Політико - ідеологічна реакція

Н

евдоволення Сталіна насамперед викликало те, що М.Хрущов, який очолював ЦК КГ1(б)У з 1938 р., а з 1944 р. за сумісниц­твом займав ще й посаду голови Ради народних комісарів УРСР (згодом — голови Ради міністрів УРСР), неодноразово звертався до Москви з про­ханням про допомогу з метою ліквідації трагічних наслідків голоду. У відповідь на одне із таких звер­нень Сталін дав образливу телеграму, в якій назвав М.Хрущова „сумнівним типом“ і викликав його до Москви. Лідер КП(б)У приготувався до найгіршо­го, але сталося інше: з метою „зміцнення“ керівниц­тва в Україну було відряджено Л.Кагановича. З бе­резня 1947 р. пленум ЦК К11(б)У затвердив його першим секретарем ЦК КП(б)У, а М.Хрущов за­лишився на чолі уряду.

Енергійно займаючись питаннями сільського господарства, Л.Каганович разом з тим послідовно почав створювати враження, ніби в Україні не

тільки в сільськогосподарській сфері, а й взагалі не все гаразд. 1 причини цього буцімто полягають у націоналістичних проявах. На одній з нарад з пер­шими секретарями обкомів партії він заявив, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві буде роз­глядатись як прояв українського буржуазного націоналізму з боку керівників різного рангу.

Особливу увагу у своїх „викривальних“ діях сталінський посланець приділяв українським інте­лектуалам. Зокрема, 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову „Про перевірку виконання Спілкою письменників України постано­ви ЦК ВКП(б) про журнали „Звезда“ і „Ленин­град“. У цьому документі вказувалося, що „рішен­ня ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально“, а її члени „опинилися фактично на позиціях обива­телів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру, буржу­азних перекручень у творах окремих письмен­ників...“

Трохи раніше, в серпні 1947 р. на пленумі Спілки радянських письменників України, на нараді молодих письменників, в якій брав участь Л.Ка­ганович, було започатковано брутальну крити­ку письменників Ю.Яновського, І.Сенченка, М.Рильського, до яких згодом приєднали „буржу­азних націоналістів“ — літераторів Д.Косарика, П.Карманського, М.Рудницького, А.Патрус-Кар- патського та ін. Тоді ж, у серпні, було ухвалено постанову ЦК КП(б)У „Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР“. Цього разу викривались „помилки“ та „перекручення“ в працях М.І Іет- ровського „Возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі“ (1944) і „Незламний дух великого українського народу“ (1943), а також „Короткий курс історії України" (вийшов 1941 р за ред. С.Бєлоусова, К.Гуслистого, М.Петровсь- кого, М.Супруненка, Ф.Ястребова), „Нарис істо­рії України“ (опублікований в Уфі за ред. К.Гусли­стого, М.Славіна, Ф.Ястребова) та 1-й том „Історії України“ (виданий 1943 р. за ред. М.Петровсь- кого).

Дотягнуті масштаби й характер кампанії, роз­горнутої проти діячів літератури, мистецтва, науки, не задовольняли Л.Кагановича. За його ініціати­вою розпочалася підготовка пленуму ЦК КП(б)У з порядком денним „Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У“. Є свідчення то­го, що Каганович і ті, хто в Україні підтримував йо­

го, не просто ідейно тероризували інтелігенцію, деяких представників партійно-державної номенк­латури, а готували черговий тур фізичних репресій. Однак цьому завадив особисто Сталін, відкликав­ши в грудні 1947 р. свого вірного учня знову до Москви. Напевно, „вождь народів“ виходив з того, що не слід надто загострювати і без того важку об­становку в Україні, а також з того, що після даного уроку, М.Хрущов не наважиться більше виявляти будь-які проукраїнські симпатії.

Сталін мав підстави вважати саме так, оскільки кроки Л Кагановича у викритті українського націоналізму були лише малою часткою тієї кам­панії, що її за директивами Москви слухняно здійснював М.Хрущов, починаючи з критики кіно­повісті О.Довженка „Україна в огні“ (1943—

295-. Під його керівництвом були ухвалені поста­нови ЦК КП(б)У з питань ідеологічної роботи. Спрямованість цих документів визначив сам Сталін у виступі на засіданні оргбюро ЦК ВКП(б) 14 серпня 1946 р. та головний тодішній ідеолог

А.Жданов, який 15 серпня того ж року на зборах партактиву і письменників Ленінграда „роз’ясню­вав“ постанову ЦК ВКП(б) про журнали „Звез­да“ і „Ленинград“. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) було ухвалено ряд постанов ЦК КП(б)У погромницького характеру під приводом оцінки стану справ в українській літературі та мистецтві: „Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в „Нарисі історії української літератури“ (1946), „Про журнал сатири і гумору „Перець“ (1946), „Про журнал „Вітчизна“ (1946), „Про репертуар драматичних і оперних те­атрів УРСР і заходи його поліпшення“ (1946) Вже після від’їзду Л.Кагановича з’явилась поста­нова політбюро ЦК КП(б)У „Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) „Про оперу „Большая дружба“ В.Мураделі“ (1948).

