Нацистська окупація і рух Опору

РР.

Т

е, про що люди боялися й подумати — вели­ку війну і велику біду, приніс їм світанок 22 червня 1941 р. — день нападу Німеччини на Радянський Союз.

Дуже важливе місце у планах німецького ко­мандування відводилося здобуттю у найкоротші строки України з її величезними сировиними ресур­сами й родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити свою воєнну еко­номіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового пану­вання. За планом „Барбаросса“ на Україну вдерли­ся 57 дивізій і 13 корпусів групи армій „Південь“, їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів, перетворених після початку війни у Південно-Західний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме південний захід буде метою головного удару німецької армії. Нас­правді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямі. Співвідношення у бойовій техніці було також на користь радянських військ. Якщо в німців та їх союзників на південно- західному напрямі налічувалося 850 танків, 16000 гармат і 1300 літаків, то у радянської сторони відповідно — 5625, 17000 та 2700. Більше 80% цієї техніки було застарілих конструкцій.

Орієнтовані на пристосуванство,

політпрацівники про обстановку на місцях намага­лися доповідати у бадьоро-оптимістичних тональ­ностях, хоча війська вже з перших годин війни по­чали відступати по всьому фронту. В оперативному зведенні генштабу на 22.00 год. 22 червня станови­ще на фронтах зображувалося як відносно благопо­лучне, таке, що не викликає тривоги: „Німецькі ре­гулярні війська протягом 22 червня вели бої з при­кордонними частинами СРСР, маючи незначний успіх на окремих напрямах. У другій половині дня, з підходом передових частин польових військ Чер­воної армії, атаки німецьких військ на переважній протяжності нашого кордону відбито з втратами для противника“.

У дійсності перебіг подій на радянсько-німець­кому фронті відразу набрав несприятливого для Червоної армії характеру. Вже у перші години війни було втрачено, по суті, всю авіацію першої лінії —

1200 бойових машин. Швидко просуваючись, німецькі війська займали один аеродром за другим, і перебазувати тилову авіацію часто було нікуди, доводилося самим її нищити. Армія невдовзі зали­шилася без прикриття з повітря. В українському небі запанували літаки з чорними хрестами.

Нечисленні вогнища оборони на кордоні, де прикордонники трималися в надії на близький підхід основних сил, німецькі танки, не затримую­чись, обминали, прагнули якомога далі і скоріше пробитися в глиб радянської території. Най­серйозніший опір виявили радянські воїни на різних ділянках недобудованого укріпленого району на но­вому кордоні, зокрема в районі Леско на р.Санок (нині ця територія належить Польщі). Частина військ 17-ї німецької армії була затримана тут аж до початку липня 1941 р.

Другого воєнного дня, згідно з директивою щойно створеної Ставки головного командування, відданою без врахування обстановки на фронті, мо- томеханізовані корпуси перейшли в контрнаступ у районі Луцьк-Рівне-Броди з метою розгрому 1-го танкового угруповання ворога.Тиждень тривало це перше танкове побоїще Великої Вітчизняної війни, у якому з обох сторін взяли участь дві тисячі танків. Втрати радянських військ, озброєнних переважно застарілою технікою, співвідносилися з втратами противника як 20:1. З 4200 танків у них залишило­ся лише 737, та й з тих не всі були придатні до ви­користання.

Так, уже на початковому етапі війни сталося найгірше — радянські війська залишившись без бойової техніки, піддалися настроям паніки та роз­губленості. У фронтовому лексиконі з’явилися страшні слова: „оточення“, „оточенці“, „котел“. У ворожому кільці опинялися цілі дивізії, навіть кор­пуси.

На той час із 170 дивізій діючої армії на ра­дянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими. Танкові армади ворога з автоматниками на броні, щільно прикриті з повітря авіацією, за лічені дні захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині — Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині — Хмельницький), Житомир і вийшли на підступ до Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів республіки.

