Ліквідація спадкового гетьманату. Основні напрями політики уряду І.Виговського

Смерть Б.Хмельницького та історичне значення його діяльності

І

” ісля важкої виснажливої хвороби в понеділок

65- серпня 1652 Р- ^помеР творець Української „держави. Його похорони відбулися ймовірніше всього 2 вересня в Суботові в Іллінській

церкві. Значення його постаті в українській історії вба­чаємо в наступному:

XXII Б.Хмельницький зумів об’єднати всі пат­ріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення;

XXIII спрямував енергію народних мас на розбудо­ву соборної держави та виборення нею незалежності;

XXIV першим виробив наріжні принципи національ­ної державної ідеї, яка стала визначальною у визво­льних змаганнях нації наступних сторіч;

XXV гнучкість соціально-економічної політики доз­волила провести державний корабель повз небезпечні “соціальні рифи”; запобіг вибуху громадянської війни, що неминуче привело б державу до руйнації;

XXVI приборкав анархічну стихію охлократії й ота­манства старшини; взяв курс на встановлення спадкового гетьманства;

XXVII проявив себе блискучим полководцем; створив боєздатну й добре організовану національну армію; прийняв військовий статут “Статті про устрій Війсь­ка Запорозького“; збагатив українське військове мистецтво;

XXVIII відіграв вирішальну роль у процесі станов­лення розвідки й контррозвідки Української держави;

XXIX створив дипломатичну службу, що забезпечи­ла прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб’єкта міжнародних відно­син; виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.

“ ісля смерті Б.Хмельницького загострилася боротьба за владу. Першим зробив спробу. відібрати булаву у Юрія гетьман ПЛесниць- кий, але зазнав невдачі. Успішніше діяв І.Виговський: зібрана в Суботові секретна нарада частини полков­ників, як встановив Ю.Мицик, вирішила, щоб він до часу повноліття Юрія виконував гетьманські функції. На початку вересня старшинська рада обрала його гетьманом — “поки змужніє” Юрій. А в другій по­ловині жовтня Корсунська розширена старшинська рада підтвердила це рішення, знявши згадане обме­ження. 27 жовтня чернігівський єпископ Л.Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, які раніше належа­ли Б.Хмельницькому, й вручив їх І.Виговському.

Так було усунуто династію Хмельницьких від влади й скасовано попередню форму правління, тоб­то, по суті, здійснено легітимним шляхом державний

тереворот, який зруйнував єдину перепону розгортан­ню боротьби за владу. Адже, попри свою юність і відсутність визначних здібностей, Ю.Хмельниць- кий, як спадкоємець величезних заслуг засновника династії, в очах різних прошарків населення міг відігравати роль символа соборності України, легитим- ного носія верховної ради. Тепер же, коли принцип спадковості гетьманства виявився порушеним, для ба­гатьох старшин з’явила я спокуса поборотися за булаву, що й стало однією з причин руїни Української держави.

Безсумнівно, прихід до влади І.Виговського при­пав на час загострення соціальних суперечностей та \ жладнення геополітичного становища країни. Мож­на було очікувати, що такий досвідчений політик спроможе вчасно вжити необхідних заходів, щоб за­побігти спалаху громадян ької війни. На жаль, цього не сталося. Лиховісну роль тут зіграли два фактори. Перший — І.Виговський виявився нездатним зро­зуміти значимість й незворотність перевороту, що стався в ході революції в сфері соціально-економічних відносин й вважав за можливе відновлення їх доре- воиоційної моделі. Другий — новий гетьман став на шлях ігнорування провідної політичної ролі в дер­жаві козацтва (висуваючи на неї шляхетство), а також його традиційних принципів соціальної ор- ■анізації.

їх негативні наслідки виразно окреслилися уже на­прикінці 1657 р. Рішуче придушивши заворушення. війську, уряд почав відверто нехтувати традиційни­ми “свободами і вільностями” городового й запорозького козацтва, зокрема змістив кошового, за- р< нив ловити рибу в річках і продавати вино, лиирив практику оренд і збільшення поборів. Здійснюється необачна спроба відновити шляхет- -Ьке землеволодіння на терені Полтавського і Миргородського полків.

Воднораз серед запорожців і городових козаків ириться невдоволення тим фактом, що вибори но- зог гетьмана сталися не на чорній раді, тобто без їх іасті. Окрім цього, чимало козаків і старшин не _н)иховувало антипатії до постаті І.Виговського. За анням козака І.Петрова, його “наша братія не ибить і “найбільше потерплять ще років три чи чо- ~яри. а тоді де оберуть Хмельниченка”. Всі ці чинники

66- зумовили вибух опозиційного руху, Я£ИИ до кінця '.4о7 р. набрав загрозливого характеру. Його центра­лі стали Запорожжя і Полтав ькии полк. Виходячи

ічбітних інтересів, ним вирішили скористатися і -свий Я.Барабаш і полтавський полковник

XXX Пушкар, котрі, як встановила російська дослідни­

ця Т.Яковлєва, не належали до “промосковського” угруповання старшини.

Зіткнувшись із серйозним спротивом, І.Виговсь- кий обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішучими діями (мав у розпорядженні 40—60-тисячне військо) придушити виступ, або шляхом поступок залагодити конфлікт, почав схиля­ти до його розв’язання (всупереч договору 1654 р.) російський уряд. До такого ж кроку вдається керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторо­ни несуть відповідальність за створення сприятливих умов для реалі аціі Москвою планів обмеження су­веренітету козацької України та її перетворення в автономну частину імперії.

В зовнішній політиці до початку 1658 р. прово­дився курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення со­юзницьких відносин з Кримом й порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір із Швецією, що передбачав утворення иськово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України. Серйоз­на увага приділялася врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою і в жовтні укладається угода не розпо­чинати воєнних дій и дотримуватися кордону по р. Горинь. Правда,: листопада гетьман та Ю.Немирич повертаються до ідеї можливості входження на пев­них умовах козацької України до складу Речі Посполитої. На початку січня 1658 р. І.Виговський

Іван Виговський

передав Яну Казиміру згоду на визнання його сюзе­ренітету й укладання відповідного договору. Ці кроки не були реалізацією заздалегідь продуманого плану на; днання з Польщею и не варто перебільшувати пропольських симпатій гетьмана.

Протягом лютого—березня 1658 р. І.Виговський веде складну й в окремих аспектах важкозрозумілу зовнішньополітичну діяльність Визначальниг и бу­ли два напрями. З одного боку, він роводив курс на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом, з другого — робилися такі по­ступки Москві, про які російський уряд міг лише мріяти (погодився на прибуття воєвод до “знатних міст й передачу їм адміністративної влади уступку Бихова, Чаусів й інших білоруських міст; пропону­вав взяти на себе функції “вмиротворення” Зопо- рожжя й Полтавського полку; пропонував надісла­ти до міст воєвод з комісарами для складання козаць­кого реєстру й перепису міщан, млинів, оренд то­що).

Дата добавления: 2015-05-22