Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства. 1 страница




Радянька аграрна політика 1917-1920 роках

Політика українських урядів в аграрній сфері у 1917 1920 рр.

Столипінська аграрна реформа.

Зародження української моделі сільськогосподарської кооперації.

Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства.

План

РЕФОРМУВАННЯ АГРАРНИХ ВІДНОСИН в другій половині ХІХ – початку ХХ ст..

Лекція 3

 

В середині XIX ст. антифеодальний селянський рух в Російській імперії посилився. Боротьба селянства показала панівному класу непевність його становища й підкреслила потребу в радикальних змінах у господарському побуті селянства. Імператор Олександр II був змушений визнати, що краще звільнити селян „згори”, ніж чекати, коли звільнення почнеться „знизу”.

Створений для підготовки реформи Таємний комітет на своєму засіданні в січні 1857 р. ухвалив негайно приступити до поступового звільнення селян. Для детальної розробки проектів реформи були створені в усіх губерніях Європейської Росії дворянські комітети. Керівництво підготовкою реформи було покладено на Таємний комітет. Для узгодження проектів губернських комітетів уряд створив так звані редакційні комісії.

В губернських комітетах повної згоди не було. Це пояснюється тим, що в кожній губернії поміщики поділялись на різні групи як за своїм майновим станом, так і за рівнем економічного розвитку своїх маєтків. Не було згоди й між поміщиками різних губерній і районів імперії. Коли постало питання про наділення селян землею, зараз же виявилась розбіжність в інтересах між поміщиками нечорноземних і чорноземних губерній. В нечорноземних губерніях основний доход поміщикам давали селянські промисли і податки, які сплачували селяни. Тому проекти поміщиків нечорноземних губерній передбачали обов’язкове наділення селян землею за викуп. Це дало б поміщикам можливість здобути грошові кошти, потрібні для організації господарства на капіталістичних засадах.

Поміщики чорноземного центру, навпаки, були зацікавлені в збереженні максимальної кількості дорогої там землі. Але одночасно їм невигідно було цілком обезземелити селян. Вони намагались прив’язати селян до клаптика землі. Цих поглядів додержувалась більшість українських поміщиків. Деякі з них навіть не погоджувались на передачу у власність селянам садибної землі. Були й такі, що квапились заздалегідь відібрати у селян землю; переносили селянські садиби з одних ділянок на гірші.

Особливо побоювались наділення селян землею поміщики Степової України. Якщо селяни дістануть чимало землі, міркували вони, то в такому разі дуже підвищиться ціна на робочі руки – на постійних робітників і поденників. Прагнучи утримати в своїх руках якомога більше, поміщики Степової України вимагали при скасуванні кріпацтва встановити для селян так званий тимчасово зобов’язаний стан.

Повного або часткового обезземелення вимагали й поміщики Правобережної України. Вони хотіли скоротити навіть ті наділи, які вже були скорочені під час інвентарної реформи 1848 р. Дворянство Правобережжя, як і дворяни інших губерній, домагалися права наділяти селян землею, коли мине перехідний період, на свій розсуд. Думкою про необхідність обезземелити селян або відвести їм малі наділи і перетворити у такий спосіб селянське господарство в придаток поміщицького господарства пройняті були й проекти багатьох лівобережних поміщиків.

Тільки найбільш далекоглядні поміщики, наприклад Г.Галаган, В.Тарновський, розуміли, що звільнення селянства без землі неминуче викличе обурення з його боку, небезпечне для поміщицької держави. Але переважна більшість дворянства не хотіла з цим рахуватись.

Після довгого зволікання 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав „Положення про селян” і маніфест. Крім того, були вироблені також місцеві „Положення” для окремих регіонів, у тому числі й для України. „Положення про селян. Що вийшли з кріпосної залежності”, торкалися двох найголовніших питань: 1)особистої залежності селян від поміщика й 2)поземельних відносин.

З моменту опублікування закону про реформу від 5 березня 1861 р. селяни здобували ряд громадянських прав – особистих і майнових. Вони могли укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею й промисловістю, володіти рухомою й нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: цивільних і кримінальних.