Драматичний характер подій на фронті ще

більше ускладнювався через шоковий стан Сталіна та усієї кремлівської верхівки з приводу того, що сталося. Сталін, за виразом Г.Жукова, усвідомив усю фальш своєї передвоєнної політики і перші дні війни перебував у прострації. Вождя і його оточен­ня вразило те, що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, те, що Червона армія не змогла вистояти перед нападником. У найкритичніший для країни день 22 червня він не дав згоди на свій вис­туп по радіо, не знайшовся, що сказати народу, і виступав Молотов. У той самий пекельний ранок Сталін спочатку був відмовився і від поста голови щойно створеної Ставки головного командування. Про стан вождя С.Тимошенко згадував: „Щоки запалі, неголені, очі тьмяні, хмільні... Він сидів біля столу, як паралізований, повторював: „Ми втрати­ли все, що нам залишив товариш Ленін, немає нам прощення...“ Таким я його ніколи ие бачив“.

Отже, є підстави вважати, що в стратегічному керівництві країною і армією у перший тиждень війни сталася криза. Основоположні державні за­ходи, які визначали характер життя й діяльності суспільства у воєнний час, з’явилися із значним запізненням: директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів прийнято лише на 8-й день війни; Держав­ний комітет оборони утворено на 9-й; а Сталін на­решті виступив перед народом аж на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися на ра­дянську територію на північному заході майже на 500 км, на заході — на 600 і на південному заході

287- на 350 км.

Отямлюючись від потрясіння, викликаного на­падом ворога, країна збирала сили для відсічі. Гас­ло перших тижнів війни: „Все — для фронту, все

288- для перемоги!“ відповідало найзаповітнішим на­строям народу.

Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а на смерть мали бути належно зорганізовані й спря­мовані. Зробити це мусила політична структура то­гочасного однопартійного суспільства — ко­муністична партія. Вона уособлювала сталінську деспотичну командно-адміністративну систему, яка остаточно утвердилася і зосередила у собі всю вла­ду в країні. Парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричу­щих прорахунків та помилок авторитарної влади поставила країну перед безоднею, мусила тепер в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи своїми нещадними, тоталітарними методами вряту­вати її від загибелі.

Першочергового значення набувало зміцнення Збройних сил. Втрати, яких вони зазнали і від німецької агресії, і від сталінщини у довоєнні роки, були дещо компенсовані масовими патріотичними вчинками людей. Водночас з мобілізацією на фронт більш як 2 млн. жителів республіки (з них понад 200 тис. добровольців) в Україні, за прикладом Москви і Ленінграда, з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювали формування народно­го ополчення та винищувальні батальйони для охо­рони прифронтового тилу тощо. Поступово мирна інерція величезних людських мас уповільнювалася, стопорилася. Багатомільйонний народ вступив у війну.

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був неймовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточен­ня, втрачали зв’язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон.

Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать пам’ять ветеранів, яким довелося пережити ли­холіття. Один з них, полковник у відставці П.Ко­валенко, згадував про серпневі події на Південному фронті: „Всі дороги, ліси й переліски забиті війсь­ками, що відходять. Армія починає втрачати облич­чя, організація порушується... Розпорядження і на­кази, що суперечать одне одному, сипляться як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгуб­леність і розпач, цілковита безпорадність“.

Ставка верховного головнокомандування, гене­ральний штаб, командування напрямами й фронта­ми вживали всіх можливих заходів для переформу­вання та зміцнення боєздатності частин і з’єднань. У бій кидали нові й нові сили. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжу­вав, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території. Після того як упав Західний фронт і німці захопили майже всю Біло­русію, вирішальні бої розгорнулися на житомирсь­ко-київському напрямку. Мужньо трималися за­хисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 26 вересня, та Одеси — з 5 серпня до 16 жовт­ня 1941 р.

Надзвичайно складна обстановка виникла під Києвом. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію. Червона армія за допомо­гою місцевого населення більше двох місяців трима­

ла там оборону. Але в радянського командування не вистачало танків, літаків, резервів. Найбільше бра­кувало хисту і волі керівникам оборони столиці. Будь-які їхні рішення та кроки були позначені стра­хом перед Сталіним і прагненням уникнути відповідальності.

