Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства. 3 страница

П. Столипін заохочував тих селян, які брали землю у приватну власність, знижував за неї плату. Нагадаємо, що Указом від 1 січня 1907 р. викупні платежі за землю було відмінено. Але за період з 1863 до 1905 р. держава уже отримала з селян близько 2 млрд. крб., що в кілька разів перевищувало ціну на землю, яку одержали селяни. Взявши землю, се­лянин проявляв неабияку турботу про неї, систематично поліпшував її структуру, плекав, як мати немовля. Так у нього формувалося почуття законності та власності, почуття справжнього господаря землі, яка пла­тила йому сторицею.

У 1907 р., виступаючи у Державній думі, прем'єр-міністр П. Столипін заявив, що у реформуванні аграрного сектору уряд робить ставку не на убогих і п'яних, а на сильних і міцних селян. Насамперед він мав на увазі роботящого, «загребущого» селянина, який любить землю і має бажання працювати на ній. Саме такий власник покликаний відіграва­ти важливу роль у перебудові держави, і з цією метою акцентується увага на посиленні заможного селянства, тобто на створенні умов для аграр­но-економічного розвитку імперії. Але на перешкоді стояли сили, які тримали саме такого сильного селянина в общині. Щоб вирватися з неї, цьому селянинові часто доводилося платити власною кров'ю. По великій землеробській імперії пройшов гострий ніж свободи. Общинної землі не вистачало, уряд заборонив землевпорядкувальним комісіям і Селянському банку передачу казенної землі селянській бідноті, котра не мала ні інвентаря, ні коней. Це були в основному ті селяни, які продали або здавали свої невеликі наділи в оренду іншим, не бажаючи працювати на землі. Безумовно, такі селяни не могли мати ні реманенту, ні тягло­вої робочої сили, оскільки їхній спосіб життя того не вимагав. Справді, вони були убогими і часто в дні появи грошей за поденщину та оренду просиджували їх у корчмі.

У результаті звуження поміщицького землеволодіння та перетворення його на більш ефективні підприємства, пов'язані з ринком, потреба в найманій робочій силі зменшувалась, що призводило до виштовхуван­ня слабосильних селян за ворота аграрної реформи. Останнім надава­лась можливість шукати свою долю в містах на фабриках та будовах. Старий селянський світ з його зрівняльно-патріархальними уявлення­ми про справедливість зазнавав краху. Відкривався широкий шлях до економічної свободи, ринку праці, розвитку підприємництва.

Це привело до розвитку оренди землі. У широкому розумінні оренда — це майновий найм, угода, за якою одна особа (орендодавець) надає іншій (орендареві) майно у тимчасове користування за певну плату. Згідно з розрахунками, які були зроблені на основі перепису 1917 р., орендними відносинами в Україні було охоп­лено 43,2% селянських господарств, вони орендували 6287 тис. деся­тин землі. Найбільш активно орендували землі на Півдні України — 2,4 млн. десятин землі, на Лівобережжі — 1,3 млн., Правобережжі — 414,1 тис. десятин. Щодо Волинської губернії, то лише 3,1% селянських дворів віддавали всю або частину своєї землі в оренду. Цей регіон мав найменший розмах оренди землі, бо тут більшість селян визнавали за доцільне брати землю у приватну власність, щоб стати справжнім її господарем і передавати її в спадщину своїм дітям.

До орендного фонду входили не тільки поміщицькі землі, а й части­на селянських. Деякі малоземельні селяни не мали чим обробляти власну ділянку, інші, маючи інвентар, вважали за краще віддати свій наділ в оренду більш заможним селянам і йти на заробітки у міста. Дехто із замолених селян з тих чи інших "причин віддавав частину своєї землі в оренду. Землю орендували за гроші, за відробітковою системою або за змішаною, тобто грошово-відробітковою формою оплати. Ціни на землю були різні, залежно від терміну користування нею та залежно від її структури. Так, у Лохвицькому повіті Полтавської губернії ціни за користування землею на правах короткострокової оренди (впродовж року) досягали 16 крб., а багатострокової — 9 крб. 70 коп. У такий спосіб заохочувалася тривала оренда землі, в сподіванні на дбайливе ставлен­ня селянина до неї. Переважна частина землі орендувалася строком на рік, але селяни при такій формі оренди не могли сподіватись на прибуток. Вищий життєвий рівень селянства забезпечувала довгострокова оренда. Грошова форма оплати була найпоширенішою на Правобережжі, де господар у врожайні роки міг мати значну частину прибутку, чого неможливо було домогтися шляхом відробітків. Малоприбутковою виявилася для селянина оренда з частки врожаю. Досвід показав, що приватна власність на землю — найбільш ефективна форма господарювання на селі.

