Війна після війни

З

мушена включитись у повоєнне протистоян­ня двох блоків, назване..холодною війною“ (протидіяти комуністичному світові офіційно закликав у промові в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р. У.Черчілль), Україна саме тоді не тільки розширила можливості виходу на міжнарод­ну арену, а й включила до свого складу нові тери­торії. В червні 1945 р. УРСР стала членом ООН. Це відбулось за наполяганням і особистим контро­лем Сталіна, а відтак вже з самого початку несло в собі зерно лицемірства й обмеженості (Москві були необхідні голоси в ООН). Та навіть обмежена й де­коративна українська дипломатія мала одну незапе­речну перевагу: час від часу вона нагадувала, що на карті світу є Україна, а окреме членство в ООН (разом з СРСР і Білоруською PCP) певною мірою могло служити натяком на українську ок­ремість.

Восени 1945 р. підготовча комісія ООН розро­била порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Першим віце-головою підготовчої комісії був обраний тодішній нарком закордонних справ УРСР Д Мануїльський. Він же став голо­вою Першого комітету (з політичних питань і без­пеки) першої сесії Генеральної Асамблеї ООН (Лондон, січень 1946).

До 1950 р. УРСР стала членом 12 міжнародних організацій. Крім того, в цей період вона була чле­ном 8 міжнародних організацій та їх органів. У 1951—1958 рр Україна набула членства ще у 16 міжнародних організаціях та їх органах

Для колишніх членів антигітлерівської коаліції цей вихід України на дипломатичну арену не був не­сподіванкою, оскільки це було обумовлено під час роботи Ялтинської конференції (4—11 лютого

CXXV, в якій брали участь лідери США, Великоб­ританії та СРСР і яка вирішувала питання закінчення 2-ї світової війни та повоєнного ладу. Саме тоді й було ухвалено запросити Україну та

Білорусію як окремих співзасновників ООН.

„Декларація про визволену Європу“ як частина рішень Ялтинської конференції, фактично роз- в язала руки сталінському режимові у діях щодо на­дання „братської допомоги“ майбутнім країнам „соціалістичного табору“, стимулювала „радя- нізацію“ Східної Європи, а тим самим підштовхну­ла початок „холодної війни“.

Ще одне рішення цієї ж конференції не тільки привернуло увагу світу до України, а й породило чергову війну після війни. Йдеться про домо­вленість провести кордони Польщі на сході за так званою „лінією Керзона“. Фактично це означало визнання принципу етнічного кордону між Поль­щею та Україною, суттєво зміцнювало стратегічні позиції СРСР у Східній Європі. Для Західної Ук­раїни це означало остаточне входження до складу УРСР, а значить, тотальну „радянізацію“ всього життя, для Сталіна і його оточення — створення передумов для вирішального етапу безкомпромісної війни проти українського націоналістичного руху, поширеного на цих теренах.

Зміцненню позицій центральної московської влади в цьому регіоні сприяло вирішення долі За­карпаття: 29 червня 1945 р. було підписано ра­дянсько-чехословацький договір про включення Закарпатської України до складу УРСР В листо­паді 1945 р. його ратифіковано Національними зборами Чехословацької республіки і президією Верховної Ради СРСР, а 22 січня 1946 р. в складі УРСР було створено Закарпатську область з цен­тром у м. Ужгороді. Крім неї, до західних областей входили: Волинська. Львівська, Ровенська, Тер­нопільська, Дрогобицька (1959 р. об’єднана із Львівською), Станіславська (1962 р. перейменова­на на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльсь­ка (існувала у 1940—1954 pp., увійшла до складу Одеської області). Наприкінці 1945 р. територія УРСР становила понад 580 тис. км².