У кінці серпня противник безперешкодно фор­сував Дніпро на північ і південь від Києва й розпо­чав операцію по оточенню міста. Загроза наростала день у день. Ось чому командування Південно- Західного напрямку, доповідаючи Ставці про стан справ, висловилося за негайне відведення військ з

київського виступу. Зволікання з відходом

Південно-Західного фронту може призвести до втрати військ і величезної кількості матеріальної частини...“ — писали Сталіну головнокомандую­чий цим напрямком С.Будьонний і член військової ради М.Хрущов. Однак Сталін, пам’ятаючи неод­норазові й категоричні запевнення керівників обо­рони, що сил досить і Київ оборонятиметься успішно, і проявляючи властиві йому свавілля та во­люнтаризм, не взяв до уваги аргументованих до­казів. Наказав „за будь-яку ціну“ утримувати Київ. Під Києвом було втрачено чотири армії (принаймні півмільйона чоловік).

І все ж, якщо десь-таки вдалося „зачепитися“ радянським військам у їх майже безпросвітному відступі й протриматися більше двох місяців, поста­вивши під сумнів бездоганно продуманий графік „бліцкригу“ і здобуття Москви, то це було саме під Києвом. І завдячувати тут слід безіменним героям- червоноармійцям і командирам.

Наприкінці 1941 р. німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які тривалий час героїчно обороняли війська Південно- Західного та Південного фронтів.

Добившись успіхів на вирішальних ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на столицю країни. Але їхній розгром під Москвою (грудень

289- — січень 1942 р.) означав крах плану „бли­скавичної війни“.

На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було, по суті, компенсовано втрату кадрової армії, від якої залишилося всього 8%. Хо­ча цим військам бракувало головного — озброєння й бойового досвіду, в Сталіна створилася чергова ілюзія високої боєздатності Червоної армії.

За його вказівкою навесні 1942 р. було розпо­чато ряд часткових, розрізнених, погано підготов­

лених та недостатньо забезпечених наступальних операцій Але хіба армія могла водночас і наступати й оборонятися? Протягом січня—березня 1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу. Невдало розвивалися воєнні дії й на північ та південь від Харкова. Нез­важаючи на те, що частини Червоної армії прорва­ли тут лінію оборони противника, загальне співвідношення сил було не на їхню користь. На клопотання головкоме Південно-Західного на­прямку С.Тимошенка, члена військової ради М.Хрущова й начальника штабу І.Баграмяна Ставка й особисто Сталін дозволили провести у районі Харкова велику наступальну операцію, що почалася в травні 1942 р. Спочатку наступ розви­вався успішно, але незабаром почав видихатися: да­валися взнаки і погана його організація, й брак досвіду, і нестача бойової техніки. Завдавши силь­ного удару, противник оточив три армії й тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоноармійців та командирів.

28 червня 1942 р. великі танкові з’єднання во­рога у взаємодії з піхотою й авіацією (німецькі військові кореспонденти у захваті охрестили цю ар­маду „нестримний мастодонт“) розпочали гене­ральний наступ на воронезькому напрямку — опе­рацію „Блау“. Просування на марші німецьких ган­кових колон, артилерії, вантажних машин з піхотою було помітним на відстані 50—60 км через неосяж­ну густу й темну хмару пилу, порохового диму і по­пелу палаючих сіл. „Це стрій римських легіонів, пе­ренесений у XX вік для приборкання монголо- слов’янських орд!“ — торжествуючи, говорили німецькі офіцери. Було прорвано фронт про тяжністю 650 км і глибиною 150—400 км на південно-західній ділянці театру воєнних дій. Ра­дянські війська з боями відходили.

