Революційна повстанська армія України в денікінському тилу

Ї

а початку осені 1919 р. більшість території України опицрлася під владою генерала

А.Денікіна. Його армія при фінансовій, збройній і політичній підтримці країн Антанти роз­горнула наступ на Москву. Ідеологічною підвали­ною білого руху було гасло відновлення єдиної, неділимої Росії, майбутній державний устрій якої мали визначити Установчі збори. Сам Денікін у своїх численних публіцистичних і мемуарних працях не раз наголошував, що він ніколи не був мо­нархістом; його політичне кредо полягало в приду­шенні більшовизму і збереженні єдності Росії. Але об’єктивно ідеї єдності й неподільності Росії були суголосними з ідеями монархічної Росії чи, при­наймні, не суперечили їм. Тому, хотіли того керівни­ки білого руху чи ні, а їхні армії робилися серцеви­ною монархічних сил, і білогвардійський рух у суспільно-політичному контексті ототожнювався із старою дореволюційною Росією. Тож і знаходив він

підтримку серед малочисельних вищих та середніх соціальних верств і вороже сприймався нижчими, які становили більшість населення дореволюційної Росії Робітники, ремісники й селяни пов’язували його з реставрацією старої соціально-економічної системи. І хоч денікінська влада усунула політику „воєнного комунізму“, декларувала відновлення вільної торгівлі й недоторканність приватної влас­ності, обіцяла провести аграрну реформу, вона не знайшла підтримки серед селянства України До соціальних мотивів неприйняття білогвардійського режиму в Україні додався і національний. Невдовзі в тилу Денікіна розгорнувся масовий повстанський рух. Лише кілька отаманів, які завзято боролися проти більшовиків, пішли на службу до Денікіна. Решта загонів, у тому числі й отамана Зеленого (загинув у бою з денікінцями восени 1919), висту­пили проти білих.

Але найважливішу роль у розгромі денікінсько- го тилу відіграли загони Н.Махна. Діяльність очо­люваної ним повстанської армії в цей період була апофеозом махновщини

240- серпня Махно вндав наказ про створення Ре­волюційної повстанської армії України (махновців). У ньому зазначалося: „Завданням нашої рево­люційної армії і кожного повстанця, що вступив до неї, є чесна боротьба за повне звільнення трудящих України від усякого поневолення, за повне розкріпачення їх праці (...). Не може бути неспра­ведливості в нашому середовищі. Не може бути від нас кривди хоча б одному сину чи дочці трудового народу, за який мн боремось“.

За своєю структурою повстанська армія скла­далася з 4 корпусів, кожен з яких поділявся на пол­ки, батальйони, роти, сотні, взводн й напіввзводи. Вищим керівним органом армії була військово-ре­волюційна рада Командарм Н.Махно підпорядко­вувався раді. Крім того, діяв штаб армії. В її лавах воювало 40 тис. піхотинців і 10 тис.кавалеристів. На озброєнні вона мала близько 1000 кулеметів, поставлених на тачанки, й 20 гармат. Особовий склад пересувався на 12 тис. тачанок. Без громіздких тилових служб армія була надзвичайно мобільною За добу повстанці долали до 100 верст.

Уже в серпні—вересні денікінці відчули на собі силу цього військового формування. Штаб коман­дуючого групою військ Новоросії генерала Шелінга, на якого покладалось виконання директи­ви про наступ на захід і північний захід, інформував ставку Денікіна: „Отже, з групою Махна дово­диться рахуватись як із серйозним противником.

що не має тилу, відмінно споряджений, переважає нас чисельністю і зовсім не чутливий до наших об- ходів(...). Перш ніж виконувати директиву, не­обхідно рішуче покінчити з групою Махна біля Но- воукраїнки. Цього можна досягти введенням у бій не лише всіх наших сил, а й достатніх сил з боку 2- го корпусу“.

Командуючий військами білих на Правобере­жній Україні кинув проти махновців зведену дивізію генерала Я.Слащова, до якої входило кіль­ка офіцерських полків. З нею взаємодіяли інші військові частини.

