Останній двобій білих і червоних на території України

Д

енікінська армія врятувалася від остаточно го розгрому червоних, зачаївшись за кримськими перешийками. 4 квітня 1920 р. П.Врангель заступив А.Денікіна на посту головнокомандуючого Збройними силами Півдня Росії. Він не лише реорганізував білу армію і повер­нув їй боєздатність, а й заходився міняти політич­ний курс свого попередника. Про новий похід на Москву вже не могло бути мови, а проте генерал рішуче відкинув спроби західних дипломатів схили­ти його до переговорів з більшовиками. Свою стра­тегію він так визначив в одному з інтерв’ю: „Не тріумфальним походом на Москву можна визволи­ти Росію, а створенням хоча б на клапті російської землі такого порядку і таких умов життя, які при­вертали б усі думи й сили народу, що стогне під чер­воним гнітом“.

Врангель одразу ж відмовився від ідеології „єдиної і неділимої Росії“, пообіцяв Донові й Ку­бані не порушувати автономних прав козацтва, зро­бив ряд кроків до пошуків контакту з урядом УНР. Наріжним каменем своєї платформи вш вважав нормалізацію стосунків із селянством шляхом про­ведення радикальної аграрної реформи. Відповідно до закону про землю від 7 червня 1920 р. основна її частина передавалася виборним повітовим та волос­ним земельним радам, які мали виробити місцеві норми землеволодіння й поділити землю. Вона пе­реходила в повну приватну власність за внесення у державний хлібний фонд 20% середньостатистич- ного річного врожаю протягом 25 років.

Аграрною реформою Врангель намагався при­хилити до себе селянство й використати повстансь­кий рух у боротьбі з більшовиками, а також попов­нити свою армію і забезпечити стабільність тилу.

Успішний наступ поляків підштовхнув його до війни з „червоною нечистю“. 6 червня біла армія розпочала вихід з Криму й до 24 числа захопила Північну Таврію Кінець липня і початок серпня минули в запеклих боях у районі Олександрійська, місто переходило з рук у руки. В середині вересня армія Врангеля, перегрупована й поповнена части­нами, які прибули з Кавказу, перейшла у наступ і

244- числа захопила ст.Синельникове, а 28-го — Маріуполь. За цей час вона виросла майже вдвічі, до неї приєдналося кілька повстанських отаманів

XCVIII Савченко, Яценко, Чалнй, Прочан, Хмара, Го-

лик. У тилу врангелівців не вибухали такі повстан­ня, як раніше в тилу Денікіна. Але не стався і масо­вий прихід селян у білу армію. Либонь, у них вже встигли сформуватися стереотипи сприйняття білих. Врангель зумів похитнути їх, однак не спромігся зруйнувати. Взагалі він був талановитим полковод­цем і гнучким політичним діячем. Визнаючи це, йо­го безпосередній супротивник, командуючий Південним фронтом Червоної армії М.Фрунзе

1002 р писав: „Озираючись тепер на минулі дні славної боротьби і намагаючись дати їм історичну оцінку, несамохіть доходиш висновку, що в особі Врангеля і керованої ним армії наша батьківщина, без сумніву, мала надзвичайно небезпечну силу. В усіх операціях піврічної борні Врангель як коман­дуючий у більшості випадків виявив і неабияку енергію, і розуміння обстановки. Що стосується підлеглих йому військ, то і про них слід дати безу­мовно позитивний відіук“.

Можна припустити, що якби Врангель коман­дував білими арміями 1919 р., а не наступного, двобій між червоними і білими скінчився би інакше.

XXV р., попри всі позитивні сторони Врангеля, бо­ротьба його армії нагадувала бій міфічного Давида з Голіафом. У білих практично не було шансів, бо більшовики вже надійно опанували державну російську машину й зорієнтували на забезпечення своїх воєнних потреб величезні природні й людські ресурси Росії. їхні труднощі полягали лише в не­можливості швидко маневрувати силами. На почат­ку вересня РВРР почала перекидати на Південний фронт військові частини з Кавказу, Сибіру, Турке- стану, вирішено було послати сюдн й 1-у Кінну армію, знявши її з польського фронту.

М Фрунзе планував оточити врангелівців у Північній Таврії, відрізати їх від кримських пере­шийків і розгромити в степу. Таке завдання части­нам фронту він поставив 19 жовтня. Перед насту­пом вони за чисельністю майже втричі переважали супротивника. До того ж наприкінці вересня було обговорено, а 16 жовтня підписано чергову воєнно- політичну угоду з повстанською армією Махна про спільні дії проти врангелівців. У тилу червоних військ запанував відносний спокій Того ж таки 16 жовтня махновці вирушили на фронт, їхня армія, зберігаючи свій статус, в оперативних питаннях підпорядковувалась червоному командуванню. Пе­ред нею стояло складне завдання: не пізніше 24 жовтня прорватися в тил ворога від Олек- сандрівська і рейдувати на Оріхове й далі з метою захоплення кримських перешийків Було це майже

нереально. Однак 24 жовтня повстанці здобули Оріхове, а 30-го — Мелітополь. Рейдуючи тилами білих, вони подолали 250 верст, завдавши ворогові нищівних ударів, але й самі зазнали відчутних втрат.

