ТЕМА 13. Соціальна філософія як система знань: предмет, методи, структура, функції 1 страница

Ю

Щ

Ш

Ч

Х

Ф

У

Т

С

Р

П

Н

М

Л

О

К

І

З

Е

Д

ПОКАЖЧИК

Г

В

Б

А

ІМЕННИЙ

Ф

У

Т

Ю

Щ

Ш

Ц

С

Р

П

О

Н

М

Л

І

З

Є

Е

ПОКАЖЧИК

Д

Г

В

Б

А

ПРЕДМЕТНИЙ

Аксіологія 92

Античність 25

Афінська система виховання

25, 26

Бакалавр 55

Біблія 28, 48

Болонський процес 54

Братські школи 43

Буддизм 97

Буття 73, 74-86

Виховання 23, 25

Відповідальність 114

Відродження 30, 41

Віра 108-114

“Внутрішня людина” 41, 44,

Гімнасіарх 25

Гуманізм 41, 45, 61

Гуманістичні цінності 56, 95

Гуманітарні науки 14, 15

Держава 30

Державні стандарти освіти 60

Десять заповідей християнства 96

Добро 92

Духовність 2, 111, 113

Еволюція 67, 71-74, 86

Екзистенція 44

Етична позиція 14

Єпископські школи 27

Загальнолюдські цінності

9, 91, 92, 97, 100

Законодавство України 58,

Зло 92, 105

“Золоте правило моралі”

