікалися, і відрядити його на висвячення до Москви. Самойлович не наважився суперечити волі царя, і в липні 1685 р. скликаний Собор обирає митрополитом київським луцького єпископа Гедеона (князь Святополк-Четвертинський). Від’їзду Гедеона на висвячення у Москву передувало посольство українського духівництва, яке прохало підтвердити стародавні права і вольності Київської митрополії. Московський патріарх це прохання задовольнив. Тоді Гедеон виїхав до Москви, де у грудні 1685 р. отримав дозвіл на митрополію. Він офіційно отримав титул «митрополит Київський, Галицький і Малия Росії», а традиційна частина титулу Київських митрополитів — «і всія Росії» — вилучається. Тим часом московські дипломати залагоджували цю справу у Стамбулі (Константинополі). Залучившись підтримкою великого візира Порти й щедро обдарувавши константинопольського патріарха Діонісія, Московія у 1686 р. домоглася від нього згоди на передачу Київської митрополії Московському патріархату.

Ця акція стала для Української православної церкви катастрофою. Вона втратила колишню самостійність. Московський патріарх започаткував процес відпадіння від митрополії окремих єпархій (першою стала Чернігівська) і монастирів (Києво-Межигірський і Києво-Печерська лавра), які стали безпосередньо підпорядковуватися патріарху. Але найголовнішим було те, що українська церква почала втрачати свою самобутність, а московський уряд отримав вагомий чинник впливу на душі українців.

Висновки

— Адміністративно політичний устрій Лівобережної Гетьманщини ґрунтувався на засадах, що утвердилися в період утворення Української козацької держави. Проте відбулися зміни у ролі деяких органів, обмежувалася влада гетьмана.

— У Лівобережній Гетьманщині та на Слобожанщина суспільство зберігало становий характер. Активно формувався панівний прошарок суспільства з козацької старшини, шляхти і вищого духівництва. Швидко зростало велике землеволодіння.

— Протягом другої половини ХVІІ ст. відбувається швидкий розвиток сільського господарства, що був зумовлений зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, зростанням кількості населення і освоєнням нових земель.

— Масова колонізація Слобожанщини українським населенням була зумовлена воєнними лихоліттями другої половини ХVІІ ст. Наприкінці ХVІІ ст. на Слобожанщині існували десятки міст і містечок. У них успішно розвивалися ремесла, промисли і торгівля.

— Підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархату послабило політичні позиції гетьманського уряду і мало далекосяжні наслідки для Української держави, культури, церковного життя.

Дата добавления: 2015-05-22