Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства. 4 страница

. Сукупність цих заходів та їх впровадження в систему реформування за сучасних умов, на нашу думку, дало б вагомі результати у вдосконаленні сільського господарства. Отже, період сто­липінської реформи насичений аграрно-економічними перетвореннями і має повчальний характер. Запровадження його позитивних варіантів може багато чого змінити в аграрному секторі України.

4. Аграрна політика урядів УНР, держави П. Скоропадського

Соціальна природа селянства України, як і всієї Росії, на початку XX ст. була надзвичайно складною і суперечливою. З одного боку, у зв'язку з наявністю великого поміщицького землеволодіння та інших кріпосницьких пережитків, воно було класом–станом, соціальні групи якого об'єднувала спільність інтересів і вони виступали як єдине ціле. З іншого боку, в ході розвитку товарно–грошових відносин відбувалося розшарування селянства на соціальні групи: бідноту, середняків і заможне селянство. Кожній з цих груп характерні свої особливості. Головна з них була пов'язана із розмірами посівів, залежно від яких селянські господарства відносилися до тієї чи іншої соціальної групи. На цій основі й встановлюється кількість бідняків, середняків і заможних селян. М.А. Рубач відносить до бідняцьких господарств тих, хто на Лівобережжі і Поліссі мав 3 дес. землі, у Степу – по 4, на лісостеповому Правобережжі – по 2. До заможного селянства віднесені двори з посівом: на Лівобережжі і Поліссі – 9 і більше дес., в Степу – 12 і більше, на Правобе­режжі – 6 і більше дес. Середняцькими вважалися господарства, що мали: на Лівобережжі від 3 до 9 дес., в Степу – від 4 до 12, на Правобережжі – від 2 до 6, на Поліссі – від 3 до 6 дес.

На початку 1917 р. земельна площа України дорівнювала 41 млн. дес. Із них 35% земель належали державі, царській родині, церкві, поміщикам; 65% становили селянські господарства. 2293,2 тис. (57,1%) бідняцьких господарств мали 5059,9 тис. дес. землі, середнє селянство на 1196,7 тис. господарств мали 9110,8 тис. дес. землі, на долю 487,5 тис. заможних господарств приходилось 12455,3 тис. дес. землі (30,4%).

Напередодні Першої світової війни територія Східної України займала 465,2 тис. км – 2,27% загальної площі Російської імперії. Населення України, за переписом 1920 р., становило 25 млн. 431 тис. осіб. Сільським господарством займалося 81,7% місцевого населення.

В період Першої світової війни (1914 – жовтень 1917 р.) відбулися серйозні зміни. Широкі мобілізації в армію з перших днів різко зменшили кількість дорослого чоловічого населення на селі. В українських губерніях до армії було мобілізовано понад половину працездатного чоловічого населення. Протягом 1914–1916 рр. з 18 млн. працездатного населення було мобілізовано понад 11 млн., або 61,1%. Відплив робочої сили з села відбувався не лише через мобілізацію до армії. Значна частина чоловіків ішла на заробітки до міста, на промислові підприємства. У сільській місцевості лишилися жінки, люди похилого віку й діти. У прифронтових районах ці верстви населення постійно відривали від господарства на окопні роботи, а також на виконання повинностей, пов'язаних з війною.

В таких умовах відбувався занепад сільського господарства. Реквізиція коней та волів скоротила поголів'я робочої худоби і тим самим ускладнила стан у селянських господарствах, особливо в бідняцько–середняцьких. У поміщицьких і селянських господарствах помітно зменшилось поголів'я продуктивної худоби. По суті припинилося постачання села сільськогосподарськими машинами та навіть простими знаряддями праці, зокрема косами, серпами, лопатами, вилами тощо. Різко скоротилося виробництво та завезення з–за кордону мінеральних добрив.

Недостатня забезпеченість трудовими ресурсами, тягловою силою, сільськогосподарськими машинами, мінеральними добривами, зменшення внесення органічних добрив призвело до скорочення посівних площ. Якщо 1915 р. в Україні поміщицькі господарства засівали 8 млн. дес., то в 1916 р. було засіяно лише 7,2 млн. дес., тобто площа посівів зменшилася майже на 13%. Скорочення посівних площ не обминуло селянські, головним чином бідняцько–середняцькі господарства. За час війни посівні площі України скоротилися на 1 млн. 880 тис. дес., знизилися врожайність у середньому на 8%, збір зернових з 1913 р. зменшувався на 200 млн. пудів щорічно. Це призвело до продовольчої кризи.

