Зміцнення партійної диктатури

В

другій половині 1920 р. керівники РКП(б) почали говорити про важливість “робітничої демократії” у внутріпартійному житті. Один

з українських лідерів опозиційної течії “демокра­тичного централізму” Рафаїл (Р.Фарбман) на X з’їзді схвалив цей курс, який забезпечував подолан­ня призначенства та бюрократизму. Однак ухвалені з’їздом рішення розчарували поборників демокра­тизації. “Ми — не дискусійний клуб", — заявив

В.Ленін і домігся прийняття резолюції про заборо­ну фракцій та угруповань. Заборона інакомислення завершувала процес перетворення РКП(б) з політичної партії на інструмент влади.

Подолання опозиції у власних лавах більшовики розглядали як передумову для розгортання кампанії по зміцненню партійної диктатури Тимчасова (в чому вони були переконані) невдача з побудовою незалежної від “ринкової стихії” системи цен­тралізованого управління народним господарством змушувала їх посилювати контроль за суспільно- політичним життям. Терористичні засоби впливу на суспільство, які в роки громадянської війни розгля­далися як “надзвичайні”, в нових умовах вимагало­ся зробити рутинними, ординарними. У листі до Л. Каменева від 3 березня 1922 р. Ленін писав: “Величезна помилка думати, що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору і до терору економічного”.

А тим часом у лютому 1922 р. оболонка “над- звичайщини” була знята з ВЧК та її місцевих ор­ганів. Вони були підпорядковані наркомату внутрішніх справ і перейменовані на Державне політичне управління (ДПУ). У відповідній поста­нові ЦК КП(б)У давалася директива рішуче боро­тися з демобілізаційними настроями по відношенню до ЧК як в партійних організаціях, так і серед працівників ЧК. Повноваження і права цих органів залишалися у неурізаному вигляді, а матеріальні за­соби в їх розпорядженні збільшувалися.

Вимушений відхід В.Леніна від політичної діяльності поставив руба питання про його наступ­ника. У партійному керівництві розгорнулася бо­ротьба за владу. Щоб перетнути дорогу Л.Троць- кому, який користувався у партійних колах найбільшим після Леніна авторитетом, у політбюро ЦК РКП(б) утворилась “трійка” в складі Г.Зінов’єва, Л.Каменєва і И. Сталіна. Найбільш непомітний член цієї “трійки” Сталін зумів, кори­стуючись повноваженнями генсека, опанувати кон­троль над партійним апаратом.

Особливою “турботою” Сталін оточував пери­ферійні гілки партійного апарату, зокрема в Україні. Заслуговує на уваїу такий уривок зі звіту секрета­ря ЦК КП(б)У Д. Лебедя за рік роботи оргбюро

ЦК (з квітня 1922 по квітень 1923 р.): “З деякого часу, приблизно з травня — червня (1922 р. — Авт.), ЦК РКП поставив собі завдання керувати організаційно-партійною роботою в усіх ор­ганізаціях, навіть там, де існують національно-об­ласні комітети Це цілком зрозуміле і припустиме з точки зору принципів нашого будівництва завдан­ня, і абсолютно необхідне в політичному відно­шенні, тому що політичне керівництво повинно бу­ти максимально централізоване”.

Централізація керівництва відбувалася по лінії цілковитого підпорядкування державних ланок відповідним партійним ланкам. У воєнний час ре­жим комісарської диктатури мав у собі ознаки “надзвичайщини’, співіснуючи з наділеними дос­татніми повноваженнями державними структурами (які, однак, очолювалися тими ж комісарами). Партійні функціонери залишали тоді повсякденну оперативну роботу державному апарату. Станови­ще почало змінюватися ще при Леніні, але процес узурпації владних повноважень функціонерами партійних комітетів посилився після того, як він за­хворів.

При Леніні структура влади в Україні ще зали­шалася традиційною. На чолі номенклатури стояв голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У зали­шався другорядною політичною фігурою. Будучи впливовим членом ЦК РКП(б), довіреною особою Леніна і особистим, з дореволюційних часів, другом Троцького, Х.Раковський цілком контролював ста­новище у республіці. Нерідко засідання політбюро ЦК КП(б)У відбувалися у приміщенні Раднарко- му або безпосередньо на квартирі голови уряду. Становище почало мінятися з другої половини1922 р., коли Раковський зазнав поразки у боротьбі за незалежний статус УСРР. Влітку 1923 р. “трійка” в політбюро ЦК РКП(б) добилася для Раковсько- го нового призначення. Він мав замінити Л.Красіна на посаді повпреда в Лондоні. Головою РНК УСРР було призначено В.Чубаря. Відразу після усунення Раковського в Україні розгорнулася чист­ка кадрів.

НЕП у помисловості.

Н

овий курс уряду в промисловості визначив­ся з другої половини 1921 р. 9 серпня

В.Ленін підписав “Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики”. Згідно з ним держава по­винна була утримувати переважно великі підприємства.

Приватне господарювання допускалося голов­ним чином на дрібних заводах і фабриках. Дрібна промисловість передавалася в оренду, тобто, зали­шалася під контролем держави. Перевагою серед орендаторів користувалися організації (кооперати­ви, комнезами, артілі). Але місцеві органи влади могли передати підприємство в оренду, якщо знахо­дили це вигідним, навіть колишньому власнику. За порівняно короткий час в Україні було здано в орен­ду 5200 підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду.