Крім того, селяни могли за власним бажанням брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (в міщанство, купецтво), вступати до учбових закладів. Але хоч поміщицькі піддані й були оголошені „вільними”, вони лишились нижчим, податним станом. До укладення викупних угод з поміщиками селяни мали перебувати на становищі так званих тимчасово зобов’язаних і повинні були підлягати вотчинній владі поміщика. В тих місцевостях, де було общинне землеволодіння, на громаду покладався обов’язок так званої кругової поруки – відповідальність за своєчасні платежі її членів за землю. Навіть уклавши викупну угоду і ставши земельними власниками, селяни лишалися нерівноправними. Як такі, що належали до „нижчого стану”, вони сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, не були вільні від фізичних покарань.

Селянські наділи. При скасуванні кріпосного права поміщики зберігали право власності на всі землі. Разом з тим вони зобов’язані були відвести селянину наділ. Але і селянин зобов’язувався у свою чергу взяти наділ. Розмір наділу визначався угодою між поміщиком і селянами. Селяни не мали права вимагати такого наділу, який перевищував би той, що його було визначено для даної місцевості, поміщики не мали права зменшувати наділ більше затвердженої норми. Норми наділів визначалися законом залежно від місцевості. Вони були меншими в місцевостях з більш розвинутим землеробством і більш родючими грунтами.

І навпаки, в районах малопродуктивного землеробства й малородючих земель наділи були більшими. На Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були дуже малі: від 3 до 6,5 десятин на одну душу до 3-4 десятин у лівобережних губерніях.

Реформа проводилась так, що поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати селянські наділи й обмінювати кращі землі на гірші. Поміщики мали право переносити селянські садиби на інше місце, якщо це було йому вигідно. В селянський наділи не включались ліси. Поміщики переносили селянські садиби й примусово обмінювали селянські наділи, віднімали ліси, пасовища.

Поміщики Лівобережної Степової України відрізали в селян понад 2 млн. десятин землі (28%) загальної площі селянського землекористування. Насправді ж відрізки були ще більшими. В окремих місцевостях Степової України відрізки дорівнювали 50% і навіть 70% земель, якими користувались селяни дот реформи. Всього в Україні було обезземелено понад 440 тис. українських селян.

Дещо інакше проходила селянська реформа на Правобережній Україні. У 1863 р. тут вибухнуло польське повстання. В умовах боротьби з польським національно-визвольним рухом царський уряд, шукаючи підтримки в українських селян, пішов їм на деякі поступки. За законом від 30 липня 1863 р. селянам Правобережної України було повернуто всі відібрані у них після інвентарної реформи 1848 р. землі. Внаслідок цього селянські наділи тут дещо збільшились. Однак і тут залишилося багато малоземельних і безземельних селян.

„Тимчасово зобов’язаний стан” селян. Взаємини між поміщиками і селянами, що мали встановитися після скасування кріпацтва, а також розмір наділів фіксувалися в спеціальних документах – уставних грамотах. Вони складались на підставі „угоди” між поміщиком і селянами в присутності мирового посередника. Поміщик зобов’язувався відвести селянинові наділ тільки в постійне користування, залишаючи за собою право власника. Селянин, з свого боку, за користування наділом зобов`язаний був відбувати на користь поміщика повинності. Такий стан мав тримати доти, доки між селянином і поміщиком не буде укладено викупної угоди. До цього моменту селянин вважався тимчасово зобов’язаним, тобто залишався в феодальній залежності.

„Положення” передбачало дві форми повинностей – оброк і панщину. За садибу треба було сплачувати тільки грошовий оброк, а за користування польовим наділом – або оброк, або обробляти панщину. Панщину відбували чоловіки віком від 18 до 55 років і жінки від 17 до 50 років. За виконання повинностей відповідала в тих випадках, де існувало общинне землекористування, громада, а де подвірне –окреме господарство. Розмір оброку за садиби і за польовий наділ в різних регіонах України був неоднаковий.