56, 95

Інтереси 76, 93

Інформація 8

Істина 14

Історія філософії 77

К Кембриджський університет 29

Києво-Могилянська

академія 10, 11, 43, 46, 52

Києво-Печерська Лавра 43

Класична філософія 77, 78

Когнітивні функції 53

Комплекс меншовартості 53

Космологічні концепції 73

Краківський університет 29

Креаціонізм 70

Культ 23

Культура 8, 53, 54, 106, 111

Лісабонська конвенція 60

Магістри 28, 55

Матерія 81

Ментальність 40-44

Мікрокосм 44

Монастирські школи 27

Моральні максими 104

Наука 29, 50-51, 74-76

Наукове знання 46

Науково-філософський спосіб пізнання дійсності 68, 80-85

Некласична філософія 77-78

Новий час 29-34

Освіта 8, 9, 11, 13, 40, 50-53,

Острозький культурно-освіт- ній осередок 11, 43

Паризький університет 29

Патріархальна родова община

Переяславський колегіум 43,

Пізній матріархат 23

Піктографічні школи 23, 24

Планетарно-космічний тип особистості 12, 65-67, 70

Потреби 76, 93

Православ’я 84, 85, 97

Празький університет 29

Призначення 110- 111

Прикладні науки 76

Примус 11

Просвітництво 29-31, 32,

45, 46

Психологія 53

Ранній матріархат 22

Раціоналістичний формалізм 35

Релігійний формалізм 35

Релятивістсько- плюралістична концепція

16, 18

Самореалізація 40, 93, 110

Свідомість 30

Світогляд 14, 92, 94

Середньовіччя 26, 28, 29,

36, 45

Синергетична парадигма

Синтетична концепція 16,

Синтетична теорія

еволюції 72

Синтетичний напрям 58

Система освіти 9, 14, 60, 66,

Система цінностей 8, 91, 93,

Сім вільних мистецтв 27

Совість 104, 114

Соціальні функції 53, 54

Соціокультурна реальність 8

Соціокультурний простір 56

Спарта 25

“Сродна праця” 44, 46

Старий Завіт 96

Стародавня Греція 25

Структура Всесвіту 84

Суспільство 8

Сутність освіти 22

Схоласти 26

Фундаментальні науки 76

Церковно-приходські школи

Ціннісні орієнтації 92, 93

Цінності 9, 15, 16, 44, 94-94,

100, 102, 106, 107, 108, 114

Школи жерців 24

Щастя 46, 47, 110

ЮНЕСКО 54, 60

Табу 23

Творчо-гуманітарний тип особистості 65

Технічні науки 76

Толіон 23

Тоталітаризм 45

Універсальність13

Університет 28, 29, 30

Філософія 10, 57, 73, 74-76,

Філософія освіти 9,10, 11,

12, 56

Андрущенко В.12, 58

Арістотель 27, 45

Бердяєв М. 109

Больцман Л. 73

Бор Н. 78

Борн М. 78

Бройль Л. 78

Булгаков С. 109

Бурбулес М. 35, 36

Буш Дж. 54

Винниченко В. 45

Вольтер 29

Вороний М. 45

Гадамер Г. 14, 15

Гальперін П. 11

Гамолов Р. 73

Гегель В. 84

Гейзенберг В. 78

Гельвецій К. 32-33

Гершунський Б. 109, 110

Гізель І. 10

Гоголь М. 44, 112

Горбачов В. 83

Гулига А. 94, 109

Гусинський Е. 92

Даль В. 11

Дарвін Ч. 68, 71, 73

Демокріт 26, 27

Демчук П. 45

Денбіг К. 85

Дирак Т. 78

Джун Р. 54

Доброжанський 72

Донцов Д. 45

Драгоманов М. 44

Дьюї Д. 35

Ейнштейн 73, 78

Ельконін Д. 11

Запісоцький А. 10, 91, 102,

103, 104, 114

Запорожець А. 11

Зельдовіч Я. 73

Зеров М. 45

Ільїн І. 97, 107, 109, 111

Калюжний А. 48

Кант І. 34, 35, 95, 96,108

Кашуба М. 46

К’єркегор С. 78

Клаузіус Р. 73

Клепко С. 58

Клінтон Б. 55

Кобилянська О. 44

Ковалинський М. 47

Койре А. 81

Іменний покажчик 161

Огієнко І. 43

Огородников Ю. 13

Оріховський-Роксолан С. 41

Коменський Я. 30, 35

Кониський Г. 44

Копнін П. 45

Котляревський І. 44

Коцюбинський М. 44

Кремень В. 12, 57

Кримський С. 48

Куліш П. 44

Култаєва М. 58

Кульчицький О. 45, 54

Липинський В. 45

Локк Д. 30, 31, 35

Лутай В. 58

Майєр 72

Макаренко А. 11, 44, 53

Марков А. 105

Мендель Г. 71

Микитась В. 51

Михайлов М.12

Мозгова Н. 45

Ніколаєнко С. 56

Ніцше Ф. 44

Нічик В. 41

Новіков І. 73

Орлик П. 53

Песталоцці Й. 34

Піщулін Н. 13

Планк М. 78

Платон 15, 26, 45

Плотін 45

Потебня О. 44

Пригожин Й. 83

Райт 64

Русин П. 41

Руссо Ж. 33-35

Семковський С. 45

Сковорода Г. 11, 44, 45-53

Смотрицький М. 42

Сократ 15, 26, 45

Соловйов В. 105

Степовик 44

Степун Ф. 111

Стратій Я. 49, 50

Сухомлинський В. 44, 105

Толстой Л. 104

Турчинова Ю. 92

Українка Л. 44

Федів Ю. 45

Франк С. 109

Франко І. 44

Фрідман А. 73

Фуко М. 15

Хазен А. 84, 86

Харьковщенко Є. 47

Хвильовий М. 45

Холодний В. 97, 98, 100

