Радянська влада в Україні 1920 р

Н

а початку 1920 р. радянську владу в Україні було відновлено. Щоб не повторилися по­милки 1919 р., VIII конференція РКП(б),

яка одностайно підтримала тезу Леніна: нам

потрібен блок із селянством України“, докладно об­говорила принципи радянського будівництва й соціально-економічної політики. Рішення її поклали край безоглядній колективізації сільського госпо­дарства. 5 лютого Всеукрревком — надзвичайний вищий законодавчий і виконавчий орган радянської влади в Україні — прийняв новий земельний закон, що проголошував зрівняльний поділ землі, доб­ровільність у створенні комун та артілей, обмежу­вав земельну площу радгоспів. Одначе, як невдовзі з ясувалося, це був лише тактичний маневр у засто­суванні тієї ж таки системи „воєнного комунізму“ й диктатури пролетаріату. 1920 _Р. „воєнний ко­мунізм“ не тільки зберіг свої характерні ознаки, а й набув системної довершеності. Протягом того року Україна залишалася своєрідним плацдармом для випробування і вдосконалення комуністичної систе­ми

Українська державність в УСРР мала суто фор­мальний характер. Всеукрревком, згадавши,що на території республіки з 1 червня 1919 р. є чинною угода про об’єднання військової, державної і госпо­дарської діяльності РСФРР та УСРР, 27 січня анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися функціонування органів влади, військових, народ­ногосподарських, продовольчих, фінансових уста­нов, і замінив їх російськими декретами.

Не поспішали в Україні з виборами до рад; пе­ревага тут надавалася ревкомам — надзвичайним органам, склад яких не обирався, а призначався. Навіть наприкінці 1920 р. ревкоми переважали у загальній структурі державних органів влади. IV конференція КП(б)У (березень 1920 р.) поясню­вала такий поворот справи тнм, що в Україні „про­летаріат почасти ще перебуває під впливом соціал- зрадницьких партій, а на селі пролетарські маси й трудове селянство ще перебувають не тільки під фактичною, а й під моральною диктатурою кур­куля“.

При формуванні органів радянської влади абсо­лютна більшість у них забезпечувалась за членами КП(б)У, які в іубернських виконкомах становили 91,1% загальної чисельності. Як і 1919 р., більшо­вики розмовляли зі своїми політичними опонентами мовою ультиматумів або через ВУЧК. Якщо в грудні того року вони погодилися включити до Все- укрревкому по одному представнику партій бор- бистів і боротьбистів, що мали помітний вплив на маси, то вже у березні наступного домоглися само­розпуску партії боротьбистів; лише окремих її пред­ставників прийняли до лав КП(б)У. Трохи пізніше аналогічним чином було ліквідовано партію бор- бистів. Жорсткіша політика застосовувалась до інших політичних партій. Так, на початку березня ВУЧК заарештувала весь склад Всеукраїнської конференції партії лівнх есерів (інтернаціоналістів), а у вересні — всіх учасників її з’їзду. 20 керівників цієї партії кинули до концтабору, після чого вона пе­рестала існувати. Не припинялися широкомас­штабні репресії проти меншовиків. З 20 по 23 бе­резня 1920 р. в Києві тривав судовий процес над членами їхньої партії, звинуваченими у співробітництві з денікінцями. Процес мав відверто політичний характер і був провісником політичних судових процесів 30-х рр.

Усунувши з політичної арени інші партії, КП(б)У перетворилася на одну з вагомих складо­вих державного апарату. Рішення Політбюро ЦК КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК і РНК УСРР. Звичайно ж, вони визначали зміст їхніх постанов.

242- р. процвітали „воєино-комуністичні“ ме­тоди господарювання. В Україні втретє розгорнула­ся націоналізація. До рук держави перейшло 11 тис. промислових підприємств, щоправда їй вдалося більш-менш забезпечити роботою лише 4 тис. з них. Значно зменшився валовий національний про­дукт, катастрофічно знизилась продуктивність

праці. Згортаючи товарно-грошові відносини, дер­жавні органи широко вдавалися до позаеко­номічних методів. У січні 1920 р. було створено Ук­раїнську трудову армію. 30 тис. її бійців забезпечу­вали робочою силою окремі підприємства, не раз слугуючи як знаряддя примусу. В господарчій прак­тиці набули поширення мілітаризація праці, трудові повинності.

Засилля адміністративних методів, сувора цен­тралізації, нехтування економічних законів, диктат комуністичної ідеології, труднощі воєнного часу — все це призвело до повного розвалу економіки. Го­лодне й холодне місто ледь животіло.

Робітничий клас дедалі частіше виявляв невдо­волення діями радянської влади. Олександрівський повітовий комітет КП(б)У 1 травня повідомляв у ЦК КП(б)У: „Важкий економічний стан, гостра продовольча криза створюють сприятливий грунт для агітації наших політичних противників. Робітничий клас, змушений внаслідок економічної розрухи поповнювати лави дрібних спекулянтів, сприйняв психологію, ворожу нашому комуністич­ному будівництву...“

У тяжкому становищі опинилося село. Як і по­переднього року, в Україні застосовувалась про- дрозкладка. Хліб примусово вилучали із селянсь­ких господарств, а 1920 р. — ще й м’ясо, яйця, ок­ремі види овочів. Сталін, який очолював Українську трудову армію, вважав, що в Україні є 600 млн. пудів хлібних лишків (фантастична на той час кількість) і при „певному напруженні ці шістсот мільйонів можна було б взяти“. Продрозкладка офіційно планувалася на рівні 140 млн. пудів. Щоб відібрати їх у селян, створили велетенську армію. Лише штаб губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становив 60 тис. чоловік. А ще діяли члени продовольчих загонів, трудармія, війська внутрішньої служби.