Важливою ланкою земельного реформування було виділення селян на хутори та відруби. Відомо, що до 1906 р. в українських губерніях існувало черезсмужжя, багатосмужжя і сервітути, які були невигідни­ми в селянському землекористуванні, але вигідними для поміщиків. Так, щоб перевезти врожай, зібраний на своєму наділі, який смугами розкидався між поміщицьким полем, селянин змушений був просити дозволу в поміщика переправити своє збіжжя через його землеволодіння і, одержавши згоду, платив йому за те грошима або продукцією чи відробляв у його помісті. Крім того, за користування сервітутами — лісом, пасовищами, водопоями, толоками тощо — селянин також мусив пла­тити поміщикам, які вважали себе власниками сервітутів.

Тому ставилось завдання — ліквідувати багатосмужжя, черезсмужжя і сервітути «зверху» під контролем центрального уряду, і якщо виник­не необхідність, то силою. Звичайно, такий підхід відповідав інтересам селян, оскільки вони одержали б право на зведення земель в єдине ціле — відруб, а також на земельний наділ у полі з правом спорудження на ньому будівлі, тобто на заснування хутірського господарства. Хутори та відруби були вигідні і для ведення господарства, і для продажу. Процес їх утворення базувався на добровільних принципах, а не шляхом «насадження», як трактувала колишня радянська історіографія.

Дослідження столипінської реформи, проведені ще до революції 1905—1907 рр., свідчать, що в Російській імперії відбувався процес переходу до приватного землекористування, розселення на хутори і відруби з ініціативи самих селян, без будь-якого тиску з боку уряду і навіть навпаки, всупереч перешкодам на цьому шляху. Серед усіх губерній України найактивніше засновували хутори селяни Волинської губернії, зокрема на нинішній Житомирщині, де на хуторах досить ефективно господарювали німці-колоністи. Буквально за кілька років без будь-якого тиску властей розселення, яке почалося в одному селі з ініціативи підприємливих селян, швидко охоплювало всю губернію, досягнувши на початку XX ст. в окремих повітах понад 80%.

Розподіл землі відбувався надзвичайно справедливо. Так, ділянки класифікувалися за якістю, бажаючі їх купити вносили на торгах відповідні кошти, що потім у порядку компенсації надходили тим, кому дісталися гірші землі. Ділянки середньої якості надавались у користування без доплат. При такому поділі, як правило, кращі землі (діставалися заможним селянам. Практикувались і такі принципи розподілу, як збільшення ділянки за умови, що вона невисокої якості, і зменшення найкращих. На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську, Херсонську, Катеринославську. Чимало хуторів і відрубів було і на Пра­вобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях. Уряд надавав селянам, які вирішили займатися хутірським господарством, допомогу на пільгових умовах, зокрема лісоматеріал для будівництва оселі. Крім того, селянам, котрі переїжджали з села і влаштовувалися на хутірській ділянці, виплачувалася винагорода за рахунок того господаря, до якого переходила в користування садиба селянина, що переселився на хутір. Слід зауважити, що перенести селянську садибу на хутір коштувало досить дорого — від 100 до 300 крб., тому не кожному селянину це було під силу. Хутори засновувалися з ініціативи найбільш сильних, запов­зятливих і підприємливих селян, які не боялися труднощів і любили працювати на землі, залучали до сільськогосподарської праці з ранньо­го віку своїх дітей. Відруби та хутори створювалися не тільки на надільній землі, а й на поміщицькій та казенній.

Документальні джерела свідчать, що роки після прийняття основних державних актів, які становили суть реформи, характеризуються піднесенням господарства на значно вищий щабель. Це було викликано незворотними бурхливими перетвореннями на селі.