241- вересня 1919 р. поблизу с.Перегонівки відбувся вирішальний бій між денікінцями й мах­новцями. Останні якраз підписали угоду про союз з армією УНР, від якої отримали боєприпаси. З усіх поразок денікінців восени 1919 р. на Правобе­режній Україні ця була найнищівнішою. Вони втра­тили близько 18 тис. бійців. Махновці розгромили Сімферопольський, 2-й Феодосійський, Керч- Єникальський, 51-й Литовський та інші білог­вардійські полки.

Перемога відкривала повстанцям шлях до рідних місць. Катеринославщину було оголошено базою махновської армії. Вона просувалася туди стрімко, долаючи в окремі дні по 60 і більше верст. „Наче в заворожене, сонне царство влетіли мах­новці, — писав один з їхніх ідеологів П Аршинов.

XCVII Ніхто ще не знав про прорив під Уманню, не мав уяви про те, де вони. Влада не вживала жодних за­ходів, перебуваючи в тиловш сплячці“. Тож мах­новці всюди нападали на ворога несподівано, як весняний грім.

Уже в ніч на 29 вересня центальна колона пов­станської армії заволоділа Новоукраїнкою, а вдосвіта 5 жовтня, здобувши Олександрівськ, пе­рейшла на лівий берег Дніпра. Залишивши в місті штаб армії, Махно наступного дня вирушив на схід. Надвечір його частини захопили ст.Оріхове, а 7 жовтня — Гуляиполе й ст.Пологи. По кількох днях у їхніх руках опинилися Царекостянтинівка, Гай- чур, Кермеичик, Великий Янісоль, Чаплине, Гри­шине, Авдіївка та Юзівка.

Махновці активно діяли і в інших напрямах. Азовський корпус під командуванням Вдовиченка здобув Великий Токмак, а 8 жовтня підійшов до Бердянська, де розташовували я денікінські склади боєприпасів. Після 5-годинного бою повстанці за­володіли містом. 14 жовтня Вдовиченко захопив Маріуполь і взяв курс на Таганрог де була ставка Денікіна.

1001 жовтня Кримський корпус під командуванням Павловського захопив Нікополь. До середини місяця він контролював майже всю Таврію. Мах­новці зайняли Каховку, Мелітополь, Генічеськ, Но- воолексіївку, Олешки, 6 тижнів утримували Кате­ринослав.

Повстанська армія здійснила прорив на південь України якраз у період напружених боїв під Орлом, де виріїиувалася доля і білих, і червоних. Як пока­зали найближчі події, удар махновців по тилах вия­вився смертельно небезпечним для денікінців. Ко­мандування білих змушене було відкликати з фрон­ту найдієвіші частини для боротьби в тилу, де, по суті, виник другий внутрішній фронт.

Повернувшись у рідні місця, повстанська армія дістала могутню підтримку з боку місцевого селян­ства. її чисельність особового складу досягала 80- 100 тис.бійців.

Загальноселянського характеру махновського руху, масштабу, якого набув він за лічені тижні, не могли заперечувати ні білогвардійці, ні більшовики, котрі залишилися в підпіллі. 15 листопада газета „Звезда“ (орган катеринославського губкому КП(б)У) писала: „Лише цілком короткозорі люди можуть не бачити, ще махновське просування в глиб областей, захоплених денікінською клікою, — це щось більше, ніж проста воєнна операція. Це ще й широкий народний рух, який захопив і повів за собою у своєму стихійному й нездоланному розвит­кові неосяжні верстви трудових мас, який врешті вилився у сповнену величезних задатків рево­люцію“. Як це зізнання дисонувало з усім тим, що раніше й пізніше писала про махновський рух більшовицька преса!