Оскільки на Україні до реформи 1861 р. переважала панщина, більшість тимчасово зобов’язаних повинна була відбувати її. Розмір і порядок відбування панщини визначалися добровільною угодою, а якщо її не було – відповідним „Положенням”. За кожний душовий наділ селяни мали відробляти на рік 40 чоловічих і 30 жіночих днів. Причому селяни мусили виходити на роботу з своїм реманентом – як і за кріпацтва.

Отже, повинності тимчасово зобов`язаних селян майже не відрізнялись від повинностей за часів кріпацтва. Це була та сама грошова або відробіткова рента, тільки більш-менш унормована законом.

Внаслідок реформи 1861 р. частина селян зовсім не одержала землі, частина залишилась з карликовими наділами; наділи більшості селян були різко зменшені шляхом відрізків; значна частина селян дістала гірші за якістю землі в порівнянні з тими, якими володіла до реформи; нарешті з селян стягнули такий викуп, який часто перевищував доход з викупленої землі. Реформа була проведена так, що поміщицькі латифундії не тільки збереглись, але у багатьох випадках навіть збільшились, тобто залишалася недоторканою головна умова економічної залежності селян від поміщиків.

Слідом за скасуванням кріпацтва була проведена реформа державних селян. На Україні державні селяни становили 43,9% всього селянства і поділялись на багато груп. Ці групи часто різнилися одна від одної як з правового, так і економічного боку. Найближче до вільного нижчого стану населення стояли козаки Чернігівської й Полтавської губерній та колоністи Степової України. Козаки володіли на праві власності своїми землями, мали також ряд інших громадських прав, складали сільські громади з виборними головами іф т.ін. Козаків налічувалось близько 1 млн. Серед них була значна диференціація. Багато козаків було малоземельних.

Німецькі, чеські та інші колоністи, крім громадянських прав, користувались ще й значними пільгами. Вони платили казні оброчну подать значно меншу і одночасно володіли значно більшими наділами порівняно з іншими категоріями державних селян. Це були найчастіше власники господарств фермерського типу. В іншому становищі перебували чиншовики Правобережної України. Як за характером своїх господарств, так і за своїм побутом вони мало чим відрізнялись від кріпаків.

24 листопада 1866 р. вийшов указ про реформу державних селян. Внаслідок реформи становище державних селян стало кращим порівняно з колишніми кріпакамию. Найбільш сприятливі умови царський уряд створив для колоністів. Після реформи в користуванні колоністів Степової України перебувало понад 20% усієї надільної землі, хоч вони й становили тільки 11,7% загальної кількості селян. Колишні ж поміщицькі селяни, що становили 27,2% ревізьких душ, мали всього тільки 12, 9%. Таке становище колоністів посилювало капіталістичні тенденції в розвитку їхнього господарства.

У більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Розподіл наділів, проте, був дуже нерівномірний. У Подільській губернії, наприклад, кількість городників становила 13,9%, а зовсім безземельних – 3,8%. Таким чином, фактично безземельні становили майже 18% селянських дворів.