Четверіков 72

Чижевський Д. 45

Шевченко Т. 44

Шопенгауер А. 44, 78

Шредінгер Е. 78

Щербацький Г. 10

Юнг К. 113

Юринець В. 45

Юркевич П. 44

Соціальна філософія є серцевиною соціального знання. Соціальним знанням називають знання про суспільство, знання, яке дає змогу людині успішно брати участь у суспільному житті. Лише частина цього знання є теоретичним, тобто усвідомлюваним, сутнісним і систематизованим. Знання користування виделкою, міським транспортом і грошима аж ніяк не є теоретичним, однак від цього воно не стає менш необхідним для соціального життя. Незважаючи на те, що найнеобхідніші соціальні знання представлені, як правило, у звичках і практичних навичках, тобто знаннях буденних, теоретичний рівень соціального знання має своє важливе соціальне призначення. Крім «внутрішнього» самовиправдання, самодостатності теоретичного знання, що виражено послідовно у принципі наукової об'єктивності, безсторонності, будь-яке теоретичне знання саме завдяки цій безсторонності виконує завдання організації, упорядкування суспільного життя в цілому. Звичайно, однієї лише теорії недостатньо для виконання цього завдання. Як писав Ленін, визнаний класик у питаннях організації суспільного життя, «так начебто» весь попередній соціальний світ зруйновано, ідеї стають матеріальною силою лише коли вони оволодівають масами. Але зауважимо, що не можна «оволодіти масами» без ідей. Тому слід стверджувати, що ідеї, теорії є необхідними для здійснення будь-якої соціальної інтеграції.

Будь-яке соціальне знання має «під собою» певну філософію, хоч і | не завжди у явному, відкритому вигляді. Адже всі соціальні знання | взаємопов'язані, нехай навіть не завжди безпосередньо. Виявляючи ці | зв'язки, ми й будуємо певну «філософію», з'ясовуємо сенс, призначення І соціальних знань. Однак не все теоретичне знання є власне філософії: ським. Водночас і філософія є не лише теоретичним знанням (хоча І теоретичним знанням передусім).

У чому ж полягає специфіка філософського знання порівняно з науковим? Завдяки філософському підходу до соціальної проблематики досягається розгляд цієї проблематики як цілісної, окремі соціальні проблеми постають як різні аспекти, виміри єдиного проблемного поля. У цьому полягає відмінність філософського знання від спеціального, яке локалізоване конкретно-науковим аспектом, виміром — соціальна проблематика заторкується в науці лише у якомусь зрізі, а не як власне така. Крім предметної, є й більш суттєва відмінність філософського підходу від наукового. Для науки властивий об'єктний підхід, прагнення виокремити об'єкт як такий, «у чистому вигляді», безвідносно до будь-якого суб'єкта. Для філософії ж неможливо розглядати будь-яке знання лише як вираження якостей певного об'єкта; знання для філософії — це завжди єдність характеристик суб'єкта і об'єкта, що містить й особистісні характеристики самого філософа, його ставлення як до процесу формування, так і до сутнісних рис самого знання. Таким чином, філософія відрізняється від науки цілісністю охоплення соціальної проблематики.

Цілісний підхід до розгляду соціальної проблематики характеризує також у певному розумінні і релігію, й політику і деякі інші форми теоретичного знання. Та саме філософія претендує на роль раціоналістичної методології всіх соціальних і гуманітарних наук. Навіть

апелюючи у деяких філософів до містичних, ірраціональних сил, філософія обґрунтовує цю апеляцію раціоналістично. Очевидно, що раціоналістична методологія є найадекватнішою методологією для науки.

Отже, можна окреслити таку ієрархію соціального знання. Най-ширшим шаром є буденні знання, практичні у вужчому значенні слова (оскільки всі знання, і теоретичні теж, врешті-решт для чогось використовуються). Над ними містяться знання наукові — теоретичні знання, які класифікують, обґрунтовують та об'єднують буденні знання у межах окремих соціальних і гуманітарних дисциплін. Найвищий щабель ієрархії обіймає філософське знання, причому як методологія стосовно конкретних наук постає ряд філософських дисциплін, серед яких найважливішою є соціальна філософія.