Наведемо лише деякі дані про зміни в сільському господарстві Ро­сійської імперії під впливом столипінської реформи. Урожайність з 1906 до 1915 р. підвищилася на 14%, а в деяких губерніях — на 20—25%. Урожай основних зернових культур зріс з 2 млрд. пудів у 1884 до 4 млрд. пудів у 1911 р., тобто подвоївся. У період з 1909 до 1913 р. виробництво зернових перевищило на 28% таке саме виробництво в США, Аргентині, Канаді разом узятих. Різко зріс експорт сільськогосподарської про­дукції. На зовнішній ринок вивозилося зерно; цукор, масло тваринне, яйця, домашня птиця, коні, сирі шкури, насіння льону та кормових трав тощо. В 1912 р. було вивезено на продане в Англію масла тваринного на 68 млн. крб., що перевищувало (в крб.) у 2 рази вартість річного ви­добутку сибірського золота. Порівняно з 1894 р. поголів'я коней збільшилося на 37%, а великої рогатої худоби — на 63%. Споживання м'яса в містах імперії в 1913 р. становило 88 кг у рік на душу населення.

Імперія ставала головним виробником сільськогосподарської про­дукції в Європі і навіть у світі. І це в умовах розгортання селянської реформи, що в силу певних причин так і не була завершена. Крім цього, слід зазначити, що в результаті аграрної реформи посівні площі в окремих регіонах розширилися від 55 до 75% особливо в Сибіру, на Північному Кавказі, у Нечорноземному центрі Росії. Землі названих регіонів раніше вважалися «незручними» для обробітку, тепер сильний господар зміг їх обробляти і збирати на них врожаї.

Завдяки виділенню селян з общини на хутори та відруби розширилися посівні площі в Україні та збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. Тільки за 1910—1913 рр. посівна площа в Україні зросла на 900 тис. десятин і в 1913 р. становила 22,9 млн. десятин. В українських губерніях переважали зернові культури, які в 1913 р. займали 90,5% загальної посівної площі. Найбільш інтенсивно зернове господарство розвивалося на Півдні, а також у Лісостеповій зоні. Про його досягнення свідчить розвиток борошномельної промисловості, що налічувала понад 400 підприємств. Крім того, напередодні 1914 р. в Україні налічувалось 120 тис. невеликих вітряків і водяних млинів, близько 10 тис. відносно великих млинів і близько 700 млинів промислового значення.

Висока товарність господарювання в Україні дозволяла їй за обсяга­ми продажу продукції землеробства на європейському ринку тримати першість серед інших землеробських регіонів Російської імперії. Вна­слідок розвитку зернового господарства експорт зерна у південних сте­пах України досяг великих розмірів, а продаж зерна з південних портів був важливим джерелом одержання валютної виручки на світовому ринку. Востаннє зерно експортувалося в 1914 р. з Миколаєва в Англію, Францію, Норвегію, Бельгію, Німеччину, Голландію, Італію, Австрію, Іспанію, Туніс. Із загального експорту пшениці, що здійснювався імперією, на Україну припадало 90%. На світовому ринку користувалася попи­том така сільськогосподарська продукція, як м'ясо, олія, тваринне мас­ло, сало, цукор, жива худоба, домашня птиця, вовна тощо.

Впродовж 1901—1917 рр. виробництво цукру-піску в Україні становило 78—85%, а цукру-рафінаду — 73—75% від загального виробництва цукру в Російській імперії.

Серед переробних галузей сільськогосподарської продукції України значного розвитку досягло винокуріння. В 1913 р. в Україні функціонувало 586 винокурних заводів, які продукували 13,5 млн. відер спирту, що становило 11,5% загальноросійського виробництва. До 1914 р. на винокурних заводах перероблялося 15% усього врожаю картоплі, а в Подільській губернії переробка картоплі на спирт дорівнювала 35—40% збору врожаю.

Винокурна промисловість на Волині посідала помітне місце серед інших губерній України. Так, у 1911 р. тут діяло! 25 невеликих за розмірами винокурних заводів. Ними було вироблено 5244 тис. відер спир­ту. Загальна продуктивність заводів оцінювалася в 2 886 776 крб.

Винокуріння Волинської губернії мало різко виражений сільськогосподарський характер, оскільки тут понад 90% заводів належали до типу сільськогосподарських. Основною сировиною для винокуріння була картопля, що становила в середньому 62,9% загальної кількості перероблюваної продукції. Крім картоплі, сировиною слугували пато­ка та зерно. Переважним типом винокуріння був хлібно-картопляний — 96% від усіх заводів.

