Початок польсько-української війни

‘ ¹ ахідноукраїнська державність одразу ж ста- ‘^А ла об’єктом агресії із Заходу. Вона розгорта­лася в двох напрямках. Бригада генерала Б.Роя мала просуватися на Львів через Пере­мишль. З Любліна через Раву-Руську на той же Львів виряджалась інша бригада. Нею командував один з найближчих соратників Ю.Пілсудського полковник Е.Ридз-Смигли. Початок II Речі Пос­политої характеризувався швидкою зміною урядів. Соціальні верхн н політичні кола, що приходили до влади, намагалися підняти населення на захист „польськості“ східних земель. Після повернення втраченої понад 120 років тому незалежності, у п’янкій атмосфері омріяного багатьма поколіннями відновлення польської державності, такі заклики

зустрічали широкий відгук. Разом з тим тери­торіальні претензії кожного нового уряду ставали чимдалі категоричнішими.

Було апробовано основні пропагандистські версії подій у західній Україні та шляхи розв’язання конфлікту, які фігурували на міжнародній арені протягом усієї польсько-української війни. 4 листо­пада Польська ліквідаційна комісія звернулася до урядів Антанти і США. Пани з Кракова волали: „Українські банди за допомогою прусських та австрійських військ зайняли частину Східної Гали­чини і столичне місто Львів, сіючи смерть і руїну“, й просили „коаліційні уряди надіслати до Галичини через Одесу та Румунію польсько-американські й польсько-французькі силн“.

Одночасно до Белграда, де на разі зупинилася штабквартира антантівськнх військ у Східній Європі, відрядили спеціальну місію. Вона просила надіслати до Львова представників Антанти для „врегулювання польсько-українського конфлікту й наведення порядку“. Для цього війська союзників мали зайняти Львів, Станіслав і Борислав, а у всій Східній Галичині — створена польсько-українська адміністрація під орудою антантівського комісара. Місію запевнили: союзне військо вже марширує на Київ, маючи на увазі ще до Нового року „здобути Росію і заступити більшовикам шлях на Польщу“. Було запевнено - Франція „плекає надію на віднов­лення Польщі в її історичних кордонах“

Теоретично попередні англійські й американські розробки мирного врегулювання ніби не позбавляли й українців Східної Галичини можливості здійснити свої національні прагнення. Так, „Офіційний аме­риканський коментар до „14 пунктів“, з певною мірою об’єктивності підготовлений восени 1918 р. й тоді ж у цілому прийнятий Верховною радою Ан­танти, підтверджуючи право Польщі на неза­лежність, констатував: „Те, що визнано правиль­ним для поляків, безперечно, доведеться визнати правильним і для фіннів, литовців, латишів, а мож­ливо, й для українців“. Заторкувалось також пи­тання суперечностей „між поляками й українцями на південному сході (й у Східній Галичині)“. Ці взаємини, як і стосунки між поляками, білорусами й литовцями, зазначалося в документі, „грубо кажу­чи, є ставленням поміщика до селянина. Отже, як­що внаслідок евакуації (військ Центральних дер­жав. — Авт.) виникне класова війна, цілком мож­ливо, вона набуде й форми конфлікту між народно­стями. Ясна річ, в інтересах доброї згодн важливіше з’ясувати думку основної національності на кожній

території, аніж правлячого й імущого класу“.

Дещо пізніший британський „Меморандум Го- варда“, що підсумовував розробки фахівців „Форін офісу“, був спеціально присвячений територіальним проблемам Польщі. Її південно-східний кордон мав проходити вздовж р.Сян. Цей „Меморандум“ з’явився 9 грудня 1918 р., коли вже точилися бої за Львів, тому його автори не могли обминути питан­ня про майбутнє головного міста Східної Галичини. Вважаючи Львів „важливим польським анклавом“, вони констатували, що він лежить „порівняно дале­ко від визначеного вище кордону Польщі“. Звідси рекомендація — залишити місто в „непольських руках, але якщо буде гарантовано збереження польських наукових і релігійних установ“.

Прагнучи будь-що подолати небажані для себе ліберально-демократичні тенденції повоєнного вре­гулювання, польські владні кола не гребували нічим, щоб очорнити в очах Заходу український визвольний рух та його державницькі цілі. Вони не потребували особливої винахідливості, розгортаю­чи антиукраїнську кампанію, добре знаючи якими аргументами слід маскувати зазіхання на українські землі. Досить було назвати борців проти польської агресії більшовиками. В умовах розколу світу на су­противні суспільно-економічні системи і така неви­баглива тактика здебільшого спрацьовувала.

Гарячковість і збентеженість, що охопили Вар­шаву, зрозумілі. Навіть нетривале функціонування української влади у Львові підважувало польську експансію на сході.

Дата добавления: 2015-05-22