Соціальна філософія в системі сучасного філософського знання

Соціальна філософія пов'язана з усіма філософськими дисциплінами, які близькі їй предметно й методологічно. Вона не підпорядкована іншим філософським дисциплінам, а лише частково перетинається з ними. З'ясування цих співвідношень дасть можливість чіткіше визначити завдання соціальної філософії. Цікаву спробу визначення такого співвідношення здійснив С. Л. Франк у праці

Філософія права, міркує Франк, за своїм змістом є пізнанням | суспільного ідеалу, з'ясуванням того, яким має бути раціональний, | справедливий, «нормальний» суспільний лад. Цим питанням аж ніяк не вичерпується соціально-філософське пізнання, адже, крім нього, щонайменше залишається ще питання про сутність і сенс суспільного | буття. Франк вважає, що принципи співвідношення соціальної філо-| софії та філософії права базуються на співвідношенні онтології та етики у суспільствознавстві. Філософія права, на його думку, мусить бути частиною соціальної філософії, бо відокремлення першої від останньої | призводить до відриву суспільного ідеалу від наявного стану речей у І суспільстві, від усієї історії суспільного розвитку. Адже цей ідеал не І існує незалежно від цієї наявності, а навпаки, виробляється кожним І людським поколінням знову (оскільки ж є певна спадкоємність у зміні І наявного стану речей, то зберігається відповідно і спадкоємність у зміні І суспільного ідеалу). Абсолютизація якогось суспільного ідеалу є тим | самим некритичним самовозвеличениям того покоління, яке цю абсо-I лютизацію обстоює.

Близькою предметно до соціальної філософії є філософія історії. І Соціальна філософія, за Франком, вивчає пізнання вічного (ми сказали І б сутнісного) в соціальному житті у співвіднесеності цього пізнання з | історичним пізнанням мінливості й багатоманітності суспільства. Ви-| сновки соціальної філософії стають стійким фундаментом для побудови | конкретно-синтетичної філософії історії, яка є «конкретною самосві-% домістю людства, у якій воно, оглядаючи усі перипетії та драматичні | колізії свого життя, усі сподівання й розчарування, досягнення і невдачі, вчиться розуміти своє справжнє єство та істинні умови свого | існування». Для Франка цим єством є духовна єдність людства, та | вочевидь його формула філософії історії припускає й інші інтерпретації.

Соціальна філософія є частиною онтології як дисципліна, що вивчає соціальне буття, та частиною теорії пізнання, адже вона вивчає соціальне пізнання та соціальні умови пізнання. Проте як дисципліна філософська, що прагне повного самообгрунтування, соціальна філософія розглядає розуміння соціального буття як ключ до пізнання будь-якого буття, а з'ясування соціальних умов пізнання як ключ до будь-яких умов пізнання, будь-яке пізнання розглядає як соціальне. Та сама двоїстість зберігається у співвідношенні соціальної філософії та філософської антропології: адже будь-яке суспільство є суспільством людей, а будь-яка людина є істотою суспільною.

Соціальна філософія прагне поєднання методології соціальних наук з методологією наук гуманітарних. Цим вона відрізняється від більшості філософських дисциплін, які тяжіють або до соціальних наук з їх жорсткими вимогами до експериментальної перевірю-ваності, строгості й «позитивності» наукових знань, або до наук гуманітарних, які обстоюють релятивність знань до окремих неповторних подій і самобутність знань відповідно до самобутності подій. Так, наприклад, філософія права прагне в ідеалі дати абсолютно несуперечливе й позитивне визначення належного у суспільному бутті, а філософія історії тяжіє до пояснення соціальних явищ у їх історичній неповторності. Деякі представники соціальної філософії намагаються обмежити її гуманітарною методологією чи соціальною методологією або, в усякому разі, максимально наблизити до них.

Спеціальні галузі соціального знання практично охоплюються науковим типом пізнання (не слід забувати про маргінальні та другорядні галузі, що, як правило, залишаються за межами наукового розгляду). Це — соціальні та гуманітарні науки. Зразком перших можна вважати соціологію, останніх — історію. Звернемося знову до праці Франка «Духовні основи суспільства».