Царський указ 19 лютого 1861 р. виконав лише пасивну роль розкріпачення землі і селян. Звільнення селян у 1861р. в Росії не супроводжувалося піднесенням сільськогосподарського виробництва. Високі викупні платежі спричиняли нестачу капіталу у переважної більшості сільськогосподарських товаровиробників, внаслідок цього їх засоби і технології виробництв були досить примітивними, а отже, і низькопродуктивними. Досягнення агрономії і розвиток сільськогосподарської техніки залишалися поза фінансовими можливостями вчорашніх кріпаків. Виробництво гостро потребувало диверсифікації, більш інтенсивних методів господарювання, простішого і стабільного виходу на ринок. Занадто малі розміри власних земельних ділянок підштовхували селян шукати землю. Ситуація погіршувалася також у зв’язку із значним приростом сільського населення, що було безпосереднім результатом звільнення селян. Об’єктивно сільське господарство України, особливо в чорноземних регіонах, не потребувало такої великої кількості робочих рук. Залежність від поміщиків, яка ще залишалася, не були лише єдиними бідами українських селян. Ще одна болюча проблема крилася в самій організації сільського життя. Дійсно, в результаті реформи 1861р.селяни отримали можливість обробляти ту землю, на які й вони працювали і до реформи. Але отримали вони її не прямо, а через сільські общини (поземельні громади). Виникнення общин бере свій початок ще в ранній період кріпацтва, коли поміщики зрозуміли, що краще мати справу з селом в цілому, ніж з кожним селянином окремо. Община в цілому, а не окремі селяни, була суб’єктом оподаткування. Важлива функція общини полягала в розподілі і зборі податку відповідно до кількості „їдців” і розміру земельної ділянки. У середині общини існувала кругова порука за виплату податків і відпрацювання трудових повинностей її членами. Але община не мала ніяких прав на володіння, розподіл і перерозподіл землі, як і не була задіяною у місцевому управлінні і судочинстві. Виникнення общин в українських селах було викликане поширенням кріпацтва і його російських законів. Після реформи 1861р. общини стали з’являтися в Україні навіть там, де про них не знали раніше і зразу опинилися на перешкоді подальших організаційних перетворень, перш за все в густонаселених регіонах, якими характеризувалася Україна.

Суть проблеми полягає в тому, що земля, яка обробляється селянами, була поділена на дві частини: подвірне господарство(тобто навколо оселі, де сім’я мешкала) і общинну землю. Розмір останньої був об’єктом обговорення і періодичного розподілу. Індивідуальний пай селянської сім’ї в общинній землі весь час змінювався, тому що він залежав від загальної кількості членів общини. Коли діти одружувалися, землю доводилося ділити в обох місцях: навколо хати і в общині. Молода сім’я змушена була жити зі своїми батьками. Голова селянської ради не міг передати у спадщину земельний наділ чітко визначеного розміру. Селянські наділи ставали все меншими і меншими.

Общини намагалися досягти справедливого розподілу землі з урахуванням її якості, відстані від села та інших можливих переваг. Саме через це система перерозподілу значно ускладнилась. Одна сім’я, наприклад, могла отримати аж до 10 клаптиків землі, розміщених на відстані кількох верст один від одного. В деяких густонаселених селах чорноземних регіонів земельні клаптики були менше метра в ширину і до 200-300 метрів у довжину. На общинних землях від селян вимагали дотримуватися тієї ж самої сівозміни на кожному наділі. Це була низькопродуктивна дуже заплутана, але обов’язкова система. Поза будь-якими сумнівами виникла потреба невідкладної структурної трансформації сільського господарства. Селянам вкрай потрібно було компактне землекористування, незалежна сівозміна і підвищення рівня сільськогосподарських знань.

Дуже важливу роль у здісненні земельної реформи відіграв Селянський поземельний банк. Він був створений в 1882 р. в основному з метою надавати позики селянам для купівлі землі. Але обсяг операцій в банку був дуже незначний. Це пояснювалося селянською бідністю, високими процентами за кредит, дуже коротким терміном його повернення. В кінці минулого століття діяльність банку була значно реформована. Банк отримував дозвіл купляти землю за власний рахунок, а після цього перепродувати її селянам за вигідними для них цінами і на вигідних для них умовах. Для цього були виділені певні державні кошти. Купівельна активність селян почала зростати. Однак „земельний голод” не зник, не зважаючи на збільшення кількості фактів купівлі землі селянами.

Після його проголошення було ще майже сорок років поміщицько-кріпосницького протистояння і общинного «бродіння», перш ніж столипінська аграрна реформа запропонувала селянам шлях виходу з общини на власні земельні наділи і створення фермерських господарств.

Земля стала товаром. За 1863-1902 рр. було продано і куплено 25 млн. 600 тис. десятин землі. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками вільних професій.