Врегулювання територіальних питань не обійшлось без переміщення населення. Понад 40 тис. чехів і словаків виїхали до Чехословаччини Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М.Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е.Осубка-Мо- равський підписали угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944—1946 pp. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали се­бе поляками, переселились до Польщі. Складнішим

виявився процес переселення українців, яких до УРСР повернулось понад 500 тис чол. Відносно добровільно переселилось приблизно 90 тис. ук­раїнців, а з середини 1945 р. розпочалось кон­трольоване польською владою примусове пересе­лення. Однак понад 150 тис. українців у другій по­ловині 1946 р. все ще залишались у своїх домівках. І тоді політбюро ЦК ПРП під головуванням В.Го- мулки своїм рішенням від 29 березня 1947 р. запо­чаткувало акцію „Вісла“ — виселення українських і змішаних українсько-польських сімей з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і поселення їх у так званих повернутих західних і північних рай­онах Польщі з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. 23 квітня 1947 р. політбюро ЦК ПРП ухвалило рішення про створення спеціального концтабору для „підозрілих ук­раїнців“ у Явожно поблизу Кракова. 31947 до по­чатку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в’язнів-українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з них загинуло близько 200 чол. Акція „Вісла“, що тривала з квітня до серпня

297- р. і внаслідок якої було переселено 140,6 тис. українського та змішаного українсько-польського населення, допомогла польським комуністам за­воювати симпатії шовіністичних сил, стала заключ­ною фазою політики етнічної антиукраїнської „чи­стки“ південно-східної Польщі від автохтонного українського населення.

Однак реалії репресивної політики довелось пе­реживати українцям не тільки поза межами Ук­раїни. „Радянізація“ західноукраїнських земель бу­ла, по суті війною за утвердження вже випробува­ної сталінським режимом в 20—30-ті pp. моделі соціалізму. Кінцевий результат соціально-еко­номічної і культурної політики пов’язувався із здатністю місцевих парторганізацій ефективно ре­алізовувати настанови центральних органів. Під контролем ЦК ВКП(б) і ЦК КП(6)У в західних областях швидко зростала чисельність партор­ганізацій. На початку 1947 р. їх було тут 4 тис., і вони об’єднували понад 60 тис. чол, на початку 1953 р. — 8 тис., і до них входило понад 85 тис. чол. Характерно, що питома вага членів партії з місцевого населення була незначною. Кадровий по­тенціал нарощувався переважно за рахунок приїжджих з центральних і східних областей, з _ інших республік СРСР. Так, до середини 1946 р. сюди прибуло понад 86 тис. партійних, радянських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи освіти, охорони здоров’я.

культурно-освітніх закладів. Вони не тільки в пере­важній більшості не знали мови, звичаїв, традицій, але й не намагалися пристосуватись до місцевих умов, не бажали бодай поважати місцеве населення, яке довгий час жило в інших соціально-політичних, культурних, побутових умовах.

Одним з перших і жорстоких кроків комуні­стичного режиму стало знищення Української гре- ко-католицької церкви (УГКЦ). Для того, щоб оцінити масштабність і наслідки цієї репресивної акції, варто пригадати, що до встановлення влади більшовиків у Західній Україні УГКЦ складалась із 3040 парафій, 4440 церков, Духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів; вида­вала 3 тижневих часописи і 6 місячних. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпис­копів, 2950 священиків; нараховувалось 520 ієро­монахів, 1090 ченців, 540 семінаристів. УГКЦ відігравала надзвичайно велику роль у духовному житті Західної України, а головне — була національною церквою. Цьому значною мірою сприяла багатогранна й невтомна діяльність

А.Шептицького, котрий перебував на митрополи­чому престолі з 17 січня 1901 до листопада 1944^>. З 31 листопада УГКЦ очолив митрополит И. Сліпий, який у грудні того ж року направив до Мо­скви делегацію у складі архімандрита К.Шептиць- кого, каноніка Г.Костельника, радника митрополи­чої консисторії І.Котова, ієромонаха Г.Будзинсько- го. Делегацію прийняли в Раді у справах релігійних культів при Ра^аркомі СРСР, де вона ознайомила із зверненням И.Сліпого „До духовенства і вірую­чих“ від 23 листопада 1944 р. Від імені духовенст­ва і віруючих делегація передала у фонд Червоного Хреста на оборону країни 100 тис. крб. Делегації обіцяли, що УГКЦ буде забезпечено вільне відправлення богослужінь.

Однак уже в березні 1945 р. з’явилась схвалена особисто Сталіним інструкція для ліквідації цієї церкви. Невдовзі розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ як „слуги Ватікану“, „ворога народу“, знаряддя „українсько­го буржуазного націоналізму“. Услід за тим розпо­чалися репресії, і вже в квітні 1945 р. всі наявні в тодішньому СРСР найвищого рангу священнослу­жителі УГКЦ були заарештовані. В травні 1945 р. під контролем органів безпеки було сформовано „ініціативну групу“, яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти

УГКЦ.