І Соціологія претендує на пізнання суспільних законів, аналогічних І законам природи, причому значення цих законів має бути таким само і вирішальним. Аналогічними є й методи пізнання. Франк не заперечує І наявності у суспільному житті аспекту, для якого подібне пізнання є І адекватним, але «безсумншно, що є в ньому й інший аспект, уже І неприступний для предметно-натуралістичного пізнання, який цим І пізнанням або іїпорується, або прямо спотворюється» Історизм, на І думку Франка, схильний абсолютизувати різнорідність проявів суспіль-1 ного життя і, відповідно, його методологією виступає в кінцевому І підсумку релятивізм.

Завдання соціальної філософії як методології полягає в коригуванні тих крайнощів, до яких тяжіють соціальні й гуманітарні науки, кожна по-своєму. Це можливо завдяки зверненню до ціннісного виміру суспільного життя, який дає змогу визначити пріоритети не лише наукової, а й практичної діяльності.

Предметом соціальної філософії є сутність соціального життя як цілісності в усіх його проявах. Завданням соціальної філософії можна вважати пізнання природи соціального, необхідності усіх його складових і на цій основі формулювання загальних методологічних та практичних рекомендацій. Такі предмет і завдання визначають і методологію, яка, крім загальнофілософських методів, містить й таку специфічну вимогу, як поєднання пізнання і розуміння соціальних явищ. До основних категорій соціальної філософії, крім базових для будь-якої філософської дисципліни, належать такі специфічні терміни, як соціальні системи, соціальні інститути, соціальний простір тощо.

Структура і функції соціально-філософського знання

Структура соціальної філософії значною мірою визначається функціями, які вона виконує. До таких функцій належать методологічна, світоглядна, пізнавальна та інтегративна. Для того щоб виступати як методологія, соціальна філософія має здійснювати пізнання того рівня суспільного життя, який дає змогу визначати основи будь-якого наукового соціального дослідження. Таке пізнання розкриває необхідні умови суспільного життя, які мусить враховувати не лише наука, а й людина. Слід пам'ятати, що теоретичний рівень соціального знання є лише його складовою, і соціальна філософія визначає пріоритети для використання соціальних знань, у тому числі й теоретичних, будь-якою людиною. У цьому й полягає світоглядна функція соціальної філософії. Таким чином, соціальна філософія не лише сприяє досягненню інтеграції наук та суспільних поглядів окремих людей, а й створює (зокрема й через вищезгадану інтеграцію наук і світоглядів) підстави для інтеграції суспільства в цілому. Інтегративна функція представляє соціальну філософію як чинник суспільного життя. Як бачимо, ці функції соціальна філософія виконує на базі одних і тих самих знань. Отже, філософія не складається з окремих структурних компонентів, вона лише модифікує ці знання для різних функціональних потреб.

ТЕМА 14. Парадигми і напрями філософського осягнення суспільного життя

Суспільне життя являє собою настільки складне й багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості різних соціальних теорій. Однак деякі з них виявляються не лише різними, а й несумісними. Положення деяких теорій не лише не можуть бути переформульовані у термінах інших теорій, а й прямо суперечать одне одному щодо аксіом, на які вони спираються, методів дослідження, до яких вони апелюють, і практичних рекомендацій, які з них випливають. Тобто деякі теорії заперечують решту теорій, які не визнають їх безумовну істинність і не узгоджують свою позицію з їхньою. Водночас вони всіляко опікуються тими теоріями, що визнають їх вищість і підтримують їх. Самодостатність і домінування — саме такими рисами наділяє поняття «парадигма» Т. Кун, котрий увів цей термін до наукового вжитку. Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень1. Соціально-філософські теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Ми називатимемо парадигмою філософського дослідження суспільства ту філософську позицію, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші філософські теорії та дослідження.

Однією з найбільш розроблюваних і традиційних парадигм осягнення суспільного життя є позиція, згідно з якою предметом аналізу виступає суспільство як сума окремих індивідів і соціальних груп, причому одним із основних методів дослідження є метод аналогії. Суспільство розглядається тут здебільшого як утворення, яке має ту саму природу, що й людина, і досліджується за допомогою тих самих категорій, за допомогою яких досліджується й людина. Так виникають і легко, «природно» приживаються терміни суспільні (групові) потреби, суспільні (групові) почуття, суспільні (групові) інтереси і навіть суспільна (групова) свідомість. Причому мається на увазі, що суспільство чи соціальні групи є суб'єктами, яким належать ці потреби, інтереси, свідомість і характерні для неї почуття, юля, розум тощо.

