Боротьба уряду за возз’єднання Західного регіону. Встановлення спадкоємного гетьманату

Д

очекавшись підходу московського війська І.Бутурліна, 11 липня Б.Хмельницький вис­тупив у похід, прямуючи до Галичини. У се­редині серпня українсько-московське військо взяло в облогу Кам’янець-Подільський, під стінами якого гетьман прийняв шведського посла й погодив­ся на спільні дії із шведами проти поляків. Не гаючи часу, він вирушив до Львова і після розгрому 29 ве­ресня коронного війська під Городком розпочав облогу міста. На початку жовтня Б.Хмельницький напра­вив до західних кордонів України корпус Д.Вигов- ького і П.Потьомкіна, щоб таким чином поширити свою владу на весь західноукраїнський регіон. Не ви­падково під час переговорів посольством львівського магістрату 10 жовтня він підкреслив, що став воло­дарем всієї Руської землі.

Здавалося, плани Б.Хмельницького про воз­з’єднання українських земель сповнилися. Однак звиток подій пішов іншим шляхом. Шведський король Карл X і його радник колишній польський підканцлер Г.Радзейовський вирішили не допустити (кожен із своїх інтересів) входження Західного регіону до складу козацької України й висунули геть ■ панові вимогу залишити Галичину. Крім того хан, пішаючи на допомогу королю, вторгнувся в ук­раїнські землі. За таких умов Б.Хмельницький змушений був відмовитися від реалізації програми возз’єднання и на початку листопада алишив око­лиці Львова.

Перед відходом він прийняв королівського посла ' J убовіцького, якому повідомив про можливість замирення з Польщею лише за умови відмови її уря­

ду від претензій “до всього Руського князівства” і виз­нання його за козаками по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль. Дорогою українсько-московське війсь­ко двічі — під Заложцями (14—15 листопада) і Озерною (20—21 листопада — було атаковане та­тарами. Проте, зазнавши невдачі, хан пішов 22 листопада на укладення договору, що передбачав нейтралітет Криму у війні України Московії проти Речі Посполитої.

З кінця 1655 р. визначився ще один згубний для реалізації української державної ідеї фактор: Мос- ковія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на з ближення * Р ччю Посполитою і в кінці травня наступного року оголосила війну Швеції Б.Хмель­ницький намагався переконати царя у помилковості цього курсу й направив для захисту українських інте­ресів на російсько-польські переговори у Вільно своє посольство, яке, однак, не було допущене до участі в них. Укладене на початку листопада Віленське пе ремир’я зафіксувало згоду російської сторони після обрання царя на польський трон на залишення козаць­кої України в складі Речі Посполитс

Виходячи із ситуації, гетьман розпочав пошук шляхів до створення з Швецією і Трансільванією антипольської коаліції При цьому пильнував, щоб їх володарі у текстах відповідних договорів зафіксува­ли визнання західноукраїнського регіону складовою частиною Української держави. Тому, дізнавшись на початку 1657 р. від шведського посла Г.Веллінга про визнання Карлом X незалежності України лише в складі Брацлавського Київського і Чернігівського воєводств, старшинська рада відхилила пропозицію укласти угоду. Вона вирішила “не вступати з королем ні в які переговори, поки він не визнає за ними пра­ва на всю Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова, аж до Вісли”. Під час переговорів з послами Трансільванії та Швеції влітку 1657 р. Б.Хмельницикий знову засвідчив твердий намір “от­римати всю Україну між Віслою і тутешніми місцями”, яку вони нікому не віддадуть.

Певні наді український уряд покладав на успіх по­ходу у Польщу трансільванського князя Д’єрдя II Ракоці, котрому на допомогу було послано наприкінці

64- р. корпус А.Ждановича. Хоча союзники взя­ли Краків і Варшаву, через прорахунки князя й залишення Польщі Карлом X, похід закінчився пов­ним провалом. Тому потрібен був пошук нових політичних комбінацій.

Якими ж були напрями політичного розвитку ко­зацької України в 1654—1657 рр.? Насамперед відзначимо інтенсивний процес утвердження спадко­

вого гетьманату, як форми управління. Б.Хмель- ницький добився великих успіхів в утвердженні своєї влади. Вже влітку 1654 р. київський митрополит С.Косов в листі до московського уряду характеризу­вав його, як “їх країни начальника і володаря”. Подібну думку висловив у цей же час у Москві ук­раїнський посол полковник П.Тетеря: Б.Хмельницький “володів усім один, що накаже, те і всім військом роблять”. Однак, він розумів не­обхідність дотримання традиціиних атрибутів у прийнятті рішень, тому проводив їх через схвалення старшинських рад, що надавало їм в очах козацтва легітимності. Зазнає змін і його титулування, яке виглядало по-монаршому: “Божою милістю гетьман Військ Запорозьких”.

Цей курс увінчався реалізацією ідеї спадкоємності гетьманської влади. Квітнева 1657 р. Корсунська рада обрала його сина Юрія гетьманом, що відкри­вало шлях до утвердження володарювання династії Хмельницьких. Нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася в основному на титанічній постаті Великого гетьмана та вузького кола його од­нодумців. І справа не в тому, що її не сприйняли козацько-селянські маси, в перспективі вони могли б стати соціальною опорою спадкового гетьманства. Потрібен був час. Інша справа — позиція політич­ної еліти, яка у своїй масі не поділяла монархічної ідеї й прагнула домогтися утвердження республікансько- олігархічної форми правління. Незважаючи на обрання спадкоємця булави, з кінця травня (в умо­вах різкого погіршення стану здоров’я Б.Хмельницького) розгорілася прихована боротьба за владу. Є дані, наче гетьман, дізнавшись про ці зазіхання з боку генерального писаря І.Виговського та полковника Г.Лесницького, ледь не позбавив їх життя. Вважаємо, що політика Б.Хмельницького на утвердження в козацькій Україні спадкового геть­манства носила прогресивний характер, оскільки сприяла консолідації еліти і суспільства навколо дер­жавної ідеї, відкривала шлях для запобігання гострій міжусобній боротьбі за булаву.

Дата добавления: 2015-05-22