Автономізація” УСРР

О

дин з нових історичних міфів звучить так: якби Україна не ввійшла 1922 р. до складу Радянського Союзу, вона могла б зберегти суверенітет і уникнути страхітливих трагедій у своїй недавній історії. Ті, хто так заявляє, не уявляють собі разючої невідповідності між формою і змістом радянської державності.

Ще у середні 1919 р. державна партія провела під виглядом “воєнно-політичного союзу” об’єд­нання життєвих сфер діяльності радянських республік (оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу). Управління цими сферами з Москви перетворювало республіки на регіони унітарної держави.

28 грудня 1920 р. представники Російської Фе­дерації В.Ульянов-Ленін і Г.Чичерін, з одного боку, і представник УСРР Х.Раковський — з другого, підписали від імені своїх держав договір про воєнний і господарський союз. У преамбулі доку­мента підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. З факту колишньої приналежності України до Російської імперії, як вказувалося у статті 2, для УСРР не випливає жодних зо­бов’язань.

Ця друга стаття ніби мала дати додатковий до­каз незалежного статусу Української держави. Од­нак зміст договору перебував у кричущій невідповідності з преамбулою. Громадянська війна закінчилася, а “воєнно-політичний союз” залишив­ся. До об’єднаних наркоматів додали ще наркомат зовнішньої торгівлі, якого раніше не існувало.

Партія, ЧК і об’єднані наркомати брали на себе основну частку владних функцій. Завдяки цьому в країні забезпечувалося централізоване управління. Однак для деяких управлінських функцій не знахо­дилося господаря. Не було, наприклад, єдиного бюджету.

Серед керівних діячів центрального апарату міцніла думка про те, що закінчення громадянської війни є приводом для ліквідації декларативної са­мостійності республік. Вони вважали за необхідне “автономізувати” їх, тобто зрівняти за статусом з автономними республіками, що існували у складі Російської Федерації. Навпаки.деякі керівні діячі партії у національних республіках (перш за все в Україні та Грузії) бажали для себе більшої свободи дій.

Ці дві тенденції проявилися під час роботи над проектом загальнофедеративної конституції. Він розроблявся в комісії, утвореній в квітні 1921 р. при президії ВЦВК. Від РСФРР до неї увійшли Д.Курський і М.Владимирський, від УСРР — М.Скрипник. Судячи з усього, В.Ленін не вважав актуальним питання про утворення єдиної держави і задовольнявся фактичним становищем, коли партія контролювала все і вся в радянських рес­публіках. В усякому разі, це показали події наступ­ного, 1922 р. Можливо, тому він дозволив похова­ти проект загальнофедеративної конституції в комісії.

Невизначеність взаємовідносин між відомства­ми, субординація яких не передбачалася “воєнно- політичним союзом”, була не на користь національ­ним республікам. Прагнучи покінчити з щоденним диктатом центральних керівних структур, який

здійснювався явочним порядком, Раковський за­пропонував уточнити зміст договірної федерації. За його пропозицією політбюро ЦК КП(б)У 11 бе­резня 1922 р. прийняло постанову про необхідність конкретизації відносин між РСФРР і УСРР в ро­зумінні визначення і уточнення прав та обов’язків

УСРР.

Це була запальна свічка, яка, всупереч поба­жанням і розрахункам Раковського та інших пери­ферійних діячів державної партії, поклала початок утворенню Радянського Союзу. У травні 1922 р. Ленін зазнав першої атаки смертельної хвороби, внаслідок чого його здатність впливати на події істотно зменшилася. Більшість керівників цен­трального партійно-державного апарату прагнула утворити єдину державу негайно. Вона скористала­ся постановою ЦК КП(б)У, щоб розпочати “авто­номізацію” національних республік. Очолив процес “автономізації” нарком у справах національностей РСФРР И.Сталін. Призначенню! у квітні 1922 р. на нову в партії посаду генерального секретаря ЦК РКП(б), він мав можливість діяти у цьому напрямі одночасно по партійній і державній лініях.

У серпні 1922 р. було створено комісію політбю­ро ЦК РКП(б) для підготовки проекту вдоскона­лення відносин між республіками. До неї увійшли члени ЦК РКП(б) В.Куйбишев (голова), Г.Орд- $онікідзе, X. Раковський, Г.Сокольников, И.Сталін, а також представники від національних республік. Україну представляв голова ВУЦВК Г.Петровський.

Сталін усунув від роботи представників рес­публік і фактично відсторонив від головування сво­го найближчого співробітника Куйбишева. Він власноручно підготував проект рішення ЦК РКП(б) під назвою “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”. Ним пере­дбачалося входження республік у Російську Феде­рацію на правах автономних.