Знову, як і в 1941 р., в Червоній армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце безладдя й паніка, розгубленість командуван­ня і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище 3 болем у душі постерігаючи події, О.Довженко 12 липня 1942 р. зробив у своєму фронтовому щоденнику такий гіркии, емоційно за­гострений запис: „Вся фальш, уся тупість, усе без­пардонне й безтямне ледарство, увесь наш псевдо- мократизм перемішаний із сатрапством — усе вилізає боком і несе нас, як перекотиполе, степами, пустелями. І над усім цим — „Ми переможемо!“

У травні—червні 1942 р. рухнув Кримський фронт. Німцям вдалося захопити весь Керченський

півострів. На початку липня 1942 р., блоковані во­рогом із суші, моря та з повітря, після 250-денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя. На кінець літа німцям вда­лося прорватися до Сталінграда та Головного Кав­казького хребта.

Кульмінацію нових випробувань зафіксував відомий наказ № 227, підписаний Сталіним 28 липня 1942 р. У ньому розвивалися далі положення іншого вкрай жорстокого наказу № 270 від 16 серпня 1941 р. З одного боку в умовах загальної розгубленості й сум’яття іуворі накази були не­обхідні. А з другого — підкріплені правом розстрілу „в несудовому порядку“, застосуванням загороджувальних загонів та штрафних ба­тальйонів, карною відповідальністю близьких ро­дичів винува ців, вони сковували ініціативу ко­мандирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з’єднання, які з ходу кидалися в бій з боєком­плектом 4—5 снарядів на одну гармату, коли навіть гвинтівки мали не всі бійці, а їсти їм не було чого. Полки зникали разом зі штабами. За три-чотири дні боїв дивізія лягала на смерть...

Із алишенням 22 липня 1942 р. радянськими військами м.Свердловська Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території Ук­раїни.

Постає запитання: чи винна армія в цих пораз­ках? Відповідь має бути однозначною. Радянські війська, поставлені у неймовірно скрутне станови­ще згубними прорахунками та помилками політич­ного керівництва країни на чолі із Сталіним сата­нинська воля якого паралізувала здатність і гене­ралів, і наркомів, і партійних секретарів до са­мостійних рішень та вчинків, мужньо й до кінця ви­конували свій обов’язок, залишалися вірними при­сязі.

На кістках солдатів — героїв і мучеників 1941—1942 рр. створювалися передумови перело­му в ході війни.

О

купаційний режим, нав’язаний фашистами українському населенню у вигляді ли- хозвісного „нового порядку“, відзначався винятковою українофобією. Мета гітлерівських аг­ресорів полягала в тому, щоб терори тич ними на- ильницькими методами пограбувати завойовану територію, максимально очистивши її від корінного

населення, а для решти запровадити систему жор­стокої позаекономічної експлуатації

Потрібно було зовсім небагато часу, щоб оста­точно з ясувалися цілі Німеччини щодо України. На нараді окупаційних чиновників у Рівному Е.Кох сформулював її так: „Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід прова­дити, не рахуючись з втратами“.

Скасувавши, по суті, саме поняття „Україна“, окупанти штучно розчленували суверенну ук­раїнську територію, що історично склалася. Західноукраїнські землі під назвою „дистрикт Га­личина“ були включені до „генерал-губернаторст- ва“, створеного на території окупованої Польщі. Південні райони республіки під назвою „Трансністрія“ ввійшли до складу Румунії. Більшу ж частину України було віднесено до так званого рейхскомісаріату „Україна“. Управляти ним Гітлер поставив Еріха Коха. Вибір був невипадковим. Ад­же фанатичний расист Кох ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот „нижчої раси“. „Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною,— твердив цей „арієць“,— я звелю його негайно розстріляти“. Названий своїми підлеглими „коричневим царем України“, Кох запопадливо за­ходився реалізовувати расистські постулати Гітле- ра, який розпатякував: „Ми заінтересовані в тому, щоб ці росіяни чи українці не дуже сильно розмно­жувалися: адже ми маємо намір добитися того, щоб одного чудового дня усі ці землі, що раніше вважа­лися руськими, були цілковито заселені німцями“.

