Агресор використовує роз’єднаність українських сил

. спішній протидії агресії найбільше перешкод­жала відсутність практичної допомоги з боку УНР. Склалося дивне становище — Польща неухильно нарощувала наступ на „Західну область УНР‘ ', вела війну, просуваючись до Стохода й Збруча на Волині, котра вважалася безпосереднь­ою частиною УНР, а та обмінювалась дипломатич­ними посланцями з Варшавою, в Києві продовжу­вали діяти офіційне польське представнищво й не­офіційний військовий аташе, розроблявся проект широкомасштабної торговельної угоди.

Така політика Директорії призводила до зро­стання повсякденних втрат від агресії, політичної компрометації українських національних сил і, го­ловне, суперечила вирішенню важливої історичної справи — возз’єднання, перекривала кисень пов­ноцінному розвиткові нації як єдиного цілого, її ста­новленню як сучасного повноправного державного суб єкта світової спільноти. В експансіоністських проектах претендентів на Східну Галичину та Во­линь, Буковину і Закарпаття враховувалися реалії повоєнного часу, де все вирішували великі держави Антанти й США. їм належала провідна роль у ви­значенні долі західноукраїнських земель. Якраз во­ни продиктували Паризькій конференції 1919 р. ос­нови мирного врегулювання в Центрально-Східній Європі.

Цій сваволі сприяла й нестримна ідеологізація міжнародних відносин. Наймоднішим і найприй- нятнішим прикриттям загарбницьких планів і сило­вої підтримки їх здійснення став мотив боротьби з більшовизмом та антикапіталістичною Росією. Відповідно населення, яке обстоювало свої національні права, звинувачувалось у неспромож­

ності протидіяти більшовизмові та у схильності до нього.

З цього розпочав свою міжнародну діяльність Ю.Пілсудський. Прагнучи відхреститися від при­крої репутації прихильника Центральних держав, який воював на їхньому боці, „начальник панства“ 16 листопада 1918 р. звернувся радіограмою до ан- тантівського головнокомандуючого Ф.Фоша з про­ханням окупувати Польщу союзними військами і польськими частинами, що перебували у Франції, „для оборони Польщі від більшовизму“.

Під такий акомпанемент Паризька мирна кон­ференція діяла неприховано авторитарним спосо­бом. Її вищі органи (Ради чотирьох, п’яти та деся­ти) складалися з представників чотирьох або п'яти великих держав (до останнього органу входило по два делегати). Вони узгоджували засади розв’язан­ня найскладніших проблем і, в разі неспроможності вирішити їх одразу, створювали спільні комісії, котрі проробляли відповідні питання в Парижі або відряджалися для вивчення ситуації на місці.

Проблема прийдешнього західноукраїнських земель посіла помітне місце в діяльності паризько­го аеропагу. Це був надзвичайно складний вузол, в якому переплелися суперечливі геополітичні, еко­номічні, міжнаціональні, ідеологічні та військово- стратегічні інтереси. Тож ця проблема викликала найгостріші дебати як всередині вищих органів кон­ференції, так і на переговорах з претендентами на ці території і не була розв’язана в Парижі. її не вдало­ся врегулювати й мирними договорами, підписани­ми після завершення конференції. Пізніші, продик­товані у вужчому складі (без США) рішення, які визначали державне підпорядкування Східної Гали­чини та Бессарабії, були нелегітимними з міжна- родно-правового погляду, не кажучи вже про най­суттєвішу ваду — цілковите нехтування волі місце­вого населення.

Дипломатична підготовка загарбання

К

оли Паризька мирна конференція розпочала свою роботу (12 січня 1919) на західноу­країнських землях уже перебували дві ок­ремі антантівські місії. Найчисельнішу з-поміж них (до 70 офіцерів), надіслану із штаб-квартири ек­спедиційних військ Антанти на Сході Європи — очолив французький генерал Л.Бартелемі. Розпо-

малось практичне втілення заздалегідь розроблених проектів щодо Східної Галичини. Французька по­зиція виявилася незмінною і досить простою — за­безпечити польське володіння Східною Галичиною. Три основних складники (військовий, дипломатич­ний та економічний) політики Парижа, керованої твердою рукою голови ради міністрів Ж.Клемансо, звучали в унісон, визначаючи поведінку Бартелемі. Останній вельми прихильно ставився до польських діячів, мало не щодня зустрічаючись із ними, і відмовлявся навіть розмовляти з делегатами УГА, серед яких був знаний старшина січових стрільців О.Букшований (а супроводжував їх прелат Ф.Бонн). Робилося все, щоб не допустити укла­дення перемир я в січні. Розраховуючи при підтримці союзників заволодіти всією українською територією, польська сторона не бажала тоді зв’язувати себе будь-якими домовленостями із

ЗУНР.

