Вклад України у воєнно-економічну мобілізацію

рятуванню та відновленню воєнно-еко­номічного потенціалу сприяла своєчасна і в цілому успішно проведена (головним чином з Лівобережної України) евакуація найціннішого ус­таткування 550 найбільших підприємств машино­будівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, найціннішого майна радгоспів, ма­шинно-тракторних станцій, колгоспів, науково- дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, рільників, механізаторів, службовців та їхніх сімей.

Все скільки-небудь цінне майно, що його не можна було вивезти, за директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. повин­но було „безумовно знищуватися“, щоб ворог не зміг його використати. Такою була логіка тотальної війни на тотальне знищення, за якою висаджено у повітря частину Дніпрогесу, ряд інших об'єктів. Однак унаслідок швидких темпів ворожого наступу чимало запасів сировини, зокрема 1 млн. т марган­цевої руди, 490 млн. т. зерна, борошна та іншого

продовольства, багато тонн пального потрапило до рук гітлерівців.

Попервах наслідки евакуації здавалися жахли­вими: рівень виробництва у провідних галузях про­мисловості набагато знизився. Фронт якийсь час майже не отримував танків, літаків. А\е поступово становище мінялося на краще. Два фактори сприя­ли цьому По-перше, це економічно грамотні рішен­ня щодо розміщення евакуйованих продуктивних сил і спеціалістів. І. по-друге, безпрецедентні, навіть порівняно з роками „соціалістичного будівництва“, трудові зусилля.

Евакуйоване обладнання розміщувалося, в ос­новному, на профільних заводах і шахтах з метою посилення їх потужностей. Причому майно евакуй­ованого підприємства розподілялося іноді на ба­гатьох місцевих. Так само на квартирах місцевих жителів було влаштовано і приїжджих — інже­нерів, техніків, робітників, їхні сім’ї, господарі поділилися й одягом.

Ідеї справедливої визвольної війни надихнули видатних учених, митців, літераторів — О.Патона, В.Філатова, П.Тичину, М.Рильського, М.Ве- риківського, Ю.Мейтуса, В.Касіяна, О Шовку- ненка, М.Литвиненко-Вольгемут, М.Романова,

О.Довженка та сотні інших на напружену творчу діяльність для зміцнення боєздатності Збройних сил. Водночас вони широко знайомили далеке від культурних центрів населення східних районів із здобутками культури, передусім української.

Хоча війна нібито давала й чимало підстав для чвар між приїжджими і місцевим населенням (зга­даємо бодай те, що через наплив мільйонів евакуй­ованих набули широких масштабів примусові підсе- лення, вилучення лишків житлоплощі в місцевих жителів тощо), однак міжнаціональних конфліктів не спостерігалося. І саме завдяки цьому за винятко­во скрутних обставин у тилу не сталося те. що мог­ло статися,— масових голодувань та епідемій. Ат­мосфера злагоди серед населення підготувала грунт для створення економічної бази ведення „тотальної війни“.

Всупереч усім негараздам — гостро бракувало сировини, електроенергії, обладнання для струк­турної перебудови, передусім кваліфікованої робо­чої сили і часу — економіку врятували самі трудів­ники. Об’єднавшись з евакуйованими, місцеві жи­телі, а це були переважно жінки, підлітки, бо ті, хто підлягав мобілізації, вже воювали на фронті, не шкодували ні сил, ні здоров я для створення нової воєнної економіки. Обладнання, шо прибуло, роз­

ташовували за відсутності вільних виробничих площ у приміщеннях універмагів, полиці яких пус­тували, кінотеатрів, котрі мало хто відвідував, навіть шкіл. А то й ставили його просто неба, в полі, лісі, підводили електроенергію, а вже діючі верста­ти обносили стінами, вкривали дахом. А поряд ви­никали намети, в яких жили люди.

Було, звичайно, дуже скрутно. Г.Горобець, ме­талург із Криворіжжя, який працював на базі одно­го з підприємств Нижнього Тагіла, розповідав, як виконувалось таке завдання: „Ми не йшли додому доти, поки не закінчили роботу. Це тривало 24 го­дини при 30° морозі. Ходив я тоді в гумових чобо­тях. Забіжиш у приміщення погрітися — онучі на ногах вологими стають. А коли знову вийдеш на мороз, замерзають.“

Так, люди інколи тижнями не виходили з цехів, тут же спали, їли. Бо тилове постачання — най­частіше це були тарілка так званої затірки, тобто звареного у воді борошна, мізерна пайка хліба, ци­буля, одна-дві картоплини „в мундирах“ — могло забезпечити мільйонам робітників і службовців ли­ше напівголодне існування в умовах виснажливої праці та невлаштованого побуту. Побувавши в ти­лових районах і зіткнувшись з побутом людей, представник британської військової місії М.Мак- ферлейн з подивом писав: „Російським людям вла­стивою є незвичайна здатність існувати на одному хлібі“. Більш, ніж окраєць хліба, картоплину, тило­ве село дати місту не могло, не вистачало робочих рук, пального, орної землі, знизилися врожайність, приплід худоби.

Більшість евакуйованих підприємств почала да­вати продукцію вже навесні 1942 р. А в середині того ж року воєнна перебудова народного господар­ства завершилася. На сході країни небувалими тем­пами була створена, по суті, заново першокласна воєнна економіка, оскільки західна оборонно-про- мислова база була втрачена.

Про ефективність радянської оборонної еко­номіки тих часів свідчить порівняння її показників з воєнно-економічним потенціалом Німеччини. Ос­тання протягом усієї війни виробляла сталі, елек­троенергії та вугілля в 1,5—2,5 раза більше, ніж СРСР Але на кожні 100 німецьких літаків випус­калося 170 радянських. З воріт танкових заводів Уралу щомісяця виходило 2 тис. бойових машин, у Німеччині вироблялося 1450. Тил став цитаделлю воюючого народу.

Дата добавления: 2015-05-22