Селянство України в умовах панування Австрійської, Угорської та Російської імперій. 2 страница

Соціальна структура галицького села мала такі особливості: селяни, котрі користувалися наділом понад 20 моргів, або повні селяни, становили 8,4 % загальної кількості надільних селян; група, що користувалася 10-20 моргами, або півселяни, – 23,4 %; група, яка мала 3-10 моргів, або чвертьселяни, – 41,1%. У процесі обезземелення селян найшвидше зростала група тих, хто "сидів" на загородах площею близько 2 моргів.

Таким чином, у результаті зростання чисельності селян-загородників у середині XIX ст. більшість галицького селянства мала наділи менші від тих, що забезпечували прожитковий мінімум. Крім цього, низький агротехнічний рівень ведення селянського господарства не забезпечував потреби родини в продуктах харчування. Це змушувало селян йти на заробітки до панів за будь-яку плату, що її визначав великий землевласник. Так селянство потрапляло у щораз більшу залежність від земельної аристократії.

Слід зазначити, що Галичина поступово перетворювалася на країну, де домінуючим стало вирощування зернових і технічних культур. Так у 40-х роках XIX ст. Галичина давала зерна (ячмінь, жито, овес, пшениця) 13 %, льону-волокна - 23, конопель - 25, тютюну - 16 % загального виробництва цих культур. Значне місце відводилося картоплі. Ця культура займала не менш як 16 % усіх посівних площ, або 38 % від виробництва картоплі в усій Австрії. Вона була основною сировиною для ґуральництва, що слугувало для шляхти і держави одним:І найважливіших джерел доходу. Під впливом селянського повстання 1846 р. у Галичині угорський сейм поставив питання про обов'язковий викуп усіх феодальних повинностей. Проте до революції 1848 р. це питання, як і багато інших, не було розв'язане.

Березнева революція 1848 р. в Австрійській монархії стала поштовхом до проведення селянської реформи в західноукраїнських землях. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників стало цілком очевидним, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках, застаріли. "Панщина, – писав у 1811 р. один галицький поміщик, – шкодить і селянинові, і поміщикові. Селянинові тому, що зв'язує його ініціативу, поміщикові тому, що селянин погано на нього працює".

Відомо, що у 80-х роках XVIII ст. за правління Йосипа II в Галичині було вжито низку заходів, спрямованих на скасування кріпосного права. У рамках цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більш як три дні панщини на тиждень, або 156 днів на рік. Суть панщини полягала в по­винності селян обробляти поміщицькі землі (три дні на тиждень) за право користуватися своїми наділами. Крім цього, різко обмежувалися додаткові повинності. Закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, переходити на інші наділи, а також такі особисті свободи, як право одружуватися, надавати ім'я своїй дитині без дозволу пана, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Безумовно, це були позитивні зміни. Галицький селян з того часу перестав бути якоюсь зневаженою, приниженою законом істотою. Тепер він став особою з відповідними правами, що опираються на закони. Проте це не означало, що реформи зрівняли селян з іншими категоріями людей. У багатьох відношеннях селянин залишався підвладним панові й залежав від нього. Та врешті-решт його становище змінилося на краще. Віднині з предмета особистої власності він стає особою, котра передає свій наділ у спадщину, вступає в орендні відносини й стосунки із землевласником, що регулюються законом. Вагомішим стає характер цих реформ, якщо згадати, що саме в період їхнього проведення російська імператриця Катерина ІІ віддавала у кріпацтво селян Лівобережної України.

Слід зазначити, що багато з цих реформ у Галичині наштовхнулося на нездоланні перешкоди. Можливості економічного розвитку Східної Галичини були надзвичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня ставила собі за мету зберегти сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та Богемія. Таким чином, Галичині була відведена роль постачальника продуктів харчування та сировини для розвиненіших західних провінцій імперії. Вона також слугувала ринком для готових товарів і фактично була внутрішньою колонією Австрійської імперії.