Як і попереднього року, продовольча політика виходила далеко за межі простої заготівлі хліба, ставши одним з головних компонентів класової бо­ротьби. 18 травня іубвиконкоми отримали урядову директиву, в якій наголошувалось, що всі прод- працівники повинні засвоїти як незаперечну істину, що продовольче питання в Україні є насамперед пи­танням політичним, питанням боротьби й подолан­ня куркульства. Знову не було розроблено чітких критеріїв визначення куркульства. До них відноси­ли всіх тих, хто не погоджувався з діями влади.

Перемогу над куркульством мали принести поділ села на ворогуючі табори завдяки комітетам

незаможних селян (КНС) і застосування репресій до заможнішої частини селянства. В губерніях і повітах створювались спеціальні „трійки“, у волос­тях — „четвірки“. Вони керували продроботою, боротьбою з куркульством і мали, по суті, необме­жену владу на місцях

Найгостріше відчули на собі репресії колишні повстанці-махновці, селяни півдня України, що бра­ли масову участь у боротьбі проти Денікіна у лавах Революційної повстанської армії України (мах­новців). Каральна політика 1920 р. набула величез­ного розмаху, кожна, бодай найменша протидія державним органам чи їхнім представникам розцінювалась як контрреволюція. Протягом року в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концентраційних таборів, через які пройшло 25—30 тис.осіб.

Жорстока „воєнно-комуністична“ політика ро­зорила село, майже нічого не давши простому насе­ленню міст. Більше того, вона сприяла швидкому зростанню державно-партійного апарату, який зай­мався економічним перерозподілом, що супровод­жувався постійними зловживаннями, задоволенням особистих і корпоративних інтересів, викривленням моральних принципів. В Україну зграями посунули функціонери з голодної Росії. Відірвані від населен­ня, незнайомі з його психологією і ментальністю, вони поводили себе, як опричники. Один з иих, відряджений з Москви в Одеську губернію, пнсав:

Можна із впевненістю сказати, що досить лише

тільки раз добре провчити й прочистити найчорніші волості, і весь повіт буде шовковий. Ми матимемо повну змогу працювати надалі без перешкод (...). Я особисто вживатиму всіх заходів, щоб 14-а армія цю операцію провела добре, є слушний привід — повстання в сусідньому повіті (..) В нас нема ніякої потреби міняти свою політику. І в робітничо­му питанні, і в продовольчому, і в галузі військової справи, і в боротьбі зі спекуляцією — рішуче в усь­ому абсолютно необхідно почати „загвинчувати“ Україну все міцніше й міцніше, щоб з неї побіг, на­решті, живильний сік не лише до Харкова, а й до Москви“. Живильні соки у вигляді ешелонів з хлібом, яких регулярно вимагала від Харкова Мо­сква, супроводжувались ріками селянської крові. Але більшовицькі лідери не брали це до уваги.

Тож не дивина, що в селах України зростало глухе невдоволення. З кінця весни 1920 р. воно знову переросло у масовий повстанський рух. Відвідавши Катеринославську губернію, нарком внутрішніх справ УСРР В.Антонов-Саратовський

привіз до Харкова невтішну статистику: із 226 во­лостей губернії цілком радянські настрої переважа­ли лише в 3. Член Політбюро ЦК КП(б)У Я.Яковлєв (Епштейн) на одній з нарад у липні

243- р. зазначав, що в Україні діє 200 — 250 се­лянських повстанських загонів (тобто по 2-3 заго­ни на повіт) Щоправда, він називав їх бандами.

Повстанський рух набув загрозливих для ра­дянської влади масштабів. Не випадково за рішен­ням Політбюро ЦК РКП(б) 5 травня 1920 р. до Харкова прибув Ф.Дзержинський. Як начальник тилу Південно-Західного фронту, він мав завдання знешкодити цей рух. Чисельність збройних сил, ви­користаних для боротьби з повсталим селянством, за визначенням Дзержинського, не поступалася чи­малій армії: 18 піхотних бригад (107 батальйонів), 1 кавдивізія (5 полків) і 6 батарей (24 гармати). Відповідно це свідчило і про сили повстанців.

їх найдієвішу частину становила відновлена на­прикінці весни Революційна повстанська армія Ук­раїни (махновці). 28 травня на загальних зборах командного складу було обрано Раду революційних повстанців України (махновців), яку очолив коман­дарм Махно. Влітку 1920 р. махновці здійснили З рейди по Лівобережній Україні, подолавши 1400 верст. Боротися з ними було непросто, до того ж на їхній бік переходили червоноармійці. Як свідчив на­чальник штабу повстанської армії В.Білаш, влітку 4590 махновців становили колишні червоноармійці. У вересні 1920-р. чисельність повстанської армії досягла 20 тис.бійців. Її керівник мав великий авто­ритет серед селян. „Той факт, що Махно ще існує, той факт, що він, незважаючи на всі наші зусилля, й досі не знищений, а розпочинає рейд, який охоп­лює чотири губернії (Катеринославську, Донецьку, Харківську, Полтавську), пояснюється не стільки геніальністю Махна, скільки підтримкою села. Він розгулює серед нього зі своєю бандою“, — інформували чекісти радянське і партійне керівни­цтво.

Конфлікт із селянством, відсутність надійного соціального опертя в селі знову зробили проблема­тичним існування радянської влади в Україні. Більшовикам вдалося відбити об’єднаний наступ польської і української армій, але вони надовго за­стряли на території Польщі. Внутрішнім і зовніш­ньополітичним становищем скористалися білі

Дата добавления: 2015-05-22