8-10 березня 1946 р. відбувся контрольований

НКДБ Львівський собор — з’їзд представників УГКЦ, на якому було ухвалено (за це голосували 216 делегатів-священиків і 19 представників ми­рян) скасувати Берестейську унію 1596 р., возз’єднавши галицьку церкву з руською право­славною.

Г.Костельник, який виконав головну роль у цьо­му спектаклі, перестав цікавити комуністичних можновладців, а коли його почало гризти сумління, він став небезпечним. 20 вересня 1948 р. його було вбито за загадкових обставин, причому вбивця покінчив життя самогубством.

1949 р. під тиском влади рішення про припи­нення діяльності уніатської церкви прийняла Му­качівська єпархія. І знову-таки не обійшлось без крові: із санкції М.Хрущова агентами спецслужби було знищено впливового єпископа Т.Ромжу. От­же, і в Закарпатті УГКЦ було ліквідовано. Багато її священиків заарештували і репресували або зму­сили перейти у православ я, але, навіть заборонена, вона жила, оскільки залишались близько 5 млн. віруючих. Воии продовжували молитись за своїми звичаями, тим самим стверджуючи незнищенність

УГКЦ.

Більш довготривалою виявилась боротьба вла­ди проти Української повстанської армії (УПА) і підпілля ОУН. З другої половини 1945 р. за вказівкою центрального проводу великі підрозділи повстанців були переформовані у дрібніші, згурто­вані та озброєні, з дислокацією у лісових масивах. Виникла мережа підпільних „боївок“ (10-15 чол.) у сільській місцевості. Загони УПА тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. км. Воии прагнули до утвердження нелегальних національно-державних структур, альтернативних органам більшовицької влади. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не меиш як 30 тис. представ­ників комуністичного режиму, військовослуж­бовців, місцевих жителів.

В свою чергу, особливо після капітуляції нацист­ської Німеччини, сталінське керівництво одержало можливість посилити протидію ОУН-УПА. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на на­раді секретарів обкомів КП(б)У, начальників об­ласних управлінь НКВС, НКДБ, командуючих військовими округами М.Хрущов наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував „у кожному селі створити своє опертя“.

Так воно, зрештою, й сталося військова сила, помножена силою репресивно-каральних органів, стала вирішальним фактором „радянізації“ Західної України, ліквідації опору ОУН-УПА. Блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля — ось лише деякі „штрихи до портрета“ повоєнної дійсності на західноу­країнських землях. За офіційними даними, тут у

298- 195 pp. було заарештовано майже 104 тис. осіб „бандитів, учасників ОУН, а також бан- дпосібного елемента“, під який легко підводились усі, хто підозрювався у зв’язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей (203662 чол.). У

299- 1953 pp. за різного роду „антирадянські політичні злочини“ в Україні було заарештовано 43379 чол віком до 25 років, з них у західних об­ластях України — 36340 чол.

Фінал цієї історичної драми був визначений. Надії керівництва ОУН і УПА на рядянсько-аме­риканський конфлікт, який дозволив би відродити державність України, не справдились. Не допомог­ли й встановлені контакти із спецслужбами США і Великобританії. В кінці 40-х рр збройне підпілля почало відчувати нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам уряду У PCP з’явитися з повинною. З 1947 р. по­чав здійснюватись частковий розпуск загонів УПА, а після загибелі 5 березня 1950 р. її головно­го командира Р.Шухевича (Т.Чупринки) вона ос­таточно починає втрачати боєздатність, хоча окремі боївки протримались ще до середини 50-х pp.

Чималу роль у цьому відіграв той факт, що ко­муністичний режим провадив перманентну анти- націоналістичну агітацію, використовуючи для цьо­го будь-який привід (як, наприклад, убивство в 1949 р за загадкових обставин письменника-ко- муніста Я Галана), а також те, що паралельно з бо­ротьбою проти ОУН і УПА в Західній Україні по­чали ефективно здійснюватись соціально-еко- номічні зміни за випробуваною в Східній Україні моделлю.

Дата добавления: 2015-05-22