Реформи гальмувалися і з боку польської шляхти, котра не пропускала жодної можливості підірвати їх, оскільки була розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням ролі в управлінні імперією. Опір нововведенням чинили й мадяри (угорці), котрі були незадоволені політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень. Після смерті імператора Йосипа II (1790 р.) його наступники-правителі, особливо Франц І, продовжували відходити від позицій цісаря-реформа-тора. Характерно, що багато прогресивних перетворень щодо галицького селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво.

Одночасно з проведенням низки реформ у 80-х роках XVIII ст. продовжувала лишатися основна форма відносин землевласник - селянин - панщина, зокрема в окраїнних частинах імперії, у тому числі в Східній Галичині. Власне кажучи, цей ненависний пережиток кріпацтва і послужив основною причиною невдоволення галицьких селян.

Звістка про революцію 1848 р. у Відні й Будапешті донеслася до західноукраїнських земель, де блискавично поширився революційний рух. Селяни відмовлялися від панщини. Користуючись обстановкою, що склалася, польські патріоти, в основному шляхта, прагнули завоювати прихильність селян, щоб зміцнити свої позиції в Галичині. З цією метою вони спонукали інших шляхтичів добровільно згортати прокляту панщину. Та переважна частина шляхти їх не підтримала. Переляканий, щойно призначений губернатором східної провінції імперії, звернувся до імператора Фердинанда І з пропозицією взяти на себе ініціативу звільнення селян від повинностей. Він вважав, що це не лише б призвело до краху задумів поляків, але й створило б позитивний імідж Австрійській імперії.

Переконаний його аргументами, Фердинанд І 17 квітня 1848 р. видав Закон про скасування феодальних повинностей селян у Галичині. Щоб заспокоїти шляхту, віденський уряд одночасно оголосив, що держава компенсує поміщикам вартість втрачених селянських повинностей. Державна казна мала сплатити поміщикам близько двох третин вартості повинностей, а одна третина їх дорівнювала вартості скасованих "опікунських обов'язків" поміщиків. Проте в процесі матеріалізації цих рішень уряд переклав близько двох третин суми відшкодування на селянство. У.Законі від 17 квітня 1848 р. вказувалось: 1) панщинні й інші повинності скасовуються з 15 травня 1848 p.; 2) існуючі сервітути (громадські володіння) — ліси, пасовища, луки, водоймища тощо, якими селяни користувалися спільно з паном, залишаються недоторканими; 3) селяни, які забажають користуватись сервітутними правами, мають дава ти за це відповідну плату, що буде визначатися добровільною угодою між ними і поміщиками; 4) за втрату повинностей по­міщики звільняються від "опікунських обов'язків", зокрема до­помоги своїм нужденним підданим, витрат на лікування селян під час епідемії та їхньої худоби на випадок епізоотії тощо.

7 вересня 1848 р. майже на п'ять місяців пізніше Фердинанд І підписав Указ, яким заборонялась панщина в усіх частинах імперії. Цей Указ розширював Закон від 17 квітня 1848 р. деякими пунктами про права селян та їхні стосунки з поміщиками. Йшлося про те, що поміщики втрачали верховн, владу над селянами, котрі переставали бути їхніми підданими й оголошувалися громадянами держави. Це призвело до того, що селяни стали власниками земельних наділів. Було відмінено право поміщиків примушувати селян купувати в них алкогольні напої. Щодо сервітутних прав, то селяни зберігали лише право випасати худобу на толоці й стерні та збирати квіти в лісі, за все інше треба було платити поміщикам.

У цілому українські селяни схвалювали закони, які значною мірою відповідали їхнім інтересам, і були вдячні за це Габсбургам. розміри селянських наділів були невеликими, але 70 % із них все ж таки відповідали прожитковому мінімуму. Галиць­кий селянин став не лише володарем землі й своєї долі, а й справжнім чинником політики, освіти й культури, якого не можна було більше ігнорувати.

У Північній Буковині селяни за економічним становищем поділялися на 4 групи: заможні фрунташі, які користувався повним наділом 15-20 га 4,9%; середняки-міклаші – %; малоземельні-кодаші – 61,2%; безземельні халупники і комірники %. В окремих повітах Закарпатської України безземельні селяни становили 40-50% селянських дворів і лише селян користувалися 14-18 дес. землі. В західноукраїнському селі виник новий тип господаря – підприємець. За умов збереження перемінного землекористування при чергових переділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали 30-80 дес. землі, що призводило до утворення багатонадільних господарств. Такі господарства обов’язково використовували працю челяді. Це з основному були комірники, які були постійним резервом поденних робітників доміній.