На підприємствах, які належали до “командних висот”, партапарат вирішив налагодити господарю­вання без капіталістів, але методами, пристосовани­ми до ринкової економіки. Попередній метод госпо­дарювання перетворював підприємства на неживий організм. Вони працювали за нарядами, під них одержували сировину, паливо й пайки для робітників, відповідно до них безкоштовно здавали всю вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства, більшовики винайшли власний метод господарювання, який назвали спочатку ко­мерційним розрахунком. Оскільки слово “ко­мерція” різало вуха новим власникам, поступово прийшли до іншої назви — господарський розраху­нок.

Не було мови про передачу великих заводів і фабрик у власність або навіть в оренду трудовим колективам. Передати підприємства у власність ко­лективам означало б для партапарату добровільно позбутися економічної влади. Новизна полягала в тому, що керівники державних підприємств повинні були тепер діяти не за нарядами, а самостійно, при­стосовуючись до ринку. Підприємства діставали права й обов’язки юридичних осіб. Від керівника вимагалося забезпечити самоокупність виробниц­тва, тобто продажем продукції повернути собі вит­рати виробництва. Коли самоокупність не досяга­лася, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися не окремі фабрики і заводи, а їх певна сукупність, утворена за галузевою, територіальною або галузево-тери­торіальною ознаками. Ця сукупність була названа трестом, за схожістю (хоч і віддаленою) з капіталістичними об’єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а інколи й юри­дичну самостійність. Фабрики і заводи, що входи­ли до складу трестів, не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права виходу на ринок.

Перші трести з’явилися восени 1921 р. Деякі з

них були надзвичайно великим і підприємствами. Зокрема, у трест “Донвугілля” було об’єднано переважну більшість великих шахт Донбасу. На по­чатку 1923 р. в ньому працювало 94 тис. робіт­ників.

Майже відразу стали утворюватися синдикати

262- організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, влаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж фор­мували ринок засобів виробництва.

За темпами відбудови велика промисловість спочатку відставала від дрібної і кустарно-ремісни­чої. Після завершення грошової реформи в держав­ному бюджеті з’явилися кошти, які можна було спрямувати на відбудову “командних висот”. Найбільш вузьким місцем була кам’яновугільна промисловість. Тому уряд звернув особливу увагу на відродження Донбасу. Видобуток вугілля зосе­редили на найбільш перспективних шахтах. У 1925/26 господарському році* Донбас мав майже 20 млн. т вугілля, що становило 78% довоєнного рівня. Більше половини видобутого палива припало на частку великих шахт.

З середини 20-х рр. почали будувати ряд дер­жавних районних (тобто, здатних обслужити по­треби цілого району) електростанцій, скорочено —

ДРЕС.

Інтенсивніше, ніж в інших галузях, відбувалася концентрація виробництва у машинобудуванні. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 ве­ликих заводи сільськогосподарського машинобуду­вання. Ця ггідгалузь постачала більше половини своєї продукції за межі республіки.

Лише через три роки після утворення СРСР, на своєму XIV з’їзді в грудні 1925 р. державна партія змінила назву і з всеросійської стала всесоюзною. У 1925/26 р. довоєнний рівень промислового вироб­ництва вперше було перевищено, а в структурі капіталовкладень з’явилася нова кладова витрати на новобудови.

Зайнятий боротьбою з опозиціонерами, XIV з’їзд ВКП(б) не приділив уваги найголовнішому питанню: де взяти кошти на індустріалізацію? Відразу після з’їзду це питання виишло на поверх­ню внутріпартійної боротьби.

Боротьба в партії, що здійснювала диктатуру, провадилася нібито з принципових питань будівництва соціалізму. Насправді це була жорсто­ка боротьба за контроль над самою партією. Діставши перемогу над Троцьким, якого на початку

CIII р. усунули від керівництва Червоною армією, “трійка” розкололася. Спираючись на ленінградсь­ку* партійну організацію, Зінов’єв і Каменєв вис­тупили проти політики центру у селянському пи­танні, яку теоритично обгрунтував М.Бухарін. Підтримувані 1 оцьким, який після поразки все- таки залишився в політбюро ЦК, вони вимагали більш широко використовувати селянські кошти у промисловому капітальному будівництві. Держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а тому могла визначати рівень заготівельних цін. Та­ке ж становище у виробництві помтоварів дозволя­ло їй завищувати продажні ціни. Штучно створю­ваний перепад у цінах на промислові і сільськогос­подарські товари дістав досить промовисту назву

263- “ножниці цін”.

На XIV з’їзді ВКП(б) друга після Троцького опозиція зазнала поразки. Склад політичного керівництва поповнився діячами, близькими до И. Сталіна — К. Ворошиловим, М Калініним, В. Молотовим. У середині 1926 р. відбувся ще один тур боротьби опозиції з більшістю у політбюро ЦК. Він призвів до зникнення Зінов’єва, Каменєв і і Троцького з поверхні політичного життя.

Дата добавления: 2015-05-22