Реформа 1861 р. не ліквідувала цілком конфлікту між капіталістичними і феодально-кріпосницькими залишками. Але скасувавши ряд феодальних прав поміщиків щодо селян реформа полегшила перехід від феодально-кріпосницького ладу до буржуазного. Після реформи розвиток капіталізму в Російській імперії пішов так швидко, що за кілька десятиліть відбулися такі перетворення, які в деяких країнах Європи зайняли цілі століття.

У пореформений час відбувалася боротьба між двома шляхами розвитку в сільському господарстві. Один із них – реформістськи й, він відбивав інтереси поміщиків і був аналогічний до того, що набрав типових форм у Прусії, які проявлялися у збереженні поміщицького землеволодіння і панщини. Цей тип господарювання передбачав поступове переростання поміщицького господарства на буржуазне при наявності політичної влади в руках великих землевласників і називався пруським шляхом. Він став для селян обтяжливим, оскільки вони перебували в залежності від великих землевласників.

Другий шлях - революційний,що означав перехід латифундій до власності селян і поступове утворення на їх основі фермерських господарств Цей шлях розвитку сільського господарства – американський. При ньому головним чинником у сільському господарстві ставав селянин, котрий поступово трансформувався на фермера Між цими двома шляхами розвитку капіталізму в аграрному виробництві в Російській імперії, у тому числі і в Україні, відбувалося гостре протистояння аж до жовтневих подій 1917 р..

Отже, розвиток аграрних відносин в Україні у пореформений період відбувався капіталістичним шляхом за наявності типу господарювання. Саме такий тип ведення сільського господарствастав для України свого роду класичним.

Процес становлення аграрно-економічної концепції визначили С.Ю.Вітте та П.А.Столипін, які поглиблено займалися дослідженням стану справ у сільському господарстві, ана­лізували причини недоліків у ньому. Серед них: 1) селянська община; 2) високі орендні ціни на землю; 3) зрівнялівка між сільськими і міськи­ми жителями; 4) неможливість одержання землі окремими селянами; 5) зменшення обсягу позик Селянського банку; 6) труднощі впрова­дження технічних знань у сільське господарство й економіку в цілому. Крім того, вказує шляхи їх подолання. Всі ці питання викладені П. Столипіним у письмовому звіті царю Миколі II, який після ознайомлення з ним залишив резюме «Висловлені думки заслуговують на увагу».

Після скасування кріпаччини сільське господарство України, як і всієї Російської імперії, розвивалося капіталістичним шляхом. Проте розвиток капіталізму в сільському господарстві гальмувався наявністю кріпосницьких пережитків, особливо в поміщицьких землеволодіннях. Землевласники Східної України створювали з своїх маєтках економії, де була робоча худоба, землеробські знаряддя і змушували селян виконувати панщину. На західноукраїнських землях зберігалася фільваркова система. Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданої сільськогосподарської продукції і сировини займали панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабо пов’язані з ринком.

 

2. Зародження української моделі сільськогосподарської кооперації

 

В розвитку людського суспільства вагоме місце належить сільськогос-подарському виробництву. Сам розвиток сільського господарства в значній мірі залежить від характеру політичної і економічної системи конкретної країни і відповідно визначає зміст та ставлення влади щодо аграрної політики. Він також залежить і від ґрунтовної економічної бази, знаходиться в діалектичній взаємодії з демографічними обставинами (співвідношенням сільськогосподарських і несільськогосподарських верств населення, кількістю працездатних, розподілення їх позначення одиниці галузях аграрного сектору і т. і.).

Термін „кооперації” походить від латинського слова cooperation, що означає співробітництво. В широкому значенні кооперація є об’єктивною основою функціонування суспільства, оскільки саме завдяки кооперативним зв’язкам воно не є механічною сумою індивідів, а цілісною органічною системою, що здатна ефективно розвиватися.

За визначенням відомого німецького фахівця в галузі кооперативного права Г.Мюнкнера, кооперативні принципи – це система абстрактних ідей, яку здобули кооперативи через власний практичний досвід, що вони є найсприйнятливішими керівними установками для тих, хто бажає утворити і підтримувати діяльність кооперативних товариств. За визначенням іншого вченого, відомого американського дослідника кооперації Девіда Бартона, принципи кооперації – це верховне правило керівництва, загальна основоположна істина, всебічний і універсальний порядок, що відображає особливі цілі та унікальність кооперативної форми бізнесу.