У першій половині XIX ст.. господарство продовжувало набувати товарного підприємницького характеру. Головною ознакою цього панщинного господарства було виробництво заради грошей. Входження Буковини до складу Австрії було не лише зміною державної належності, а й внесло значні корективи у земельні відносини та соціальне життя.

Закріпачення селянства Буковини відбулося ще у складі Молдови, коли землі були захоплені князями, боярами. За користування землею селяни відбували повинності на їх користь. Землю від пана одержувала вся громада. Орні землі періодично розподілялися між окремими членами громади громадськими судами, що складалися з сільських старост і присяжних. У постійному користуванні окремих членів громади залишались тільки городи (левади) при їхніх хатах. Пасовища (толоки) теж були у спільному користуванні всієї громади під контролем тих самих громадських судів.

Враховуючи, що Буковину в ті часи вкривали великі масиви лісів, селяни до певного часу могли вільно користуватися ними, бо їхні власники, бояри і монастирі, були зацікавлені у викорчовуванні лісових ділянок.

З часу приєднання Буковини до Австрії першу було включено на правах округи (області) до Галіційської губернії. У складі Галичини вона пробула до 1849 p., коли було видано указ щодо створення з території Буковини окремого краю, який проіснував у складі Австро-Угорщини до 1918 р. З моменту приєднання Буковини до Галичини бояри добиваються встановлення тих самих кріпосницьких порядків, які були на той час в усій Галичині.

З приєднанням Буковини до Австрії сталися певні зміни в економіці цього краю. Буковина (Трансільванія) з побудовою нових шляхів зв'язується через Галичину і Семиграддя з економічно більш розвиненими краями імперії. Це мало безперечний вплив на зміну економічного життя, особливо розвиток сільського господарства. На цей час припадає швидке зростання населення краю. Так, якщо в рік приєднання Буковини до Австрії тут проживало близько 75 тис. чоловік, то в 1779 р. – уже понад 116 тис., у 1786 р. – більше 135 тис., а в 1800 р. – 190 тис. чоловік. Таким чином, за 25 років населення краю зросло більше, як у 2 рази. Збільшення відбувалось в основному за рахунок втікачів з Галичини від феодального гніту.

Проте становище селян і на Буковині було нелегким, бо над ними, крім панщини (необхідно було відпрацювати в пана до 700 нормо-днів на рік), лежав ще й тягар державних і панських податків та повинностей. Кріпосні селяни не хотіли миритись з таким становищем і широко використовували єдину допу­щену законом можливість – право вільного переходу. Переходи набрали масового характеру, руйнували селянські господарства, залишали панів без робочих рук, а держава не могли своєчасно одержувати встановлених податків. Існуючий етап непокоїв місцевих представників австрійського уряду. Військовий намісник Буковини генерал Енценберг у 1781 р. запропонував передати у постійне володіння селян землю, якою іони користувалися.

Австрійський уряд, на вимогу буковинського панства у 1786 р. видає цісарський патент (декрет) про обмеження прав переходу кріпаків. Переходити з одного місця на інше селянин міг тільки з дозволу свого пана, даючи на своє місце заміну. Але обмеженням переходу не можна було досягти мети, тому 24 лютого 1787 р. уряд видає декрет про те, що землі, якими в 1786 р. селяни користувалися з дозволу пана, мають перейти в їхнє постійне користування. Так утворилися селянські землі. Згідно з цим декретом пан не мав права приєднувати селянські землі до своїх. Селяни на цій землі жили, відробляли панщину, платили податки, але не могли її продавати, закладати, дарувати, заповідати своїм дітям без дозволу пана.

Декрет прискорив розпад сільської общини. У селах вже не відбувався щорічний перерозподіл земель. Пасовища і далі залишались у спільному користуванні всієї громади. Незважаючи на заборону і обмеження, селяни продовжували переходити з місця на місце. Так лише з одного села Беренчанка у 1809 р. залишило свої господарства 27 родин (109 осіб). Не останню роль у селянських переселеннях відіграло й те, що землеволодіння селян не були закріплені на місцевості і пани продовжували їх привласнювати.

