Соціально — економічна і політична кризи початку 20-х років

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

^«1

Н

а території колишньої Російської імперії ви­никло 13 держав. П’ять з них були дійсно самос ійними(країни Балтії, Польша і Фінляндія). В усіх іиших, в тому числі в Україні, утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути радянських республік були зовнішньо самостійними, але насправді контролю­валися централізованою політичною організацією, яка мала монополію на владу — РКП(б). Самим своїм існуванням партія більшовиків перетворювала конгломерат радянських республік в єдину кра'іну.

Наполегливі спроби більшовиків у 1918 — 1920 рр. побудувати, відповідно до вимог своєї програ­ми, безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Кри­зові явища в одержавленому народному госпо­дарстві можна було списати за рахунок війни, а не реформ. Більш того, колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарно­му політичному режиму майже безмежний кон­троль за ресурсами суспільства. Використовуючи його перш за все у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка за чисельністю перевищила збройні сили усіх європейських країн, разом узятих. За її допомогою вона вийшла переможцем з війни.

Та це була піррова перемога. Зимою 1920 — 1921 рр., коли радянській владі вже не протистояли регулярні війська противника, її становище було тяжчим, ніж раніше. Незважаючи на те. що ЛЛроцький мав в Україні понад мільйон червоно- армійців, у республіці спалахували антирадянські

повстання. Українські селяни протестували проти вилучення продовольства (продрозкладки) і пов’язаної з цим забороною торгівлі. Цей протест нерідко набував форми партизанського руху, який розглядався властями як політичний або куркульсь­кий бандитизм

У телеграмі до заступника голови Реввійськра- ди РСФРР Є.Склянського від 6 лютого 1921 р. В. Ленін обурювався тим, що через опір “бандитів” з України не можна вивезти продовольство та інші ресурси: І хліб і дрова, все гине через банди, а ми маємо мільйонну армію”. Реввійськрада РСФРР кинула проти бунтуючих селян найбільш боєздатні частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками — В. Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархомеиком та ін.

Армія використовувалася й для реквізиції хліба. Продрозкладка здійснювалася лише під загрозою багнетів. Централізовані державні ресурси продо­вольства танули, а іиших ие існувало: адже вільна торгівля хлібом переслідувалася як карний злочин. Взятий на себе обов’язок годувати працівнків націоналізованого господарства держава виконува­ла вкрай незадовільно. Робітничий пайок скоротив­ся до чверті фунта хліба (100 г) і до того ж його видавали не кожний день. Голодуючі робітники вдавалися до так званих “італійських страйків", тобто уповільнювали темп праці, перебуваючи на робочому місці. Схильність до “італійок” поясню­валася просто: при звичайному страйку робітників негайно позбавили б трудової книжки, за якою во­ни одержували свої мізерні пайки

У радянській історіографії наявність кризи по­чатку 20-х рр. визнавалася, але причини її пов’язу­валися переважно з господарською розрухою, вик­ликаною семирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. На території України, де воєнні дії тривали весь цей час майже безперервно, народне господарство справді істотно постраждало. Але параліч виробництва, який насувався невідво­ротно, був пов’язаний із спробами державної партії зруйнувати ринковий механізм. Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля. Нестача хліба і вугілля призводила до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транс­портна кризи вкінець розхитали матеріально- технічне постачання всієї промисловості. Чи­сельність робітників великої промисловості України зменшилася наполовину порівняно з довоєнною. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.

Націоналізовану промисловість душили бюра-

кратизм і тяганина. Навіть за наявності ресурсів вона не могла справитися із планами. Робітничі ко­лективи вимагали продовольчого постачання, але не були в змозі дати еквівалент у вигляді потрібної споживачу продукції. Дійшло до того, що місцеві господарські органи свідомо барилися з націоналізацією, щоб підприємства не переходили на їх утримання.

І все-таки керівні діячі державної партії були од­ностайні у тому, щоб закінчити одержавлення ви­робництва. 29 листопада 1920 р. ВРНГ РСФРР прийняла постанову про націоналізацію усіх проми­слових підприємств з кількістю робітників не мен­ше п’ятьох при наявності механічного двигуна і не менше десятьох за відсутності останнього. У тезах голови Української РНГ В.Чубаря, які датуються лютим 1921 р., підкреслювалося: “Для успішного виконання ударних завдань у галузі видобутку па­лива і металу, а також по відбудові транспорту і поліпшенню постачання селянства машинами та знаряддями необхідно закінчити робочу по ово­лодінню пролетарською державою всім виробниц­твом і всіма матеріальними ресурсами”.

Отже, примара економічної катастрофи ані­скільки не позначалася на догматичних позиціях керівників ВРНГ і УРНГ По доповіді Чубаря V Всеукраїнський з’їзд рад на початку березня 1921 р. ухвалив: “Здійснити до кінця націоналізацію та концентрацію приватногосподарських підпри ємств”.

З фінансової кризи думали вийти найбільш ра­дикальним шляхом — скасуванням грошей. Ко­місія на чолі з С Струмиліним готувала пропозиції щодо заміни грошей трудовими одиницями (трода- ми). Почала свою роботу й комісія для скасування грошових податків. У зауваженнях на проект відповідного декрету В.Ленін підтвердив думку про безспірність переходу до безгрошового обміну в найближчому майбутньому. В грудні 1920 р. він піписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів по картках, про безплатність палива, житла, кому­нальних і поштово-телеграфних послуг.

Дата добавления: 2015-05-22