За розмірами виробництва спирту Волинь посідала сьоме місце в Російській імперії. Вживання спирту в губернії в 1911 р. становило 0,41 відра на душу населення, тоді як на Поділлі — 0,58 відра, а на Київщині — 0,67 відра. Споживання спирту волинянами було незначним і мало тенденцію до зниження. З Волинської губернії активно вивозили спирт у сусідні губернії. У середньому за десятиріччя вивіз спирту з губернії за кордон становив 19% загальноросійського виробництва. Спирт відправлявся головним чином на турецькі ринки.

Винокуріння було не лише прибутковою галуззю промисловості, а й особливою формою організації сільськогосподарського виробництва, що мало важливе значення в умовах Полісся. Невід'ємний складник поліських сівозмін землеробства — культура картоплі добре підходила до місцевих ґрунтових умов. Вона широко використовувалась у галузі тваринництва та винокуріння, що стало помітним фактором у розвитку продуктивних сил поліського регіону.

На відміну від общини хутірські та відрубні господарства виявились більш результативними. Відомий історик М. Покровський наводить деякі дані про стан справ у селянських господарствах. На півдні України, зокрема у Бердянському повіті, общинні землі дали за 1912-І913 рр. по 6,5 ц озимої пшениці і 8,1 ц ячменю з гектара, а хуторяни зібрали по 10,2 ц пшениці і 10,4 ц ячменю з гектара. Внаслідок підвищення врожаїв експорт хліба порівняно з початком століття майже подвоївся (якщо взяти 1§00 р. за 100%, то в 1911 р. мали 196%). І це за тих умов, коли населення повністю було забезпечено продуктами харчування, а легку промисловість — сировиною, оскільки в дореволюційній Росії не практикувався метод вивезення за кордон сільськогосподарської продукції, якщо нею не забезпечене своє населення. В 1913 р. вперше в країну було імпортовано трактори та інші сільськогосподарські машини, застосування яких певною мірою сприяло підвищенню рівня ведення землеробства і позитивно позначилося на розвитку тваринництва.

Помітні зрушення в селянському господарстві, що нарощувало ви­робництво картоплі, хмелю, зерна, цукрових буряків на ринок, відбувалися на Волині. Тут появляються високорентабельні господарства, які можна класифікувати як фермерські. За обсягом прибутку з десятини землі вони наближалися до великих поміщицьких аграрних господарств. Так, у маєтках братів Терещенків прибуток з десятини пшениці становив 27 крб., у заможних селянських господарствах Волинської губернії — 25,5 крб. На поміщицьких землях і в господарствах заможних селян працювали строкові робітники, але їх робоча сила застосову­валася не даремно, а мала ту ціну, яка складалася тоді на ринку. Причому заробітна плата цієї категорії працівників постійно зростала, що, до речі, зазначали дослідники.

Переконливим показником розвитку сільського господарства в Укра­їні є нагромадження селянських коштів в ощадних касах. Якщо в 1905 р. суми таких внесків на Правобережжі становили 11 115 тис. крб., то в 1912 р. — 14 278 тис. крб.

Столипінська реформа надала вибухового характеру темпам розвитку сільськогосподарського виробництва і водночас — соціально-економічно­му прогресу країни. Зростання продуктивності праці в сільському господарстві сприяло створенню надлишку робочої сили на селі, яка знайшла себе на будовах міста, у галузі промисловості, залізничному транспорті. Матеріали дослідження стану справ у створених внаслідок столипінської реформи хутірських та відрубних господарствах показують, що землевпорядкування наблизило селян до землі. Понад 75% одноосібних господарств мали землю на одній ділянці, тоді як до впорядкування зе­млеволодіння майже 76% їх становили черезсмужжя та багатосмужжя.

З переходом до одноосібного користування землею майже вдвоє скоротилася чисельність господарів, які не мали ніяких будівель і прожи­вали на чужих садибах. Загальна кількість будівель після землевпоряд­кування збільшилась, вартість їх зросла на 24,6%.