Тяжкий кріпосний гніт, непосильна експлуатація селян призвели до селянських заворушень на Буковині у 1838 - 1848 pp. Це змусило уряд Австрії піти у 1848 р. на відповідні реформи земельних відносин і відміну кріпацтва в імперії. На Буковині починається так званий прусський шлях розвитку капіталізму у сільському господарстві. Земля стає товаром і концентрується у великих землевласників, майже 50% землеволодінь становили понад 100 га. Ними користувались 356 (0,5%) великих землевласників.

У загальну площу Північної Буковини включено Вижницький, Кіцманський, Серетський (зараз Глибоцький район), Сторожинецький і Чернівецький повіти. Разом з тим близько 60% селян володіли земельними ділянками близько 2 га.

Глибокий знавець аграрних відносин на західноукраїнських землях І. Франко вважав, що для гірських околиць 20 моргів землі (11,4 га) є тим мінімумом, нижче котрого селянська власність не повинна сходити.

Проте в одній з доповідних крайового управління до Міністерства землеробства за 1901 р. зазначалось, що серед господарств розміром від 3 до 5 га близько половини "мають дуже родючу землю і через це прибутки дорівнюють прибуткам середніх господарств". Це особливо стосується, селян у приміських селах, які на 2-5 га вирощували овочеві культури, займались садівництвом.

На Закарпатті в середині 40-х років XIX ст. налічувалось понад 660 сіл, в яких продовжував поглиблюватися процес зро­стання поміщицького землеволодіння, що призводило до скорочення селянських наділів. Якщо наприкінці XVIII ст. тут на один селянський двір припадало в середньому 3,6 гольда (2 га) орної землі, то упродовж першої половини XIX ст. селянське малоземелля посилилося, а площа поміщицької землі зросла на 20%. У 40-х роках XIX ст. в окремих повітах безземельні становили 45 - 50 % селянських дворів. Серед тих селян, що мали наділи, 80-90 % було безземельних (до 3/8 наділу на двір), 5-7 % – середніх (до 3/4 наділу) і лише 2-3 % – заможних (понад 7/8 наділу). Водночас у селянських господарствах ско­рочувалась і кількість худоби, особливо робочої.

Закарпатські селяни поділялися на три групи: приватні—• ті, що перебували у володінні поміщиків; державні (камеральні) – селяни державних маєтків; монастирські. Вільних селян – лібертинів – було дуже мало. Основну масу становили приватні селяни, котрі мусили відбувати панщину, норми якої весь час зростали. Крім панщини, селяни давали так звану велику дев'ятину від урожаю зернових і виноградників, малу дев'ятину (від худоби і бджіл), а також сплачували різні податки і відбували державні повинності.

У галузі землеробства пріоритетне місце посідало зернове господарство. Серед зернових культур найбільші площі займав овес - 46,4 %, за ним кукурудза - 28,5, суміш пшениці з житом - 15,8, пшениця - 6,7, інші культури - 2,6 %. У деяких місцевостях головне місце відводилося посівам кукурудзи, які становили серед зернових 71 %. Основними харчовими продуктами закарпатського селянина були кукурудза, овес і картопля. У поміщицьких господарствах переважно займалися виноградарством, а також культивували конюшину й люцерну.

На Закарпатті, як і в інших українських регіонах, поглиблювався процес товарності поміщицького господарства. Розширення її них посівів зернових, в основному пшениці, плантацій виноградників, удосконалення племінної роботи в тваринництві призводило до поліпшення переробки сільськогосподарської продукції. Зважаючи на це, значне місце посідає виноробство, ґуральництво, засновуються лісопильні заводи й підприємства гірничовидобувної промисловості. Частина поміщицьких господарств поступово стає багатогалузевою, в них впроваджується раціоналізація виробництва, ширше застосовується сільськогосподарська техніка та наймана праця. Внаслідок збільшення продажу зерна, худоби, горілки, вина й пива зростають грошові доходи, які становлять понад 60 %.