В роки війни ускладнилася й соціальна структура аграрних відносин в Україні. На початку 1917 р. з 44,1 млн. дес. землі поміщикам належало 8,9 млн. – 20,2%, підприємцям–купцям – 3,3 млн. – 7,5%, державі, церкві, містам – 4 млн. – 9%, заможному селянству – 13 млн. – 29,6%, середнякам – 9,8 млн. – 22,2%, біднякам – 5,1 млн. – 11,5% землі. Причому, якщо у селян-бідняків на двір припадало на 2,2дес., то в заможних селян – 25,4 дес..

Війна поглибила й соціальні суперечності в українському селі. Різко зросло безземелля та малоземелля селян: 633 тис. дворів були безпосівними, 625 тис. – з площею посіву до 1 дес., 657 тис. – з площею посіву від 1 до 2 дес. Разом з тим внаслідок продажу та здачі земель в оренду поміщиками в руках заможного селянства вже перебувало 8,1 млн. дес. посівів проти 3,7 млн. дес. у поміщиків. Отже, війна внесла свої корективи у землекористування, дедалі ставало остаточно очевидним, що здійснювався принцип «Хто був багатим – ставав ще багатшим, хто був бідним – ставав ще біднішим», хоча у різних районах України це співвідношення було неоднаковим.

Погіршення становища в аграрному секторі призвело до масових страйків селянства. Якщо в 1915 р. в Україні їх було 46, то в 1916 р. вже 59. Найбільше селянських виступів відбулося у Подільській, Київській, Харківській, Волинській губерніях. Селянство України схвально прийняли повалення царського самодержавства в результаті Лютневої революції 1917 р. та створення Української Центральної Ради. Селянство надіялось, що вона справедливо вирішить проблеми землеволодіння і землекористування.

У 1917 р. вся велика власність у 9 губерніях України становила 13 млн. дес., або не цілих 37% усієї сільськогосподарської площі, з усього земельного фонду припадало тоді дещо понад 63% на селянські надільні і прикуплені землі, 30% на дворянські, поміщицькі й на землі, приналежні буржуазії, 0,6 млн. (1%) належало церкві й монастирям, 2 млн. (6%) було державних, кабінетських і династичних земель.«Індивідуальне, радше родинне трудове господарство, –підкреслює І.Витанович, – споконвічний ідеал у традиції українського селянства. Сліди ж бо його є і в княжих часах, і в «Руській Правді», і в зриві козацької революції, і в колонізаційних «заїмках» вільних земель, у тузі й свідомості соціальної справедливості народу».

При аналізі законотворчої діяльності Української Центральної Ради, в тому числі і аграрних проблем, слід враховувати її соціальний склад.

Серед членів УЦР були представники 12 соціальних верств (вихідці із селянських сімей, козаків, багатих землевласників, шляхтичів, дворян, робітників, ремісників, міщан,»службовців, інтелігенції, духовенства, військових). Значну питому вагу серед членів УЦР займали вихідці із чотирьох соціальних верств: а) інтелігенції, в тому числі сільських вчителів, – 25,8%; б) селянських сімей – 20,8%; в) духовенства – 18,6%. По 4% становили вихідці із шляхтичів, службовців, ремісників та міщан, 2,9% – вихідці із робітників та багатих землевласників, 13,8% становили військові, 3,2% – ветеринарні лікарі. Чимало членів УЦР, які відносились до різних соціальних верств населення, були членами певних політичних партій і відповідно провадили їх політичний курс, в тому числі і з аграрного питання.

Вихідцями із селянських родин були відомі діячі політичних партій, земств, кооперативних організацій (Х.А.Барановський, В.О. Біднов, В.К. Вин­ни­ченко, О.Ф. Волошин (Волошинов), М.К. Вороний, А.І. Заливчий, Я.М. Зозу­ля, М.М. Ковенко, Д.В. Ковенко, В.П. Мазуренко, Г.В. Михайличенко, М.А. Славинський, А.О. Постоловський, Г.М. Одинець, М.Ю. Шаповал, О.Я. Шумський, О.П. Янко) Із родин ветеринарів вийшли Д.І. Дорошенко, О.Ф. Степаненко.

