Галичина

Галицька земля була першою на українських теренах, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремив­шись наприкін. XI ст. від Києва. її економічне та політичне піднесення зумовлювалося надзвичайно ви­гідним розташуванням, важкодоступним для кочових нападників зі степу; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід, що сприяли збагаченню

та проведенню активної закордонної політики; великими покладами солі, значення яких істотно зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; від­даленістю від Києва, що послаблювало вплив централь­ної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своє­му внукові Ростиславові Володимировичу. Літописці не засвідчують його в Галичині, а повідомляють про те, що Ростислав перебувавшу князівстві Тмутаракані, яке стало притулком для князів-вигнанців, тобто тих Рю-риковичів, які втратили право на власні вотчини. Із При-азов'я вони не раз вирушали, вербуючи половців чи інших чужоземних найманців, на Русь, щоб захопити князівство чи якусь волость. Деякі історики вважають, що Ростислава отруїли греки за намовою київського князя Ізяслава. Після смерті Ростислава залишилися сини — Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли ста­ти законними спадкоємцями Галичини. Перший во­лодів Перемишльською землею, другий — Теребовлян-ською, третій — Звенигородською. Головну увагу бра­ти спрямовували на захист своїх володінь від агресив­них сусідів — Польщі, Угорщини, київських та волинсь­ких князів. Вони приборкали опозиційне боярство, роз­громили угорські війська під Перемишлем (1099), за допомогою половців завдали відчутних ударів по Польщі, зміцнили південно-східні кордони краю напів­кочовими печенігами, торками та берендеями.

Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124 — 1152) поступово об'єднав Звени­городське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який лежав на перехресті торговельних шляхів. Від імені нової столиці весь край став називатися Га­лицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, тала­новитий дипломат, Володимирко Володаревич умів вий­ти з найскрутніших ситуацій. Для досягнення мети не гребував нічим, порушуючи присягу, нацьковуючи на своїх ворогів половців, свата Юрія Долгорукого, або підкуплюючи суперників сріблом чи золотом. Він зумів дати відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам київського кня-

зя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та СуздальщиноЮ. За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету — було приєднано Погорин-ську волость на Волині.

Раптова смерть Володимирка не перервала державо­творчого процесу в Галичині. За правління його сина — Ярослава Осмомисла (1152—1187) Галицьке князів­ство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, у період свого найвищого піднесення володіло Бессарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князів­ська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України на Заході. В місті звели десятки палаців та храмів, зокрема величний кафед­ральний храм Успіння Божої Матері, що став престоль­ною церквою галицького єпископа. Дністром, Прутом, Дунаєм купці з Галича й інших міст вивозили свої товари на ринки причорноморських держав, у т. ч. й у Константинополь, з яким Ярослав підтримував сусідські стосунки і від якого домігся відкриття в Галичі єписко­пату. Добрі відносини було також встановлено з Угор­щиною, Польщею та Німеччиною. Показово, що «Вели-копольська хроніка» кін. ХНІ ст. державу Ярослава називає королівством. Високо оцінюючи заслуги князя Ярослава, який користувався величезним авторитетом на Русі й увійшов в історію як Осмомисл — за вісьмох мислить, автор «Слова о полку Ігоревім» відзначав: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (Карпати. — Авт.) своїми залізними полками, засту­пивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьків­ського золотого престолу султанів у далеких землях».

І справді, створивши в Карпатах систему оборонних ліній, Ярослав Осмомисл надовго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озброє­не і вишколене військо, не дозволив поль^ьким коро­лям розоряти край. Успішно воював проти половець­ких орд, зокрема, у 1183 р. захопив у полон 12 їхніх

ханів. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко зму­шений був визнавати свою залежність від Галича. Це видно на прикладі Івана Берладника, одного з Ростисла-вичів, який завдавав клопоту Володимирку і Ярославові Осмомислу. Коли київський князь Ізяслав підтримав І.Берладника, то Осмомисл позбавив його престолу, розгромивши одного і другого. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою своїх попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль. Він керувався загально­українськими принципами, уклавши союз із волинськи­ми Мстиславичами і сприяючи противникам Андрія Боголюбського у боротьбі за Київ.

Утверджуючи авторитет князівської влади у Гали­чині, Ярослав Осмомисл зіткнувся з активною проти­дією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в еко­номічному і,політичному відношенні. Його особливістю було те, що воно формувалося переважно не з князівсь­кої дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримали не від князя, як це водилося, а, головним чином, шляхом привласнен­ня общинних земель, купівлі, а то й насильного захоп­лення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні про­мисли, які мали велике господарське значення. Істотно вплинуло на формування міцної і згуртованої верстви галицьких бояр і сусідство Угорщини та Польщі з аристократичним норовом їхнього боярства, а також нечисленність княжої сім'ї, завдяки чому бояри залу­чалися до влади, отримуючи посади та маєтки. Окремі з них жили в укріплених замках і навіть утримували власні бойові дружини. У другій пол. XII ст. боярство відчуло себе настільки сильним, що відкрито намага­лося підпорядкувати своїй волі самого князя. Приво­дом став сімейний конфлікт Ярослава, скориставшись яким бояри вдалися до насильства. Вони звинуватили в чаклунстві й спалили на вогнищі позашлюбну дру­жину князя Настасію, а ЇЇ сина Олега ув'язнили в тем­ницю. Ярослав був змушений погодитися з вимогами боярської опозиції — не мстити боярам та повернути законну дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) і сина Володимира, які перед тим втекли до Польщі. Все

це дає підстави стверджувати про значний вплив олі­гархічних кланів на політичний та економічний розви­ток Галицького князівства.

Помираючи, Ярослав Осмомисл поділив свої землі між обома синами, але бояри вигнали Олега, сина від Настасії, і посадили на престол Володимира (1187 — 1199), другого сина від першого законного шлюбу кня­зя. Дослідники розходяться в думках щодо особи Во­лодимира. Більшість вважає його пияком, розпусником, інші, навпаки, називають Володимира високоосвіченою людиною. У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя Романа Мстиславича з роду Мономаховичів. Але втор­гнення угрів, яких запросив на допомогу князь Воло­димир, змусило останнього покинути Галичину. Прав­да, угорський король Бела НІ замість того, щоб повер­нути галицькі землі Володимиру, проголосив себе «ко­ролем Галичини» й залишив своїм намісником у Га­личі сина Андрія. Після деяких поневірянь Володимир Ярославович, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, влітку 1189 р. повернув собі батьківський престол і княжив до самої смерті. На цьому припинилася динас­тія Ростиславичів та й саме існування окремого Галиць­кого князівства.

Дата добавления: 2015-05-22