Ярослав Мудрий

Й

ди, потіснивши і племінну боярську еліту, і норовис­тих найманців-варягів. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво згаданої вже системи оборонних укріплень на південних рубежах держави. Довгий час військову прикордонну службу тут вико­нували осілі племена торків, берендеїв, чорних клобуків, яких раніше було розгромлено й підпорядковано київ­ському князю.

Політичне об'єднання Київської держави потребу­вало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єди­ний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном — т. зв. «шестпибожжя» — і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі роз­витку Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже христи­янськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над за­лежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ре­тельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, яке вже мало в державі певні традиції. Однак вони розуміли, що прийняття нової віри з рук візан­тійського імператора і царгородського патріарха може призвести до ідеологічної, а то й політичної залежності від Візантії. Вихід зі складної ситуації знайшовся зав­дяки сприятливому збігу обставин.

Близько 986 р. у відповідь на прохання візантійського імператора Василія II допомогти придушити повстання полководця Фоки Варди у Малій Азії, князь Володи­мир наполіг на укладенні союзу з Київською державою та скріпленні його шлюбом з сестрою імператора Анною. Натомість Василій II зажадав, щоб Володимир охре­стився і запровадив християнство у своїй державі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську уго­ду. Однак після придушення повстання віроломний імпе­ратор відмовився виконувати свої зобов'язання, вва­жаючи, що руський князь не рівня візантійській прин­цесі. У відповідь Володимир з військом зайняв Херсо-

нес (околиці нинішнього Севастополя) — головну житницю Візантії і оплот її панування у Криму і при­мусив імператора дотриматися умов договору, а відпо­відно й визнати рівноправність обох сторін. Щоправда, одночасно князь Володимир допустився значної помил­ки, віддавши Візантії як «віно» (викуп за наречену) кримські володіння. Тим самим було втрачено добру нагоду зміцнити впливи Русі у Причорномор'ї.

Після урочистого шлюбу з принцесою Анною у Хер­
сонесі Володимир повернувся з нею додому й заходив­
ся енергійно насаджувати нову віру (вважають, що сам
він охресгявся у 987 р.). За літописом, у 988 р. з нака­
зу князя духовенство хрестило киян на березі Почай-
ни, притоки Дніпра, а згодом — і населення інших міст
та сіл. Процес християнізації в Київській державі
відбувався повільно, зі значним опором народу (особ­
ливо на північних землях), який продовжував поклоня­
тися прадавнім божествам, але неухильно. Вчені вважа­
ють, що за князювання Володимира більшість населення
країни була навернута, принаймні формально, у нову
віру-

Охрещення Русі-України було подією великої ваги. \
Воно зміцнило державну єдність, освятило владу вели- \
кого князя і його «божественний» авторитет, сприяло \
розвиткові культури, поширенню писемності^створенню
перших шкіл і бібліотек. Цим актом Київська держава
остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши
як рівноправна до кола християнських народів. Значно
розширилися її політичні, економічні та культурні зв'яз­
ки з багатьма європейськими країнами, насамперед з
Візантією, Болгарією, а також Польщею, Угорщиною,
Чехією, Німеччиною, Римом, скандинавськими дер­
жавами. _______ /

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами і завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Зокрема старшого сина Святополка він одружив з дочкою польського ко­роля Болеслава Хороброго, а Ярослава — з дочкою шведського короля Олафа, одна його донька вийшла заміж за угорського короля, друга — за польського, третя — за чеського. Подібні шлюби мали велике зна-

чення, оскільки були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, еко­номічні, культурні зв'язки між Руссю-Україною та реш­тою європейського світу. /<3тже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі і зміцненню її міжна­родного авторитету. Значного розвитку набуло госпо­дарство. За Володимира розпочалося карбування пер-> ших у Русі золотих і срібних монет — златників і срібників. На них з одного боку було зображено образ Христа, з другого — великого князя, який сидить на троні в царських шатах із хрестом у руці. На деяких монетах вперше, як герб князя, було викарбувано знак Тризуба.

Однак останні роки правління Володимира були тривожними. Непокірливість почали проявляти його сини: прийомний — Святополк (син Ярополка), якого він кинув до в'язниці, і рідний — Ярослав, що був на­місником у Новгороді. Саме під час підготовки до по­ходу на Новгород Володимир 15 липня 1015 р. рапто­во помер {згодом він був канонізований церквою).

Смерть князя Володимира викликала на Русі неба­чені досі драматичні події. Його найстарший син Свя­тополк, князь турівськии, якого літописець прозвав за жорстокість «Окаянним», бажаючи одноосібно пану­вати в.Київській державі, почав знищувати своїх зве­дених братів. Спочатку вбив князів: ростовського — Бориса і муромського — Гліба, потім у Карпатах де-ревлянського — Святослава (ряд істориків заперечують причетність Святополка до згаданих подій).

Проти нього виступив Ярослав, який князював у Ве­ликому Новгороді. Святополк звернувся за допомогою до Польщі, до свого тестя — короля Болеслава Хороб­рого. Звідти привів на рідну землю іноземне військо, яке захопило Київ та почало чинити насильство над місцевим населенням. Однак уже взимку 1018—1019 рр. Ярослав знову заволодів Києвом, вибивши звідти чужинців та Святополка, який утік до печенігів.

Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альті біля Переяслава. Переможцем ви-

™

йшов Ярослав, названий сучасниками Мудрим, а Свя­тополк змушений був рятуватися втечею за кордон і там, блукаючи «між чехи та ляхи», незабаром загинув.

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави,

що послабшала в часи міжкнязівських усобиць та набігів печенігів. Він не зупинився перед тим, щоб ки­нути до в'язниці рідного брата Судислава — псков­ського князя, котрий прагнув до самостійності; позба­вив влади свого родича, новгородського посадника Ко­стянтина Добринича, коли той почав підтримувати се­паратистські тенденції місцевого боярства; силою зму­сив до покори племінника Брячислава, проте залишив йому Полоцьке князівство. Впертою була також боротьба Ярослава з іще одним братом — Мстиславом Хороб­рим, князем тмутараканським, який претендував на ве­ликокнязівський престол. На цей раз перемогли роз­судливість і загальнодержавні інтереси: поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Яро­слав — з Києва, а Мстислав — із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величез­ної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність свого батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Муд­рого (1019—1054) досягла свого найбільшого підне­сення. Дбаючи про захист держави, усталення її кордонів, він у союзі з Мстиславом протягом 1030 — 1031 рр. відвоював захоплені Польщею у 1018 р. Чер-венські міста і Белзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді (1030), провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів (1038) і литовців (1040), заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв (те­перішнє Тарту) над Чудським озером, які мали сприя­ти зміцненню північно-західних рубежів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних спо­руд проти кочівників, зокрема закладаючи по Росі міста Юр'їв, Корсунь та ін^ У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгро-

мивши їхні орди під Києвом, після чого вони назавж­ди покинули руські землі. На місці битви згодом по­став величний собор святої Софії. Перемога над пе­ченігами дала можливість відсунути кордони Русі на 100 км. на південь, однак цілковито опанувати степи та забезпечити вільний вихід до Чорного моря не вда­лося. Після печенізьких орд Північне Причорномор'я зайняли торки, а згодом половці, які й контролювали дані території. Можливо, чорноморську проблему мав вирішити похід руських дружин на чолі з сином Ярос­лава Володимиром на Візантію у 1043 р., та він закін­чився невдачею, незважаючи на чималу компенсацію, надану Русі.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд, так що столиця Русі стала, за словами єпископа Адама Бременського, «суперником Константинополя». Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розви­ток освіти — засновував школи. За любов до книжок і науки його прозвали Мудрим. При соборі святої Софії організовано бібліотеку, де гуртувалася давньоруська інтелектуальна еліта. Неослабною князівською підтрим­кою користувалося християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житті країни. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновували­ся монастирі. Найбільший з них — славнозвісний Киє­во-Печерський — став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важ­ливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київ­ським митрополитом відомого вітчизняного релігійно­го діяча і письменника Іларіона, було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константи­нополя. Ідейній самостійності Київської митрополії спри­яла боротьба за канонізацію (тобто возведєння у ранг святих) руських подвижників християнського віро­вчення. Наприкінці 70-х років XI ст. вона увінчалася

успіхом: спочатку було канонізовано Бориса і Гліба, загиблих у громадянській війні, а згодом й інших діячів.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування першого писаного зводу законів — «Руської правди», який базувався на «Уставі земляно­му» — зведенні норм усного звичаєвого права, запро­вадженого ще князем Володимиром. Новий документ узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. Старі звичаєві норми по­ступово усувалися, наприклад, кровну помсту згодом замінили грошовими карами. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037 — 1039 рр.

Свідченням могутності Київської Русі часів Яросла­ва, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн серед­ньовічної Європи були численні шлюби членів вели­кокнязівського роду з представниками найвпливові-ших правлячих династій Заходу. Сам Ярослав, якого сучасники називали «тестем Європи», був одру­жений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпера­тора Константина Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті — за датського Свена Ульфсона, Анастасія — за угорського Андраша. Сестра князя, Доброніга, була одружена з польським князем Казимиром. При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через різноманітні обставини змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало міжна­родний авторитет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий спробу­вав вирішити болючу проблему престолонаслідуван-ня, щоб запобігти князівським міжусобицям після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйо-

рату, коли розподіл земель і політичної влади у дер­жаві здійснювався на основі старшинства у великокня­зівському роді. Найстаршому синові Ізяславу він за­повів Київ, Новгород, Псков і Турів, другому за віком — Святославові — Чернігів, Муром і Тмутаракань, тре­тьому — Всеволодові — Переяслав і Ростов, Вячесла­вові — Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, — Володи-мир-Волинський. Галицька земля відійшла онукові Яро­слава, Ростиславові Володимировичу, а Полоцька зали­шилася за сином племінника Брячислава — Всеславом. Усі князі повинні були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Київською державою. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат (у випадку його відсутності — найстарший син), і всі князі пересу­валися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному з князів гарантувалося формаль­не право на київський престол. Правда, пізніше вияви­лося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. За­кладена у ньому система ротації влади фактично супе­речила принципу спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками. Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, закликали собі на допомогу іноземців. Безконечні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

Дата добавления: 2015-05-22