Операція Південного фронту в Північній Таврії завершилася 2—3 листопада перемогою червоних. Білі втратили 20 тис. бійців, 100 гармат, чимало боєприпасів, але не дали оточити себе. Залишки їхніх армій відійшли у Крим.

Перекопські укріплення, зведені за допомогою англійських і французьких військових фортифіка­торів, вважалися неприступними. Ще за часів За­порозької Січі татари й турки насідіали впоперек Перекопу вал 8 верст завдовжки. Його ширина в основі пересягала 15 м, а висота дорівнювала 8 м. Перед ним був рів 10 м завглибшки і понад 30 м завширшки. Північний схил валу мав крутизну до 45°. Його захищали 2 ряди шанців і загороджень з колючого дроту. На вершині пролягла ще одна лінія укріплень: там виставили 70 гармат і 150 кулеметів. За укріпленнями Турецького валу в районі Юшуні розташувалася наступна лінія оборони.

245- листопада М.Фрунзе віддав наказ наступати на Крим. Нова операція мала розпочатися без по­передньої підготовки. Увесь тягар штурму лягав на плечі 6-ї армії, якій в оперативному відношенні підпорядковувались махновці. План Фрунзе був доволі простий: тимчасом як 51-а дивізія штурмува­тиме в лоб перекопські укріплення, інші частини армії, форсувавши вбрід Сиваш, вийдуть через Ли­товський півострів у тил білих.

Фронтальний штурм укріплень Турецького ва­лу розпочався вдень 8 листопада. Хоч червоні за­знавали колосальних людських втрат, Фрунзе на­полягав на лобових атаках укріплень, а тим, хто зволікав, погрожував якнайсуворішими репресіями. Але вирішальні події розгорнулися на Литовському півостровів де, форсувавши Сиваш-, діяли 3 червоні дивізії і повстанська махновська армія. Білі, для яких наступ через Сиваш став несподіванкою, му­сили відступити з Литовського півострова, й оборо­на Турецького валу втратила сенс. 10 й 11 листопа­да бої точилися на юшунських укріпленнях, а 11 числа опір білих на Перекопі було остаточно приду­шено. Фрунзе звернувся по радіо до Врангеля з пропозицією здатися протягом 24 годин. „... Всім бійцям Кримської армії, — зазначав він, — гаран­тується життя і бажаючим вільний виїзд за кор­дон... Кожному, хто складе зброю, буде надано можливість спокутувати свою вину перед народом

чесною працею“. Врангель не відгукнувся на про­позицію.

XCIX листопада Фрунзе наказав військам Півден­ного фронту до 20 листопада остаточно заволодіти всією територією півострова. Того самого дня 2-а Кінна армія і махновці захопили Сімферополь. Втративши перекопські укріплення, білі практично припинили опір. Залишки їхньої армії терміново вантажилися на кораблі в кримських портах і виїжджали до Туреччини. 16 листопада Фрунзе те­леграфував Леніну: „Сьогодні наша кіннота зайня­ла Керч. Південний фронт ліквідовано“.

Як правило, радянська історіографія подавала цю телеграму як останню крапку в перебігу грома­дянської війни. Насправді ж Кримська операція мала інше — страхітливе завершення. Довідавшись про пропозицію Фрунзе Врангелю, Ленін відреагу- вав на неї категорично: „... Вкрай здивований не­помірною поступливістю умов... Якщо противник не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх, треба розправитися нещадно“. З веління вождя після захоплення Криму там розгор­нулася широкомасштабна каральна операція. Всім колишнім військовослужбовцям врангелівської армії було наказано з’явитися для реєстрації. Тих, хто виконав цей наказ, запроторили до тюрем і над- звичайок, а відтак розстріляли. Розстріли мали ма­совий характер. Враження про них можна скласти

із зведення військово-цензурного відділення особ­ливого відділу 4-ї армії, яке займалося перлюст­рацією приватного листування. Наведемо кілька фрагментів листів, вилучених цензурою. „Під час вирішальних боїв за взяття Сиваша, а потім Криму наші функції трибуналу були найвідчайдушніші: пачками розстрілювали білогвардійців, судили своїх. І скільки жертв, страждань. Про це можна розповідати протягом довгих бесід“, — писав слідчий ревтрибуналу 3-ї дивізії. „Тут тисячі й де­сятки тисяч людей розстрілюють, — повідомляв з Ялти 4 грудня 1920 р. невідомий адресат. — До­сить для смертної кари слова „дворянин“ (не кажу­чи — офіцер, солдат. їх, конаючих, піднімають з лазаретів і виводять у ліси, де вбивають без розбо­ру). Приїзд після 1918 р. — вже злочин, освіта — злочин. Все, все може бути підставою, щоб тебе вночі схопили й повели у надзвичайну. Вранці рідним видають частину одягу, який не підлягає реквізиції (частина залишається), лікарів, інже­нерів — усіх косять. Порятуйте людей — це не су­ди, це не пошуки контрреволюції, це знищення культурних сил країни“. Навіть у березні 1921 р. із

Сімферополя повідомляли: дуже багато роз­стрілів, ми ходимо дивитися на розстріляних у яри, деяких собаки обгризли, а їх так і не прибирають“.

