Паризька мирна конференція

аризькі миротворці виявилися

послідовнішими у визначенні долі Закар­паття й Буковини. їх також передали сусіднім державам. І навіть схема цієї передачі де­що нагадувала розгляд східно-галицького питання. Знову ж таки головну роль відіграли ідеологічно- стратегічні мотиви Антанти й США, збройний ек­спансіонізм претендентів на українські землі, вплив революційних подій у цій частині Європи, відсутність єдності в українському визвольному русі тощо. Але міжнародна гра у визначення май­бутнього західноукраїнських земель мала істотні відмінності.

Головним претендентом на Закарпаття була Че- хословаччина, яка прагнула оволодіти цим краєм, щоб забезпечити собі вихід на багаті ринки Сходу, а також зміцнити власні геостратегічні позиції у на­чиненій вибухівкою повоєнній Центральній Східній Європі. Президент Т.Масарик і міністр закордон­них справ Е.Бенеш вважалися діячами лібе- ральнішими, ніж керівники Польщі, й це познача­лося на тактичних ходах Праги.

Кожен важливий крок у східній політиці вона заздалегідь узгоджувала із Заходом. До того ж обачному Т.Масарикові вдалося прихилити до себе впливових діячів закарпатської еміграції у США.

Вже 12 січня 1919 р. чеські війська зайняли Уж­город. 5 лютого Рада десяти заслухала Е.Бенеша. Погодившись з його вимогами, вона, однак, ство­рила спеціальний комітет, якому доручалося де­тально опрацювати питання про кордони. Він не квапився братись за роботу, але вже наступного дня після її початку, 28 лютого, було погоджено долю Закарпаття. Англійський представник Г.Ніколсон занотував; „Проходимо до угоди з’єднання чехів і румунів українським кордоном '.

Відпрацювання остаточних рекомендацій було відкладено у зв’язку з проголошенням 21 березня радянської влади в Угорщині. Вона підтвердила на­дання Закарпаттю статусу автономії, створила в його складі три українських округи (Марамарось- кий з центром Хуст, Березький — Мукачеве і Ужанський — Середнє) й оголосила вибори ок­ружних рад. Значна частина закарпатців симпати­зувала новій владі. 16 квітня румунські, а 27 числа чеські війська розгорнули просування в глиб тери­торії Руської Країни. Відтоді розв’язання закар­патського питання стало невід’ємним від політики Заходу стосовно радянської Угорщини.

8 травня 1919 р. в Парижі було ухвалено оста­точне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. Прикриваючись правовим підхо­дом до вирішення майбутнього країн і націй, па­ризькі миротворці грали долею мільйонів людей. Типовий хід засідання яскраво змалював той-таки досвідчений британський дипломат: „Вони почина­ють з Трансільванії, і після кількох словесних сути­чок між Тардьє і Лансінгом, подібних до переки­дання тенісним м’ячем, Угорщина втрачає свою південну частину. Потім — Чехословаччина; і поки дві-три мухи вилітають за вікно і знову влітають у зал, Угорщина встигає втратити свою північ (За­карпатську Україну. — Авт.) і свій схід. Потім іде кордон з Австрією; його не зачіпають. Потім — кордон з Югославією... Потім — чай з мигдалевим печивом“

Приєднання Закарпатської України до Чехо- словаччини узаконив Сен-Жерменський договір від 10 вересня 1919 р.

Нескладним уявилось паризьким миротворцям вирішення долі Північної Буковини. Вони виходи­ли з обіцянок Антанти (з Росією включно) винаго­родити Румунію за вступ у війну проти Централь­них держав, передавши їй, крім Трансільванії і значної частини Банату, цей гірський український край. Другий аргумент брався з галузі кулачного права. Через слабкість українських сил (загін січо­вих стрільців вирушив на допомогу повсталому Львову) румунські збройні частини 11 листопада

256- р оволоділи Чернівцями, а через тиждень і всією Буковиною. Знехтувавши волевиявлення ук­раїнського населення, яке 3 листопада на всенарод­ному вічі в Чернівцях висловилося за возз’єднання з Україною, румунські окупанти нав’язали ук­раїнцям режим неволі, соціального й національного гноблення. Певним дисонансом у хорі голосів, які підтримали включення всієї Буковини до складу „Великої Румунії“, прозвучала доповідь глави місії США у Центральній Східній Європі А.Куліджа „Нові кордони в колишній Австро-Угорщині“ Американський професор висловився за те, щоб західну частину Буковини разом з північними рай­онами Бессарабії передати Україні Однак його думку знехтували. Сен-Жерменський, а потім Севрський мирний (10 серпня 1920) договори віддали всю Буковину Румунії.

Хоч питання про майбутнє Бессарабії не нале­жало до компетенції Паризької конференції, бо прутсько-дністровське межиріччя входило до скла­ду Росії — союзниці Антанти й США у війні, во­

но докладно обговорювалось у столиці Франції. Яскравим виявом настроїв українців були героїчне Хотинське повстання на зламі 1918—1919 рр. і са­мовідданий опір загарбникам з боку населення Ізмаїльщини.

Але в Парижі керувалися іншим. Бессарабія пе­ретворилася на важливий тил союзних військ, котрі висадилися в Одесі й Криму, регіон, використо­вуючи який можна було розраховувати на реванш за поразку інтервенції на Півдні України. Долю Бессарабії мав вирішити так званий „Бессарабсь­кий протокол“ (28 жовтня 1920). Однак його міжнародно-правові засади були такими сумнівни­ми, що Сполучені Штати не підписали цього доку­мента, а Японія не ратифікувала його. Італія чима­ло виторгувала від Румунії за ратифікацію. Ра­дянські Україна та Росія як правонаступники ко­лишньої держави, до складу якої входила Бесса­рабія, ніколи не визнавали законним відторгнення останньої і не мирилися з ним.

Дата добавления: 2015-05-22