Характерно й те, що серед членів УЦР були представники тих губерній, де в період проведення столипінської аграрної реформи була створена значна кількість хуторів і створено тисячі селянських господарств на основі приватної власності (Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії). Вони становили більшість у Селянській спілці. Тут представники Полтавщини становили 22% загальної чисельності, Київщини – 16%, Подільської губернії –11,4%.

Генеральним писарем Генерального Секретаріату, Державним секретарем УНР був П.О. Христюк – випускник Київського політехнічного інституту, учасник кооперативного руху, один з засновників та діячів Центрального Українського кооперативного комітету, у 1916-1917 рр. був редактором кооперативного тижневика «Комашня». На початку червня 1917 р. за представленням УПСР обраний до складу ЦК Селянської спілки, що одночасно виконував роль керівного органу Всеукраїнської ради селянських депутатів. З червня 1917 р. репрезентував в Українській Центральній Раді Селянську спілку та Всеукраїнську раду селянських депутатів. Підпис П. Христюка скріплював найважливіші документи Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

Членом Української Центральної Ради був і випускник агрономічного відділення Київського політехнічного інституту В.Д. Коваль. У 1912-1914 рр. працював у Бюро сільськогосподар­ської техніки в Петрограді як інженер сільськогосподарських машин. З 1915 р. професор КПІ та Київського комерційного інституту, член Товариства західних земств. Був організатором сільськогосподарської кооперації, очолював Центральний український кооперативний союз. З 1917 р. – один з ініціаторів створення Українського технічно-аграрного товариства «Праця», входив до складу його ради. Автор «Аграрної історії України».

Секретарем інформаційного бюро Центральної Ради був випускник Київського політехнічного інституту К.О.Корж. Безпосередньо відповідав за підготовку і відрядження інструкторів УЦР на провінцію, встановлення зв'язків із громадянами, підготовку і поширення друкованих матеріалів для пропаганди кооперативного руху, який поширювався серед населення України.

До складу Української Центральної Ради Є. Чикаленко був обраний на Всеукраїнському національному конгресі як представник Союзу українських автономістів-федералістів. Однак, безпосередньої участі в роботі УЦР не брав, бо з березня по грудень 1917 р. перебував на батьківщині у с. Перешори Ананіївського повіту Херсонської губернії. Він не сприймав того радикального і соціалістичного курсу, який обрала Центральна Рада, а тому числі з аграрного питання.

Є. Чикаленко щиро радів, що селянство України, особливоКиївщини, Полтавщини, Поділля, підтримувало політику УЦР, але вважав, що селянам важливо і необхідно роз'яснювати суть державотворення, зокрема досягнення в тих умовах автономії України. Він бачив, що українського селянина в революції найбільше цікавило розв'язання аграрної проблеми, тому наполягав на найтіснішому поєднанні автономії з земельним питанням. Проте він не погоджувався з ідеєю соціалізації землі, яку підтримувала Центральна Рада. На сторінках свого щоденника Є. Чикаленко аналізував політичну ситуацію, яка склалася навесні 1918 р. в Україні, розмірковував над помилками уряду УНР, які спричинилися до гетьманського перевороту. «Наш уряд на чолі із Грушевським, – писав Є. Чикаленко, – думав опиратися на сільську голоту, на наших більшовиків, думаючи, що вони є сила, на якій можна збудувати державу. Недавно я, бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласнику, який має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найповніший, найздоровіший елемент на селі.

Членом Української Центральної Ради був М.В. Левитський, який у 1894 р. брав участь в організації хліборобських артілей, був одним із провідних діячів кооперативного руху в Україні та Росії, за що здобув в громадських колах ім'я «артільного батька». Належав до УПСР, яку представляв в Малій Раді. З листопада 1917 р. працював на керівних посадах у Генеральному Секретаріаті земельних справ. Брав участь у створенні Дніпросоюзу, Українського кооперативного народного банку, Центрального кооперативного комітету.