Проходження цього документа в партійних інстанціях здійснювалося форсованими темпами. Сталін навіть не вважав проблему поглинення неза­лежних республік досить важливою. Адже мова йшла тільки про те, щоб пристосувати організаційні формн до реального існуючого становища.

“Автономісти”, однак, зустріли протидію в рес­публіканських підрозділах партії. Найбільш рішуче виступив Раковський. Не покладаючись на власний вплив, він повідомив Леніна про рішення комісії і своє ставлення до нього. Ленін хворів і не брав участі в цій роботі.

260- вересня помічник генсека передав за вказівкою Леніна в його підмосковну резиденцію в Горках усі матеріали: сталінський документ, ма­теріали його обговорення в ЦК компартій республік і протоколи засідань комісії ЦК РКП(б) 23 і 24 вересня, яка більшістю голосів висловилася за “ав­тономізацію”. Наступного дня Ленін написав листа Л.Каменєву для передачі членам політбюро. В ньо­му обгрунтовувалася нова, більш зручна для рес­публіканських партійних лідерів форма об’єднання. Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька фе­дерації разом з Україною і Білорусією утворили но­вий союз, нову федерацію.

У цьому листі вождь партії висловлювався цілком відверто щодо мотивів, якими керувався. Переконуючи партійне керівництво у тому, що все- таки потрібна двоповерхова федерація, він зазна­чав: “Важливо, щоб ми не давали поживи “неза­лежникам”, ие знищували їх незалежності, а ство­рювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік”.

Отже, щоб не давати поживи “незалежникам”, під якими Ленін розумів, беручи це слово в лапки, не справжніх незалежників, а Раковського та інших товаришів по власній партії, він не бачив жертви у тому, що слово “Росія” зникає з назви об’єднаної держави. Справа була не в назві. Суть, тобто ста­тус республіканських компартій як обласних ор­ганізацій єдиної партії плюс підпорядкованість най­важливіших республіканських наркоматів мос­ковському центру, залишалася недоторканною за всіх можливих змін у формі, назві, фасаді. Для правників, які не знаходили реальних федеративних начал у державі, іменованій “Російська федерація”, нова двоповерхова федерація під назвою “Радянсь­кий Союз” була тим більшою загадкою. Та більшо­виків це не обходило. Поки вони цементували Ра­дянський Союз самим своїм існуванням, ця держа­ва була життєздатною.

Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв фор­мулу єдиної держави, яку пропонував Ленін, і утворив конституційну комісію у складі И.Сталіна (голова), М.Калініна, Г.Пятакова, Х.Раковського і Г.Чичеріна, а також представників від республік. Комісія висловилася за утворення наркоматів трьох типів — злитих, об’єднаних і автономних. Злиті наркомати з “безроздільною владою” мали діяти на всій території нової федерації, не розрізняючи рес­публіканських кордонів. Об’єднані наркомати відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядко­вані московській колегії республіканські підрозділи

дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробст­ва, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.

Далі події розвивалися за бюрократичним сце­нарієм, опрацьованим у ЦК РКП(б). 10 грудня

261- р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд рад. Його делегати звернулися до всіх рес­публік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скли­кати загальносоюзний з’їзд відразу після закінчен­ня роботи X Всеросійського з’їзду рад. Останній відкрився у Москві 23 грудня. У ньому взяли участь представники всіх республік, обрані делега­тами всесоюзного з’їзду. 30 грудня відбувся І Все­союзний з’ізд рад. Він затвердив декларацію про утворення Союзу PCP і союзний договір.

Чужою нотою у бездоганно складеному сценарії став лист Леніна “До питання про національності або про “автономізацію”, написаний у день роботи І з’їзду рад СРСР. Таку “епохальну” з точки зору авторів сценарію подію, як утворення СРСР, виве­дений хворобою з політичного життя, вождь звів до від’ємної величини. У перших рядках листа він ви­словив жаль, “що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про авто­номізацію, яке офіційно називають, здається, пи­танням про Союз Радянських Соціалістичних рес­публік”. Важливо відзначити не тільки вжитий епітет (“горезвісне питання”), але й ототожнення “автономізації” незалежних республік з проголо­шенням СРСР Хоча його власну ідею про двопо­верхову федерацію партійне керівництво викори­стало без вагань, вождь знав, що вона має тільки декларативну вартість. У листі він запропонував розглянути можливість повернення на наступному з’їзді рад до проблеми утворення СРСР, з тим, щоб залишити союз тільки для двох відомств — війсь­кового і дипломатичного, а в усіх інших сферах життя відновити самостійність республік. Ми не можемо не губитися у здогадках, чому за три місяці сталася така радикальна зміна позиції Леніна Та це не має істотного значення. Напівпаралізований за­сновник держави^ партії втратив вплив на вищі ешелони влади. Його лист не побачив денного світла.

Дата добавления: 2015-05-22