Можливо, тут відбувається перетворення об'єкта, на який, наприклад, спрямовано певні індивідуальні людські почуття, на суб'єкт. Так, суспільні почуття — це почуття індивіда, що мають своїм об'єктом суспільство, зміни у суспільстві. Це можуть бути почуття індивіда, завдяки яким ми називаємо його членом суспільства, або певної соціальної групи, але це не почуття суспільства чи соціальної групи. Спробуємо проаналізувати значення почуттів індивідів як членів суспільства чи соціальних груп для визначення суспільних чи групових почуттів.

Можна висувати тезу, згідно з якою почуттями групи чи суспільства є почуття більшості їх членів. Подібна теза нагадує модель плебісцитар-ної демократії Шарля де Голля, коли найважливіші політичні питання вирішувалися через регулярне всенародне опитування. Та всім нам відомі примхливі зміни настрою широкої публіки: сьогодні в один голос проклинати те і тих, кого і яких донедавна прославляла. Досить лише згадати історію Французької революції, злети й падіння Робесп'єра, Марата, інших революціонерів, наступні події, пов'язані з долею Наполеона. Можна зауважити, що тут мова йде про натовп, тоді як народ, нація мають сталі потреби, почуття та інтереси. Проте не будемо принижувати значення Французької революції для формування тієї ж самосвідомості французького народу. Ми хочемо наголосити лише на складності й навіть неможливості визначити, що таке суспільні свідомість, характер тощо методом апеляції до характеристик більшості членів цього суспільства. Саме на цей феномен вказував і Зенон у своїй апорії «Купа»: невідомо, коли сума зернят перетворюється на купу зерна, однак це не заважає нам користуватися терміном «купа».

Одним із варіантів захисту застосування понять «суспільство» та «соціальні групи» як суб'єктів почуттів, потреб тощо є апеляція до того, що це не фізичні суб'єкти й навіть не прив'язані жорстко доних, а певні духовні єдності. Так, Гуссерль у праці «Криза європейського людства і філософія» писав, що Європа — не географічне поняття, а передусім «духовна Європа», духовна єдність. У тому, що суспільство й соціальні групи як суб'єкти жорстко не прив'язані до індивідів як своїх носіїв, є свій сенс: людина може перейти з однієї соціальної групи до іншої (з робітника перетворитися на викладача або навпаки), з одного суспільства до іншого (з традиційного до індустріального або постіндустріального і навпаки), але від цього самі соціальні групи й суспільства суттєвих змін не зазнають. Суспільство й соціальні групи є, таким чином, самостійними сутнос-тями, які пов'язані у своєму бутті не з кожним індивідом зокрема, а з усіма своїми членами. Прихильники феноменології схиляються до думки, що ці сутності вкорінені у світі інтерсуб'єктивності, причому не індивіди визначають у своїй взаємодії цей світ, а навпаки, інтер-суб'єктивність створює можливість як для існування окремих індивідів, так і для їх взаємодії. І така позиція характерна не лише для феноменології, існує велика кількість філософських концепцій, за якими суспільство, соціальні групи визначають індивідуальне буття людини, надають йому смисл.

Таким чином, спираючись на визначення характеристик суспільства головно за методом аналогії з людськими характеристиками, суб-станціалістські концепції приходять до підпорядкування людини цим гіпостазованим ними ж суспільним силам. Якщо спочатку точкою опори, субстанцією постає людина, то на завершення вона виявляється окремим випадком, модусом, складовою вищої над нею субстанції — суспільства, соціальної групи.