Одним з керівників структур Центральної Ради з земельних справ був Мартос Б.М. Математик за освітою, він протягом 1910-1914 рр. працював у кооперативних організаціях Волині, Полтавщини та Кубані, до 1917 рр. – інструктор кооперації Полтавського губернського земства. Був одним із організаторів кооперативних товариств, головою Ради Дніпросоюзу. До складу УЦР обраний на І Всеукраїнському селянському з'їзді. 17 червня 1917 р. Б. Мартоса було призначено генеральним секретарем земельних справ, а 21 серпня 1917 р., в кабінеті В.Винниченка, затверджено товаришем генераль­ного секретаря земельних справ.

Б.Мартос – один з авторів земельного закону Центральної Ради. Виступаючи під час обговорення земельного законодавства на VIII загальних зборах Української Центральної Ради, зауважував, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного». Підкреслюючи, що проект було підготовлено спільно із земельним комітетом, Б. Мартос, на відміну від членів комітету, які наполягали на скасуванні інституту земельної власності на землю взагалі, це означатиме, що «кожний селянин буде брати для себе землі стільки, скільки йому захочеться посилаючись на те, що земля є всенародна». Фактично, констатуючи, що III Універсал УЦР, скасувавши право приватної власності на землю, спричинився до земельної анархії, Б. Мартос зауважував, Генеральне секретарство земельних справ рішуче бореться із безладдям. Після палких дискусій УЦР не схвалила законопроект, відклавши його.

У 1918 р. Б. Мартос очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом ради директорів Дніпросоюзу. У грудні 1918 р. його було призначено міністром продовольчих справ в уряді В. Чехівського, з 9квітня по 27 серпня 1919 р. очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів, наукові дослідження пов'язані із теорією кооперативного руху та фінансовою справою («Теорія кооперації» (1924), «Кооперативна ревізія» (1927) та інші.

У серпні грудні 1917 р. посаду генерального секретаря земельних справ УНР зайняв М.О. Савченко-Більський, який за фахом був агрономом і деякий час працював повітовим агрономом Борзенського повіту на Чернігівщині. Він домагався того, щоб усі підприємства сільськогосподарського призначення в Україні були підкорені Генеральному секретаріату УНР. М.О.Савченко-Більський не сприйняв принципи земельної реформи, які містилися у III Уні­версалі. Це, на його думку, загрожувало масовими акціями проти поміщиків для оволодіння їхньою землею. Зважаючи на цю думку, Генеральний секретаріат 16 листопада 1917 р. опублікував «Роз'­яснення з земельного питання, викладеного в III Універсалі».

З серпня по грудень 1917 р. товаришем генерального секретаря земельних справ УНР був член Української радикально–демократичної партії К.А. Мацієвич. У 1899 році він закінчив сіль­ськогосподарський інститут в Новоолександрії. По його закінченню працював ученим секретарем Полтавського сільськогосподар­ського товариства. Внаслідок політичних репресій за участь в українському національному русі був змушений 1901 р. виїхати до Саратова, де до 1905 р. працював губернським агрономом саратовського земства. У 1907 р. переїхав до Харкова; працював у сільськогосподарському товаристві, редагував часописи «Хлібороб» і «Агрономічний журнал». У 1915-1916 рр. працював професором сільськогосподарської економії Вищих сільськогосподарських жіночих курсів у Петрограді, викладав також і на Кам'яноострівських сільськогосподарських курсах. Після Лютневої революції повернувся до Києва, у Центральній Раді репрезентував УРДП. Водночас не полишав педагогічної практики, викладаючи сільськогосподарську економіку у вузах Києва, редагував «Вісник громадської агрономії», доклав чимало зусиль для організації сільськогосподарської кооперації. 8 серпня 1917 р. призначений товаришем генерального секретаря земельних справ. Один із авторів земельного законопроекту УЦР.

Як противник ліквідації приватної власності на землю, проголошеної III Універсалом, в газеті «Нова Рада» писав, що аграрний терор і руїна в сільському господарстві України виникли внаслідок проголошення III Універсалом УЦР ідеї примусової соціалізації землі. На його думку, такі принципи механічного зрівняння землеволодіння ніколи не були властиві українцям і не варто було б «чужі російські тенденції переносити на українсь­кий ґрунт». Не погоджуючись з ідеєю соціалізації землі, 19 грудня 1917 р. подав у відставку.