Новоявлені колонізатори, по суті, визнавали тільки один метод управління захопленими тери­торіями -— фізичний і моральний терор. Вони зака­тували на українській землі 5264 тис. чол. мирного населення (євреїв і циган — майже до ноги) та військовополонених, депортували до Німеччини на каторжні роботи 2400 тис. чол. молоді.

Апокаліптичні картини незліченних ровів, зава­лених трупами жителів України, доповнювалися приголомшуючим „пейзажем“ нескінченних руїн сотень міст, селищ та сіл, тисяч заводів, фабрик, шахт, електростанцій, спалених колгоспних та рад­госпних будівель, землянок й окопів, у яких тулили­ся сотні тисяч людей.

Полчища німецьких інтендантів і підприємців під прикриттям багнетів і кулеметів окупаційних військ нишпорили по містах і селах, вивозили все, що тільки можна було навантажити у вагони. Безу­

мовно, злочинні дії фашистів щодо України не були

б такими масштабними, якби не сприяння окупан­там частини населення. В багатьох людей, які свого часу в цілому схвально сприйняли ленінські ідеї, бу­зувірські дії більшовицького тоталітарного режиму викликали почуття гіркого розчарування в ра­дянській владі, в соціалізмі, що ототожнювалися ними зі сталінськими злодіяннями. А це в поєднанні з голодним, безправним існуванням аб­солютної більшості населення в умовах окупації ставало базою такого явища, як колабораціоналізм, тобто підсобництво гітлерівцям з боку осіб з місце­вого населення.

Незважаючи на те, що окупанти поряд з жор­стокою репресивною політикою використовували також штучно створюваний масовий голод у містах і політичні провокації, вони наштовхнулися на відкритий або прихований опір. Люди, які опинили­ся під владою загарбників, переконувалися: те, що приніс фашизм,— і масовий геноцид, цілковиту відсутність людських прав, рабське животіння,— набагато страшніше від того найгіршого, що їм до­водилося терпіти в умовах, хоча й спотвореної сталінським тоталітаризмом, народної в своїй ос­нові радянської влади. Такий висновок знаходимо у численних документах окупаційного періоду. Зок­рема, в листі командуючого тилом групи армій „Південь“ генерала Фрідеріці є визнання: „Ук­раїнське населення в 1941 р. під час вступу німець­ких військ зустрічало їх як друзів і визволителів за місцевим звичаєм — хлібом та сіллю. Це гарне ставлення останнім часом докорінним чином зміни­лося“. І там, де в 1941 р. зводилися тріумфальні ар­ки на честь „німців-визволителів“, у 1942 р. закла­дали міни.

Великі труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога. Оскільки воєнною доктриною Червоної армії пере­дбачалося, що війна вестиметься виключно на тери­торії противника, підготовка населення до парти­занської боротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів на по­чатку 30-х рр. мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібрані для можливої парти­занської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці „замаху на товариша Сталіна“ та знище­но. Було відкинуто теоретичні засади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, ко­ли партійні та військові органи заходилися створю­вати підпілля, формувати партизанські загони. Ад­

же об’єктивні труднощі організації боротьби у во­рожому тилу ускладнювалися поспішністю й фор­малізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяль­ності в нелегальних умовах, накладанні матеріаль­но-технічної бази, створенні конспіративних квар­тир, налагодженні засобів зв’язку Орієнтовані на досвід громадянської війни, місцеві керівники до обов ’язків яких було віднесено формування підпілля та партизанських загонів, нерідко проявляли кри­чущі невігластво і формалізм.

Тому не дивно, що багато таких погано підго­товлених і недосвідчених підпільників і партизанів, зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які мали великий досвід бо­ротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, не витримали всього тягаря непередбачених труднощів. Один з керівників партизанського руху на Україні І.Старинов свідчив, що в перший рік війни на окупованій території було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На чер­вень 1942 р. малися відомості про наявність лише 22 діючих загонів. Решта — розпалася або була розгромлена.