Рівночасно з цією каральною операцією черво­не командування вело таємні приготування до зни­щення махновської армії. 23 листопада Фрунзе до­повідав Леніну: „В ніч з 25 на 26 повинна розпоча­тися ліквідація залишків партизанщини (...). Щоб виключити підозри, начальникові тилу 4-ї армії на­казано вжити ряд необхідних заходів“. План Фрунзе полягав у тому, шоб під виглядом передис­локації окремих частин оточити махновські угрупо­вання в Криму і Гуляйлолі, а відтак знищити їх. Приводом для розгортання воєнних дій проти со­юзника червоне командування оголосило порушен­ня махновцями воєнно-політичної угоди й звинува­тило Махна в небажанні перекинути свою армію на Кавказ. У наказі Фрунзе військам зазначалося: „З махновщиною треба покінчити за три заходи. Всім частинам діяти сміливо, рішуче і без жалю. В най- коротший строк всі бандитські ватаги повинні бути знищені, а вся зброя з рук куркулів вилучена“. 25 листопада червоні частини зайняли вихідні позиції.

Незважаючи на зусилля Фрунзе, операція вия­вилася погано підготовленою, а головне — черво- ноармійці не виказували бажання боротися із вчо­рашніми союзниками. Більше того, окремі червоні частини переходили на бж махновців. Тож останнім вдалося вийти з оточення. Боротьба точилася до осені 1921 р. (28 серпня Н.Махно з невеликим за­гоном перейшов кордон України і був інтернований на території Румунії). Вона супроводжувалась жорсткими репресивними діями. Так, політзведен- ня польового штабу 4-ї армії за 24 грудня 1920 р. повідомляло: „В справі ліквідації махновщини пра­цюють ревтрибунал, комдездив, відповідальні політирацівники, якими проведено репресії. В

Попівці розстріляно — 130, в Андріївці 470

осіб, спалено 6 хат, у Кінських Роздорах розстріля­но 45 чоловік. В бою знищено 196 бандитів“.

Каральна політика не давала бажаних наслідків. У поєднанні з іншими елементами „воєнного ко­мунізму“ вона призводила до зростання і поширен­ня повстанського антикомуністичного руху й за

межі України. Це змушений був відкрито визнати штаб РСЧА у доповіді від 29 березня 1921 р.: „Вдивляючись в історію бандитсько-повстанського руху, необхідно відзначити, що з постійного його осередку — України цей рух протягом зими 1920/21 р. перекинувся у Тамбовсько-Воронезь- кий район, захопив центральну частину Західного Сибіру, яка прилягає до Уралу, й останнім часом по­ширюється в центрі Поволжя. З’явилися дрібні банди і в районі Західного фронту“.

На початку 1921 р. повстанський рух став ос­новною формою громадянської війни. Селянство вперто чинило опір диктатурі пролетаріату та її еко­номічній системі — „воєнному комунізмові“. Воно було останньою силою, яка продовжувала боротьбу

з більшовизмом. Проблеми селянства полягали в його розпорошеності, у відсутності на початку 1921 р. політичних сил, здатних згуртувати село. Чи не тому на території України діяли сотні дрібних пов­станських загонів, які вели боротьбу лише в межах свого повіту?

З іншого боку, й комуністична влада не мала шансів вийти переможницею у боротьбі з селянсь­кою стихією. Покласти край громадянській війні міг лише політичний компроміс між ворогуючими сторонами. Визнання цього знаходимо в резолюції 1-ї Всеукраїнської наради КП(б)У (травень 1921р.): „Перед пролетарською партією стояла двоякого роду можливість: або (.) піти на відкри­ту громадянську війну з масою селянства (...) або, пішовши на економічні поступки селянству, зміцни­ти шляхом угоди з ним соціальну основу Радянсь­кої влади“.

Більшовики, безкомпромісні протягом 3 років громадянської війни, обрали шлях поступок. 1921 р.

В.Ленін докорінно переосмислив і змінив своє ставлення до „воєнного комунізму“. Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністич­ною ідеєю і реальною державною владою, він виб­рав останню, проголосивши новий економічний курс. Запровадження непу поклало край грома­дянській війні і на довгі десятиліття утвердило ра­дянську владу в Україні, закамуфлювавши її в національні форми державності.

Дата добавления: 2015-05-22