За часів Української Держави К.А. Мацієвич працював у Київському губернському земстві, Всеукраїнському союзі земств. Наукова діяльність присвячена сільськогосподарській економіці, основні наукові дослідження: «Крестьянские общества сельского хозяйства» (1904), «Общественно-агрономические очерки» (1913), «Головні принципи земельної реформи на Україні» (1917), «Сільськогосподарська політика СРСР в світлі сучасної кризи» (1931).

Директором департаменту земельних справ Генерального секретарства УНР, який займався земельною реформою, був член УПСР О.К. Мицюк. У 1896 р. він закінчив Комишуватську сільську школу, після закінчення Новоглухівської лісової школи працював інструктором з лісництва на Полтавщині. Певний час працював землеміром у Полтаві, начальником землемірної партії на Херсонщині, лісничим у маєтках М. Терещенка на Чернігівщині. Перебуваючи на посаді директора департаменту сучасних земельних справ Генерального секретарства земельних справ УНР безпосе­редньо займався розробленням земельної реформи в Україні. Звільнений гетьманською владою у травні 1918 р. з посади у Міністерстві земельних справ. О. Мицюк був обраний членом правління Центрального українського сільськогосподарського кооперативного союзу, де надавав великої уваги організації нових кооперативних спілок. Провадив доволі плідну наукову діяльність, зокрема 1918 р. написав праці про земельну реформу в Україні протягом 1917-1918 рр., про історію економічних ідей та господарського побуту.

Відомим громадсько–політичним діячем, поетом, ученим–соціологом, членом Центральної Ради став випускник Комишуватської двокласної школи та Новоглухівської лісової школи М.Ю. Шаповал. У 1911-1917 рр. він працював лісоводом у маєтках М. Терещенка, написав декілька книжок про лісову справу, у Центральній Раді з березня 1917 р. представляв українську громаду Трубчевського лісництва. У жовтні 1917 р. очолив лісовий департамент в Гене­ральному секретаріаті земельних справ. У грудні 1918 р. – лютому 1919 р. – міністр земельних справ в уряді УНР [19]. Перу М. Шаповала належить 350 літературних і науково-публіцистичних праць («Листки з лісу», «Лісові ритми», «Революційний соціалізм на Україні»).

Відомим діячем Української Центральної Ради був О.Я. Шумський, який народився 2 грудня 1890 р. на Житомирщині в сім'ї наймита. У 1906 р. закінчив двокласну сільську школу і почав працювати на лісопильних заводах Готесмана і Брохмана. У 1916 р. О.Я. Шумський працював у Київській губернській зе­мельній управі, де став членом партії Українських соціалістів-революціонерів. Від цієї партії він був обраний до Центральної Ради. З 1917 р., з III з'їзду УПСР, він – один із лідерів її лівої течії, представники якої виступили з критикою соціальної, в першу чергу аграрної політики Центральної Ради. В подальшому О.Я. Шумський поділяв погляди Української комуністичної партії (бороть­бистів). Він же був одним із тих, хто сприяв її ліквідації. Ставши одним із керівників КП(б)У і наркомом освіти, виступив одним із організаторів українізації. У. 1927 р. виїхав з України. Три роки працював у вузах Ленінграду, а в 1930-1937 рр. у керівних структурах ВЦРПС. У травні 1938 р. був заарештований і засуд­жений на 10 років.Пішов із життя у вересні І948 р.

З вересня по грудень 1917 р. генеральним секретарем (міністром) фінансів в уряді Центральної Ради був М.І. Туган-Барановський. Закінчивши у 1888 р. фізико-математичний факультет Харківського університету, зайнявся вивченням соціально-економічних проблем. З початку 1900 р. він став викладати курси економіки у вищих навчальних закладах Москви і Петербурга. Не пориваючи з вузами російських столиць, М.І. Туган-Барановський у 1901-1905 рр. жив переважно на Полтавщині, співробітничав з місцевими земськими установами у справі економічного розвитку і вирішення соціальних проблем губернії. У ці й наступні роки він зробив великий практичний внесок у розвиток кооперативних структур губернії. В подальші роки М.І. Туган-Барановський значну увагу приділив проблемам кооперативного руху. У 1916 р. опублікована його робота «Соціальні основи кооперації».