Якщо ж відійти від принципу аналогії і вважати, що суспільство є самобутнім утворенням, тоді проблематичним виявиться пізнання цієї субстанції індивідом. Таке пізнання можливе лише як самопізнання суспільної субстанції, тобто якщо індивід має її характеристики або набуває їх. Якщо ж індивід має свої власні характеристики, які не редукуються до суспільних, тоді в межах субстан-ційного підходу завжди залишається відкритим питання про спосіб співіснування в людині індивідуального й суспільного начал.

Згідно з цією позицією, не існує ні індивідів, ні соціальних груп, ні суспільства як самостійних Туворень, взагалі термін «існування» втрачає своє абсолютистсько-субстанційне забарвлення, а індивіди, соціальні групи, суспільства є лише співвідносними з певними функціональними залежностями, поза якими вони втрачають своє значення. Термін

нування» замінюється терміном «задіяність», суспільство розглядається як система відносин, взаємозалежностей. Один із авторів обгрунтування цієї парадигми, Георг Зіммель вважав

більш вдалим, ніж «суспільство», термін осуспільнення, підкреслюючи процесуальний, а не субстанційний характер соціального. Взагалі, в межах функціоналістської парадигми мова йде більше про якості, ніж про суб'єктів. Суб'єктами тут постають не індивіди, соціальні групи та суспільства, а соціальні інститути, традиції, соціальні системи, тоді як люди та спільноти виявляються лише носіями певних соціальних якостей, вони «задіяні» у функціонування соціальних шститутів, систем тощо, але самі не є реальними діячами.

Погляд на субстанційні елементи суспільного життя як на суб'єкти логічно приводить до аналітичного відокремлення різних соціальних якостей від їх носіїв. Кожна людина є носієм великої кількості соціальних якостей, які в ній взаємопов'язані, взаємозалежні. Так, чоловік виконує свої функції батька завдяки тому, що він не може забезпечити своїх дітей матеріально, виконуючи певні професійні обов'язки. Крім того, він мусить виконувати функції громадянина, щоб на його дітей поширювався соціальний захист, який забезпечує держава. Багато людей є членами різних духовних інституцій. Не останнім за значенням є також подружнє життя. І це ще далеко не всі соціальні якості, які мусить засвоїти доросла людина для виконання батьківських функцій. При цьому втрата однієї з якостей значно ускладнить це завдання. Водночас практично у кожній із цих соціальних якостей-функцій індивід може мати підтримку від інших людей, які частково, а в кризових ситуаціях цілком перебирають на себе батьківські функції. Як бачимо, суто «субстанційна», невід'ємна від індивіда роль батька, що базується на біологічній основі, набуваючи соціальних якостей, перетворюється на роль досить відносну. Сучасні генні технології перебувають на межі того, щоб навіть суто біологічні функції батьківства зробити замінними, «не прив'язаними» до одного індивіда.

Таким чином, функціоналістська парадигма дає змогу поглянути на суспільне життя як на більш чи менш успішне виконання великого, але скінченого ряду соціальних функцій, де індивіди, соціальні групи й суспільства є змінними, які ми можемо підставляти у формули, що об'єднують вищезгадані соціальні функції. Соціальна філософія, створюючи різні моделі суспільства, звертається до цієї парадигми з самих витоків свого існування, адже що таке ці моделі, як не своєрідні функціональні формули. Особливо виразно цей функціональний вимір простежується в утопічних соціально-філософських конструкціях, які на відміну від теорій, що претендують на реалізм, звільнені від необхідності правдоподібної описовості і апелюють насамперед до функціональної доцільності ідеального типу суспільства. Досить згадати таких класиків утопічної думки, як Платоы із його «Державою», Бекон із «Новою Атлантидою», Мандевіль із «Бджолами», та сощалістів-утопістів Мора, Кампанеллу, Фур'є, Оуена, Сен-Сімона та ін. До речі, критика утопій в антиутопічних творах Голдінга, Хакслі, Оруела, Бьорджеса та інших будується передусім як критика функціоналізму через показ абсурдності у крайніх його проявах.

Дата добавления: 2015-05-23