Посилення кріпосницького гніту спричиняло загострення класової боротьби на селі, яка проявлялася в різних формах: підпалювання поміщицьких маєтків, втечі, заворушення селян тощо. Найпоширенішою формою протесту була відмова цілих громад виконувати феодальні повинності. Так у 1843 р. у Русько-Довгопільській окрузі на Буковині 22 селянські громади відмовилися виконувати повинності, прогнали румунську панську адміністрацію ї захопили ліси й пасовища. Незважаючи на те, що керівників цієї акції, зокрема Лук'яна Кобилицю, було заарештовано й кинуто до в'язниці, у 1847 р. селянські заворушення вийшли за межі Русько-Довгопільської округи і поширилися по всій Буковині.

У 1846 р. у Галичині вибухнуло велике селянське повстання: селяни розгромили 474 панські двори і вбили 728 поміщиків, управителів та інших представників панської адміністрації. Хоч повстання жорстоко придушили, уряд змушений був піти на деякі поступки, зокрема селянам дозволили продавати свої наділи, передавати їх у спадщину і заставляти у розмірі до двох третин їхньої вартості. Але верховне право власності на ці наділи зберігалося за поміщиками й надалі. Крім цього, скасували помічні літні дні й підводну повинність, передбачалося деяке скорочення панщини, селянам надавалося право подавати скарги на поміщиків безпосередньо до окружних управлінь. Проте ці заходи не розв'язали найгострішої проблеми: не ліквідували ні малоземелля, ні панщини.

Закарпатське селянство не стояло осторонь боротьби за своє визволення. Розпочаті селянами в 30-х роках XIX ст. так звані холерні бунти змусили угорський уряд внести деякі зміни в їхнє становище. Селянам надавалося право переходу від одного поміщика до іншого за умови виконання всіх повинностей, сплати податків і боргів. Скасуванню підлягала частина другорядних натуральних повинностей, у тому числі й велика дев'ятина. Дещо була обмежена юрисдикція поміщика у сфері суду й скасовано його право фізично карати селян

Селянська реформа на Закарпатті мала свої особливості. У березні 1848 р. угорський сейм видав закон про загальне скасунання панщини в країні, у тому числі й на Закарпатті. Але від панщини була звільнена лише частина селян. Становище селян-орендарів, дворових селян не змінилося..

Отже, селянська реформа 1848 р. на західноукраїнських землях мала як позитивні, так і негативні наслідки. Найбільшим витягненням реформи для українців стало скасування панщини та впровадження конституційного правління. Проте вона зберегла поміщицьке землеволодіння, від якого певною мірою було відторгнуто частину землі, що стала пізніше селянськими наділами. Землеволодіння поміщиків розширилося за раху­нок сервітутів, які для селянського господарства мали важливе майново-економічне значення. Поміщики втратили необмежену владу над селянами, але зберегли землю як головну умову для економічної кабали позбулися права на феодальні повинності, але отримали за це істотну компенсацію за рахунок селян.

На початку XX ст. землі Галичини і Закарпаття, які перебували під владою Австрійської імперії, як і раніше, належали у своїй більшості поміщикам. У 1902 р. у Галичині 4 084 по міщики (0,68 %) мали 40,3 % загальної площі. Серед по.міщицьких володінь латифундії становили 85,1 %.

В 1895 p., на-Закарпатті 750 поміщиків, або 0,8 % землевласників володіли 45 % земельної площі. Лише в руках графа Ш. Бужейма зосереджувалося 203 тис. га, або 21% усіх земельних угідь.

У той самий час селянські господарства з ділянками до 2 га землі становили у Галичині 42,7 % і на Закарпатті — 51 %. В середньому на одне господарство в Галичині припадало 1 га, на Закарпатті — 0,75 га.

Селянська реформа 1848 p., яку мусив проводити австрійський уряд, завдала великого удару середньовічним пережиткам у господарстві й побуті селянина і впевнено сприяла розвитку капіталістичних відносин. Західноукраїнське селянство продовжувало і посилювало боротьбу за воє соціальне і національне визволення.

Дата добавления: 2015-05-23