Улітку 1917 р., після визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як крайового органу владиавтономної України, М.І. Туган-Барановський бере участь у формуванні українських фінансових установ і пише прийняту Центральною Радою як програмний документ декларацію «Економічна політика». Не погоджуючись із політикою, яку проводили українські соціал–демократи, які домінували в Центральній Раді, і соціалісти-революціонери, М.І. Туган-Барановський вийшов із складу уряду. Він посилив розробку теорії кооперативного руху. У 1918 р. він публікує працю «Про кооперативний ідеал», а незабаром після його смерті, у 1919 р., другим, переробленим виданням вийшла його книга «Соціальні основи кооперації» і написана українською мовою «Кооперація, її природа і мета».

З земельного питання у Центральній Раді протиборство виявлялося в основному між двома партіями – Українською соціал-демократичною робіт­ни­чою партією і Українською партією соціалістів-революціонерів. Це виявлялося у заявах представників вказаних партій Б.Д. Мартоса і М.М. Ковапевського.

Протоколи засідань Центральної Ради, Генерального секретаріату та Малої ради свідчать, що з аграрного питання висловлювалися різні судження. При цьому дискусії, які виникали, носили досить гострий характер В них брали участь не тільки члени Центральної Ради та працівники урядових структур, а й представники з місць. Саме останні наводили приклади про ставлення селян до аграрної політики Центральної Ради. На це, зокрема вказали Садовський і Ковалевський на засіданні Української Центральної Ради 7-9 травня 1917 р. Вони підкреслили, що для того, щоб політична програма Центральної Ради не висіла в повітрі, щоб почувала під собою твердий ґрунт, Центральна Рада повинна, наприклад, розробляти аграрне питання – інакше вона зостанеться без головної своєї підтримки, без селянства. Було створено економічну комісію, якій доручалось підготувати відповідні пропозиції.

На засіданні Центральної Ради 23 червня 1917 р. визнано за необхідне мати у складі Генерального секретаріату (уряду) секретарів (міністрів) з земельних та продовольчих питань. Ковалевський, виступаючи від партії соціал–революціонерів, вказав, що земельний секретаріат повинен підготувати земельну реформу на Україні.

Характерними були виступи представників з місць на засіданні Центральної Ради. 24 червня 1917 р. селянин Павелко повідомив про організацію нової націонал–революційної фракції, яка «стоїть за передачу землі народу». 26 червня 1917 р. представник з Херсонщини Висоцький розповів про роботу обласного комітету Селянської спілки, який домагається активізації участі селян усіх національностей (українців і неукраїнців) у суспільно–політичному житті.

Неправомірно твердити, що всі партії, які були у складі Української Центральної Ради, брали участь у розробці законо­проектів з аграрних проблем, сприймали поняття «соціалізація землі». Голова партії українських есерів М. Ковалевський, який був міністром з продовольчих справ Генерального секретаріату та міністром земельних справ за Директорії, не погоджувався з таким визначенням. Пропоновану за проектом очолюваного ним політичного об'єднання аграрну перебудову України він називав «концепцією націоналізації землі». На думку М. Ковалевського, передача землі трудовому народу в такий спосіб має ряд переваг над принципом соціалізації, покладеним в основу домагань російських ч соціалістів-революціонерів. Відвертаючи селян від підтримки російських партій на виборах до Установчих зборів, наголошував: «Росіяни хотять накидати вам соціалізацію землі, себто передати володіння окремим сільським громадам і скасувати таким чином великі господарства; ви вже не будете господарями на власній землі, а будете робітниками на громадській землі... Російські соціалісти хочуть «виварити селян у капіталістичному казані», себто позбавити їх незалежного становища господарів і перетворити у пролетарів».

Націоналізація, як вважав М. Ковалевський, є більш прийнят­ною формою землеоблаштування, ніж будь-яка інша. Тому зусилля УПСР й спрямовувалися на закріплення в програмі тих аграрних положень, які б відповідали заздалегідь розробленій концепції. Саме її аналіз дає підставу твердити, що до неї все ж проникли елементи соціалізації. Це, зокрема, проявилося в положенні про організацію сфери діяльності земельних комітетів. Не на державі, а на громадських представницьких інституціях замикався процес вивласнення і парцелізації землі, що само по собі дуже нагадувало її соціалізацію. Відносно цього І. Витанович зробив закид на адресу українських есерів щодо їхньої непослідовності та постійних пошуків компромісів між принципами націоналізації та соціалізації. Це, на його думку, не тільки не додавало УПСР авторитету, а скоріше навпаки, свідчило про відсутність у провідних її членів ясного й погодженого теоретичного з'ясування, та й уяви про практичну реалізацію [принципу соціалізації.