З часу нового землевпорядкування простежується значне поліпшен­ня і в способах обробітку ґрунту. Примітивне знаряддя оранки — соха повсюдно замінялася плугом. Широко застосовувались сільськогоспо­дарські машини, зокрема сіялки, віялки, жатки, сінокосарки і сортувал­ки. Загальна вартість сільськогосподарського інвентаря підвищилась за цей період на 41%, особливо зросла вартість знарядь і машин на хуто­рах. Селянин припинив продаж органічних добрив поміщику і став застосовувати їх на своїй ділянці.

У зв'язку з переходом до приватного володіння землею різко змінилося ставлення хуторян і відрубників до землі. У них пробудилося по­чуття власності до землі, що викликало прагнення використати кожен клаптик одержаної ділянки якомога продуктивніше. За 2—3 роки одноосібники провели значні меліоративні роботи в третині загального числа господарств. Хуторяни ці роботи на своїх ділянках провели май­же на 70%. Отже, створення хутірських та відрубних господарств, продуктивність праці в яких була значно вищою, ніж в общині, стало позитив­ним фактором, що сприяв збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та підвищенню матеріального рівня трудящого селянства.

Створення хутірських та відрубних господарств сприяло бурхливо­му розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні, як і у всій Російській імперії. Чисельність одноосібних господарів —- учасників у різних її формах з часу розселення на хутори в державі зросла майже в п'ять разів. На відміну від общинника-бідняка, заможному підпри­ємливому селянину кооперація стала органічно необхідною. Вступ до артілі не вимагав великих коштів, і тому в її складі переважали селяни-бідняки і середняки, які мали одну-дві корови, одного-двох коней. Селяни кооперувалися для більш вигідного збуту продукції, організації її переробки і навіть виробництва, спільного придбання сільськогосподарських машин, створення колективних агрономічних, ветеринарних, меліоративних та інших служб.

На перших порах сільськогосподарські кооперації створювалися з ініціативи урядових інструкторів за допомогою позик Державного банку. Згодом їх опорою стали земські каси дрібного кредиту і система селянської кредитної кооперації. Поширення останньої відбувалося в два етапи. На першому з них переважала адміністративна форма ре­гулювання відносин дрібного кредиту (слід зауважити, що уряд стимулював кооперативний рух). На другому етапі сільські кредитні товариства, які вже нагромадили капітали, мали самостійність у своєму розвитку. На базі кредитних товариств створювалися різні форми коопе­рації на селі. Про темпи росту кооперації, викликаного аграрною реформою, свідчать такі цифрові дані: в 1901—1905 рр. в імперії налічувалось 641 селянське споживче товариство, а в 1906—1911 рр. — 4715 товариств.

Водночас із споживчою швидко розвивалася також кредитна кооперація, яка відіграла помітну роль у прогресуванні сільського госпо­дарства України. Кредитні товариства дали сильний імпульс поширенню виробничих, споживчих, збутових кооперацій. На кооперативній основі в українських селах створювалися м'ясо-молочні та маслоробні артілі, сільськогосподарські товариства, споживчі лавки, селянські артільні молочні заводи, які були продуктивними і вигідно продавали свою продукцію, що користувалася великим попитом на імперському ринку.

Кооперативний рух не залишив осторонь жодного українського села. Найактивніше діяла сільськогосподарська кооперація на Правобережжі, зокрема у Волинській губернії. Лише за 1910—1913 рр. кількість споживчих товариств на Волині зросла з 80 до 132, тобто майже в 1,7 рази. Сільське товариство, кустарні промисли, промисловість виробляли таку кількість товарної продукції, що її реалізація мала потребу в спеціальному регуляторі — біржах. Київська біржа вже була неспроможна про­пускати всю масу пропонованої продукції, тому на Правобережжі постала потреба принаймні ще в одній такій посередницькій структурі. У 1910 р. була заснована товарна біржа в Рівному.

