У сільському господарстві. р. українське селянство вперше за багато років припинило збройну боротьбу з владою

НЕП

р. українське селянство вперше за багато років припинило збройну боротьбу з владою. Радянська вла­да домоглася вичерпання бунтівного потенціалу се­ла різними методами і засобами, як репресивними, так і економічними. Працівники ДПУ, в основному, викачали зброю, яка осідала в селі, починаючи з першої світової війни. Розвивалася мережа комне­замів. Будучи своєрідним “передавальним пасом” від державної партії до мас, вони штучно розколю­вали село за майновою ознакою і служили резервом для формування нижчих ланок партійно-державно­го апарату. Зникли реквізиції продукції. Селянин тепер уже знав, які податки має сплатити впродовж року і яка продукція залишиться в його розпоряд­женні. Стан анархії і сваволі припинився. Замість різнокольорових інфляційних папірців, що цирку­лювали в обігу, продавець сільськогосподарськ продукції став одержувати стзяху валюту — черво нець.

[1] Колишня імперська столиця Санкт-Петербург в 1914-1923 рр називалася Петроградом, а в1924-1991 рр. — Ленінградом.

Проведення аграрної реформи налагодило сто­сунки селян з непопулярною раніше владою ко­муністів. У 1923 р., коли основні роботи по пере­розподілу земельних ресурсів завершилися, основ­ною фігурою на селі утвердився селянин-власник. Землекористування бідняцько-середняцьких гос­подарств збільшилося в півтора раза за рахунок пе­редачі їм поміщицьких земель, а також вилучення тієї частини селянських земель, яка перевищувала трудову норму. Трудовою нормою вважалася зе­мельна ділянка, яку селянин мав змогу обробити силами власної родини, без залучення наймитів.

У травні 1923 р. всі податки з селянського дво­ру були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. На гроші, одержані бюд­жетом за цим податком, державні хлібозаготівельні організації купували зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових коштів одержувала держа­ва. Однак тенденція до розвитку ринкових відно­син була несталою.

З року в рік дедалі більша частина незамож­ників звільнялася від сплати податків. У1925/26 р. податок не сплачувала п’ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники. Натомість заможні господарства переоподаткова- лися і втрачали здатність нарощувати виробництво продукції на продаж. Після зникнення високото- варних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село вже не могло забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт. Обмеженими залишалися і його можливості насичувати внутрішній ринок продовольством. Це стало помітно, коли у промисловості почало розгортатися капітальне будівництво, яке призводило до збільшення споживачів селянської продукції. Зар­плата будівельників отоварювалася перш за все продовольчими продуктами.

Радянський уряд розумів, що податкове пере­обтяження господарств фермерського типу негатив­но позначиться на товарній прдукції сільського гос­подарства. Але він бажав розвивати радгоспи і кол­госпи, а не пов’язані з ринком фермерські господар­ства. В основі переоподаткування були не еко­номічні, а суто політичні розрахунки. Звільнивши від податків господарства незаможників, партія вирощувала собі соціальну опору для майбутніх пе­ретворень на селі, яких вимагала її програма.

У січні 1923 р. Ленін зробив спробу ревізії партійної програми в її найбільш вразливій частині

264- перетвореннях у сільському господарстві. Але

запрограмований на комуністичну доктрину парт- апарат навіть не помітив цієї спроби. Історія з його статтею “Про кооперацію” надзвичайно повчальна під кутом зору подій, що розгорнулися пізніше.

Цей документ входить у число восьми статей і листів, продиктованих напівпаралізованим вождем з грудня 1922 до початку березня 1923 р. Він був опублікований у двох номерах газети “Правда” в травні 1923 р. Незважаючи на уривчастість тексту, туманність ключових формулювань і звичні пропа­гандистські кліше, закладені в цій статті ідеї ревізу­вали, по суті, економічні засади ленінського вчення про комунізм.

Як уже підкреслювалося, у перші роки непу Ленін ототожнював торгівлю і ринок тільки з капіталізмом. Тому кооперацію розглядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму господар­ства. Адже кооперація нездатна існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Колективістський ефект виявляється в ній переважно у позавироб- ничій сфері, наприклад, під час спільної закупівлі сировини і матеріалів або спільного продажу готової продукції. Кожний товаровиробник-кооператор є власником і може працювати самостійно.

Аналізуючи півторарічний досвід реальної політики державної партії, коли вона повернулася обличчям до ринку, Ленін у статті “Про коопе­рацію” почав стверджувати протилежне тому, що казав раніше, а саме: ця форма організації вироб­ництва дає ту міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави, ту міру підпорядку­вання його загальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для марксистів. Формулював­ся фундаментальний висновок: лад цивілізованих кооператорів при суспільній власності на засоби ви­робництва — це є лад соціалізму. Тут же Ленін ро­бив побіжну ремарку: “Ми змушені визнати до­корінну зміну всієї нашої точки зору на соціалізм”.

Ототожнення невіддільного від ринку “ладу цивілізованих кооператорів” із соціалізмом могло означати тільки одне: Ленін перестав розглядати його як першу фазу комунізму. З цього для партії, яка збиралася будувати соціалізм, випливав висно­вок величезної практичної ваги: замість того, щоб колективізувати селян-власників, тобто, заганяти їх у комуни, артілі або товариства спільного обробітку землі (ці типи колгоспів відрізнялися тільки ступе­нем відчуження власності), треба було створювати умови для розгортання кооперативного руху. Ко­оперативи не потребували відчуження власності, і селяни з охотою йшли до них. Розв’язувалася ситу-

ацш з селянином, яка в комуністичній програмі бу­ла безвихідною: усі розуміли, що власники ніколи не дадуть згоди на колективізацію.

Ми не знаємо і вже не дізнаємося, яким мав стати кооперативний соціалізм. Ця альтернатива у закладеній в партійну програму комуністичній док­трині не була реалізована. Нове керівництво проігнорувало останні поради засновника і вождя партії. Замість того, щоб далі просуватися непівським курсом, воно незабаром повернулося до політики, якоі вимагала партійна програма.

Українізація: форма і зміст

L

o6 визволення від денікінців не вигляда­ло в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у лис топаді 1919 р. прийняло документ “Про радянську владу на Україні”, затверджений як ре­золюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: “Члени РКП на території Ук­раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою”

Проте керівний склад КП(6)У не виявляв ба­жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово­лодінні українською мовою За даними 1923 р, тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Д. Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість “боротьби двох культур” Мовляв, російська культура і мова в Україні пов’язані з містом і “найпрогресивнішнм” у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і “відсталим” селянством. Звідси обов’язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння “природному процесу” перемоги російської культури та мови.

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви­словлювання нищівній критиці. Однак, тишком- нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада­ла без державної підтримки

Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У1923 р. питома ва­

га українців не перевищувала у ньому 35% Особ ливо незначною вона виявилася у керівних структу­рах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців.

У квітні 1923 р. відбувся XIII з’їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З’їзд проголосив політику коренізацїї, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національ­них республіках (звідси й назва політичного курсу

265- коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у рес­публіках, патрія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація ма­ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(6)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ­ливо зловісну роль. Якраз при ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновннцькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни­жок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлю­вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лавн на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид­ко поповнюватися за рахунок місцевих національ­ностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічува­лося 37958 членів партії, у тому числі 61,1%

росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% по­ляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останньо­го у Москву — поляк С. Косіор.

Дата добавления: 2015-05-22