Прорахунки й здобутки уряду ЗУНР

В

ідбулися ще дві сесії Української національ­ної ради. Лютнева ухвалила кілька законів, найзначущішими серед яких були „Про осно­ви шкільництва“ і „Про мову“. Перший (від 13 лю­того) визначав державний статус шкільництва на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин „на школу рідною мовою“. Другий (від 15 лютого) утверджував державність української мо­ви, норми її функціонування та право національних меншин вільно послуговуватись „їх матірною мо­вою в урядових зносинах з державними властями та урядами, публічними інституціями й державними підприємствами“.

Остання сесія УН Ради розпочалася 25 березня і завершилася 15 квітня. її роботу ускладнювали внутрішні й зовнішні труднощі. Маси висловлюва­ли невдоволення невирішеністю корінних соціаль­них проблем. Почастішали напади селян на маг­натські фільварки та самочинне захоплення поміщицької землі. Протести надходили звідусіль. Вони гучно пролунали і з трибуни представницько­го (майже 1200 учасників) робітничо-селянського з’їзду, що відбувся у Станіславі 30-31 березня 1919 р. Одна з головних його вимог — надання землі галицькому селянству.

У відповідь на революційні вимоги Державний секретаріат запропонував обрати на з’їзді 60 депу­татів Української національної ради, які б забезпе­чили опрацювання потрібного селянам земельного

закону. Незважаючи на заперечення лівої частини делегатів і протести комуністів, включно з В.Сірком і К.Савричем (Максимовичем), май­бутніми відомими діячами КПЗУ, на з’їзді вдалося провести рішення, за яким земля, відчужена у вели­ких власників, ие відразу передаватиметься селя­нам. Дещо остудивши розпалені пристрасті, Національна рада 14 квітня — напередодні завер­шення роботи сесії — ухвалила закон про земельну реформу. Поміщицькі та деякі інші землі переходи­ли в розпорядження земельного фонду. Порядкува­ти ними мала загальна земельна й повітові комісії з З-річними повноваженнями, а також комісії в гро­мадах із щорік оновлюваним складом. Стаття 18 за­кону окремо передбачала: „наділеннє землею не може розпочатися перед покінченням війни й пово­ротом жовнірів та полонених додому“

Отже, йшлося не так про „впорядкування“ зе­мельної справи, як про зволікання з передачею се­лянам поміщицької землі. Тим, хто не бажав очіку­вати довгі роки, а з огляду на війну взагалі міг не дочекатися омріяної годувальниці, загрожували ка­рами. Стаття 21 закону надавала адміністративним властям праю ув’язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 000 корон за „самовільне захопленнє, діленнє вивласнених на основі сього закону земель та нищеннє лісів, бу­динків, інвентаря і земних плодів на них“.

Те, що земельний закон абсолютно не відповідав вимогам селянства, не слід пояснювати лише ворожим ставленням до нього більшості політичного істеблішменту ЗУНР, угодовством її соціал-демократичної частини. Керівництво Західноукраїнської Народної Республіки намага­лося уникнути їхніх чергових звинувачень у „більшовизмі“ та схильності до революційного роз­поділу поміщицьких земель, які належали патроно­ваним Антантою полякам.

Активний учасник тодішніх подій в Україні, відомий історик В.Кучабський назвав земельний закон „найнещасливішим і гідним найбільшого жа­лю чином Української національної ради“. Справді, рішення УН Ради суперечило інтересам абсолютної більшості населення. В день його прийняття — 14 квітня 1919 р. — в одному з великих промислових центрів, Дрогобичі, спалахнуло робітниче повстан­ня, яке знайшло підтримку навколишніх селян. Проходячи під радянськими гаслами, воно було прямим викликом урядові ЗУНР. Тим-то негайно мобілізовані сили жандармерії при підтримці війсь­ка вже наступного дня (що збігалося із закінченням

останньої сесії УНРади) придушили виступ.

252- квітня 1919 р. головний отаман телеграфував до Станіслава: „Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на грунті невдоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, і особливо земельних. Це може скінчитися катастрофою...“

Соціальні реформи, особливо в земельному пи­танні, а також припинення процесів стосовно відшкодування поміщицьких збитків, які настрою­ють населення проти влади, мусять бути розв’язані позитивно в першу чергу. Кожен день зволікання в цій справі неухильно веде до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити невідкладних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбачен­ням неминучих конфліктів у житті населення Західної України“.

Заклик С. Петлюри призвів хіба що до опублікування 5 травня земельного закону. На більше керівники ЗУНР не наважились. Зрештою, на проведення виборів до законодавчого органу (березнево-квітнева сесія УНРади ухвалила досить демократичний регламент) забракло часу. Війна не дала змоги налагодити й співробітництво з національними меншинами, хоч законодавство ЗУІІР загалом відповідало тогочасним демокра­тичним вимогам. Налякане погромами, які розпоча­лися першого ж дня встановлення польської влади у Львові, єврейське населення уникало співробітництва з українською державністю. Поля­ки ж, що проживали в Східній Галичині, своєю чер­гою вважали таку співпрацю аж ніяк не патріотич­ною.

Але в одній з найважливіших ділянок розбудо­ви молодої західноукраїнської державності — створенні національних збройних сил — справді- таки вдалося досягти разючих успіхів. Це стало можливим завдяки могутньому революційно-виз­вольному пориву, що охопив усі верстви ук­раїнського населення. І Іайактивнішими в цій справі були молоді офіцери й підстаршини січових стрільців та колишньої австро-угорської армії. Військову розбудову підтримало все галицьке суспільство — люди різних переконань і політич­них поглядів, включно з рядовими „москвофілами“. Формування армії відбувалося найефективнішим шляхом — знизу, тому назви військових частин ма­ли місцеве походження. Ця традиція збереглася і в регулярній Українській галицькій армії. З 12 її бри­гад — 11 називалися відповідно: Коломийською, Бережанською, Золочівською, Сокальською,

Равською, Львівською і т. д. У другій половині листопада 1918 р УГА налічувала 25 тис. сол­датів, у січні 1919 р. — 70 тис., а через півроку до­сягла 100-тисячної чисельності. За браком вищого українського офіцерського складу командні посади в Українській галицькій армії займали генерали ко­лишньої австрійської та російської армій. Такі значні національні збройні сили (на той час у Східній Галичині проживало близько 1800 тис. ук­раїнців, які зазнали страхіть 4-річного воєнного ли­холіття) вдалося створити лише тому, що населення вважало захист власної території справою життя і смерті.

Дата добавления: 2015-05-22