До жовтня 1917 р. в українському селі функціонувало близько 20 тис. різних виробничих кооперативних об'єднань та формувань, зокре­ма таких, як олійниці, маслобойні, круподерні, млини, молочарні, салом'ясокоптильні, сироварні, ґуральні, ситроробні, цукроварні, фруктосушарні, крохмалоробні тощо. Зворушливе захоплення викликала насправді унікальна майстерність творців вітряків буквально по всій Україні, особливо в степовій та лісостеповій зонах. Майже в кожному селі діяли чинбарські та шорні майстерні, скорняцькі кооперативні формування тощо. Вони органічно вросли в плоть життєдіяльності села, були не тільки доцільними, а й бажаними, раціональним фактором господарювання на селі. Про це, до речі, вмотивовано писав у своїх працях відомий економіст, сучасник П. Столипіна М. Туган-Барановський, який був переконаним прихильником кооперації на селі. Цей досвід кооперації нині використовується у всьому цивілізованому світі, передусім у таких країнах, як Швеція, Фінляндія, Австрія, Бельгія, Канада, Голландія та ін. Канадці не соромляться визнати, що багато чого взяли з досвіду наших попередників і збагатили його, пристосували до своїх по­треб, вдосконалили на свій лад.

З прикрістю доводиться констатувати, що організована колективізація, як уявна панацея і «раціональна» однозначність, всі ті кооперативні форми вщент зруйнувала, не залишила навіть і сліду.

Агрокультурні заходи. Під час виокремлення селян з общини на хутори та відруби виникла потреба створити новим власникам найсприятливіші умови для праці та нагромадження достатку, залучити селян до сільськогосподарських знань і озброїти навиками в нових для них умовах кваліфіковано і досконало вести господарство.

Для підготовки спеціалістів, які поширювали б аграрні знання серед сільського населення і тим самим підвищували ефективність сільськогосподарського виробництва, на селі існували сільськогосподарські навчальні заклади. Ще задовго до столипінської реформи, зокрема у 1883 р., було видано Положення про нижчі сільськогосподарські школи, що успішно діяли і в українському селі.

Згідно з Положенням про сільськогосподарську освіту від 26 травня 1904 р. навчальні заклади могли бути як чоловічі, так і жіночі. Вони поділялися на: 1) загальні, які відкривалися для навчання сільському господарству взагалі; 2) спеціальні, що мали за мету навчання окремим галузям сільського господарства. Сільськогосподарські навчальні за­клади мали триступеневу підготовку спеціалістів для села, вони були нижчі, середні та вищі.

Нижчі начальні заклади поділялися на нижчі сільськогосподарські училища, нижчі школи першого і другого розрядів та практичні сільськогосподарські школи. Нижчі сільськогосподарські училища мали на меті підготовку до практичної сільськогосподарської діяльності. У нижчих школах підготовка відбувалася переважно шляхом ведення практичних занять досвідченими майстрами сільського господарства.

Практичні школи готували умілих техніків-робітників з різних га­лузей сільського господарства. Це були головним чином буряководи, овочівники, тваринники, вівчарі, свинарі та ін. У таких школах термін навчання визначався згідно з обраною спеціальністю від одного до трьох років. Для вступу до них претендент повинен був мати лише основи грамотності.

На середні навчальні заклади покладалися завдання давати учням практичну освіту з питань сільськогосподарської діяльності. При ниж­чих та середніх сільськогосподарських училищах, а також при нижчих школах могли відкриватися класи для підготовки до вступу в ці навчальні заклади.

Попри всю свою прогресивність у соціально-економічних питаннях, П. Столипін був типовим російським імперіалістом з вираженою шовіністичною позицією. Він дав вказівку (1910) припинити викладання українською мовою у навчальних закладах, закрити українські куль­турні товариства й видавництва. Тим самим фактично заборонявся «публічний» ужиток української мови, традицій, підривалася духовність українства.

У м. Житомирі — центрі Волинської губернії — 1909 р. земство заснувало Волинську школу садових робітників, що займала площу в 12,5 десятин. Головне завдання її полягало в тому, щоб прищепити учням навички і вміння з питань садівництва, хмелярства, городництва та бджільництва через практичні заняття. У школу приймали |молодь, що досягла 14 років, яка могла виконувати практичні завдання, визна­чені програмою. Існував термін навчання —- три роки. У школі навчалося лише 20 учнів. Після закінчення повного курсу школи випускники одержували свідоцтво і направлялися на трирічну практику до приватних осіб за певну винагороду. Практиканти раз на рік звітували. Після завершення практики вони подавали в школу відгуки господарів про свою роботу. При позитивній оцінці практикантам присвоювалися звання садівника-практика і видавалося відповідне свідоцтво.