Тотожні погляди висловив М. Грушевський, один із провідників УПСФ, що тісно співробітничав з чільними есерівськими діячами УПСР. Професіонал–аграрник К. Мацієвич вважав, що судження про скасування будь-якої власності на землю не адаптується до місцевих українських умов. Член ЦК УПСР М.Шаповал в цілому підтримував соціалізаторську основу земельних положень партії, однак вважав нездійсненними у зримому майбутньому есерівських мрій, «бо трудова маса мислить земельну реформу, як рішення проблеми рівного права на землю і домагається розподілу її. Селянство вимагає чорного переділу, роздрібнення всієї землі на трудові господарства. І, очевидно, так і буде, як каже селянство»

Суперечливими за суттю були й положення про реформування земельних відносин, які були задекларовані у програмі Української соціал-демократичної партії, яку очолював В.К. Винниченко. З одного боку, УСДРП воліла розв'язати земельну проблему шляхом її безплатного відчуження від заможних власників. Рух до поставленої мети мав здійснюватися через скасування кріпосницьких пережитків, ліквідацію законів, які обмежували права селян на вільне розпоряд­ження власною чи общинною власністю. З другого боку, УСДРП дотриму­валася принципів соціалізації – передачі землі, що перебувала у власності латифундистів, казни, монастирів, царської сім'ї у розпорядження крайових самоврядних організацій. При цьому змішувалися поняття «соціалізація» і «муніципалізація». Українські соціал-демократи виступали за збереження у цілості висококультурних господарств, як еталону хліборобської праці та зразку високоефективної культури ведення землеробства, саме вони повинні слугувати прикладом ведення господарств для селянських громад.

Два напрями вирішення земельного питання визначені й у програмі УПСФ. У резолюції її з'їзду, який відбувся у травні 1918 р., визначені принципи «націоналізації землі». Але скасування земельної власності, за висловом члена ЦК УПСФ П. Христюка – «це справа майбутнього». На той момент партія ставила завданням «провести рішучу й послідовну демократизацію землеволодіння на підставах приватної власності. Ця демокра­тизація повинна перевестися на основі примусового відібрання за певну платню всіх земель вище трудової норми і передачі їх малоземельному і безземельному селянству». Характерно й те, що УПСФ пристосувалася до внутрішнього курсу уряду гетьмана П.Скоропадського, який здійснював політику розвитку аграрного сектору на принципах приватної власності на землю.

Курс на перетворення України у державу міцного фермерського господарства провадила Українська демократично-хліборобська партія. Водно­час вона не відкидала можливість створення кооперативних об'єднань. «Місце [величезних поміщицьких латифундій і бідних українських сіл], – писав розробник програми УХДП, зокрема її аграрної частини, В. Липинський, – повинні зайняти розкинуті рясно по всій українській землі хутори трудового українського селянства, на яких український хлібороб, об'єднаний у могутні кооперативні товариства, добуває з нашої родючої землі трудом своїм і своєї сім'ї максимум того; що вона може дати».

Незважаючи на різні підходи до вирішення земельного питання, представники різних політичних партій приймали документи, в яких містилися погоджені положення. Це, насамперед, Універсали Центральної Ради. Значний інтерес представляють і декларації, які приймалися Генеральним Секретаріатом.

У першій декларації Генерального Секретаріату, опублікованій 27 червня 1917 р., визначено, що «Секретаріат в справах земельних в першу чергу має подбати про правильну організацію волосних, повітових і губернських комітетів по Україні та Рад селянських депутатів; має направляти діяльність цих організацій на шлях громадського порядкування не тільки земельною власністю, але і сільськогосподарським інвентарем. Щоб об'єднати діяльність земельних комітетів, Секретаріат має подбати про утворення Українського Краєвого Земельного Комітету. Разом з тим той же Секретаріат має подбати про утворення українських кооперативних центрів».

Дата добавления: 2015-05-23