Уперше прибувши до Львова, Бартелемі привіз до блокованого міста зброю для оточених польсь­ких військ. У відповідь на протест митрополита

254- Шептицького глава союзної місії „пояснив, що амуніція призначена проти більшовиків“. Розбіжностей серед членів місії не було. Англійсь­кий полковник Сміт ставився до вимог поляків ще прихильніше, ніж глава місії.

Виступаючи ж самостійно, англійці діяли обе­режніше, відповідно до тактичної лінії прем’єр- міністра Д.Ллойд Джорджа. Досвідчений „Форін офіс“ виваженіше ставився до польських зазіхань на Східну Галичину й Волинь.

Для практичного ознайомлення з польсько-ук­раїнською війною до Польщі разом з І.Падеревсь- ким приїхав як „британський комісар“ військовий аташе в Копенгагені підполковник Х.Вейд, один із тих, хто зі столиці нейтральної Данії спостерігав за подіями на Сході й мав об’єктивні дані про суть но­вого збройного конфлікту в Східній Галичині. Адже англійський посланець в Копенгагені лорд

255- О.Кілмарнок висловлював і переконання своїх підлеглих, доповідаючи 7 грудня 1918 р.: „Нас­правді цей край належить русинам“. Таку думку поділяли основний експерт „Форін офісу“ з польсь­ких проблем і майбутній історик лорд Л.Немір, йо­го тодішній шеф і консультант британської делегації в Парижі проф. Дж.Хедлем-Морлі, навіть голов­ний історичний радник МЗС проф. Ч.Оман. Тож і не квапився з висновками офіційний Лондон. В ос­танні дні 1918 р. буде вирішено залишити без відповіді телеграфний протест щодо розгортання

польської агресії, надісланий Є.Петрушевичем від імені ЗУНР Відповідну пропозицію Е.Говарда підтримав лорд Р.Сесил, котрий пояснив: „Союз­ники повинні якнайшвидше обговорити російське питання загалом“. Разом з тим чекали иа доповідь Вейда про становище на місці.

Однак дії останнього дещо відходили від такти­ки забезпечення інтересів британських нафтових компаній, накресленої їх керівництвом. Вклавши напередоні світової війни 10 млн. фунтів стерлінгів у Прикарпаття, вони домагалися нині передачі всього регіону Польщі. Натомість наляканий кри­тичним становищем польських військ Вейд ладний був піти на певні поступки українській стороні, про­понуючи поділити Східну Галичину. Занепокоєне „самодіяльністю“ Вейда лондонське МЗС діяло енергійно.

21 січня лорд Хардінг підписав „Меморандум про невідповідність Вейда посаді Британського комісара“. Основні звинувачення стосувалися його дій на західноукраїнських територіях: „Потім він вирушив до східних кордонів Польщі... Послав офіцера „Інтелліджент сервіс“ (Джонсона. — Авт.) вести переговори щодо вкрай суперечливого питання про кордони Східної Галичини та во­лодіння Львовом і заявив, що він просив телегра­фом прислати офіцерів для контролю над нейтраль­ною зоною, яку сподівався створити. Нарешті сам виїхав до Львова, щоб особисто втрутитись у су­перечку“.

Поляки, які одразу ж не сприйняли появи й пропозицій Вейда, не приховували задоволення з приводу його відкликання. Французи, своєю чер­гою, обурювалися сепаратними діями англійців і за­жадали від них дотримання порядку. Того ж таки 21 січня 1919 р. на засіданні керівного органу Па­ризької конференції виступив маршал Фош. Про­понуючи посилити Польщу польсько-французьки­ми та польсько-американськими дивізіями, вій зая­вив: „Щоб забезпечити міцну базу майбутньої опе­рації, необхідно реорганізувати всі союзні місії у Польщі. Зараз там перебуває британська військова місія на чолі з полковником Вейдом, а у Львові — французька під проводом генерала Бартелемі; в Польщі діють і інші місії. Інформація, що надхо­дить від них, погляди, які вони висловлюють, доволі суперечливі. Бажано сформувати об’єднану місію, котра б зайнялася, зокрема... проблемою переки­дання військ до Польщі“.

Дата добавления: 2015-05-22