У 1914 р. на Волині функціонували такі сільськогосподарські навчальні заклади, як Ледухівська нижча сільськогосподарська школа, заснована 1899 р. в с. Ледухів Кременецького повіту — нині Державна агроекологічна академія України (м. Житомир); Білокриницька школа першого розряду, створена 1892 р. в с. Біла Криниця Кременецького повіту; Вільгорська початкова приватна школа, заснована 1898 р. у маєтку «Вільгор» Острозького повіту; Миколо-Олександринські сільськогосподарські та ремісничі класи, відкриті 1899 р; в с. Малино Дубенського повіту; Тростянецькі сільськогосподарські та ремісничі класи, відкриті 1903 р. поблизу с. Тростянця Луцького повіту; лісничий відділ при Білокриницькій школі, створений 1904 р. в с. Біла Криниця Кременецького повіту, і згадана вище Волинська школа садових робітників.

Сільськогосподарські навчальні заклади не тільки готували спеціа­лістів для села, а й стали осередками організації різних показових заходів для населення. При Білокриницькій казенній сільськогосподарській школі Волинської губернії, наприклад, у 1907 р. було закладено дослідно-показовий хмільник і при ньому хмелесушарку. На хмільнику проводилися різноманітні наукові дослідження. Населення мало можливість придбати тут посадковий матеріал, а хмелярі — запозичи­ли досвід, який використовували при спорудженні власних сушарок. Таким чином, сільськогосподарські знання ставали активізуючим фактором у піднесенні на вищий щабель аграрного господарювання.

Наслідки та уроки аграрної реформи. Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалося тільки частковим успіхом, бо з можливостей, які створювала його аграрна реформа, скористалися багатші та проворніші селяни. Шляхом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли господарювати. Але із зростанням багатшої верстви селян зростала й бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській губернії понад 33 тис. господарств мали дві або менше десятин землі У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсонщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори. Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити.

З 1907 р. по 1911 р. в Україні вийшли на відруби і хутори 226 тис. 500 господарств, які володіли 2 млн. 803 тис. дес. землі. Найбільш інтенсивно зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях. Загалом в 1907-1916 рр. на відруби і хутори вийшла незначна частина селянських дворів: в середньому у восьми українських губерніях близько 14% селянських господарств. В результаті аграрної реформи 409 тис. селян-бідняків продали свої злиденні наділи і стали батраками або пішли шукати роботу в промислових містах.

Незважаючи на деякі поліпшення, що їх дав закон Столипіна, він не розв'язав аграрної проблеми, і селянство пішло на війну з думкою про землю. Це визначило роль озброєного селянства в армії під час Лютневої революції 1917 р. і далі - в більшовицькому перевороті.

Уроки минулого дають підстави викласти деякі міркування щодо проведення земельної реформи в Україні у сучасних умовах.

По-перше, для успішного проведення аграрної реформи конче необ­хідно створити Селянський банк, який би надавав кредити селянам не тільки для створення фермерських господарств, а й на розвиток соціаль­ної інфраструктури села, реалізуючи цим самим проблему забезпече­ності його трудовими ресурсами.

По-друге, необхідно чітко визначити розмір земельного наділу для створення селянського (фермерського) господарства, звільнити його гос­подаря протягом перших 2—3 років від податків та встановити розмір податку після вказаного періоду господарювання.

По-третє, надати простору різноманітним формам власності на селі: державній, кооперативній, приватній, сімейно-трудовій і дати селянам право вибору. Враховуючи, що общинна структура несумісна з еконо­мічним прогресом, оскільки її зрівняльний характер негативно впливає на психологію селянина-трудівника, надати пріоритетне значення при­ватній формі власності.

По-четверте, конче необхідно відродити сільськогосподарську коопе­рацію на селі (маслобойні, круподерні, олійниці, мініхлібопекарні, сиро­варні, м'ясосалокоптильні тощо). Досвід показав, що селянські госпо­дарства, об'єднані кредитною, виробничою і збутовою кооперацією, най­більш адаптовані до умов сільськогосподарського виробництва й опти­мальні за розмірами форми організації праці. У цих господарствах по­стійно зростала продуктивність праці, підвищувався рівень культури землеробства, широкого розмаху набував кооперативний рух.

Дата добавления: 2015-05-23