Поява цих рішень зайвий раз свідчила, що то­талітарна система не могла існувати без „підсистеми страху“, в тому числі страху перед „буржуазно- націоналістичною загрозою“. Це був яскравий при­клад того, як розмитість критеріїв національного і націоналістичного дозволяла у будь-який момент створювати атмосферу „націоналістичної загрози“, вважати „націоналізмом“ вірність традиціям свого народу, патріотичні почуття. Цю лінію було продов­жено в наступні роки, коли з’явились постанови ЦК КП(б)У „Про журнал „Дніпро“ (1950), „Про підсумки VI Пленуму правління Спілки радянсь­

ких письменників України“ (1951), „Про стан і за­ходи поліпшення ідеологічної роботи партійної ор­ганізації України" (1951), „Про видавництво Спілки радянських письменників України „Ра­дянський письменник“ (1951). 2 липня 1951 p., не­вдовзі після 11 декади української літератури і мис­тецтва, шо пройшла у Москві, в газеті „Правда“ з’явилась редакційна стаття „Проти ідеологічних перекручень у літературі“, яка піддавала нищівній критиці написаний 1944 р. вірш В.Сосюри „Любіть Україну“. І хоча тому, хто прочитав цей вірш, дове­лося б докласти величезних зусиль, щоб побачити в ньому „націоналізм“ чи „шкоду“, в редакційних та авторських статтях у пресі, на численних зборах та активах літераторів і митців гнівно „таврувалися“ саме ці „вади“ твору.

Всього за період з 1946 по 1951 р, було прийня­то 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Цькували не тільки письменників. Представника­ми „антинародного, формалістичного, згубного для радянської музики напряму“ категорично кваліфікувались такі українські композитори, як Б.Лятошинський, М.Колесса, М.Вериківський, Г.Таранов та ін. Характерно, що 1958 p., після того як ЦК КПРС „виправив“ оцінки опер „Великая дружба“ В.Мураделі, „Богдан Хмельницький“ К.Данькевича (за лібретто цієї опери був ще за Сталіна розкритикований навіть такий відданий системі літератор, як О.Корнійчук), „Від усього серця“ Г.Жуковського, з’явилась спеціальна ухвала ЦК КПУ (від 24 червня 1958) „Про виправлення помилок в оцінці творчості деяких композиторів Української PCP", за якою з митців знімались найбільш одіозні обвинувачення. Але самі згадані постанови з ідеологічних питань пережили багатьох комуністичних вождів і були офіційно скасовані ЦК КПУ лише в часи горбачовської „перебудови“, у

1990 р.

Не обминули Україну наслідки „лисенківщини“. Після сесії Всесоюзної академії сільськогоспо­дарських наук ім.Леніна, що відбулась у Москві в серпні 1948 р. і закріпила перемогу в біологічній на­уці консервативно-реакційної групи академіка Т.Лисенка, в Україні почалась „чистка“ серед нау­ковців. З кафедр вузів, установ АН УРСР було увільнено чимало фахівців, котрі не поділяли по­глядів Лисенка. Так, з Київського університету пішли зав. кафедрою генетики і селекції академік АН УРСР М.Гришко, зав.кафедрою дарвінізму професор С.Гершензон, з Харківського університе­ту — зав. кафедрою дарвінізму і генетики профе­

сор І.Поляков, з Харківського сільськогосподарсь­кого інституту — професор Л.Делоне та ін. Цьку­ванню й недобросовісній критиці був підданий підручник для вузів „Курс генетики“ М.Гришка та Л.Делоне.

Наприкінці 1948 р. в Україні, як і в усьому СРСР, було розгорнуто боротьбу проти „низькопо­клонства перед Заходом“, а згодом з „космо­політизмом“. Ця кампанія особливо посилилась після публікації в газеті „Правда“ редакційної статті „Про одну антипатріотичну групу театраль­них критиків“ в січні 1949 р. Відомі літератори єврейського походження (О.Борщагівський, А.Го- зенпуд, І.Стебун, Є.Адельгейм, Л.Санов та ін.) були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні пе­ред культурою Заходу, в замовчуванні зв’язків культури українського і російського народів, в інших „гріхах“. Статті про них рясніли такими сло­вами, як „безродні космополіти“, „естетствуючі нікчемності“ „низькопоклонники“, „антипатріоти­чні торгаші“ тощо. В березні 1949 р. відбувся пле­нум правління Спілки радянських письменників України з порядком денним „До кінця розгромити космополітів-антипатріотів“.

Все це було кроками сталінського керівництва щодо посилення антиєврейської кампанії, розпоча­тої ще після закінчення війни. Наприкінці 40 — на початку 50-х pp. тривали репресії проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність яких була пов’язана з Україною. Зокрема, в цей час були піддані арештам і засуджені до різних строків по­збавлення волі Г.(1олянкер, Ю.Мижирицький, НЛур’є, І.Кіпніс, И.Бухбіндер та ін. Декому з них та іншим діячам єврейської культури, зокрема, інкримінувались зв’язки з „Єврейським антифаши­стським комітетом“ (ЄАК), фабрикація „справи“ якого почалась 1946 p., а закінчилась розстрілом у

296- р. в Москві його активних діячів. В цьому контексті не можна обминути примітну за своїм трагізмом подію, що сталася в Києві 1950 p.: саме тоді було остаточно ліквідовано кабінет єврейської літератури, мови і фольклору при АН У PCP, який очолював член-кореспондент АН УРСР мовозна­вець Е Співак. Він був заарештований у січні 1949 р. і невдовзі помер у в’язниці. Арештам були піддані також співробітники кабінету.

Дивним і водночас закономірним для тодішніх умов чином цей антисемітизм уживався з україно­фобією і призводив часто до висунення обвинува­чень у спільних діях єврейських і українських „націоналістів“. Характерно й те, що вже під кінець

життя, під час зустрічі з керівниками УРСР у квітні 1952 р. Сталін докладно цікавився станом ідеологічної роботи в Україні, наполягав на тому, що тут не все гаразд, що в цій ділянці працюють слабкі кадри. Однак і ці „слабкі кадри“, проходячи постійний партійний ьишкіл, встигли зробити чима­ло для утвердження в духовному житті України політичного обскурантизму.

Дата добавления: 2015-05-22