В загальному розумінні кооператив – це підприємство, яке належить і контролюється тими хто користується його послугами, причому результати його господарювання розділяються пропорційно структурі використання послуг

У світі найбільшого поширення отримали вісім типів кооперативів – постачальницькі, обслуговуючі, виробничі, переробні, збутові, фінансово-кредитні, соціально-обслуговуючі, управлінські.

На початку ХХ століття в країнах Західної Європи (Англії, Франції, Німеччини) виник кооперативний рух і з 70-х років в ХІХ столітті почав розвиватися в Україні, яка входила до складу Австро-Угорської та Російської імперії.

В Україні селянські організації з ознаками справжніх кооперативів з’явилися не відразу. освітній рівень українських селян був надто низьким, щоб вони зрозуміли суть закордонного досвіду. Тому дужу важлива роль в укоріненні кооперативних ідей на українському ґрунті належала окремим інтелектуальним ентузіастам. Як правило, вони були засновниками та членами добровільних сільськогосподарських товариств, хліборобських артілей або працювали в земствах. В доповнення до сприяння розвитку кооперативних ідей вони займалися організацією виробництва, збуту, переробки продукції, а також розповсюдженим серед селян знань щодо агрономії, селекції рослин і розведення тварин, ветеринарії та ін.

Хоча взаємодопомогу українських селян можна вважати вродженою, все ж таки спроби до більш організованих спільних дій були зроблені українськими селянами лиши після відміни кріпацтва у 1861 р. До цього їх підштовхнула виключна бідність, відсутність засобів виробництва, несприятливе ринкове оточення, неадекватність цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Традиційними для українських селян були такі форми співробітництва, як сусідська допомога у виконанні трудомістких сільськогосподарських робіт, купівля у складчину і спільне використання дорогого реманенту. Безумовно, що такі форми взаємодопомоги ще були дуже далекими від справжніх кооперативів, але все ж певний економічний інтерес згуртовував селян. Першими селянськими організаціями з ознаками справжніх кооперативів в Україні були споживчі і кредитні товариства. На початку 1870-х років існувало вже 20 споживчих товариств в Центральній, Східній та Південній Україні. Перше кредитне товариство було засноване у Полтаві в 1869 році.

Перше хліборобське кооперативне товариство виникло на півдні України, Херсонщині в 1894 році. Наприкінці 90-х років у 25 селах Херсонської губернії діяло 125 таких товариств, які об’єднали понад 3 тис. селян.

У Західній Україні початок кооперативного руху покладено у 1870-х роках організацією братських кас.

Кооперативна ініціатива активно розвивалася і в Західній Україні, в 1883 р. Перше споживче товариство у цьому регіоні почало свою діяльність у Львові з метою запобігти впливу посередників, що дорого коштували споживачам. Робота кооперативу була успішною, і завдяки цьому з часом товариство перетворилося в центр споживчої кооперації. Перші кредитні товариства з’явилися в західній Україні у 1894р., а у 1898р. був створений крайовий кредитний союз (Центробанк) – перше українське кооперативне об’єднання. Спеціальний закон, прийнятий у 1903р., вимагав обов’язкового самоконтролю і фінансової ревізії для кооперативних організацій, що зробила роботу кооперативів ефективнішою. В свою чергу це надало важливого імпульсу для розширення членства в існуючих кооперативах і сприяло виникненню нових. У 1910р. в Західній Україні вже було близько 320 споживчих товариств і понад 2 тисячі місцевих кредитних товариств.

З початку ХХ ст. в Галичині зростають різні союзи: „Сільський господар” – 1898р., Крайовий кредитовий союз – 1898р., у 1904р. Союз Мологарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Всі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. З кооперативної організації „Народна Торгівля” у 1907р. утворюється торгова господарча Спілка. 1904 рік – це рік заснування Ревізійного Союзу українських кооперативів, що став організаційним центром українських кооперативів.

