Культурне будівництво

Г

олітика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будів­ництва. Це — не випадково. Культура без­посередньо не була пов’язана з політичним режи­мом. За винятком ідеології, вона була здатна розви­ватися в рамках будь-якого ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозво­лити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Зрештою, підтримка культурницьких форм національного ру­ху під час нещадної боротьби з його державницьки­ми формами була найбільш природним курсом для тих політичних режимів у багатонаціональних країнах, які залежали від підтримки населення Тільки самодержавство могло собі дозволити гноб­лення, що поширювалося на культуру і мову ук­раїнського народу, саме існування якого заперечу­валося царськими властями.

Накреслювані більшовиками плани настільки перевищували висхідний культурний рівень насе­лення, що дістали назву культурної революції. Що­правда, основний наголос у роботі щодо піднесення культури ставився на ідеологію. Вимагалося вихо­вувати маси в дусі комуністичних ідей і при цьому нещадно придушувати ідеологічний вплив на них з боку некомуністичних, а тим більше антико­муністичних сил.

Отже, найпершим завданням культурної рево­люції було формування у суспільній свідомості пев­них стереотипів, які робили б поведінку населення прогнозованою. Головне призначення діячів культу­ри В.Ленін вбачав у служінні інтересам боротьби пролетаріату 'за успішне здійснення цілей його диктатури”. Здатність більшовиків обходитися пе­реважно пропагандою, а не насильством пояснюва­лася насамперед підвищеною увагою до сфери ідео­логії.

Підхід партії до культурних надбань був

утилітарним. Культура цікавила партійну номенк­латуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцненя будованого ладу.

У сфері культури більшою мірою, ніж в інших, партія залежала від чужого їй прошарку людей з дореволюційними дипломами — так званих “бур­жуазних спеціалістів” Деякі гарячі голови, особли­во в лавах створеного партійними функціонерами Пролеткульту, мали намір ослабити цю залежність відмовою від культурних надбань минулого. Ленін різко виступив проти подібних планів. Він підкрес­лював, що партія повинна скористатися всією куль­турою, яку нагромадило людство, і з цією метою по­ставити “буржуазних спеціалістів” собі на службу.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населен­ня. В грудні 1919 р. в Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювало­ся, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажанням. У травні 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Рад- нарком УСРР.

В галузі народної освіти у 1924 р. було постав­лено завдання розпочати підготовку до запровад­ження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було викона­не, в основному, за кілька років Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35% дітей шкільного віку.

Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 р., показав, що серед учителів 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню або навіть початкову школу. Отже, проблема вчительських кадрів була найгострішою. Вона розв’язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, ско­рочення строків навчання в них, зростання системи курсового навчання.

Радянська держава, як і кожна інша, потребу­вала мільйонів спеціалістів. Будучи класовою за своєю природою, вона з підозрою ставилася до “буржуазних спеціалістів”, але мирилася з ними в силу необхідності. Разом з тим, своїм найго­ловнішим у сфері культури завданням державна партія ставила прискорену підготовку спеціалістів робітничого походження

Для вихідців з робітничого класу було відкрито “зелену вулицю” при вступі до вищих навчальних закладів. Від абітурієнтів відповідного соціального походження не вимг^алося ні свідоцтва про

закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не розв’язували проблему оробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, черво- ноармійці. Робітфаківці забезпечувалися гуртожит­ками, їм виплачувалися стипендії.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів нау­кові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української Академії наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 р. Очолив Українську Академію наук великий вчений, осново­положник геохімії, біогеохімії та радіогеології

В.Вернадський.

У зв’язку з відмовою у квітні 1921 р. В.Вер- надського від своїх обов’язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П.Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М.Василенка. У червні 1921 р. уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визна­валася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революції 1917 — 1918 рр., перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією на­ук. Такою назвою декларувався намір об’єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені не бажа­ли коритися диктату Зв’язки зі західноукраїнськи­ми вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу “залізною завісою”. Власті не визнали повнова­жень М.Василенка, і в березні 1922 р. вченим до­велося провести перевибори. Президентом обрали найстаршого серед академіків О.Левицького. Не­забаром, однак, його смерть знову поставила ака­деміків перед необхідністю виборів. У травні 1922 р. президентом став В.Липський. На цій посаді він залишався до 1928 р.

20-і рр. характеризувалися бурхливим розвит­ком української літератури та мистецтва. Великою популярністю користувалися твори прозаїків І.Ми- китенка, М.Хвильового, А.Шияна, Ю.Яновсько- го, поетів М.Бажана, В.Сосюри, М.Рильського, П Тичини, драматургів І.Кочерги, М Куліша та ін У галузі образотворчого мистецтва плідно працю­вали М.Бойчук, Ф.Кричевський, М.Нарбут,

А.Петрицький, М.Самокиш, в музичному мис­тецтві — Г.Верьовка, М.Вериківський, П.Козиць- кий, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький. Здобули виз­нання театральні колективи “Березіль” на чолі з О.Курбасом, ім. І Франка під керівництвом Г.Юри тощо. Творчість українських митців мала великий вплив иа піднесення національної самосвідомості народу.

У середині 20-х рр. інтелігенція республіки при­близно на третину складалася з нових людей. Інте­лектуальний і навіть освітній рівень нового попов­нення істотно поступався дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато так званих “вису­ванців” пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломова­них спеціалістів.

Росіяни переважали серед висококваліфікованої технічної, наукової і викладацької інтелігенції, а євреї — у медицині та мистецтві. Ці співвідношен­ня були властиві національній структурі інтелігенції і в попередній період. Разом з тим завдяки політиці українізації відбулися істотні зрушення в бік підви­щення питомої ваги українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перева­га українців у складі представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком серед найбільш масової категорії спеціалістів цієї галузі

266- вчителів, особливо сільських. По групі технічних спеціалістів українці переважали серед агрономів, лісничих, у нижчих технічних спеціаль­ностях. В цілому питома вага українців ще не відповідала їх частці у складі всього населення.

Дата добавления: 2015-05-22