В неймовірно складних умовах ворожого тилу, долаючи величезні організаційні та матеріальні труднощі, щодня піддаючи себе смертельному ри­зику, гуртували однодумців, збирали на полях не­давніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіра­тивні прийоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіодонесень, розмножували та поши­рювали антифашистські листівки. Завдяки цій не­втомній, безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. у нелегальній діяльності на території України стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська ме­режа була не тільки відновлена, а й значно розши­рена і посилена. Певною мірою вдалося виправити й численні помилки, допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних організацій.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога у всіх районах України найактивнішою були збройні партизанські дії. У кількох тисячах ра­дянських загонів воювали сотні тисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом діяльності підпільників саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблю­вали ворожий тил.

Юнаки і дівчата були найбільш масовою верст­вою населення, яка безвідмовно пішла за радянсь­кою владою. В нацистському документі „Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій „Південь“ цьому феномену приділено спеціальну

увагу В ньому говориться, що радянська молодь „глибоко засвоїла основоположення більшовизму... З молоді складалася більшість активістів за справу рад. Банди (партизани. — Авт.) утворювалися пе­реважно з молоді“

Роль „третьої сили“ в умовах окупаційного ре­жиму намагалася активно відігравати Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави ця організація остаточно розкололася. Утворилися два її крила — помірковане на чолі з А.Мельником (ОУН-м) і радикальне, кероване С.Бандерою (ОУН-б), що почали між собою ворогувати. Мельниківці, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, відкрито стали додатком окупаційного апарату і навіть створили з українців дивізію СС „Галичина“ для допомоги фашистам. Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почали створювати власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки в селах, їхньою метою бу­ла боротьба за незалежну соборну Україну.

Водночас ОУН робилися активні спроби з до­помогою так званих „похідних груп“, що складали­ся з досвідчених організаторів і пропагандистів, по­ширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. На відміну від комуністичного підпілля гестапівці нази­вали націоналістичних нелегалів „українським ру­хом опору“. В одній з його листівок, конфіскованих поліцією безпеки і СД, говорилося: „Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми повинні берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу...“ Оскільки самостійницький рух, як і, ясна річ, ко­муністичний, суперечив німецькій колонізаторській політиці, на оунівців обрушилися репресії. Розгро­мивши націоналістичне підпілля, гестапівці зосере­дилися на боротьбі проти комуністичного руху, який набирав силу.

З наближенням Червоної армії і реальною пер­спективою повернення радянської влади, що за­пам’яталася в краї масовими репресіями та пород­жувала почуття страху, стосунки між бандерівцями і окупантами з огляду на спільну загрозу в ряді ви­падків набули характеру взаємосприяння у боротьбі проти нової більшовицької окупації.

Наявність двох, хоч і нерівнозначних за мас­штабами та ефективністю, сил руху Опору (тут пе­

ревага в ефективності, безумовно, на боці ко­муністичної) була особливістю українського театру партизанських дій так само, як і факт розколу ук­раїнської нації ідеологічною барикадою. Але є підстави наголосити і на тому, що об’єднувало: аб­солютна більшість українського народу не сприйня­ла націонал-соціалістичної ідеології, хоч як нацисти не намагалися її нав’язати, зайняла, зрештою, одно­значно ворожу позицію щодо окупантів та їх підсобників. А це створювало сприятливі умови для всеукраїнського руху Опору, який у 1943 р. досяг найбільшого розмаху і не на жарт налякав нацистів. Партизанська боротьба набрала найбільшого роз­маху. А протипартизанські заходи німців приноси­ли їм мінімальний успіх. Більше від них страждало місцеве населення. Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. А його над­будова — окупаційний режим тріщав по всіх швах. Партизанські формування на цей час вже ие тільки багато в чому нагадували частини регулярної армії, а й координували з ними бойові дії. Це був справжній другий фронт Великої Вітчизняної війни.

Дата добавления: 2015-05-22