Перші кооперативи розвивалися слабо, бо населення до цього ще не було як слід підготовлене, адміністрація ставилась до них негативно і не було ще відповідних законів. В 1895 році в Україні було тільки 250 кооперативних товариств. І тільки в 1894 році був затверджений статут, за яким стали засновувати кооперативні товариства.

Значне пожвавлення кооперативного руху в Східній Україні відбулося в період здійснення аграрних реформ П.О.Столипіна. Цьому сприяло надання селянам права виходу із общини та активізація діяльності селянського поземельного банку, який мав в своєму розпорядженні 1 млн.800 тис. десятин надільної землі на продаж селянам, також банк одержав державний кредит у сумі 500 млн. крб.. для надання позик під заставу надільних земель.

Значення столипінської реформи у сільському господарстві полягає у фундаментальних змінах, що торкнулися самої суті аграрної проблеми:

• реформа усунула залежність селян від поміщиків, що не було зроблено навіть після формального звільнення у 1861р.;

• реформа підірвала патріархальний уклад життя селян як основу їх закостенілого консерватизму;

• реформа сприяла виникненню і формуванню міцних селянських господарств, які стали первинними структурними одиницями або серцевиною організаційної структури сільського господарства;

• реформа заклала підвалини державного регулювання ринкових відносин у сільському господарстві, враховуючи в першу чергу інтереси товарного виробництва.

Пожвавлений попит відразу підняв ціну на землю, зробивши вигідним її продаж для поміщиків. З метою заохочення купівлі землі селянами через банк, а також забезпечення доступності його послуг для менш заможних селян, уряд вдався до додаткових заходів. Було дозволено видавати безземельним селянам займи у розмірі усієї вартості землі, що ними куплялася, вводилося кредитування під заставу нерухомості і ще раз були знижені проценти за кредит. Це виявилося ефективним стимулом значного зростання купівельної активності селян. Дати можливість купити землю, а поміщикам отримати гроші, безперечно, було продуманою державною політикою, але коштувало царському уряду 140 млн. рублів протягом 1906-1916 рр.

Завдяки сприятливій державній політиці українські селяни масово залишали общини. Кількість сімей, що вийшла з общини на хутори і відруби за 1907-1916 рр. Становила близько півмільйона, або понад 15% їх загальної кількості. Це було значно вищим показником, ніж в цілому по Російській імперії. Пояснення цьому слід шукати в особливій гостроті земельної проблеми в густонаселених регіонах чужій для українських селян природі общини, їх нестримному потязі до господарської самостійності. І відбувалося це, незважаючи на те, що ціни на землю в Україні були значно вищими, ніж в інших регіонах імперії.

Отримуючи довгоочікувану землю в приватну власність, селяни обожествляли її. Їх природна турбота про землю не зникла за часів общинних порядків, але тепер результати їх дбайливого ставлення до землі належали тільки їм і їхнім дітям. В практичному плані це проявлялося у збільшенні асортименту вирощуваних сільськогосподарських культур, поголів’я худоби і птиці, прояві інтересу до технічних нововведень. Столипінська земельна реформа була одним із найефективніших стимулів зростання продуктивності сільського господарства в історії України. піднесення сільського господарства було основою розширення зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією. В структурі всього експорту Російської імперії продукція сільського господарства відігравала провідну роль. Наприклад, у 1913 р. продукція рослинництва (включаючи переробку) становила 58%, у тому числі зернові -40%, цукор і алкоголь -3%, продукція тваринництва -18% всього зовнішньоторгівельного обороту. Росія стала одним з провідних експортерів зерна в світі, захопивши 25% світового ринку пшениці, 66% ринку ячменю, 33% ринку вівса. Основними імпортерами російського зерна були Німеччина, Голландія, Великобританія, Італія та Франція. Російський сільськогосподарський експорт був втричі більшим за сільськогосподарський експорт, який в той час включав лише кофе, какао, чай та деякі екзотичні продукти.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 2799; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.01 сек.