На підконтрольних територіях махновці про­повідували ідеї „вільного радянського ладу“. Най­повніше вони були представлені в „Проекті декла­рації Революційної повстанської армії України (махновців)“. У вільному радянському ладі вони вбачали таку систему громадських організацій і рад, які були б репрезентативними органами влади тру­дящих, а не виконавчими підконтрольними струк­турами політичних партій, насамперед більшовиць­кої. В самій основі „вільного радянського ладу“ ле­жала ідея самоврядування. Так, вирішення земель­ного питання передавалося безпосередньо в руки виробників-селяи. Продовольча проблема мала розв’язуватись на засадах взаємовигідного товаро­обміну між містом і селом. Така програма знаходи­ла підтримку з боку селянства й робила махновщи­ну широким соціальним рухом. Щоправда, втілити

в життя „вільний радянський лад“ махновцям не вдалося. Насамперед тому, що після розгрому денікінських тилів повстанській армії довелося вступити в тривалі кровопролитні бої з добірними денікінськими підрозділами.

За наказом А.Денікіна в районі Волновахн для боротьби з повстанцями зосередились Терська й Чеченська кавалерійські дивізії, а також Донська кавбригада. Крім цих військових з’єднань, проти махновців виступили 9 кінних козачих полків і 2 бригади пластунів. У середині жовтня білі спробу­вали оточити махновців. Кільце виявилось веле­тенським — адже повстансько-денікінський фронт простягнувся на 1150 верст. Однак на початку лис­топада повстанська армія перейшла на правий берег Дніпра й заволоділа територією Пятихатки — Кривий Ріг — Апостолове — Нікополь, а відтак повела наступ у напрямку Єлисаветграда, Мико­лаєва та Херсона. В ніч на 9 листопада вона вдру­ге здобула Катеринослав.

Великою загрозою для повстанців була епідемія тифу. На початку грудня ця хвороба вразила 35 тис.чол. Вони сковували пересування армії, приму­шуючи її вдаватися до не властивої повстанцям так­тики — позиційної оборони. В жорстоких грудне­вих боях з білогвардійцями повстанська армія за­знала величезних втрат, але продовжувала чинити опір.

Тим часом на Північному фронті денікінська армія почала відступати. Махновці, сприяючи своїми діями в тилу білогвардійців успіхам Червоної армії, вважали себе її союзниками. На початку січня 1920 р. підрозділи Революційної повстанської і Червоної армій зустрілися біля Олександрівська. Махновці заявили про свій намір зайняти одну з ділянок фронту для спільної боротьби з білими. Іншої думкн дотримувалось командування Черво­ної армії. Ще на підході червоних до махновського району голова РВРР Л.Троцький підписав наказ № 180 з переліком заходів, спрямованих на ліквідацію махновщини. 9 січня Всеукрревком, вер­ховний і надзвичайний орган Радянської влади в Україні, оголосив Махна й махновців поза законом. Головний аргумент полягав в тому, що Махно та йо­го група начебто зрадили український народ, запро­давшись польським панам. Тож усіх, хто підтримує і переховує зрадників українського народу, буде не­щадно знищено, говорилося в постанові. Ще жор­стокіше завдання ставив своїм підлеглим начальник Естонської дивізії Пальвадре „Нещадно розправ­лятися з бандами Махна й населенням, яке їх по­

криває. В разі опору махновців у районі Гуляйлоля (...) повестися з ними найжорстокішим чином, повністю знищуючи пункти опору й зрівнюючи їх із землею“. Червоний командир мав на увазі села й хутори. До осені 1920 р. частини Червоної армії, змінюючи одна одну, намагалися методами „черво­ного терору“ розгромити Махна. Але вони ие мог­ли похвалитися успіхами.

Скориставшись тим, що червоні сконцентрува­ли увагу й наступальну енергію на боротьбі з Мах- ном, залишки денікінської армії взимку 1920 р. зо­середилися в Криму, зачаївшись за його переший­ками. Остаточний розгром білогвардійців, який можна було успішно здійснити силами Червоної і Революційної повстанської армій, відкладався на майбутнє.

Дата добавления: 2015-05-22