Ярославичі

Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Яро­славичі разом обороняли країну від агресивних полов­ців, які з'явилися на степових просторах Русі, вдоскона­лили «Руську правду», зокрема відмінивши давню ро­дову помсту, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті на Переяславщині (1068) та

наступного за цим повстання киян проти князя Ізяслава у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято «Правду Ярославичів>> — кодекс юридичних норм, що значно розширював «Русь­ку Правду». Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Все­волода зайняв київський престол, а Ізяслав змушений був утікати до Польщі, далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святослав у 1073—1076 рр., Ізяславу 1076— 1078 рр., Всеволоду 1078-1093 рр.

Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. Для міжусобної боротьби почали залучатися й сусіди, на­самперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витопту­вали посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступ­ник Всеволода — великий князь київський Свято-полк Ізяславич (1093—1113) виявився неспромож­ним власними силами зарадити лихові, яке вело до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до пе­реяславського князя Володимира Всеволодовича Мо-номаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження міжкня-зівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпе­ки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі і кня­зівства (вотчини) переходили від батька до сина. Ос­таннє рішення скасовувало принцип сеньйорату Яро­слава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи, що рішення Лю-бецького та наступних князівських з'їздів: Витичів-ського 1100 р., на Золотчі 1101 р. й Долобського ПОЗ р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли пози­тивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103 — 1116 рр. з ініціативи й під командуванням Володимира

Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька десятиліть не насмілювалися на­падати на Русь.

Після смерті непопулярного київського князя Свя-тополка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Воло­димира Мономаха (1113 — 1125). Він ще за життя свого батька Всеволода був фактичним правителем Русі, але після його смерті, виявляючи повагу до законів та не бажаючи розпалювати чвари між князями, добро­вільно поступився київським та чернігівським престо­лами на користь двоюрідних братів Святополка Ізя-славича та Олега Святославича, які були старшими від нього в князівському роді. Ставши великим князем київським, Володимир Мономах, дотримуючись рішень Любецького з'їзду щодо вотчинного володіння, все ж зумів тримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби внести роз­брат чи вийти з-під його влади. Таким чином він зумів відновити політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на побудову правової дер­жави та нормалізацію соціальних відносин. Його «Ус­тав* суттєво доповнював славнозвісну «Руську прав­ду», значно обмежуючи сваволю місцевої адміністрації та лихварів. Він установлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Мономаху належить знаме­ните «Повчання*, де він заповідав дітям не забувати убогих і не давати «сильним» погубити людину, захи­щати і бідного смерда, і вбогу вдовицю.

Припинення усобиць, відновлення централізації дер­жави, відвернення половецької загрози сприяли су­спільно-економічному розвиткові Київської Русі. Знову зросло політичне значення* Києва як центру держави, зміцніли її міжнародні позиції. Ім'я Володимира Мо­номаха, онука Ярослава Мудрого та візантійського імпе­ратора Константина IX Мономаха, було добре відоме у середньовічній Європі. Сам він був одружений з доч­кою англійського короля Гітою, його син Мстислав —

зі шведською принцесою Христиною, сестра вийшла заміж за німецького імператора, одна донька — за угорського короля, а друга — за візантійського принца.

По смерті Володимира Мономаха на київському пре­столі утвердився його син Мстислав (1125—1132), прозваний літописцями Великим. Його правління ха­рактеризувалося подальшим зміцненням великокнязів­ської влади, яку змушені були визнавати навіть По­лоцьк та Новгород, завжди опозиційно налаштовані до Києва. Мстислав успішно воював з Литвою та половцями, загнавши останніх за Дон та Волгу, його боялися ятвя-зькі князьки і половецькі хани. Русь у той час займала вагоме міжнародне становище, про що свідчать динас­тичні зв'язки київського князя з рядом західно-євро­пейських королівських дворів. Одна з його доньок — Малфрід була одружена з норвезьким королем Сігурдом, друга — Інгеборг — з датським королем Кнутом Лавар-дом, третя — Ірина — з майбутнім імператором Візантії Андроніком Комніним, четверта — Єфросинія — з угорським королем Гейзою II. Син Мстислава Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською княгинею.

Однак Мстислав був останнім із київських князів, кому вдалося утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповід­них йому суспільних відносин уже невблаганно підво­див одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії — епохи феодальної роздроб­леності та існування самостійних князівств.

3. Русь-Україна у період політичної роздробленості

Київська Русь була найбільшою державою середньовіч­ної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн чоловік. Це була ранньофеодальна держава з прита­манною таким типам держав соціально-становою струк­турою. На найвищому щаблі феодальної драбини зна­ходився князь, який у своїй діяльності спирався на воє-

вод і бояр. На нижньому щаблі — холопи, закупи, рядовичі. У середині її — селяни-смерди, ремісники, купці. Окрему значну за розмірами соціальну групу становили церковнослужителі. Державне правління хоча й було монархічним, однак обмежувалося боярсь­кою радою і вічем.

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрача­ти політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздробленості. Це був закономірний процес, притаманний усім держа­вам середньовічної Європи.

Дата добавления: 2015-05-22